Проаналізуйте роботу Ю.Мицика «З досліджень історії Переяславської Ради 1654 р». Зробіть висновок про долю «Березневих статей» та їх роль в розвитку українського народу.

Оригінал договору не могли знайти вже через 15 роківз часу його укладання. Тоді Посольський приказ звернувся до гетьмана Лівобережної України Дем’яна Многогрішного, котрий панував у 1669-1672 рр., щоб він розшукав і надіслав до Москви всі договори України, починаючи з 1648 р. Многогрішний надіслав копії деяких договорів (Зборівський 1649 р., Білоцерківський 1651 р.), але «Богданових статей» йому не вдалося виявити.

Петро І наказував провести відповідні пошуки у московських архівах, але й тоді його не змогли знайти. Підкреслимо, що його не могли знайти вже тому, що договору 1654 р. не існувало у звичайному для дипломатичної практики вигляді.

Власне, «Березневі статті» збереглися у трьох чернетках-редакціях, а саме:

1. «20 статей» - запис приказними дяками усних пропозицій представників

українського уряду 23(13) березня 1654 р.

2. «23 статті» - чолобітна від імені гетьмана та Війська Запорізького, подана

представникам московського уряду 24(14) березня 1654 р.

3. «11 статей» - скорочена і змінена редакція «23 статей», представлена московському урядові 31(21) березня 1654 р.

Широковідомі «14 статей», або ж «Переяславські статті», які видавалися московським урядом за остаточну редакцію «Березневих статей», насправді не були нею. Вони були договором 1659 р. і мали інший характер порівняно з договором 1654 р. «14 статей» були підписані в Переяславі після поразки

 

 

України в російсько-українській війні 1658-1659 рр. гетьманом Юрієм Хмельницьким та представником московського уряду князем А.М.Трубецьким, причому останній представив Юрію Хмельницькому цей договір як автентичні «Богданові статті» 1654 р.

21 (11) квітня 1654 р. відбулися переговори української делегації на чолі з Філоном Гаркушею з царем, а також з боярами В.І.Морозовим, І.Д.Милославським, В.В.Бутурліним та Г.Г.Пушкіним. 22 (12) квітня 1654 р. на гетьманські пропозиції, передані в усній формі Ф. Гаркушею, була надана

царська жалувана грамота, якою знову стверджувалися «права й вольності» Війська Запорозького.

По шістьох дуже важливих пунктах з 23-х не було досягнуто згоди. Це стосується, наприклад, статті про зовнішню політику України. Якщо український уряд прагнув провадити самостійну зовнішню політику, то московський уряд намагався заборонити йому зноситися з Річчю Посполитою та Османською імперією, обмежуючи цим самим суверенітет України. Якщо український уряд, укладаючи союз з Московською державою, послідовно виступав за рівні права його учасників і сподівався реалізувати свій намір у традиційному для Західної та Центральної Європи дусі, то московський уряд уже тоді прагнув зробити Україну своєю власністю і дивився на українців не як на союзників, а як на підданих його царської величності; з тактичних міркувань він не наголошував на цьому в момент переговорів, щедро розсипаючи обіцянки не порушувати «права й вольності» України.

Московський уряд вимагав від українського розірвати союз з Кримським ханством, заборонити приватне винокуріння, вживання тютюну (в Московській державі тоді існувала царська монополія на винокуріння, а за паління тютюну рвали ніздрі тощо); вигнати з України євреїв, а тих, хто продовжував би торгувати з ними, відлучати від церкви. Ставилися вимоги знову охрестити українців, заборонити українському простолюду носити гарні сукні, сап’янці і т.п. Згадані вимоги московського уряду ставилися перед українським урядом, але були ним відкинуті. Деякі з цих вимог, наприклад щодо запровадження державної монополії на винокуріння, московський уряд висував і в подальшому, як мінімум у др. пол. ХVІІ – поч. ХVІІІ ст.

Основна маса населення Гетьманщини (селянський стан) взагалі не брала участі в цих переговорах, її не вважали суб’єктом політичного права, і вона не могла безпосередньо впливати на укладання договору. Слід зазначити, що Гетьманщина становила приблизно третину етнічних українських земель, а інші

землі (Західна Україна, значною мірою Правобережна, навіть Запорізька Січ) не брали участі в переговорах і не присягали цареві, як в цілому українське православне духівництво, не кажучи про греко-католицьке, чимало представників козацької старшини (полковники Іван Богун, Григорій Гуляницький, Йосип Глух, Іван Сірко та ін.) та, зрозуміло, селянство й жінки.

 

Навіть коли й відбувалася присяга, то часто зовсім не так, як подавав у своєму «статейному списку» В.Бутурлін, до неї часто присилували, нерідко люди ухилялися від неї або називалися не своїм іменем.

Договір 1654 р. був незавершеним, недосконалим, і підтримала його тільки частина українського суспільства.