Політичний час у глобальному вимірі

Макрорівень дослідження політичного часу тематизується відомим американським вченим-міжнародником Джорджем Модельскі у його теорії “довгих циклів” глобальної політики. Американський теоретик ставить завдання дослідити еволюцію глобальної політики, яка вимірюється довгими циклами змін політичного процесу. За предмет свого теоретичного аналізу Дж. Модельскі бере глобальну світову систему, яка, на думку вченого, перебуває у процесі еволюції.

“Дослідження довгих циклів, – пише Дж. Модельскі, – це вивчення ритму глобальної політики. Передусім, воно стосується часового виміру політичного процесу та міри, у якій цей процес змінюється в часі. Через свою сконцентрованість на часі, це вивчення належить царині, яка може бути названа „хронополітикою” (сhronopolitics). Але, оскільки воно має справу, в першу чергу, із великомасштабними системами, то повною його назвою може бути „хрономакрополітика” (вивчення ритмів великомасштабних політичних систем). Основна алюзія в даному випадку – хронобіологія, де в останні року були здійсненні успішні дослідження добових та інших ритмів” [28; pp. 1-2].

В запропонованому визначенні слід відмітити, що хронополітика розуміється, як знання, але не як специфічна практика, однак у більш пізній дефініції праксеологічне розуміння вже переважає: “хронобіологія – це вивчення біологічного годинника, а хронотерапія – галузь медицини, яка займається проведенням лікування у відповідності з біологічним годинником пацієнта. Ми можемо розглядати „хронополітику” як проведення політики згідно часу календаря глобальної політики”

Ще давньогрецькі філософи розрізняли хронос-формальне час і кайрос-справжнє час, сповнений змісту і сенсу.

Політичний час - це час-кайрос, Стерегуще епохальні моменти історії. Його пульсацію можна відчути в маленьких політичних гуртках і на багатотисячних мітингах, де проявляється духовна тривога; воно може набути сили в пророчий слові політичного трибуна. Але політичний час не можна продемонструвати і нав'язати: воно вільно, справді і унікально, бо саме є долею культури.

Політологи давно помітили відмінності між циклічним і лінійним типами політичного часу. Циклічне, що обертається по колу час характерно для цивілізацій Сходу. Циклічна тимчасова ритміка сповнена драматичних злетів і падінь, що підкоряються переросподільчим принципом: на політичній сцені виникають і зникають всі нові і нові фантоми. Але драматична насиченість циклічного часу політичними подіями - війнами, революціями, диктатурами - не пов'язана з прискоренням динаміки часового розвитку. Маятник політичних годин в одному ритмі відраховує свої цикли.

Іншим виступає лінійне політичний час, стрімко рухається вперед по шляху прогресу. Західна цивілізація першою освоїла цей тип часу.

Лінійний час є безперервна еволюція в одному напрямку, коли суспільство неухильно вдосконалює одну модель розвитку. Для західної цивілізації-це модель ліберальної демократії. Лінійність політичного часу дозволила Заходу дуже швидко розвинути свій культурний потенціал, але так само швидко і вичерпати його.

А.С.Панарин зазначив, що лінійність стає можливою завдяки інструментальному відношенню до світу. Інформація, що відноситься до галузі засобів, відділяється від інформації, що відноситься до сфери цінностей, і з'являється особливий гарматний світ.

Завдяки інструментальному відношенню до світу Захід зумів набрати високі темпи розвитку у всіх сферах культури, близьких до матеріального виробництва. Але в ціннісній сфері він спирається на примітивний ідеал «споживчого товариства». Перманентна криза культури протягом XX століття, молодіжні бунти «втраченого покоління», виклики контркультури - висока плата за інструментальне ставлення до світу, за зневагу світом цінностей.

Розвиток в одному напрямку неминуче накопичує «втома» в самих різних вимірах соціуму. Екологічна криза - найбільш грізний симптом такої втоми, коли ресурси природи швидко вичерпуються і цивілізація починає задихатися, не витримуючи набраних темпів розвитку. Моральна втома-ще один серйозний симптом лінійного часу.

Люди пересичуються одними і тими ж еталонами життя і поведінки, молодь перестає вірити в ідеали батьків, настає епоха загального декадансу. Віра в прогрес виявляється ілюзією сьогодення і утопією майбутнього.

Але найголовнішою пасткою лінійного часу виявилася його здатність провокувати політиків можливостями «прискорення»-прискореного політичного часу, що наближає заповітні цілі. У масовому споживчому суспільстві людина не вміє і не хоче чекати, він живе сьогоднішнім днем. Це - пострелігійному людина, повірив в земні можливості технічної цивілізації. І політики, щоб залучити виборців, використовують міф прискореного часу. Так народилася утопія «великих стрибків» (Мао Цзедун: «десять років напруженої праці-десять тисяч років безхмарного щастя», М.Хрущов: «побудуємо комунізм за 20 років»), міфологія прискорення (М.Горбачов).

Історія показала, що кожен «великий стрибок», кожна спроба перевести стрілки політичних годин на кілька поділок вперед закінчується катастрофою-суспільство неминуче відкидається назад. Росія на наших очах переживає жахливі наслідки чергового «прискорення» - небачене раніше падіння виробництва, інфляцію, безробіття.

Міф прискореного політичного часу необхідно зруйнувати, протиставивши йому ідею довгострокового політичного часу, що збігається з ритмом національної культури. Настав час реабілітувати циклічність у хронополітикою - найбільш природний природний тимчасової ритм.