РОЗПІЗНАННЯ РОЗУМУ І РОЗСУДКУ ЯК РІВНІВ МИСЛЕННЯ

Статтю присвячено виявленню підстав розпізнання розсудку і розуму всередині мислення не за зовнішніми ознаками, а за реальними характеристиками природи мислення. У другій частині статті аналізуються особливості мислення у формі розсудку через діалектику кінцевого та безконечного, виявляються підстави розпізнання розсудку і розуму всередині мислення, які пов’язані з особливістю руху категоріальності на рівні розсудку та розуму та з різними способами відношення мислення до власної форми, що призводить до різних ейдосів явлення дійсності у мисленні.

Ключові слова: мислення, розум, розсудок, зовнішня рефлексія, розсудкова форма, розумна форма.

У попередній статті ми зосередили увагу на розглядові особливостей розуму як визначення, що адекватне самій природі людського мислення. Тепер слід перейти до окреслення істотності розсудку як певного рівня мислення.

Метою статті є розгляд мислення у формі розсудку через діалектику кінцевого та безконечного й виявлення підстав розпізнання розсудку і розуму всередині мислення, які пов’язані з особливістю руху категоріальності на рівні розсудку та розуму та з різними способами відношення мислення до власної форми, що призводить до різних ейдосів явлення дійсності у мисленні. Отже, де ж розсудок і чи є йому місце у діалектиці розумного мислення (про що йшлося у першій частині статті)? Мислення у формі розсудку постає як зовнішня рефлексія, що дає кінцеві визначення, які нездатні відтворювати внутрішню всезагальність.

Ми говорили, що мислення – у граничному визначенні – є здатністю мислячого тіла діяти за формами та мірками зовнішніх речей. В цьому зв’язку цікавим є зауваження О.Новохатька, який інтерпретує думку Е.Ільєнкова: “мислення взагалі, ‘розсудок’, є здатністю певного тіла будувати свій рух у світі інших тіл відповідно до форми та розташування будь-яких інших тіл, і в жодному випадку – до форми та розташування особливих частин власного тіла. Специфіка ж людського мислення, “розуму”, – в тому, що, на відміну від тварини, людина здатна будувати свої дії не тільки у злагоді із формою будь-якого іншого тіла, а й – плюс до того – з перспективою зміни цього будь-якого тіла в процесі прирощення людської культури. Людина, таким чином, здатна здійснювати діяльність з будь-якою річчю за внутрішньою мірою культури, що розвивається” [11, c.15][2]. Проте якщо людина реально має справу з витворами і формами культури, результатами діяльності інших людей і поколінь, але стосується до них як до простих, німотних об’єктів-речей, які не розпредметнюються, а просто використовуються, – то людина діє (мислить) суто розсудково.

За Геґелем, свідомість стає розсудковою, коли піднімається до осягнення внутрішньої суті предмету – закону. Це досягається шляхом підведення окремого під загальне. Зазначимо, що для мислення як такого характерно поставити предмет у відношення до всезагального. Та й у Канта розсудок розглядається як підведення багатоманітності чуттєвості під категорію.

Геґель пише: “Розсудок є здатністю мисленнєво визначати взагалі і фіксувати в мисленнєвих визначеннях. Його зміст як об’єктивного розсудку складають категорії – мисленні визначення буття, які утворюють внутрішню єдність багатоманітності споглядань і представлень. Він відрізняє істотне від неістотного і пізнає необхідність і закони речей” [4, c.193]. Проте пізнаючи “необхідність та закони речей”, розсудок виявляється нездатним обґрунтувати цю необхідність. Тому закони явищ, що осягаються розсудком, постають чимось абстрактно-загальним, що чуже внутрішньому розпізнанню. Розпізнання “поки лише йде від розсудку і ще не встановлене в самій суті справи. Отже, розсудок проголошує лише власну необхідність – розпізнання, яке він, отже, проводить, тільки виражаючи в той же час, що це розпізнання не є розпізнанням самої суті справи ” [3, c.84]. Така особливість розсудку була позначена Кантом, але останній з цього робить висновок, що розсудок може знати лише те, що відповідає формальним умовам досвіду, а вони, своєю чергою, обумовлені власною організацією розсудку.

Принцип розсудку – абстрактна тотожність, а там, де всезагальне береться абстрактно, формально, воно має свої визначення не в собі самому і не переходить до особливого; а тому воно “роздріблене, розщеплене, розрізнене, розкидане, не має у собі самому необхідного зв’язку” [6, c.21]. Розсудкове мислення не здатне відтворювати внутрішню всезагальність, конкретну єдність багатоманітних зв’язків, а тому й об’єктивна суперечність непідвладна йому. Розсудок лише підводить особливе під себе як загальне, не маючи цього особливого в самому собі [6, c.392], залишаючи його поза собою. Через це розсудкова рефлексія має зовнішній характер. “ Дурна рефлексія – це страх заглибитися в предмет і прагнення, виходячи за його межі, повернутися у себе самого... істотним є не тільки розуміння залежності одиничного від цілого, але й те, що кожний момент сам собою, незалежно від цілого, є цілим. Це й є заглибленням у предмет” [1, c.543-544]. Підведення одиничного під загальне – лише початок шляху, найабстрактніший момент у пізнанні (хоча, власне, це не “початок”, а деяка середина, тому що будь-яке пізнання, розумування мають під собою певну товщу живого досвіду – про що добре сказано і у М.Бердяєва, і у С.Франка, і у М. Лоського). Тут встановлюється зв’язок із цілим, який має ще абстрактний характер, і якщо на цьому зупинитись, як це і трапляється з розсудком, то саме одиничне ще не зрозуміле в своїй особливості, і всезагальне не переходить до особливого. Розуміння того, що кожний момент є ціле, а не просто елемент механічної структури, докорінно змінює “кут зору” і потребує подальшого заглиблення у предмет та простеження необхідних взаємозв’язків цього моменту, розкриття його самовизначення, що, своєю чергою, й дає можливість зрозуміти предмет як такий, що обґрунтовує самого себе, свою всезагальність та свою єдність, унікальність.

Якщорозсудок тільки підводить предмет під всезагальне, то для відтворення конкретної сутності предмета необхідний рух категорій, що збігається із саморухом змісту предмета. Розсудок же просто переходить від одного визначення до іншого, а потім намагається привести їх у деякий зв’язок, який ним не обґрунтовується, а просто привноситься у предмет. Мабуть, К.Маркс мав на увазі саме таку особливість розсудкового мислення: “Грубість та відсутність розуміння в тому й полягають, що органічно пов’язані між собою явища ставляться у випадкові взаємовідношення і в чисто розсудковий зв’язок” [8, c.24].

Розумне мислення здійснює рухомість, процесуальність визначень предмета і саме таким чином, що в кінцевому рахунку вони постають визначеннями саме предмета, що розкриває свою цілісність, постає єдністю, що зберігає себе, як само-розвиток і само-обґрунтування.

“Розсудок виділяє лише кінцеві визначення; останні позбавлені в собі стійкості, є хиткими, і побудована на них споруда руйнується, розум завжди прагне того, щоб знайти безконечне визначення” [5, c.149]. Мислення є формою безконечності, хоч і постає здатністю емпірично кінцевої істоти. Проте людина як людина не є простою часткою природи поруч з іншими частинами; вона, людина, є всєзагальним самої субстанції, її універсальною силою.

“Кінцевим зветься те…, що має кінець, те, що є, але перестає бути, де воно стикається із своїм іншим, і, отже, обмежене останнім” [5, c.135]. У вигляді зовнішнього предмета мислення має межу, бо предмет не є мислення, і водночас не має її, оскільки мислення ідеально проникає у предмет, освоює його, робить своїм його зміст, рухається в ньому. З іншого боку, мислення як ідеальна діяльність з перебудови схем, образів, форм реальної чуттєво-предметної діяльності має своєю межею практику як чуттєве перетворення предметів. У переході мислення в практику (опредмечення ідеальних образів) виявляється його, мислення, межа, обмеженість. Стикаючись із своїм “іншим”, з практикою, мислення перестає бути собою і водночас залишається собою. А точніше – стає собою, розвиваючись як людська здатність здійснювати діяльність за визначеннями субстанції, а не за власною сваволею. Іце “становлення собою” (ставання собою) як іманентне покладання своєї межі і переходження її утворює природу мислення як такої “реальності”, що черпає свою сутність з “іншого”, живе “іншим”, – але як самим собою, і тому має свою власну безконечну сутність як “принцип всеєдності в нас” (В.Соловйов).

Мабуть, не варто уявляти зв’язок мислення і практики за типом: практика – мислення – практика. Це – вельми абстрактна схема. Практика продовжується в мисленні(в формі ідеального), але водночас вона ані на мить не припиняється як власне практика. Саме “насичення” мислення практикою, її об’єктивним змістом, здійснюється не тільки в актах розпредмечення практики та її результатів, а й в зворотному процесі – в процесі опредмечення мислення та його “зняття” як діяльності тільки в ідеальному плані і з ідеальним планом, у його “переході” в безпосередній життєвий процес. “Насичення” мислення практикою одночасно постає і як “насичення” практики мисленням. Цей процес є розвитком єдиної сутності. Практика й мислення взаємно опосередковують одне одного, одне неможливе без іншого. Але їх зв’язок не є просто часовою послідовністю. Мислення співвідноситься з практичною діяльністю не тільки ззовні себе, а й у самому собі, утримує її як “інше” в собі. Будучи обмеженим практикою, мислення як щось кінцеве та обмежене співвідноситься з нею як зі своєю власною безконечністю. Коли ж щось як кінцеве в самому собі утримує своє інше і відноситься до нього як до своєї власної безконечності, як до заперечення своєї даності, визначеності, то воно тим самим виявляє свою істинно нескінченну природу.

Те ж саме – й на боці практики, яка в своєму повному обсязі включає в себе мислення як інше себе самої, і, будучи в кожний даний момент історично обмеженою, саме через свою опосередкованість мисленням долає цю обмеженість, оскільки мислення завжди нескінченно перебільшує поточну практику. Але й тим самим практика долає свою кінцевість.

Отже, справжня безконечність на боці мислення виявляє себе як універсальність дійсної практики, а на боці практики – як нескінченність можливого освоєння дійсності, безконечного заглиблення в реальність. Цей подвійний опосередковуючий рух, зрозумілий як саморозпізнання єдиної сутності і розпізнання самого розпізнання, доводиться до тотожності в новому синтезі протилежностей, які намагаються відокремитись, – у розвитку людської життєдіяльності реалізує цілісність, конкретну всезагальність людської сутності, її внутрішню завершеність. Причому, не тільки “взагалі”, стосовно роду людського через його особливе місце в універсумі, а й в кожному моменті реалізованої цілісності людського життя.

Розумне мислення має кінцево-безконечну природу: воно є таким кінцевим, визначеним, яке іманентно долає свою кінцевість. Аналогом такою мислення може бути лише саме життя, життєвий процес саморозвитку, що не має межі в собі, оскільки “неминущий характер постає як те, чим він тільки і може бути: як таке минуще, яке знімає свій минущий характер, як процес, як життя” [9, c.136]. Здатність розуму відтворювати конкретно-всезагальну сутність свого предмета саме пов’язана із осяганням безконечності, оскільки предмет, зрозумілий розумно, в самому собі містить нескінченний взаємозв’язок із усім іншим. “Безконечне визначення” вже є суперечністю. Кожний свій рух, акт розум ніби “підключає” до нескінченного процесу саморозвитку субстанції. Кожна мить процесу, що здійснюється розумно, є не просто ще одним емпіричним кроком у часі і просторі: ця мить реалізує зв’язок часів, всеєдність простору, й тим самим кожний момент руху розуму в собі є нескінченним та внутрішньо завершеним. З іншого боку, розум знаходить таке визначення, яке дозволяє переходити до інших визначень за логікою самого предмета, а не з’єднувати їх зовнішнім чином за допомогою простого слова “також”, як це виходить у розсудковому мисленні.

Розсудкове мислення, за Геґелем, є “смиренням мислення, перетворенням кінцевого в безумовно міцне та абсолютне” [7, c.135]. Розсудок рухається в кінцевих визначеннях і застрягає на кінцевості. Зрозуміло, для того, щоб мислити предмет, який має визначену, певну, особливу сутність, необхідні початкові визначення, які спочатку не можуть не поставати як кінцеві. Але сутність, істина кінцевого полягає не в тому, що воно є, існує як річ, а в переході, у перетворенні, становленні безконечним. Розсудкові ж визначення не схоплюють такого переходу: вони є кінцевими “в собі”.

Кінцевість визначень мислення можна розглядати подвійно: кінцевість може полягати в тому, що визначення мислення тільки суб’єктивні і завжди мають протилежність в об'єктивному. Такий момент присутній в розсудкові, оскільки для нього характерне “внесення зовнішніх визначень” [2, c.413]. Кінцевість може полягати і в тому, що визначення мислення кінцеві за своїм змістом, бідні та абстрактні, поєднані зовнішнім зв’язком. Це, безсумнівно, притаманне розсудковому мисленню. Через це воно не є вільним, бо визначається своїм предметом не всебічно, не цілісно, а частково.

Освоєння дійсності в розсудковій формі досить суперечливе. Ми накладаємо на світ нашу власну “мірку”, виражену в категоріальності; проте в просторі розсудкової форми предметність випаровується до пісних, убогих абстракцій і сприймається нами як суто об’єктна. На рівні розсудку, розмірковування (рос. – “ рассуждения ”), як стверджує В.Шинкарук, категорії сприймаються виключно як характеристики об’єкта [13, c.35], а не як наші власні визначення. Будучи активними формами мислення, тут, на рівні розсудку, категорії ще не освоєні нами, не розпредметнені у своїй змістовності. У сфері розсудку ми ще не знаємо (не відчуваємо, не переживаємо) своєї власної міри, і хоча ми її реально накладаємо на предмет, нам здається, що предмет, як він проступає крізь розсудок, у його формах, є таким сам собою. Він дійсно “такий”, але водночас і не такий. Біда в тому, що ми не йдемо далі. В розсудкові ми орієнтовані на суто об’єктний бік предметності, абстрагуючись від власної активності, не відаючи ані сутності, ані міри останньої.

Такий, розсудковий, спосіб вживання категорій, зокрема, властивий емпіричному ступеню пізнання (наукового пізнання), де, за словами В.Швирьова, відбувається “застосування мислення”, а не “розвиток” його (що, власне, вже є прерогативою розумно-теоретичного мислення) [12, c.11]. Розум як антипод розсудку “прагне знати істину, знайти як поняття те, що для гадки та сприймання (істину яких і складає розсудок – В.В.) є річ, тобто володіти у речовності тільки свідомістю себе самого. Розум тепер проявляє загальний інтерес до світу тому, що він є достовірністю того, що наявний в світі, або що наявність є розумною. Він шукає своє “інше”, знаючи, що володіє в ньому ні чим іншим, як самим собою, він шукає тільки свою власну безконечність” [3, c.129-130].

Звісно, цю чудову думку Геґеля можна віднести на рахунок його невикоріненого ідеалізму та “панлогізму”, – було б бажання. Мені ж уявляється, що Геґель тут абсолютно правий. Смисл цієї фрази розкривається глибше, якщо сам розум узяти не тільки в його пізнавальній іпостасі, не просто як розум теоретичний, а як універсальну силу людини, точніше – як осереддя усіх сутнісних сил людини. В такій якості розум дійсно не може не виявляти своєї причетності світові, і сам світ розкривається як світ людини. У розумній формі відношення людина виявляє свою інтимно-смислову вписаність у світ, де для неї є місце, місце для її спонтанності, суб’єктивності, непередбаченості, але й світ постає як власна безконечність людини, а не як чужа, ворожа, байдужа реальність, яка йде своїм шляхом, а людина – своїм.

Важливо зрозуміти, що це – не два якихсь мислення (теоретичне і, скажімо, “ціннісне”, або ж – життєво-екзистенціальне), а єдине мислення (розум), яке в новоєвропейській ментальності виявилось розщепленим, як сказав би В.Біблєр, на свої “площинні проекції”.

“Людина подвоює себе не тільки інтелектуально, як це має місце у свідомості, але й реально, діяльно, і споглядає саму себе у створеному нею світі” [10, c.94]. Від того, що “форма виноситься назовні, вона не стає для неї (для свідомості – В.В.) чимось іншим, ніж вона сама, бо форма є чисте для-себе-буття, яке стає тут для неї істиною” [3, c.196]. Форма, що виноситься назовні і для людини стає тут істиною та чистим “для-себе-буттям” є нічим іншим, як “знятою” формою спілкування як специфічно людським способом організації життєдіяльності. Її “винесеність назовні”, її свого роду “позазнаходжуваність” (М.Бахтін) означає, що вона може стати предметом розуміння, о-своєння, зміни, що, своєю чергою, може поставати процесом поглиблення та освоєння людиною своєї власної сутності.

Освоєння світу в формі розуму характеризується тим, що тут ми свідомо маємо справу із власною формою (в тому числі – із категоріальністю), освоюємо свою власну міру й сутність (і завжди готові до змістовного переосмислення та трансформації самої цієї міри), й тим самим освоюємо світ в його іманентних визначеннях. Тут наявною є така всезагальність, яка не є “абстракт, притаманний окремому індивідові”, але такий простір всезагального, де кожна окремість та особливість невтаємничено виказує свою власну сутність.

Розсудкова форма мислення у своїх початкових визначеннях є достатньо “розумною”. Проте в розсудкові суверенність, “універсальна незалежність думки” постає обернено як абстрактна діяльність, що формально утримує на одному боці загальність, а на іншому – суб’єктивно покладену дистинкцію.

Предмет, покладений в простір розсудкової форми, одержує можливість виказувати свою сутність мовою речі як речі, як щось об’єктне, принципово позапокладене суб’єктові. Специфіка саме розсудкового осягання – накладання на предмети розсудкової форми без її змістовного освоєння, тобто просте використання цієї форми, таке використання, яке й не помічає існування її. Звідси й виникає уявлення, ніби світ, як він осягнений у формах розсудку, і є дійсний світ, ніби він цим і вичерпується до кінця. Коріння подібної ілюзії чудово розкрив Кант.

Розташовуючи предметність у просторі своєї форми, розум водночас освоює власну форму й міру (адже розум є єдністю свідомості та самосвідомості), і, тим самим, категоріальність у своєму русі підкорює логіці розгортання предметного змісту. Розумне мислення відповідає рівню теоретичного мислення, оскільки тут з метою відтворення дійсності не просто як наявності, але у її взаємозв’язаності та самообгрунтованності, суб’єкт змушений активно перебудовувати свої форми, образи, способи відтворення дійсності, тобто – розвивати своє мислення, а не просто вживати його як дане. Розумно-діалектичне мислення, як казав Ф.Енгельс, має своєю передумовою дослідження природи самих понять, тоді як розсудок просто користується невідомо звідки виниклими поняттями, вважаючи останні простою генералізацією чуттєвих даних.

Я жодною мірою не стверджую, що тільки діалектична рефлексія відповідає розумові як такому: вона є одним із ейдосів розуму. Але те, що розум найтісніше пов’язаний з діалектикою як такою, із “всеєдністю”, з умінням поєднувати протилежності – це факт, на користь якого засвідчує увесь досвід західноєвропейської та вітчизняної філософії.

Предметність в “полі” розуму поводить себе інакше, ніж у просторі розсудкової форми: речі, не втрачаючи ані крихти своєї об’єктивності, ніби світяться людині людським смислом і постають уже не як речі, а як “предметно розгорнуте багатство людських сутнісних сил” (К.Маркс). Таку особливість розуму Геґель характеризує так: “Те, що ми осягаємо за допомогою розуму, є 1) зміст, який не тільки складається із наших чистих представлень або думок, створених нами для себе, але й заключає існуючу для себе сутність предметів і має об’єктивну реальність; 2)споглядання, яке не є чужим для Я, даним йому, але проникнене останнім, засвоєне ним, тим самим так само й вироблене” [4, c.90].

Парадоксально, але факт: у “полі” розсудкової форми ми накладаємо на світ нашу суб’єктивність, а предмети, тим не менше, постають як об’єктно-речові утворення. У “полі” ж розуму ми прагнемо цілковито обумовити свою власну форму об'єктивним змістом, розгортанням сутності, і світ постає таким буттям, яке не трансцендентне людській суб’єктивності...

Висновок. Розпізнання розуму та розсудку за внутрішніми визначеннями, а не за формальними ознаками, виявляє як їх внутрішню спорідненість (тотожність), так і відмінність – аж до протилежності. Звідси стає зрозумілим, чому закони і правила формальної логіки є логікою власне розсудку і чому розум змушений і покликаний транцендувати ці вузькі рамки: стихія розуму – діалектика в усьому різнобарв’ї її ейдосів.