Вчений визначає цивілізації як соціокультурні спільноти самого вищого рангу і як самий широкий рівень культурної ідентичності людей. Для кожної цивілізації характерно наявність деяких об'єктивних ознак: спільність історії, релігії, мови, звичаїв, особливостей функціонування соціальних інститутів, а також суб'єктивної самоідентифікації людини. Спираючись на роботи А.Тойнбі й інших дослідників, С. Хантингтон виділяє вісім цивілізації: західно-християнську, православно-християнську, ісламську, конфуціанську, латиноамериканську, індуїстську, японську й африканську. З його точки зору, цивілізаційний фактор у міжнародних відносинах буде постійно посилюватися. Цей висновок обгрунтовує в такий спосіб. По-перше, відмінності між цивілізаціями, основу яких складають релігії, найбільше суттєві, ці відмінності складалися сторіччями і вони сильніші, ніж між політичними режимами. По-друге, посилюється взаємодія між народами різної цивілізаційної приналежності, що веде як до зростання цивілізаційної самосвідомості, так і до розуміння відмінностей між цивілізаціями і спільністю в рамках своєї цивілізації. По-третє, зростає роль релігії, причому остання виявляється нерідко вирішальною щодо пояснення цивілізаційних коренів. По-п'яте, культурні відмінності менше піддаються змінам, ніж економічні і політичні, і, отже, менше сприяють компромісним розв'язанням. По-шосте, політолог відзначає посилення економічного регіоналізму, нерозривно пов'язаного з цивілізаційним чинником - культурно-релігійна схожість лежить в основі багатьох економічних організації й інтеграційних угруповань.
Вплив цивілізаційного чинника на світову політику після закінчення "холодної війни" С.Хантингтон бачить і в появі синдрому "братерських країн". Цей синдром полягає в орієнтації держав у взаємовідносинах між собою вже не на спільність ідеології і політичної системи, а на цивілізаційну близькість. Крім того, як приклад реальності цивілізаційних відмінностей він указує на те, що основні конфлікти останньих років відбуваються на лініях розламу між цивілізаціями -- там, де проходить межа зіткнення цивілізаційних полів (Балкани, Кавказ, Ближній Схід).
Прогнозуючи майбутнє, С.Хантингтон приходить до висновку про неминучість конфлікту між західною і незахідними цивілізаціями, причому головну небезпеку для Заходу може представляти конфуціансько-ісламський блок -гіпотетична коаліція Китаю з Іраном і поруч арабських і інших ісламських держав. Політолог пропонує заходи, які, на його думку, повинні зміцнити Захід перед новою навислою над ним небезпекою. Серед іншого він закликає звернути увагу на так звані "розколоті країни", де уряди мають прозахідну орієнтацію, але традиції, культура й історія цих країн нічого загального з Заходом не мають. До таких країн С.Хантингтон відносить Туреччину, Мексику і Росію. Від зовнішньополітичної орієнтації останньої в значній мірі буде залежати характер міжнародних відносин доступного для огляду майбутнього, тому інтереси Заходу потребують розширення, підтримки і співробітництва з Росією.
