Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ 9 страница




Питання

Аналіз існуючих нормативно-правових документів, держаних стандартів освіти та навчальних програм 12-річної школи дає змогу зробити висновок, що розвиток громадянської компетентності учнів забезпечує формування у них таких рис особистості, як поінформованість, здатність до дослідження, активність, ініціативність, комунікативність, участь і відповідальна дія. Це завдання вирішується як у навчальному процесі, так і позакласній та позашкільній роботі відповідно до ступенів шкільної освіти, змісту навчальних предметів та вікових особливостей учнів на кожному з них. Особливістю завдань громадянської освіти у початковій школі (1–5 класи) є створення умов для формування елементарних знань про державу, закони, права і відповідальність людини і громадянина, основні моральні цінності і норми поведінки. На цьому ступені у дитини розвиваються такі комунікативні здібності, завдяки яким вона може інтегруватися в суспільство, формується уміння спілкуватися й розв’язувати конфліктні ситуації через діалог. Закладаються основи ціннісних орієнтацій свідомого громадянина. В основній школі (6–9 класи), водночас із поглибленням знаннєвої та морально-етичної складової громадянської компетентності, акцент має бути зроблений на соціальній складовій громадянської компе- тентності, яка забезпечує учнів знаннями й уміннями, що необхідні для участі в житті школи й громади (співпраця, співробітництво, комунікації, повага до інших, толерантна поведінка, права та обов’язки, плюралізм, розв’язання конфліктів, громадянське суспільство). Визначте методи формування громадянської компетентності в основній школі. У старшій школі (10–12 класи) треба концентрувати увагу на політологічні, правові та економічні аспекти громадянської компетентності, які передбачають розуміння сутності демократії, форм участі громадян у житті суспільства і держави, прав і обов’язків, прав і свобод людини, форм і функцій державної влади, процесів прийняття рішень та контролю за ними, сутності ринкових відносин, економічних чинників розвитку демократичного суспільства. Особливістю формування громадянських умінь на цьому рівні освіти є здатність учня свідомо застосовувати набуті знання, уміння і навички для розв’язання проблем власного життя, життя громади, держави і суспільства, орієнтуючись на цінності громадянського суспільства. Визначте методи формування громадянської компетентності у старшій школі. Впровадження компетентнісного підходу у старшій школі сприятиме поліпшенню якості освіти та покращанню адаптації учнів до кредитно-модульної системи, з якою вони стикнуться після вступу до вищого навчального закладу. Адже набуті під час навчання у старшій школі предметні, галузеві та ключові компетентності сприятимуть не лише кращому засвоєнню нових знань у ВНЗ, а й швидкому та ефективному опрацюванню великого обсягу матеріалу, що відводиться на самостійну роботу, використанню інформаційних та комунікаційних технологій, критичному мисленню.

Питання

Останніми десятиліттями у більшості країн Західної, а тепер і Центральної Європи, відбуваються докорінні зміни у законодавстві, розумінні та забезпеченні якісної освіти для дітей з особливими освітніми потребами. Разом з вибором Україною незалежного та демократичного напряму розвитку суспільства, нашою державою у 1991 році визнана Конвенція ООН «Про права дитини», посилилася увага до якості й доступності освіти для дітей з особливими освітніми потребами. Так, Конвенція ООН «Про права дитини» зазначає, що «…усі діти мають право на освіту, і, як наслідок цього, право на прогрес». Характерно, що з розвитком демократичного суспільства, яке гарантує право кожного громадянина на активну участь у житті цього суспільства, приходить нове розуміння понять «інвалідність», «вади розвитку», «інтеграція» тощо. Нині усі згадані терміни щодо дітей поступаються новому – «діти з особливими освітніми потребами», що однаковою мірою стосується як інвалідності у важкій формі, так і середніх за ступенем порушень. Такий підхід пояснюється тим, що явище «недостатності» або «інвалідності» передбачає втрату або дефіцит фізичної та розумової спроможності. Однак спроможність вчитися безпосередньо залежить не від стану окремих органів або ж їх фізіологічної функціональності, а, радше, від психологічної функціональності. Таким чином, акцент зсувається від внутрішніх проблем дитини до системи освіти, яка надає їй підтримку у навчанні, визнає її сильні якості та задовольняє всі її індивідуальні потреби. ♦ Діти з особливими освітніми потребами – поняття, яке широко охоплює всіх учнів, чиї освітні потреби виходять за межі загальноприйнятої норми. Воно стосується дітей з особливостями психофізичного розвитку, обдарованих дітей та дітей із соціально вразливих груп (наприклад, вихованців дитячих будинків тощо). ♦ Обдаровані діти – діти, які володіють комплексом задатків і здібностей, що за сприятливих умов дають змогу потенційно досягти значних успіхів у певному виді діяльності чи діяльностей. У шкільному віці обдарованих дітей налічується близько 3–5 % від загальної популяції. ♦ Діти з особливостями (порушеннями) психофізичного розвитку – діти, які мають відхилення від нормального фізичного чи психічного розвитку, зумовлені вродженими чи набутими розладами. Чому обдаровані діти входять до кола дітей з особливими потребами? В основних законах України про освіту зустрічаються такі терміни: «діти, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку» та «особи, які мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатися в масових навчальних закладах». Один з останніх нормативних документів – наказ Міністерства освіти і науки України «Про створення умов щодо забезпечення права на освіту осіб з інвалідністю» – використовує низку термінів: «молодь з інвалідністю», «діти з тяжкими порушеннями розвитку», а також «діти з особливими освітніми потребами». Усі ці терміни відображають медичну модель, яка розглядає ваду здоров`я як характеристику особи, що може бути спричинена хворобою, травмою чи станом здоров`я і, відповідно, потребує медичного або ж іншого втручання з метою «корекції» проблеми. Природно, що реакцією суспільства в контексті медичної моделі є забезпечення лікування, реабілітації та соціальної допомоги, на зразок спеціальної освіти й пенсії. Іншими словами – ставиться за мету зробити життя людини з особливими потребами до певної міри «нормальним» шляхом забезпечення їй, зокрема, економічних та освітніх можливостей. Історичний екскурс (міжнародний досвід): Медична модель (сегрегація) – початок ХХ ст. – середина 60-х років ХХ століття. Ця модель припускає, що людина з проблемами розвитку – хвора людина, яка потребує довготривалого догляду і лікування, що найкраще може здійснюватись у спеціальних закладах. Модель нормалізації (інтеграція) – середина 60-х років – середина 80-х років ХХ століття. Ця модель у 60-ті роки визначала політику у ставленні до дітей з особливостями психофізичного розвитку. В цей період поширився процес інтеграції дітей з особливостями розвитку в середовище звичайних однолітків. Інтеграція в цьому контексті розглядається як процес асиміляції, що передбачає прийняття людиною норм, характерних для домінуючої культури. Людина має бути «готовою» до прийняття в суспільство. В основі поняття «нормалізації» лежать наступні положення: дитина з особливостями розвитку – людина, яка розвивається, здатна освоювати різні види діяльності; суспільство має визнавати це і забезпечувати умови життя, максимально наближені до узвичаєних норм. Соціальна модель (залучення, інклюзія) – середина 80-х років ХХ століття – теперішній час. В основі соціальної моделі лежить положення: людина не зобов’язана бути «готовою» для того, щоб брати участь у житті суспільства, вчитися у школі, працювати. Соціальна модель спрямована на зміни в суспільстві таким чином, щоб воно забезпечувало рівну участь своїх громадян у здійсненні їхніх прав і надавало їм таку можливість. Яка із вищезгаданих моделей розв’язання проблем дітей з особливими потребами вам більше до вподоби? З часу ратифікації Україною Конвенції ООН про права дитини дедалі більшого визнання та поширення набуває соціальна модель, більше пов`язана з дотриманням прав людини. На противагу медичній моделі, соціальна модель розглядає розлади здоров`я як соціальну проблему, а не як характеристику особистості, оскільки вона (проблема) зумовлена непристосованістю оточення, включаючи ставлення до людей з особливими потребами та виробничі норми, архітектурну безбар’єрність і транспорт. Термін «особливі освітні потреби» тісно пов’язаний з поняттям «інклюзивна освіта» як варіативна модель спеціальної освіти. Інклюзія (від Inclusion – включення) – процес збільшення ступеня участі всіх громадян у соціальному житті. Інклюзивна освіта – це система освітніх послуг, що ґрунтується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права здобувати її за місцем проживання, що передбачає навчання дитини з особливими освітніми потребами в умовах загальноосвіт- нього закладу. До яких сфер життєдіяльності людини можна застосувати термін «інклюзія»? Розвиток і функціонування окремої, спеціальної системи освіти, завжди вважалися виявом турботи про дітей з особливими потребами. Однак, таке бачення системи спеціальної освіти почало поступово змінюватися у більшості країн світу. Знання, досвід, обладнані приміщення досі мають велике значення, проте сегрегація учнів наразі розглядається як неприйнятна і така, що порушує право дитини на освіту. Загальне бачення цього питання полягає в тому, що переважна більшість дітей з особливими потребами мають навчатися разом зі своїми однолітками у звичайних умовах. Одним із результатів такого підходу вважається створення єдиної освітньої системи, яка охоплюватиме учнів різних категорій. Як проміжний етап розвитку інклюзивної системи освіти можна вважати процес інтеграції. Інтеграція – зусилля, спрямовані на введення дітей з особливими освітніми потребами в регулярний освітній простір. Інтеграція має кілька типів: ♦ соціальна – діти з особливими потребами можуть брати участь у позакласній діяльності разом з іншими дітьми (харчування, ігри, екскурсії тощо) як у дошкільних закладах, так і в загальноосвітніх навчальних закладах, однак вони не навчаються разом; ♦ функціональна – діти з особливими потребами та їхні однолітки навчаються в одному класі (при частковій інтеграції діти з особливими потребами навчаються в окремому спецкласі або відділенні школи та відвідують лише окремі загальноосвітні заходи; при повній інтеграції такі діти проводять увесь час у загальноосвітніх класах); ♦ зворотна – здорові діти відвідують спецшколу; ♦ спонтанна або неконтрольована – діти з особливими потребами відвідують загальноосвітні класи без отримання додаткової спеціальної підтримки (існують підстави вважати, що у багатьох країнах чимало таких дітей залишається навчатися на повторний рік). Який тип функціональної інтеграції можна розглядати як справжню освітню інтеграцію? Останнім часом поняття інтеграції замінюється терміном «інклюзія», який має дещо ширший контекст: інтеграція відображає спробу залучити учнів з особливими потребами до загальноосвітніх шкіл, а інклюзія передбачає пристосування шкіл, їх загальної освітньої філософії та політики до потреб усіх учнів. Інклюзія потребує змін на всіх рівнях освіти, оскільки це – особлива система навчання, яка охоплює весь різноманітний контингент учнів та диференціює освітній процес, зважаючи на потреби учнів усіх груп та категорій. Важливим рушієм поширення інклюзії є міжнародні організації, які проводять дослідження, розробляють рекомендації для урядів різних країн, сприяють розвитку інклюзивної політики. Такими організаціями, насамперед, є: Організація Об`єднаних Націй (ООН) Стандартні правила ООН щодо рівних можливостей для людей з інвалідністю (1993): ♦ містять заклик до всіх держав зробити освіту осіб з фізичними та розумовими вадами невід`ємною частиною системи освіти; ♦ зауважують, що для того, аби втілювати інклюзивну освіту, держави мають застосовувати гнучкі навчальні програми, які можна адаптувати до різних потреб дітей; ♦ зосереджують увагу на тому, що необхідно впроваджувати безперервне навчання вчителів та надавати їм всебічну підтримку; ♦ відзначають, що місцеві громади мають формувати ресурси для забезпечення такої освіти. ЮНЕСКО Зусиллями ЮНЕСКО було організовано кілька Всесвітніх конференцій з питань освіти для людей з особливими освітніми потребами. Остання конференція відбулася в Дакарі у 2000 р. Серед найвизначніших – конференція в місті Саламанка (Іспанія), у якій взяли участь 92 уряди та 25 міжнародних організацій (1994). Саламанкська декларація та План Дій (1994) Головною темою цих документів є інклюзія, що має на меті докорінні реформи в загальноосвітніх закладах – сформувати Школу для всіх. Декларація містить Заклик до урядів усіх країн затвердити на законодавчому рівні принцип інклюзивної освіти та приймати до загальноосвітніх шкіл усіх дітей, якщо немає виняткових випадків, які унеможливлюють це. Таким чином, було запропоновано, щоб інклюзія стала загальною формою освіти, а спецшколи або спецкласи існували для виняткових ситуацій. Положення Декларації спонукають уряди до розвитку інклюзивної освіти, а саме: до докладання більших зусиль для розвитку дошкільних стратегій та професійної освіти, забезпечення організації та реалізації програм підготовки педагогів та підвищення їхньої кваліфікації з огляду на принципи інклюзивної освіти. Організація Економічної Співпраці та Розвитку (OECD) тісно співпрацює з ЮНЕСКО і EUROSTAT і є найбільшим статистичним центром Європейського Союзу. Одним з її операційних підрозділів є Центр освітніх досліджень та інновацій, який ініціює дослідження та втілення проектів, що мають на меті впровадження реформ. Низка досліджень, які проводила ОЕСD у різних країнах забезпечила такі основні висновки: а) концепція соціальної справедливості, яка ґрунтується на правах людини, зазначає всюди, де це можливо: діти з особливими потребами мають навчатися у загальноосвітніх, а не в окремих навчальних закладах; б) різноманітні національні підходи до включення дітей з особливими потребами до загальноосвітніх закладів забезпечують цінний досвід для ширших дебатів про освітню різноманітність та справедливість. Виходячи із зазначеної концепції соціальної рівності і справедливості, учні з особливими освітніми потребами мають досягти таких самих навчальних результатів, як і їхні однолітки. Це є певним викликом, який веде до питання різних рівнів або варіантів результатів навчання для учнів з особливими потребами. Іншими словами, підхід, що ґрунтується на правах людини, має забезпечувати прогрес і, відповідно, оцінювання індивідуального прогресу упродовж засвоєння навчальної програми. Знайдіть інші міжнародні організації, що сприяють розвитку інклюзивної освіти. Освіта дітей з особливими потребами ґрунтується на принципах виваженої педагогіки, дієвість яких неодноразово підтверджувалась і від використання яких вигравали всі діти. Вона передбачає, що відмін- ності між людьми є природним явищем, і навчання відповідним чином слід адаптувати до потреб дітей, а не «підганяти» під сталі погляди щодо організації та характеру освітнього процесу. Педагогіка, спрямована на задоволення потреб дітей, корисна всьому суспільству. Досвід свідчить, що така педагогіка може забезпечити значно вищий середній рівень успішності. Педагогіка, орієнтована на потреби дітей, може допомогти уникнути безцільних витрат ресурсів і краху надій, до чого надто часто призводить низький рівень навчання та шаблонність концептуальних підходів в освіті. Крім цього, школи, які основну вагу приділяють дітям, є тренувальним майданчиком для суспільства, орієнтованого на задоволення потреб своїх громадян, в якому панує повага до відмінностей і гідності всіх людей. Залучення та участь мають велике значення для людської гідності, а також для утвердження та реалізації прав людини. В галузі освіти це виявляється в розробці стратегій, які здатні забезпечити справжню рівність можливостей. Досвід багатьох країн свідчить, що інтеграція дітей і молоді з особливими освітніми потребами найкраще відбувається в інклюзивних школах, які приймають усіх дітей певного району чи громади. Саме в таких умовах діти з особливими освітніми потребами можуть досягти найвищих результатів в освіті та соціальній інтеграції. Інклюзивна школа – заклад освіти, який забезпечує інклюзивну освіту як систему освітніх послуг, зокрема: адаптує навчальні програми та плани, фізичне середовище, методи та форми навчання, використовує існуючі в громаді ресурси, залучає батьків, співпрацює з фахівцями для надання спеціальних послуг відповідно до різних освітніх потреб дітей, створює позитивний клімат у шкільному середовищі. Хоча інклюзивні школи забезпечують сприятливі умови для досягнення рівних можливостей і повної участі, для їх ефективної діяльності необхідні спільні зусилля не лише вчителів і персоналу школи, а й ровесників, батьків, членів родин. Основні принципи інклюзивної школи: ♦ всі діти мають навчатися разом у всіх випадках, коли це виявляється можливим, не зважаючи на певні труднощі чи відмінності, що існують між ними; ♦ школи мають визнавати і враховувати різноманітні потреби своїх учнів шляхом узгодження різних видів і темпів навчання; ♦ забезпечення якісної освіти для всіх шляхом розробки відповідних навчальних планів, застосування організаційних заходів, розробки стратегії викладання, використання ресурсів і партнерських зв’язків зі своїми громадами; ♦ діти з особливими освітніми потребами мають отримувати будь-яку додаткову допомогу, яка може знадобитися їм для забезпечення успішності процесу навчання; ♦ вони є найефективнішим засобом, який гарантує солідарність, співучасть, взаємоповагу, розуміння між дітьми з особливими потребами та їхніми ровесниками.

Питання

Що таке громадянство? Під громадянством розуміють стійкий правовий зв’язок особи з даною державою, тобто визнання державою цієї особи як повноправного суб’єкта всіх прав і обов’язків. Ще за первісних часів люди визнавали «своїх» і «чужих». Спочатку інстинкт самозбереження, а згодом усвідомлені дії, спрямовані на розвиток та вдосконалення суспільних відносин, спричинили створення сучасного інституту громадянства. Його виникнення сягає античності з притаманною йому полісною організацією співжиття. Повноправним громадянином грецького полісу вважали лише того, чиї батьки (батько й мати) були його повноправними громадянами. Громадянство у Стародавній Греції набувалося у 18-річному віці. Бути громадянами не лише почесно, а й корисно, оскільки вони мали певні привілеї, зокрема право на нерухомість (землю), а за участь у роботі органів влади та судах навіть отримували винагороду. Проте в умовах грецьких держав і повноправні громадяни користувалися привілеями лише всередині своєї общини – за кордонами свого поліса вони ставали безправними іноземцями. На відміну від грецького полісу в Стародавньому Римі громадянство можна було «заробити», особливо військовою службою. Цікаво, що серед населення Риму та інших міст існував прошарок людей, які за виконання своїх громадських обов’язків так само отримували винагороду. Це так звані люмпен-пролетарі, які мали номінальне громадянство. Вони брали участь у народних зборах, виборах магістратів, ніде не працювали і перебували в патрон-клієнтських стосунках з багатими людьми. За законом Касія (73 р. до н. е.), кожному з них виділялося 5 модієв зерна на місяць (близько 1,5 кг хліба на день). У 50–40 рр. до н. е. таких нахлібників лише в Римі налічувалося 300 тис. Уже в стародавні часи римський громадянин був захищений законом від свавілля володарів. До речі, його не можна було розп’ясти на хресті, оскільки це вважалося ганьбою. Сучасне поняття громадянства історично пов’язане з Французькою революцією ХVІІІ ст. Політико-правова концепція «вільного громадянина» знаменувала ліквідацію феодального ладу. На зміну відносин підданства, які позначали васальну залежність від держави, яку уособлював монарх, прийшли модерні відносини громадянства. У деяких державах існує подвійне громадянство. Людина також може опинитися у статусі особи без громадянства, що має назву апатридизм. Такий стан виникає, коли особа вийшла або була виключена з громадянства (підданства) однієї держави, не отримавши громадянства іншої. Визначте позитивні та негативні сторони інституту подвійного громадянства. Громадянство можна набути двома основними способами: унаслідок факту народження і шляхом натуралізації. Набуття громадянства на підставі народження здійснюється автоматично. При цьому як основні принципи застосовуються «право крові» і «право ґрунту». Перший визнає громадянином будь-яку особу, яка народилася від громадян даної держави (у деяких країнах достатньо, щоб громадянином був лише один з батьків). Принцип «права ґрунту» визнає громадянином будь-яку особу, яка народилася на території даної держави незалежно від громадянства батьків. Здійсніть порівняльний аналіз способів набуття громадянства. Набуття громадянства шляхом натуралізації пов’язане із зверненням особи, що фактично проживає в країні, з проханням надання йому громадянства. Отримання його в такий спосіб пов’язане з певними труднощами, оскільки передбачає низку умов, часом суб’єктивного характеру: знання державної мови, наявність засобів до існування, доказів відсутності важких захворювань тощо. Наприклад, умовами набуття громадянства Великої Британії згідно з законом 1981 р. є, зокрема, «прожи- вання на території країни протягом п’яти років», «достатнє знання однієї з трьох мов: англійської, шотландської або валійської», а також «хороший характер». Умови натуралізації, які існують в українському законодавстві Існують й особливі, історично обумовлені, шляхи отримання громадянства. Так, відповідно до статті 2 Закону України «Про громадянство України», громадянство отримали всі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України проживали на території країни. Громадянство як антитеза аполітичності – суттєвий чинник функціонування демократичних держав. Адже «справжній громадянин» у демократичних суспільствах – це людина, яка свідомо ставиться до свого громадянського обов’язку, дотримується законів, регулярно голосує та сплачує податки. Нібито «нормальний», «адекватний» громадянин – це той, хто володіє мінімально достатнім обсягом знань про політику і політичне життя, про те, що відповідає його власним інтересам, а також про те, яка політична сила здатна задовольнити ці інтереси краще за інших. Однак на практиці більшість громадян не відповідають навіть цим заниженим стандартам «доброго» громадянина. Чи згодні ви з тезою «Справжній громадянин той, хто цікавиться політикою»? Як показують результати соціологічних опитувань, частка тих, хто активно цікавиться політикою, невелика. Це пояснюється тим, що легітимність демократії обумовлена скоріше пасивністю, ніж активним захистом її цінностей. Часто громадяни задоволені своїм урядом, тому вони не роблять нічого – ні проти, ні для нього. Однак пасивність громадян може бути спричинена й зовсім іншим, наприклад відсутністю віри в те, що їх участь у політичному процесі має будь-який сенс, тому що влада все одно робитиме так, як їй заманеться.

Питання

Великої ваги набула проблема активізації пізнавальної діяльності на уроках з використанням активних мето дів навчання, виконання учнями різних видів самостійної роботи, творчих і дослідницьких завдань. Пошуки творчих учителів покликали до життя нові види уроків, відмінні від типових. Інтерактивні форми уроку – це форми спеціально організованого спілкування, психологічний вплив якого засновано на активних методах навчання. Слово «інтерактив» прийшло до нас з англійської від слова interaсt, де іntеr – взаємний і асt – діяти. Таким чином, інтерактивний – здатний до взаємодії, діалогу, розуміється певна взаємодія вчителя та учнів, що регулюється заздалегідь встановленим режимом та умовами праці. Інтерактивні уроки можна розглядати як одну із форм активного навчання. Це спроба підвищення ефективності навчання з використанням різних засобів і методів навчання. Такі уроки з громадянської освіти можуть стати надзвичайно корисними, оскільки вони дають можливість перейти учням до іншого психологічного стану, викликають у них нові позитивні емоції, відчуття. Для таких уроків характерні: максимальна щільність, насиченість різними видами пізнавальної діяль ності, запровадження самостійної діяльності учнів, використання програмованого і проблемного навчання, здійснення міжпредметних зв’язків, усунення перевантаженості учнів. Досвід зарубіжних та українських колег свідчить, що інтерактивні методи сприяють інтенсифікації та оптимізації навчального процесу і допомагають учням оволодіти такими навичками: ♦ аналізувати навчальну інформацію; ♦ творчо підходити до засвоєння навчального матеріалу; ♦ навчитися формулювати власну думку, правильно її висловлювати; ♦ доводити власну точку зору, аргументувати й дискутувати; ♦ навчитися слухати іншу людину, поважати альтернативну думку; ♦ моделювати різні соціальні ситуації, збагачувати власний соціальний досвід через включення у різні життєві ситуації і переживати їх; ♦ вчитися будувати конструктивні відносини у групі, визначати своє місце в ній, уникати конфліктів, розв’язувати їх, шукати компроміси, прагнути діалогу, знаходити спільне розв’язання проблеми; ♦ розвивати навички проектної діяльності, самостійної роботи, виконання творчих робіт. Організація інтерактивного навчання передбачає мо делювання життєвих ситуацій, використання рольових ігор, спільне вирішення проблеми на основі аналізу обставин та від повідної ситуації. Воно ефективно сприяє формуванню навичок і вмінь, виробленню цінностей, створенню атмосфери співробіт ництва, взаємодії, дає змогу педагогу стати справжнім лідером дитячого колективу. Інтерактивна взаємодія виключає як домінування одного учасника навчального процесу над іншими, так і однієї думки над іншою. Такий урок дає можливість розвивати творчі можливості і особисті якості учня, оцінити роль знань і побачити застосування їх на практиці, відчути взаємозв’язок різних наук, це самостійність і зовсім інше відношення до праці. Інтерес до уроку викликається і незвичайною формою його проведення, чим знімається традиційність уроку, активізується робота учня. Для кожного типу уроку можна запропонувати широкий перелік нетрадиційних форм навчання. За визначенням О. Пометун, сутність інтерактивного навчання у тому, що навчальний про цес відбувається за умови постійної, активної взаємодії всіх уч нів. Це співнавчання, взаємонавчання (колективне, групове, навчання у співпраці), де і учень і вчитель є рівноправними, рів нозначними суб’єктами навчання, розуміють, що вони роблять, рефлексують з приводу того, що вони знають, вміють і здійснюють. Зокрема, в західній педагогіці активно використовується кооперативне навчання, або навчання в невеликих групах. В американській педагогіці під навчанням у співробітництві (cooperative learning) або кооперативним навчанням розуміється навчання учнів у невеликих групах. Воно має своїми витоками ідеї Дж. Дьюі і експериментальну практику першої чверті XX ст. Організація інтерактивного навчання ефективно сприяє формуванню громадянознавчих навичок і вмінь: спілкуватися з іншими людьми та органами влади, критично мислити, приймати продумані рішення; обґрунтовано висловлювати точку зору, обстоювати свої права. За структурою такі заняття складаються зазвичай з п’яти елементів: ♦ мотивація; ♦ оголошення, представлення теми та очікуваних навчальних результатів; ♦ надання необхідної інформації; ♦ інтерактивна вправа; ♦ підбиття підсумків, оцінювання результатів уроку. У новітніх освітніх системах використовується кілька варіантів кооперативного навчання. Усі вони доведені до рівня технології і ґрунтуються на трьох основних принципах: ♦ заохочування – отримання групою однієї на всіх бальної оцінки, будь-якого сертифікату відзнаки, пох- вали або іншого виду оцінки їх спільної діяльності; ♦ індивідуалізація виконання кожним учнем своєї частки загальної справи і персональна відповідальність кожного за всіх; ♦ рівні можливості – принесення кожним школярем балів до загальної скарбнички команди, зароблених шляхом покращання власних попередніх результатів (оскільки саме цей показник, а не успіх, порівняно з іншими, є вирішальним у нарахуванні балів). Наприклад, у навчальних закладах України всіх рівнів у повсякденну практику ввійшов метод мозкового штурму, який використовується на різних етапах занять: мотивація до вступу, актуалізація опорних знань, закріплення вивченого матеріалу, узагальнення отриманих знань учнями. Ця технологія має певну структуру: ♦ первинна постановка проблеми; ♦ аналіз проблеми і повідомлення необхідної вступної інформації (частіше невеличка доповідь, яку робить викладач або спеціально підготовлені учні- експерти); ♦ з’ясування можливості розв’язання проблеми (учні пропонують способи розв’язання, а викладач пояснює, чому вони не підходять); ♦ переформулювання проблеми (кожен переказує для себе проблему у зрозумілій формі); ♦ спільний вибір одного з переформулювань проблеми; ♦ висування образних аналогій (особистісних або символічних); ♦ «підгонка» визначених групою підходів до розв’язання поставленої проблеми. Сучасні українські педагоги, зокрема, О. Пометун, Л. Пироженко, О. Овчарук, М. Рогозін та інші, адаптуючи зарубіжний досвід, активно розробляють проблеми інтерактивного навчання та використання його у різних предметах. Вітчизняна наука, а за нею й практика вже мають значні напрацювання у використанні інтерактивних прийомів та методів. Наприклад, вивчення теми «Громадянське суспільство» можна розпочати з цікавої мотивації: «Які ви знаєте молодіжні організації? З якою метою вони ство- рені? Які з них захищають права молоді, допомагають їй у вирішенні соціальних потреб?» Учні мають пригадати відомі їм організації та поміркувати, з якою метою вони були створені та які з них справді спрямовують свою діяльність на задоволення потреб молоді. Узагальнюючи відповіді, вчитель підводить слухачів до розуміння складових громадянського суспільства, необхідності його розвитку взагалі і в Україні зокрема. Підготовка будь-якої нетрадиційної форми уроку вимагає від вчителя затрат сил і часу, оскільки він виступає у ролі організатора. Він має володіти не лише цілою низкою особистісних якостей, а й відповідати певним вимогам: ♦ мати гарні знання з методики; ♦ застосовувати творчий підхід до роботи; ♦ враховувати особливості власного характеру і темпераменту. Формування громадянських знань та компетенцій може також відбуватися через міжпредметну форму діяльності в межах освітнього процесу. Цей підхід дає можливість формувати необхідні знання та вміння не через окрему дисципліну, а через інтегровані освітні області, насамперед предмети суспільно-політичного циклу: історію, правознавство, людину і світ та ін. Міжпредметні уроки ставлять за мету поєднати споріднений матеріал кількох предметів. Інтегроване навчання дає можливість проводити уроки з використанням міжпредметних зв’язків на усіх етапах засвоєння знань. На інтегрованих уроках матеріал кількох тем пода ють блоками. На цих уроках розглядають проблему інтеграції громадянських знань, оновлення методів, засобів і форм навчального процессу.







Дата добавления: 2015-08-17; просмотров: 546. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2020 год . (0.003 сек.) русская версия | украинская версия