ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ 16 страницаПитання Розвиток сучасного суспільства неможливий без високоінтелектуальної і глибоко духовної людини, яка відповідає вимогам демократичного суспільства. Формуванню саме такої особистості сприятиме громадянська освіта, зміст і структура якої відображають сучасні тенденції розвитку суспільствознавчих наук. Концептуальні засади сучасної освіти передбачають гуманітаризацію школи на всіх її рівнях. Головну роль у цьому процесі повинні відіграти нові світоглядні дисципліни. Громадянська освіта покликана сприяти вихованню особистості, якій властиві демократична, громадянська культура, усвідомлення взаємозв’язку між ідеями свободи та правами людини, готовність до компетентної участі в житті суспільства. Цей курс є інтегрованим, що вигідно вирізняє його з-поміж інших суспільствознавчих дисциплін, і має за мету формування особистісних якостей та ціннісних орієнтацій, притаманних громадянинові демократичного суспільства. Сучасна демократія вимагає від особи політичної активності та усвідомлення своєї ролі і значення в житті суспільства, а також дій відповідно до власних переконань і цінностей. Саме громадянська освіта має забезпечити й реалізувати ці світоглядні завдання. Отже, громадянська освіта – це освіта, спрямована на формування знань, умінь, навичок і громадянських компетенцій, потрібних для життя в демократичній державі. Громадянин має права, може захистити їх, знає, як працюють соціальні інститути держави. Громадянська освіта – це також «соціалізація» індивідів та політична «соціалізація», це сукупність процесів становлення політичної та громадянської свідомості й поведінки особистості, прийняття та виконання політичних ролей, виявлення активності в них, формування громадянської культури. Освічене громадянство із розвиненим почуттям власної гідності, яке знає свої права та обов’язки і вміє їх дотримуватися, є фундаментальною засадою встановлення демократичного й заможного суспільства. Високий рівень громадянської соціалізації індивідів є передумовою поступу в розвитку суспільних відносин та запорукою їхньої стабільності. Громадянська освіта виховує активного громадянина своєї держави, людину національно свідому, яка поєднує в собі здобутки національної культури із загальнолюдськими. Щоб забезпечити таку мету громадянського виховання, школа має готувати підростаюче покоління до життя в громадянському суспільстві. Шкільні предмети гуманітарного циклу, такі як українська мова та література, історія, географія України, музика, образотворче мистецтво, недостатньо відображають проблеми громадянського навчання й виховання, сучасний рівень громадянської освіти, новий її зміст із пріоритетом загальнолюдських цінностей, що ґрунтується на національній основі. І тому реалізація завдань громадянської освіти потребує введення нових дисциплін і створення нового покоління підручників та навчально-методичних посібників із них. Забезпечити цілісний зміст громадянської освіти можуть такі курси середньої школи: «Права людини», «Основи право- знавства», «Основи політології», «Основи економічних знань», «Соціологія» та «Громадянська освіта» як завершальний предмет суспільствознавчого циклу. Реалізація концепції громадянської освіти може бути ефективною лише за умов створення широкого культурного контексту причетності всього суспільства до утвердження демократії, надання вихованцям прикладів ефективної громадянської дії, тому до справи громадянської освіти доцільно залучити широкі кола населення, громадські організації, родини, засоби масової інформації. Концептуальні засади громадянської освіти сформульовано й задекларовано в Концепції громадянської освіти в Україні, над якою працював авторський колектив у складі науковців Українського інноваційного центру гуманітарної освіти АПН України під керівництвом І. Г. Тараненко. Її розроблено в межах широкомасштабного проекту «Освіта для демократії в Україні», який є частиною Трансатлантичної програми підтримки громадянського суспільства, що її фінансують уряди США і країн Європейського Союзу. Концепція визначила актуальність громадянської освіти в Україні, її мету і завдання, основні принципи, зміст, форми й методи, а також шляхи реалізації. Актуальність громадянської освіти в Україні зумовлена процесами демократизації, трансформації та глобалізації, що розгорнулися у світі на зламі XXI ст. Сучасне постіндустріальне суспільство потребує відповідної форми політичної організації, яка забезпечувала б умови для розкриття творчих можливостей людини та потенціалу нових технологій, що реально здійснити лише у вільному, демократичному суспільстві, яке сповідує тріаду «вільна людина – розвинене громадянське суспільство – сильна держава». Виходячи з Концепції, основою демократичного ладу є людина, яка спроможна розкрити його потенціал і для якої демократія є природним середовищем задоволення особистих і суспільних інтересів. Саме за демократії розквітає громадянське суспільство – сфера самовияву вільних індивідів та їхніх добровільних асоціацій, для якої властиві горизонтальні несанкціоновані державою зв’язки між громадянами, що мають справді колективний характер. Сучасна демократія вимагає від особи не лише політичної активності, а й усвідомлення нею власної ролі і значення в житті суспільства та дії відповідно до власних переконань і цінностей. Україна вже впродовж тривалого часу переживає суперечливі й складні трансформаційні процеси, намагаючись звільнитися від спадщини тоталітаризму в економіці, політиці та національній самосвідомості. У процесі демократизації наша країна подолала певний шлях і нині перебуває на етапі становлення політичних інститутів демократії. Проте конституційне закріплення основних інститутів і принципів демократії – лише один із кроків до демократизації. Україні вкрай необхідна консолідація демократії та зразків поведінки, властивих для демократичної політичної культури, подальше формування та вдосконалення різних демократичних структур, звикання людей до життя в демократичному суспільстві. Однак на заваді стає спадщина тоталітаризму. Для політичного, та й громадського життя України досі характерні: войовнича політична непримиренність, чорно-біле бачення світу, звичка поділяти людей на «своїх» та «ворогів», нетолерантність, нездатність до діалогу, зневага до прав людини, вимоги одностайності з питаннь, що за своєю сутністю потребують плюралістичного підходу (форми власності, пріоритети державної політики, духовно-ціннісні вподобання). Про нерозвиненість демократичної культури в нашій країні свідчать пригніченість громадянської гідності, зневіра людей у власній спроможності змінити щонебудь у суспільному житті, схильність до протиставлення законослухняності й критичного ставлення до державної влади. І досі поширене спотворене розуміння громадянської свободи як права не дотримуватися законів, якщо вони когось не влаштовують або комусь особисто здаються недемократичними. З огляду на сказане вище значення громадянської освіти об’єктивно зростає. Громадянська освіта – це вимога часу, тому розвиток та вдосконалення її системи є актуальним завданням для всіх демократичних країн. В умовах посткомуністичної трансформації розвиток системи громадянської освіти є важливою складовою перехідного процесу до стабільної демократичної системи. Хоча від часу проголошення незалежності процес становлення громадянської культури в Україні минув кілька важливих етапів – багатопартійність, конкурентні вибори, розвиток мережі недержавних організацій та добровільних асоціацій громадян, – сучасна система освіти слабко зорієнтована на формування в молоді демократичних цінностей, виховання громадянина демократичної держави. Навчально-виховний процес недостатньо спрямований на формування демократичного світогляду. Серйозною перешкодою на шляху громадянської освіти та виховання є розрив між теоретичними знаннями та повсякденною соціальною практикою. Громадянська освіта є важливим компонентом демократичних перетворень тому, що звертається до проблем побудови системи, яка встановлює єдині «правила гри» для організацій та індивідів. Громадяни перехідних суспільств повинні вміти оцінювати конкурентні пропозиції політиків – представників різних ідеологій. Школа як осередок громадянської освіти має сприяти розвитку демократичної політичної культури, формуванню громадянської компетентності, політико-правових знань, політичних умінь, гідності та відповідальності молодого покоління, усвідомленню й визнанню ними демократичних принципів життя та пріоритету прав людини. Отже, розбудова сучасної системи громадянської освіти набуває надзвичайної актуальності, що згідно з Конституцією зумовлена такими реаліями політичного життя України: ♦ спонтанністю, неузгодженістю та безсистемністю зусиль, спрямованих на демократизацію суспільного життя; ♦ небезпечно низьким рівнем суспільного прийняття демократичного ладу та довіри до нього; ♦ недемократичністю відносин між державою та суспільством і державою та особою. Деякі положення Концепції вже реалізовані й потребують переосмислення та оновлення. Події останніх років в політичному та суспільному житті Україні, зокрема вибори президента 2004 р. та вибори до Верховної Ради 2006 та 2007 рр. продемонстрували результати громадянської освіченості в дії. Наступним компонентом Концепції є визначення мети та завдань громадянської освіти. Мета громадянської освіти – сформувати особистість, якій притаманні демократична громадянська культура, усвідомлення взаємозв’язку між індивідуальною свободою, правами людини та її громадянською відповідальністю, готовність до компетентної участі в житті суспільства. Завдання громадянської освіти: ♦ надати молодому поколінню знання про світові демократичні здобутки та особливості становлення демократії в Україні; ♦ сформувати мотивацію та основні вміння, необхідні для відповідальної участі в громадсько-політичних процесах, критично-конструктивне ставлення молоді до життя суспільства; ♦ сприяти становленню активної позиції громадян щодо реалізації ідеалів і цінностей демократії в Україні; ♦ створити умови для набуття учнями досвіду громадянських дій, демократичної поведінки та конструктивної взаємодії. Громадянська освіта ґрунтується на тих загально- педагогічних і дидактичних принципах, що й освіта загалом, однак найбільш значущими для неї на нинішньому етапі є: ♦ принцип гуманізму – пріоритетність ідеї прав і свобод людини і творчий розвиток; виховання людської гідності, поваги до приватності, розуміння значущості особистісної автономності, співвіднесення освітніх вимог із можливостями та природними задатками особистості; ♦ принцип демократичності – виховання духу соціальної солідарності, справедливості; вміння конструктивно взаємодіяти із суспільством і брати участь у прийнятті рішень; передбачає діалогічний характер освіти, суб’єктно-суб’єктні відносини між педагогами та учнями, атмосферу взаємоповаги й довіри в шкільному колективі, учнівське самоврядування, відкритість і зв’язок школи з іншими учасниками процесу соціалізації (сім’єю, дитячими й молодіжними громадськими організаціями, ЗМІ, церквою тощо); ♦ принцип зв’язку із практичною діяльністю – пріоритетність для системи громадянської освіти навчання й виховання умінь і дій; зорієнтованість учнів на навички соціальної взаємодії, вміння самостійно аналізувати різні ситуації, передусім у своєму життєвому середовищі, самостійно приймати відповідальні рішення і діяти у правовому полі; ♦ принцип зорієнтованості на позитивні соціальні дії – спрямованість громадянської освіти на соціальні очікування учнів; набуття позитивного досвіду соціальних дій; формування позитивного іміджу компетентної громадянськості; ♦ принцип наступності і неперервності – поетапне, відповідно до вікових особливостей, розширення інформаційного, виховного, інструментального (практичного) обсягу системи освіти для демократії, що бере початок у дошкільному вихованні, охоплює всі етапи середньої, вищої, професійної освіти, а також освіту для дорослих; виховання потреби набувати навичок громадянськості протягом усього життя; ♦ принцип міждисииплінарності – навчання і виховання громадянськості у процесі опанування різних навчальних дисциплін; узгодження змісту навчальних програм із метою та завданнями громадянської освіти; ♦ принцип культуровідповідності – врахування в змісті громадянської освіти етнонаціонального, регіонального культурного і звичаєвого контексту; зв’язок шкільного колективу з місцевою громадою, участь у спільних із нею соціальних, культурних, природозахисних акціях; ♦ принцип полікультурності – наповненість громадянської освіти ідеєю універсальності прав людини, а також ідеєю етнокультурного розмаїття довкілля, України, Європи, світу, правової рівності національних культур; виховання особистості на засадах міжетнічної толерантності, поваги до представників інших культур, передусім у життєвому середовищі учнів; практична реалізація прав українців та представників інших етнічних спільнот на розвиток і збереження своєї мови, культурної самобутності в контексті формування української політичної нації; ♦ принцип плюралізму – виховання поваги до засад політичної, ідеологічної, етнонаціональної й расової багатоманітності, толерантного ставлення до різних світоглядних і політичних доктрин, релігійних переконань, до діяльності в школі різних молодіжних громадських організацій; уникання екстремістських поглядів і поведінки в житті шкільного колективу, виховання розуміння, що будь-який політичний екстремізм є неприйнятним; ♦ принцип поповнення соціального капіталу – ґрунтується на засадах довіри й терпимості індивідів, їхній здатності спрямовувати свої дії на спільне благо; ♦ принцип відкритості – вироблення антидогматичного мислення, що полягає в здатності неупереджено сприймати будь-яку нову інформацію та з розумінням ставитись до різних поглядів і цінностей, що репрезентують різні світогляди й культури; ♦ принцип поєднання локального і глобального – взаємозв’язок родового та етнічного, національного й загальнолюдського, індивідуального й суспільного; ♦ принцип розвитку особистісних компетенцій – формування знань, умінь, навичок, переконань, установок, мотивів, ціннісних орієнтацій та інших особистісних характеристик; розвиток критичного і творчого мислення особистості. Питання Начальний курс громадянської освіти визнає реальність прагматичного прагнення людей захистити й посилити свою владу над обставинами. Для формування характеру особистості важливо навчитися самоврядування в усіх змістовних лініях цього поняття: від самоврядування собою як особистістю, людини, громадянина, до самоврядування в різноманітних соціальних об’єднаннях, адже криза сучасного індивіда пов’язана передусім зі складною взаємодією влади й особистості. А це, як відомо, породжує в нього почуття недієвості, самотності, невдоволеності собою, що виникає через необхідність коритися рішенням і подіям, які від нього не залежать. Громадянська освіта розкриває технології влади, що визначають поведінку індивідів, підпорядковують їх тим чи іншим системам влади (панування). З іншого боку, як твердив Алексіс де Токвілль, завданням усього життя... є стати інформованим, активним та відповідальним громадянином – тобто «навчання свободи». Свобода передбачає, писав Ф. Хайєк, щоб індивід мав змогу реалізовувати власні цілі. Індивідуальні рішення він зможе приймати завдяки чіткому визначенню в суспільстві прав приватної власності та сфер, у яких індивід самостійно розпоряджається своїми засобами. Приватна власність встановлює гарантоване поле вільних дій індивіда. У правових інститутах приватної власності і права спадкування відображено свободу, без якої людина й суспільство деградують до первісного стану. Як вважав А. Швейцер, хоча індивіди й мають служити суспільству, це не означає, що вони зобов’язані приносити себе йому в жертву. Інакше кажучи, люди не повинні дозволяти суспільству опікуватися собою в усьому. Індивідові не слід довіряти масовим ідеалам і стереотипам суспільства, які не завжди відповідають справжній гуманності. Свобода, рівність, справедливість є тісно пов’язаними цінностями демократії і виступають системотвірними принципами конституцій демократичного типу. Кожна із зазначених цінностей передбачає іншу, вони співіснують у нерозривній єдності, взаємозабезпечуючи і водночас взаємообмежуючи одна одну. Громадянство – формально-юридичний статус особистості, який настає після досягнення людиною певного віку або внаслідок натуралізації, надається резолюцією офіційної установи і пов’язане з отриманням документа (за наявності необхідних формальних умов). Громадянська освіта розглядає ознаки громадянства у конституційній демократії і дає відповіді на такі запитання: ♦ як ми використовуємо своє громадянство? ♦ як ми вчимося бути справжніми громадянами? ♦ як ми здійснюємо свої громадянські права та обов’язки? ♦ що означає бути громадянином? Іноді громадяни мають різні погляди щодо належної їм ролі. У вільному суспільстві ви можете самі вирішувати, як здійснювати свої права та обов’язки громадянина. Те, чого ви навчитеся із цього курсу та з інших джерел, допоможе вам ухвалювати самостійні рішення. Ваша поведінка як громадянина залежатиме як від ваших власних інтересів та здібностей, так і від здобутої культури громадянськості. Метою й головним завданням громадянської освіти є розвиток громадянськості, формування свідомого компетентного громадянина. Громадянськість – це громадянська компетентність. Компетентний громадянин – це людина, яка відповідає суспільству, в якому живе, має належну освіту й досвід, щоб дати собі раду в ньому, бути здатною розв’язувати особисті та громадські проблеми, є повноправною й правомочною, відповідальною й небайдужою. Громадянська компетентність як здатність людини до реалізації її прав та до відповідальності за них не існує від народження. Вона формується певними передумовами, політичною системою, власними зусиллями особистості та внаслідок здобуття нею громадянської освіти, яка передбачає: навчання жити за умов сучасної держави, бути громадянином демократичного суспільства, мати справу з владою, її органами та політичними інституціями, взаємодіяти з ними; формування навичок дотримання законів; набуття вміння не дозволяти владі порушувати права громадян, домагатися від неї реалізації їхніх правомірних потреб; поширення демократичних цінностей, принципів та правил суспільного життя. Громадянську освіту називають «тренінгом з демократії», оскільки вона покликана: ♦ готувати особистість до компетентної і відповідальної участі в житті громади; ♦ допомагати зрозуміти такі засадничі поняття демократії, як свобода, рівність, справедливість, республіканізм, конституціоналізм тощо; ♦ виховувати свідоме ставлення до базових цінностей і принципів демократичної політичної системи; ♦ виробляти практичні навички – вміння спостерігати за політичними процесами, аналізувати й оцінювати їх, впливати на політиків і урядовців, мати й обстоювати власну позицію в суспільному житті. Демократичні соціальні зміни в суспільстві можливі лише за умови, що громадяни мають знання, уміння й бажають їх здійснити. Такі знання, уміння, настанови й визначають громадянську компетентність. Роль громадянської освіти набагато зростає, коли в суспільстві панує некорисна й неефективна для нього влада, що потурає умовам, за яких людині невигідно бути чесною й законослухняною. У різні історичні часи в різних країнах громадянство має неоднакове значення. Тоталітарні держави й диктатури також декларують, що ними правлять громадяни. Одначе роль громадянина в конституційній демократії засадничо відрізняється від ролі того, хто живе в умовах необмеженого чи самоправного правління. Якщо необмежені режими вимагають пасивної покори і непорушної відданості, за конституційної демократії від громадянина очікують критичного і дійового членства в політичній громаді. У конституційних демократіях громадяни повинні дотримуватися розумної відданості й коритися законові, але не на підставі беззастережної поваги до державної влади. Жодний уряд не працює ідеально і без конфліктів, не вдається і ухвалювати закони, які всіх задовольняють і нікому не шкодять. Тому критичне ставлення до уряду може породити право або навіть обов’язок опиратися законам, які ви вважаєте несправедливими – рух за громадянські права є сучасним прикладом цього. Без вільного потоку інформації демократичний уряд неможливий. Демократії є залежними від інформованих, конструктивних обговорень. Слушно сказано, що «політична інформація для демократичної політики є те саме, що й гроші для економіки: валютою громадянства». Поінформовані громадяни є, безперечно, кращими громадянами. Вони активніше братимуть участь у політиці, матимуть чіткі, стабільні погляди на події, більш здатні знайти зв’язок між власними інтересами та поглядами і діяльніше підтримуватимуть демократичні норми і громадянські свободи. Хороша демократична освіта надає можливість отримати потрібну інформацію для того, щоб бути активними на політичній арені. Крім надання інформації, громадянська освіта підтримує знання цінностей і принципів демократії. Це знання фундаментальне, бо воно є базою для свідомої добровільної прихильності громадянина до демократичних норм, заходів і наслідків. Громадянин, який розуміє основні догмати демократії, швидше усвідомить спільний, колективний інтерес, що інколи може суперечити його індивідуальним уподобанням чи домінувати над ними. Такий громадянин більш відданий справедливості й виявляє бажання дозволити іншим – навіть тим, із ким він рішуче не погоджується – висловити та реалізувати їхні власні інтереси. Одне із завдань громадянської освіти – допомогти людям реалістичніше зрозуміти сучасний світ. Елементарне розуміння світу, в якому вони живуть, потребує ознайомлення з деякими базовими концепціями, зокрема з поняттями національна держава, міжнародне співтовариство, світовий ринок, міжнародне право, права людини, міжнародні норми. Крім того, громадяни мають знати основні конвенції та угоди, а також те, як національні та міжнаціональні урядові й неурядові організації впливають на їхнє життя. Реалістичне бачення сучасного світу ґрунтується на розумінні «людини суспільної» як продукту еволюції, що доповнила потреби тварини досконалим розумом із подовженням пам’яті і програмою творчості. Розум втілився у комунікативних знаках, техніці, релігії, науці, мистецтві, політиці. Проте біологічна природа людини залишилася й постійно виявляється в імпульсивних біологічних інстинктах: 1) інстинкт самозбереження виявляється в почуттях голоду та страху з бажанням бігти від загрози чи боротися з небезпекою; 2) інстинкт продовження роду людина реалізує в сім’ї (секс та любов до дітей); 3) стадний інстинкт виражений сукупністю потреб – почуттів стосовно інших людей (спілкуватися, самоутверджуватися, доганяти лідера, підкорятися й довіряти йому, належати до групи, співпереживати, допомагати, або навпаки – уникати неприємного й навіть знищувати ворога); 4) «робочі» рефлекси забезпечують будь-яку діяльність (допитливість, рефлекси цілі, свободи і потреба у відпочинку та грі). Дії людини щодо інших людей визначаються ставленням до них (симпатією чи антипатією) й залежать від зворотних зв’язків із боку опонентів: антипатія посилюється до ворожості й ненависті, а симпатії переростають у дружбу й любов. Кожна потреба людини має два протилежні вияви: егоїзм – альтруїзм, агресивність – толерантність, лідерство – підлеглість, жадібність – доброта, замкнутість – товариськість. Переважання одного з компонентів залежить від умов, типу особистості, її виховання й освіти. Одначе протилежний компонент завжди «присутній» у підсвідомості і за зміни обставин готовий долучитися. На щастя, поведінка людини визначається не тільки «тваринними» інстинктами, а й переконаннями (мораль, ідеологія, вірування) і громадськими почуттями. Ними свідомість перевіряє імпульсивні біологічні потреби. «Тваринну» природу людини, як намагався довести відомий український хірург і учений М. Амосов, можна змінити максимум наполовину. А в середньому ж – набагато менше. Цим і зумовлена необхідність реалістичнішого розуміння сучасної людини й сучасного світу. Питання Розглянемо окремі категорії дітей, які можуть навчатися в інклюзивних умовах. У довідковій літературі обдарованість визначається комплексом задатків і здібностей, які потенційно, за сприятливих умов, дають змогу досягти значних успіхів у певному виді діяльності чи діяльностей. Дослідження свідчать, що обдарованість і винятковий інтелект є наслідком взаємодії рівня обдарованості та спеціально створеного середовища. Тому насамперед педагоги можуть сприяти активізації процесу розвитку здібностей та обдаровань у всіх дітей, створюючи сприятливі життєві та освітні зони. Саме вчитель має помітити ту особливу мить у розвитку кожної окремої дитини, збалансувати і відокремити лише їй притаманні обдаровання: інтелектуальні здібності, специфічні навчальні зацікавлення, творче продуктивне мислення, задатки лідерства, художні або надзвичайні моторно-рухові здібності. Водночас проблем із такими дітьми виникає чимало. Складність полягає в тому, що обдаровані учні ставлять складні запитання педагогові, аби дізнатися більше, почути детальніші пояснення. Інші ж – заперечують все, що говорить вчитель або мають загалом суперечливу вдачу. Тому педагог має виявляти достатню толерантність і професіоналізм, аби не зашкодити розвитку дитячої цікавості та захоплення. Крім цього, він має виховувати в учнів розуміння порядку, сприяти виробленню цілеспрямованості та позитивних навичок у спільній діяльності. Проте обдарованість як така ще не гарантує високих досягнень у навчанні. Труднощі можуть зумовлюватися емоційними проблемами учнів, депресією чи негативним ставленням до школи, вчителів, ровесників. Тому «білі ворони» або «не такі, як усі» є нині у кожному класі. Головним стратегом пошуку, навчання та виховання обдарованих дітей є педагогічний колектив школи, який має реалізовувати індивідуальний підхід до кожного, без винятку, школяра як один із принципів організації навчально-виховної роботи. Якщо ми визнаємо, що обдарованій дитині притаманні особливі освітні потреби та можливості, й цим вони відрізняються від своїх ровесників, то для їхнього розвитку необхідна особлива державна увага, індивідуальна система навчання і виховання. Такий принцип має сприяти цілеспрямованому та гармонійному розвитку кожного обдарованого учня, який виховується як справжній громадянин і творча особистість. На жаль, традиційні навчальні програми, на які орієнтується сучасна школа, не відповідають вимогам і високим можливостям обдарованих дітей. Тому розв’язання цього завдання лягає насамперед на плечі вчителя. Загальна система освіти дає безперечну можливість кожному учневі опанувати значний обсяг теоретичних знань з основ наук, а тим більше, обдарованому учневі. Однак учитель має чітко визначити, яка позиція – дослідницька чи репродуктивна – з найбільшою ймовірністю розвиватиме таку дитину. Важливим компонентом подальшого розвитку юного обдаровання є створення індивідуальної системи (програми) роботи з ним, яка б забезпечувала формування вмінь і навичок самостійно здобувати знання і вести дослідницьку роботу, зберегла потяг до пізнання, бажання постійно вчитися та обов’язково в майбутньому зробити свій внесок у розвиток науки, культури, у вирішення соціальних, економічних, політичних та екологічних проблем, що постають перед будь-яким суспільством. Тому цих дітей, особливо з ознаками загальної або академічної обдарованості, потрібно вчити у школі не традиційно, а по-іншому. При роботі з обдарованими дітьми вчитель має дотримуватися важливого правила: розвиток інтелекту шляхом завантаження його великим обсягом матеріалу посідає не чільне місце у цьому процесі. Знати «все» неможливо. Найважливіше – навчити активно розвивати свої розумові сили й уміння окреслювати й розв’язувати актуальні задачі. Тому програма роботи з обдарованою дитиною має містити наступні важливі елементи. Діти з особливостями (порушеннями) психофізичного розвитку мають відхилення від нормального фізичного чи психічного розвитку, зумовлені вродженими чи набутими розладами. Навчання та виховання дітей з порушеннями психофізичного розвитку здійснюється з урахуванням особливостей їхнього розвитку, використанням специфічних заходів та організаційних форм навчальної роботи, залежно від характеру розладу. Діти з особливостями психофізичного розвитку мають як і всі інші діти певні права, серед яких і право на отримання якісної світи. Залежно від типу порушення виокремлюють такі категорії дітей: ♦ з порушеннями слуху (глухі, оглухлі, зі зниженим слухом); ♦ з порушеннями зору (сліпі, осліплі, зі зниженим зором); ♦ порушеннями інтелекту (розумово відсталі, із затримкою психічного розвитку); ♦ з мовленнєвими порушеннями; ♦ з порушеннями опорно-рухового апарату; ♦ зі складною структурою порушень (розумово відсталі сліпі чи глухі; сліпоглухонімі та ін.); ♦ з емоційно-вольовими порушеннями та дітей з аутизмом. Діти з порушеннями опорно-рухового апарату становлять 5–7 % від загальної популяції дітей. У всіх цих дітей провідним порушенням є недорозвиток, порушення або втрата рухових функцій. Домінуючим серед таких розладів є дитячий церебральний параліч – ДЦП (близько 90 % випадків). При ДЦП страждають найважливіші для людини функції: рух, психіка та мовлення, трапляються також випадки їх поєднання з порушеннями зору та слуху. У цих дітей рухові розлади поєднуються з психічними і мовленнєвими порушеннями, тому більшість із них потребує не лише особливої організації навчальної діяльності, а й лікувальної, психолого-педагогічної та логопедичної допомоги. Для пристосування фізичного середовища для таких дітей існують спеціальні технічні засоби пересування: візки, милиці, тростини, велосипеди, пандуси (похила поверхня для переміщення візків), з’їзди на тротуарах тощо. Особливості дітей з ДЦП: ♦ Нерівномірно знижений обсяг відомостей та уявлень про довкілля. Дітям з церебральним паралічем не знайомі багато явищ навколишнього предметного світу і соціальної сфери, вони мають обмежені уявлення лише про те, що відбувалося в їхньому незначному досвіді. ♦ Нерівномірний, дисгармонійний характер інтелектуальної недостатності, тобто порушення одних інтелектуальних функцій, затримка других і збереженість третіх (наприклад, можуть розвиватися переважно наочні функції мислення). ♦ Загальмованість, виснажуваність психічних процесів. Труднощі переходу (переключення) до інших видів діяльності, недостатність концентрації уваги, зниження обсягу механічної пам’яті. У більшості дітей спостерігаються низькі пізнавальна активність і зосередженість, зниження інтересу до завдань, уповільненість психічних процесів. Низька розумова працездатність характеризується швидкою втомлюваністю під час виконання інтелектуальних завдань. ♦ У дітей із ДЦП спостерігається особистісна незрілість, яка виявляється в наївності суджень, недостатній орієнтації в побутових і практичних питаннях. У них часто виробляються утриманські установки, спостерігається нездатність і відсутність прагнення до самостійної практичної діяльності. В організації навчання дітей з дитячим церебральним паралічем (ДЦП) існує низка особливостей. Діти із затримкою психічного розвитку (ЗПР) мають труднощі в опануванні знань і незрілість емоційно-вольової сфери. Відсутність концентрації та швидке відволікання уваги призводять до того, що цим дітям складно чи неможливо організувати свою діяльність у великій групі та самостійно виконувати завдання. Крім того, зайва рухливість та емоційно-вольові порушення призводять до того, що такі діти, попри їхні потенційні можливості, не досягають потрібних результатів у навчанні. Вчителеві необхідно уважно стежити за успішністю цих школярів, перевіряючи після кожного уроку усвідомлення навчального матеріалу. Під час засвоєння курсу громадянської освіти у дітей може спостерігатися недостатнє усвідомлення себе громадянином, який має брати участь у демократичних перетвореннях країни, невпевненість у власній спроможності впливати на життя суспільства, невміння розробити стратегію вирішення проблемної ситуації, неспроможність оцінити власні можливості в системі ринкових відносин. Діти з мовленнєвими порушеннями мають функціональні або органічні відхилення у стані центральної нервової системи. Такі діти швидко виснажуються, втомлюються. Втома накопичується упродовж дня, тижня, що позначається на загальній поведінці. Вони дратівливі, збудливі, мають рухову розгальмованість, не можуть спокійно сидіти, щось крутять в руках, гойдають ногами тощо. Ці діти емоційно нестійкі, їхній настрій швидко змінюється. Особливу групу серед дітей з порушеннями мовлення становлять діти з розладами процесів читання та письма (дислексія та дисграфія). Основним симптомом у таких випадках є наявність стійких специфічних помилок, які не пов’язанні з порушенням інтелекту, ні з порушеннями зору або слуху. Дислексія та дисграфія зазвичай трапляються у поєднанні. При дисграфії у письмових роботах дітей спостерігаються такі помилки: перекручення складів у слові; порушення злитності написання окремих слів у реченні – розрив слова на частини, злите написання слів у реченні; аграматизми; плутання букв за оптичною подібністю. При дислексії спостерігається розлад процесу опанування читання. Дитина робить багато помилок, що постійно повторюються: заміни, перестановки, пропуски букв та ін., що зумовлюється несформованістю психічних функцій, які забезпечують процес оволодіння читанням. Помилки при дислексії мають стійкий характер. Діти з порушенням слуху мають втрату слуху чи знижений слух. Глухота – стійка втрата слуху, при якій неможливе самостійне опанування словесної мови і сприймання мовлення навіть на близькій відстані від вуха. Діти зі зниженим слухом можуть самостійно накопичувати мінімальний мовленнєвий запас на основі збережених залишків слуху (хоч і певною мірою спотворений) і водночас можуть сприймати звернене мовлення на близькій відстані від вушної раковини. На відміну від глухоти, у дітей зі зниженим слухом можливе самостійне оволодіння мовою. У масових школах частіше навчаються діти зі зниженим слухом. Вони мають значні труднощі в розумінні пояснень вчителя, роблять специфічні помилки в письмових роботах, часто не розуміють текст підручника. Абстрактні й технічні поняття, прислів’я та приказки, жарти та слова з подвійним смислом завжди складні для їхнього сприймання. До того ж такі діти не чують повністю інтонації, зміни голосу тощо. Мовлення не зажди може використовуватися ними як повноцінний інструмент для спілкування. Найкраще дитина зі зниженим слухом сприймає мовлення лише в тихому оточенні, а в шумному класі, на ігровому майданчику цей процес значно ускладнений, або ж і зовсім неможливий. Для покращання слухового сприйняття існують різні допоміжні засоби, зокрема, індивідуальні слухові апарати, які підсилюють звуки. Кожен слуховий апарат спеціально налаштовується на певний рівень сприймання мовлення, проте апарат підсилює не лише голос, а й інші звуки довкілля (стук олівця, пересування стільців та ін.). Діти з порушенням зору – сліпі та зі зниженим зором. Сліпі діти не сприймають зорову інформацію. Діти зі зниженим зором при використанні оптичних приладів можуть сприймати зорову інформацію, хоча й суттєво обмежену та певною мірою викривлену. Сліпі діти навчаються за допомогою рельєфно-к
|
