Політичний простір у глобальному вимірі

(я кинула статью в обсуждение)

35. Сутність поняття «політичний простір»

Політичний простір - це багаторівневий, багатовимірний світ, в якому розгортаються політичні відносини з приводу завоювання, використання та утримання влади.

Уточнимо, що в даному випадку мова йде про політичному просторі як місці існування політичного буття, про просторовому вимірі політики.

Навряд чи що ще має більш важливе значення для життя етносу і держави, ніж така категорія, як «простір». Це не тільки місце, де проживає етнос, де формуються політичні інститути, де видобувають та використовують ресурси, це «життєвий простір», яке багато в чому визначає особливості ментальне ™ народу і його культури, темп і ритм його проживання. Боротьба за простір в більшості випадків є головною причиною воєн і конфліктів в історії людства. У залежності від розгляду політичного простору як мети або як засоби умовно можна виділити кілька його рівнів за наступними критеріями:

- На політичному просторі знаходяться політичні суб'єкти;

- За політичний простір ведеться боротьба між політичними суб'єктами;

- За допомогою політичного простору здійснюються політичні цілі.

З розвитком технічних можливостей людини політичний простір розширюється.

Політичний простір структурно можна уявити як:

- Наземний простір;

- Водний простір;

- Повітряний простір;

- Космічний простір;

- Інформаційний простір.

Можна теоретично виділити кілька рівнів взаємозв'язку простору і політичного буття:

- Вплив простору на формування культури, етносу, держави та її політичного устрою;

- Простір як мета політичних інтересів, звідси геостратегічні завдання, що визначають зовнішню політику, форму і механізми розширення території і захисту кордонів;

- Простір як сукупність взаємодіючих держав;

- Простір як взаємодія цивілізацій і міжцивілізаційного простору, де кордони цих утворень визначаються соціокультурним та релігійним факторами;

- Простір як територія держави, завданням якого є:

а) забезпечити безпеку, звідси стратегія зміцнення геостратегічних зон і регіонів;

б) узгодження інтересів та контроль федерального центру за діяльністю адміністративно-територіальних одиниць з метою збереження стійкості держави та зміцнення його безпеки;

- Простір як сукупність регіонів, де з урахуванням політичної стратегії держави розробляються і використовуються природні ресурси.

Політичний простір вивчається геополітики, геоекономіки, політичної регіоналістики, політичної глобалістикою, світовою політикою. Тим не менш, сьогодні гостро відчувається необхідність не тільки подальшого розвитку цих напрямів, а й - з урахуванням результатів їх дослідження - формування більш повної і об'єктивної картини сучасного розвивається політичного простору, що можливо тільки при використанні методології філософського аналізу.

Політичний простір - це складний «годинниковий механізм», в якому взаємодіють тимчасові потоки, часто протилежні за своєю спрямованістю. Це тимчасові потоки різних цивілізацій, культур, поколінь, а також соціальних, професійних, релігійних, національних груп, у кожній з яких свій ритм проживання і своє відчуття часу. Чи можлива координація цих тимчасових потоків і як вона повинна здійснюватися в рамках політичної діяльності, як впливає політичний простір / час на політичне буття в цілому і на суб'єктів політичного простору зокрема?

Політична онтологія не тільки досліджує типи часу, часові ритми і темпи розвитку політичного буття, а й виявляє механізми кореляції і координації часових ритмів різних суб'єктів політичного простору, що дозволяє запобігти або нівелювати багато соціальні та політичні протиріччя.

Загальнотеоретичними принципами філософського вчення про політичному бутті як складової буття є принципи системності, розвитку, самоорганізації і детермінізму. Політична онтологія досліджує політичне буття як розвивається, організовану і здатну до самоорганізації систему. Ці принципи дозволяють дослідити політичне буття як постійно претерпевающее зміни, що ставить проблему співвідношення закономірності та випадковості в його розвитку і функціонуванні. Метою політичної онтології є також дослідження діалектичного взаємодії політичного з іншими сферами буття, виявлення їх форм і механізмів взаємозв'язку.

Можливо виділити декілька рівнів виміру політичного буття: просторове; тимчасове, досліджуване політичної онтологією; антропологічне - політичною антропологією; моральне - політичною етикою; ціннісне - політичної аксіології.

 

36. Йель Х Фергюсон і Річад У. Манебах «Перероблюючи карту глобальної політики»

Автори книги "Перероблюючи карту глобальної політики" - американські політологи Йель X. Фергюсон і Річард У. Мансбах - прагнуть змінити звичні уявлення про світову політику і запропонувати новий "постміжнародний" підхід до інтерпретації і аналізу змін, що відбуваються в ній. Термін "постміжнародний" ввів американський дослідник Джеймс Розенау для опису "очевидного тренду того, що проявляється в тому, що все більше число взаємодій, що становлять світову політику, відбувається без прямої участі націй і держав".

На думку Йеля X. Фергюсона і Річарда У. Мансбаха, це слово("постміжнародний") може служити найбільш місткою характеристикою сучасної глобальної політики. Термін "міжнародний" відноситься до стосунків і взаємодій між безліччю колективних акторів, що іменуються "державами". У сучасному ж світі політика швидше нагадує павутину плавних переходів від індивідів через сім'ї і інші співтовариства до глобальних структур.

На думку Розенау,про якого ведть мову Фергюсон та Мансбах, у сучасному світі держави виявляються одним з безлічі типів колективних макроакторів. Причому у міру ерозії Вестфальской системи вони все менше здатні задовольняти потреби громадян, і інші сфери автономної влади намагаються вирішувати те, з чим не справляється держава. Ще одна характерна риса "постміжнародної політики" в тому, що в якості одиниці аналізу беруться індивіди, причому визнається множинність індивідуальних і колективних ідентичностей і лояльностей.

Наша ідентичність і наша лояльність не вичерпуються громадянством і національністю. Основою для самоідентифікаії можуть служити самі різні властивості. В той же час більшість ідентичностей недостатньо стабільні, щоб задавати явні межі політичних співтовариств.

Автори називають інституціональне вираження колективної ідентичності "політією". Згідно з їх визначенням "політії - це спільності, що мають в тому або іншому ступені ідентичність, відрізняються ієрархією і здатністю мобілізувати прибічників в політичних цілях". Деякі політії можуть поглинати або завойовувати інші політії. Процес поглинання одних політій іншими автори називають "вкладенням".

Старі ідентичності і лояльності, як правило, не зникають, а заморожуються, щоб знову відродиться, можливо, через століття (прикладом тому служить "вибух" племінних, етнічних, релігійних і расових ідентичностей після "холодної війни").

Занепад авторитету держави і лояльності індивідів традиційним інститутам спричиняє за собою проблему, яку Сьюзен Стрендж назвала "проблемою Піноккіо". Подібно до Піноккіо, котрий, перетворившись на справжнього хлопчика, більше не хоче визнавати владу тих, хто управляв ним, коли він був лялькою, індивіди, втягнуті в сфери різних політій, отримують можливість вибирати об'єкти ідентифікації і лояльності. І держава виявилася в цій ролі зовсім не єдиним актором.

Іншими словами, немає єдиного заступника вестфальскої держави, і немає інституту, який міг би вима-гати підпорядкування або лояльності, що поширюється на всіх. Замість цього є різні інстанції, що претендують на підпорядкування індивідів, які вимушені конкурувати за лояльність останніх.

Таким чином, світ перестає бути системою держав. По Розенау, це означає, що з'являються нові автономні владні актори, які не є носіями суверенітету, але відіграють важливу роль в управлінні.

Згідно концепції Розенау, в ролі сфер автономної влади можуть виступати професійні співтовариства, співтовариства сусідів, мережі однодумців, соціальні рухи, місцеві або регіональні органи управління, діас-пори, конфедерації некомерційних організацій, терористичні організації і інші спільності, які стають автономними джерелами ухвалення владних рішень у складному багатоцентричному світі. Держави в цій системі повинні розглядатися усього лише в якості одного з гравців.

На думку Фергюсона і Мансбаха, постміжнародну епоху у багатьох відношеннях можна розглядати як посттериторіальну. У сучасному світі наявність великих територій вже не означає переваги відносно влади або багатства - і навпаки.