В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ НАУКОВОЇ ПАРАДИГМИ

Статтю присвячено проблемі отримання істинного знання та аналізу сучасної гуманітарної методології в умовах формування наукової парадигми.

Ключові слова: істина, парадигма, методологія, гуманітарне знання.

Парадигма задає нам аксіоми наукового дослідження, завдяки чому ми можемо заглибитися у вивчення як конкретних теоретичних проблем, так і емпіричного матеріалу, не маючи при цьому потреби в доказі тих беззаперечних на наш погляд теоретичних побудов, що взяті за основу. Сьогодні все частіше говорять про кризу гуманітарного знання і про неодмінність формування методології, яка б задовольняла духові часу, заводять навіть мову про формування нової парадигми. Тому розглянемо, які зміни притаманні соціальному і гуманітарному знанню і як, з огляд на це змінюється роль, значення і, головне, смислове навантаження категорії істини.

Сьогодні дослідники все більше говорять про формування нової парадигми гуманітарного знання, особливо враховуючи той факт, що потреба в цьому виникла вже давно і є нагальною проблемою філософії та методології науки. Можливо, такий стан речей свідчить про неефективність старої парадигми. Головні причини такого переходу називає один із сучасників [2, с.283-284]: зміна об’єкту дослідження (сучасної соціальної дійсності); розвиток науки; зростання потреби у віддачі з боку соціально-гуманітарних наук тощо. Іноді важко буває визначитись, чи можлива взагалі трансформація парадигми, або ж значущі зміни мають призвести до “наукової революції” та повної заміни парадигми, хоча згідно з позицією Т.Куна парадигма "є об’єктом для подальшої розробки і конкретизації в нових або більш важких умовах" [3, с.48].

Наведемо хоча б побіжний перелік авторів, що присвятили свої наукові праці дослідженню зазначеної вище проблематики серед них варто назвати такі імена: В.Кохановський, Л.Мікешина, В.Сагатовський та ін.

Мета даної статті – проаналізувати статус категорії істини за умов трансформації наукової парадигми. Відповідно до мети можемо виділити такі завдання: охарактеризувати існуючу в соціальному і гуманітарному знанні парадигму; вказати на зміни, що відбуваються в рамках парадигми соціальних та гуманітарних наук; показати роль такої значущої для філософії та методології науки категорії, як істина за умов трансформації наукової парадигми, спираючись на розгляд соціального та гуманітарного знання.

Втім, виникає закономірне питання, чи взагалі можливе існування однієї парадигми в соціально-гуманітарних науках? У соціальному та гуманітарному пізнанні, на відміну од природознавства, не існує єдиних загальновизнаних парадигм, у чому й полягає одна з ключових особливостей такого типу пізнання. Завжди має місце певна кількість концепцій, що конкурують між собою, кожна з яких має усі підстави називатися істинною в межах конкретного інтервалу застосування. Позитивістський підхід Т.Куна дозволяє нам досить чітко простежити зміну парадигм у природознавстві, що, проте, не дає нам можливості пренести ту ж схему розвитку науки на гуманітарне та соціальне знання.

Для адекватного розуміння природи гуманітарного знання важливо добре уявляти собі специфіку історичного процесу і тих соціокультурних форм буття, в контексті яких розгортається наукова діяльність. В такому разі визначальною є відповідь на питання: Чим керуються люди у своїх діях? Передусім, звичайно, інтересами, а крім того – ідеалами, або цінностями духовного порядку. В науковій практиці індивід (незалежно від того, бажає він цього чи ні) повинен керуватися ідеалами наукової раціональності, прагнути до досягнення істини. Однак у своїй соціальній діяльності людина дуже часто переслідує певні позанаукові інтереси. Концептуальна схема безпосередньо опиняється в залежності не лише від фактичного знання, приріст якого здійснюється кумулятивно, а й від способу діяльності наукового співтовариства.

Оскільки істина є елементом будь-якої гносеологічної системи, складно уявити собі її поза зв'язком з іншими поняттями і категоріями. Характерною рисою сучасної епістемології є зміна смислового навантаження традиційних категорій. Так, для сучасної теорії пізнання суб’єкт – це не просто "сторонній спостерігач", як те було в традиційних епістемологічних схемах, абстрактна категорія замінюється новим розумінням: суб’єкт як "цілісна людина". Суб’єкт – це реальна людина, що здійснює пізнання в конкретних умовах, зі своїм особливим баченням світу, що є включеним у певні історичні та соціокультурні умови. Водночас виявляється істотно зміненим і смисл поняття «об'єкт» у зв'язку з можливістю припустити, що на його місці може виявитися Інший. Це також призводить нас до абсолютно нової проблематики, пов'язаної з суб'єкт-суб'єктними стосунками і введенню в категоріальний апарат теорії пізнання таких не властивих їй понять, як діалог, взаєморозуміння тощо. Пізнання в сучасній епістемології не зводиться лише до віддзеркалення, як це було, наприклад, у марксистській теорії, бо людина спроможна не лише відображати світ, а й конституювати його. Отже, ми можемо зазначити, що сучасна теорія пізнання відходить від абстрактних схем, що властиві класичній епістемології. Розширюється проблемне поле, з огляду на це сучасна епістемологія все частіше звертається до таких галузей знання, як феноменологія, філософська антропологія, філософія культури, психологія, соціологія. Усе це є неодмінною умовою, щоб максимально наблизити пізнавальну ситуацію до тих реальних умов, у яких вона відбувається.

У світлі згаданих вище перетворень природно змінюється і ставлення дослідників до категорії істини. Проблема істини й достовірності знання як відомо завжди була однією з головних у філософії. Проте саме розгляд її з позицій сучасної теорії пізнання дозволить прийти до нового розуміння. Хоча варто зазначити, що численні спроби дати вичерпну й однозначну відповідь на питання про суть і критерії істини упродовж усієї історії філософії, доволі часто зазнавали поразки.

Хоча соціально-гуманітарні науки конституювалися значно пізніше аніж природознавство, вони, як й інші сфери наукового знання, мали свої витоки ще за глибокої давнини, в набутих знаннях про людину, різних способах, опанування природою соціальної взаємодії. Тож, можна сказати, що гуманітарне знання починає існувати разом з появою людини. Філософи з давніх часів замислювалися над сутністю людини, її місцем в універсумі, хоча далеко не всі періоди історії філософії були позначені визначальним місцем людини в системі поглядів. Незважаючи на зазначену ситуацію, дисциплінарне оформлення цієї галузі відбувається досить пізно, ще пізніше гуманітарне знання набуває статус методологічної проблеми і стає включеним у філософський дискурс.

Якщо розглянути позиції дослідників, то можна звести їх до двох основних напрямів: теоретики першого з них стверджують, що гуманітарне знання "не дотягує (за певними критеріями) до рівня науки" [5, с.135]. Для представників іншого напрямку властиве твердження, що гуманітарне знання через свою специфіку є особливою галуззю. Специфіку гуманітарного знання в цьому випадку прийнято бачити в наявності ціннісного вектору, в недостатній раціональності, доказовості, тощо.

В.Сагатовський виділяє три підходи до розуміння гуманітарного знання [8], які в цілому можна було б охарактеризувати як риси, притаманні різним парадигмам: 1. гуманітарне знання прагне до природничонаукової моделі (позитивізм, структуралізм); 2. гуманітарне знання орієнтоване, передусім, на пізнання унікального, неповторного (неокантіанці); 3. принципова невизначеність, ризомность будь-якого знання (постмодерн).

Перша і третя моделі є спробою нівелювання відмінністей гуманітарного і природничонаукового знання, роблячи акцент на їх подібності. Друга модель, як ми можемо помітити, акцентує увагу на відмінності і дає можливість для більш чіткої диференціації.

У рамках нової парадигми знання оцінюється не лише відповідно до критерію істинності, а також і згідно з іншими критеріями (технічними ознаками, за здатністю впливати на емоційну та інтелектуальну сферу, соціальною прийнятністю). Крім цього ідеологія, всупереч загальноприйнятій думці, є присутньою не лише в повсякденному знанні, але і в науковому. Якщо ми говоримо про істину й норми наукового дослідження, то, мабуть, найбільш вдалим прикладом може слугувати поняття "парадигма". Говорячи про парадигму, вчений має на увазі не лише знання, відображене в законах і основних принципах роботи наукового співтовариства. Вченому, що перебуває в межах такого співтовариства, попервах надано набір зразків наукового дослідження. Парадигма набуває світоглядного статусу, бо "задаючи певне бачення світу, парадигма окреслює коло проблем, що мають смисл і розв’язання; все, що не потрапляє в це коло, не заслуговує розгляду з погляду прибічників парадигми" [7, с.85]. Парадигма, отже, є своєрідною ідеологією наукового пізнання. Зв'язок істини і ідеології можна позначити так [9, с.206-207]: істина зосереджена у формі наукового розмірковування в інститутах, у яких виробляється; потреба в істині існує задля досягнення політичної влади і економічного виробництва; істина є об'єктом "споживання"; процес виробництва і "споживання" істини здійснюється при панівному контролі великих політичних і економічних інститутів, у тому числі ЗМІ, система освіти тощо.

Так, Ж.-Ф.Ліотар зазначає, що відбувається процес комерціалізації знання, з чим пов'язана втрата їх цінності (окрім як товару): "Знання продукується і продукуватиметься для того, щоб бути проданим, воно споживається і споживатиметься, щоб набути вартості в новому продукті, і в обох цих випадках, щоб бути обміненим. Воно перестає бути самоціллю і втрачає свою "споживчу вартість" [4, с.19]. Аналізуючи сучасний статус науки, філософ вводить поняття "легітимації знання". У цій перспективі право визначати, "що правильно, а що ні", не може не залежати від права визначати "що справедливо", навіть якщо висловлювання, підпорядковані відповідно тій чи тій владі, мають різну природу.

Проблема ідеологічності знання, крім того, повертає нас до питання про його зумовленість. Так К.Мангайм, ведучи мову про природу істини і соціальне пізнання, в контексті цієї проблематики, уникає ототожнення понять "ідеологія" й "зумовленість пізнання", хоча і зазначає, що вони тісно пов'язані, проте відмінність між ними є очевидною, оскільки: "Вчення про ідеологію ставить перед собою завдання викривати більш або менш усвідомлене спотворення правди і маскування. Соціологія знання розглядає не так ті випадки, коли більш чи менш усвідомлена воля до спотворення або маскування справжньої ситуації спрямовує висловлювання цієї особи в певну сторону, як ті, де громадська структура з усіма її феноменами має бути сприйнята по-різному спостерігачами, що перебувають у різних пунктах цієї структури" [6, с.219]. Як ми можемо помітити, в цьому разі відмінність полягає в тому, що існує не зумисне спотворення реальності, а відмінність у самій структурі свідомості, те, що знання є по суті зумовленим, зовсім не спотворює об'єктивну природу, а лише призводить до неодмінності її розгляду в конкретному інтервалі буття.

Оскільки виявляється зачепленою сама проблема пізнання, то К.Мангайм, відповідно, не може обійти стороною і проблему істинного знання. На його думку, теорія пізнання знаходить у конкретному стані знання цього періоду не лише парадигму того, яким має бути фактичне конкретне пізнання, а й утопічне уявлення про те, що є сама істина (чи то у формі ідеї, чи утопічної конструкції). Отже, К.Манхейм стверджує, що концепцію істини можна співвіднести з тією або іншою епохою, а це, як ми можемо помітити, не зовсім правильно.

Сучасна парадигма характеризується також тим, що в гуманітарному та соціальному знанні існують поняття, яким випала роль замітити категорію істини. Це такі поняття, як " правда", " користь", " міф", " ідеологія", " ідеал" тощо. Безумовно, кожне з них має своє смислове навантаження, всі вони виконують ту чи ту соціальну функцію, однак підміна понять може призвести до того, що знання буде орієнтовано не на істину, а, у кращому разі, на соціальну прийнятність. Соціокультурна категорія "істина" покликана виконувати інші функції, ніж поняття " міф", " ідеологія", " правда". Дуже часто, коли йдеться про соціальну реальність, істина визначається згідно з інтересами певних соціальних груп і повинна відповідати певній ідеології. В соціальному контексті істину визначити досить важко з огляду на те, що саме в цій сфері істина підміняється симулякрами, оскільки це вигідно й економічно виправдано.

У гуманітарному та соціальному знанні істина не може існувати поза соціокультурними координатами. Вже на початковому етапі будь-якого дослідження ми стикаємося з проблемою зумовленості процесу пізнання, що, у свою чергу, не може не відбитися на розумінні проблеми істини. Крім того, слід враховувати, що знання про світ, яке здобуває людина, залежить також і від антропологічних характеристик пізнання загалом. Людина не здатна сприймати світ, відмовившись од своєї пізнавальної позиції, від тієї системи цінностей та культурно-історичної реальності, в якій вона існує.

Одним з ключових понять для визначення парадигми є метод. Поділ знання на соціальне та гуманітарне пов’язане, в першу чергу, зі спробою застосування до вивчення соціальної природи людини і соціальних інститутів як похідних від діяльності людини методів точних наук. У свою чергу, поняття методології в цілому пов'язане з поняттям істини, а критерієм ефективності обраної методології стає отримання істинного знання. Проте в XX – XXI ст. акценти зміщуються – ефективність знання стає самостійною цінністю, а істина – абстрактним поняттям. Відповідно, висуваються і нові вимоги щодо методології знання. Поняття методу в сучасній науці замінюється поняттям технології, яка ставить перед собою мету отримання практичного результату, а не істинного знання. Методи соціального пізнання здебільшого тяжіють до методів природничих наук, проте гуманітарні дисципліни потребують власної методології.

Окрім методології, головна відмінність гуманітаристики від природознавства полягає в об’єкті пізнання. Проте спостерігається стійка тенденція перетворення людини з об'єкту пізнання гуманітарних наук в об’єкт маніпуляцій. Отже, знання, накопичені гуманітарними науками, обертаються проти самої ж людини і спрямовуються в граничному випадку на спотворення її потреб, цінностей і самої антропологічної суті загалом.

Слід зазначити, що в останні десятиріччя модель істини в гуманітарному знанні була представлена в основному в рамках плюралістичного підходу, що також характеризує парадигму гуманітарного знання. Плюралізм як напрям філософської думки, що припускає свою методологію, епістемологічне прочитання і онтологічну картину світу, формується в другій половині XX століття, після чого надовго закріплюється як провідний підхід до осмислення суті гуманітарного знання. Отримавши своє логічне завершення в постмодернізмі, плюралізм якщо і не вичерпав себе, то, принаймні, став потребувати істотного переосмислення. Для XX століття даний напрям, безумовно, є чимось більшим, ніж просто однією з гносеологічних теорій. Це своєрідний спосіб бачення світу, що припускає свою онтологію, крім того, це прототип сучасного стилю мислення (сучасної парадигми), представлений у діяльності значної кількості шкіл, течій і напрямів, які ми не завжди маємо можливість охарактеризувати в одному ключі.

Так, спочатку переносячи акценти з онтологічного складника на гносеологічний, представники плюралістичних напрямів, зрештою, починають заперечувати існування реального світу, незалежного від нашого пізнання. Апогеєм такої системи переконань стає конструктивізм, що не визнає ніякої іншої реальності, окрім сконструйованої самим суб’єктом пізнання. Як зазначає Г.Зандкюлер: "Теоретико-пізнавальний плюралізм, що є не що інше, як перенесення соціального плюралізму з політичної сфери в сферу філософії і науки, є вираженням настанов, яка характеризує систему цінностей і тип поведінки кінця ХIХ ст.". [1, с.286].

Однак, слід зазначити, що в цілому плюралізм, який зробив значний вплив на сучасну філософську думку, призводить швидше до негативних наслідків, в онтологічному вимірі – це відсутність єдиного центру; в епістемології – все визначається виключно за рахунок пізнавальної позиції суб'єкта (яка, у свою чергу, також втрачає будь-яку онтологічну основу); в аксіології призводить до формування теорії гнучких цінностей, відсутності універсальних орієнтирів, втрати істини як відправної точки і кінцевого результату пізнання. Крім того, всупереч загальноприйнятій думці, плюралізм не надає нам конкретної моделі істини, а лише вказує на можливі напрями дослідження. Адже визнання множинності світів аж ніяк не вказує на те, якими вони мають бути. Це означає, що плюралізм дає нам лише своєрідну систему відліку, в якій і належить вибудовувати конкретні моделі.

Проведене дослідження дозволило нам дійти таких висновків:

1. Аналізуючи основні концепції істини, можна виявити особливості сучасної епістемологічної ситуації. Підхід до проблеми істини відрізняється крайнім плюралізмом, однак тут наявні два основні підходи: 1) зміст поняття " істина" стає все більш невизначеним; 2) ігнорується категоріальний статус істини, а, отже, і її онтологічний статус. Причину відмови од категорії істини як у природознавстві, так і в гуманітаристиці, ми пов'язуємо, передусім, з прагматизмом не лише сучасної науки, а й філософії. Небезпеку цієї тенденції автор убачає в тому, що істина в гуманітарному знанні не є пасивним відображенням реальності. Вона є діючий, активний рушій, що здатний змінити навколишню реальність, а тому і спрямований на її перетворення. Наслідком цього стає те, що втративши інтерес до істини, знання втрачає власне гуманітарний вимір.

2. Останнім часом спостерігається відмова від категорії істини, що пов'язано, передусім, з прагматизмом сучасної науки і філософії. Істина не є також і головною метою пізнання в сучасній науці, не завжди виступає головним критерієм оцінки знання. Існують і інші параметри: здатність чинити вплив на індивіда, можливість застосування на практиці, соціальна прийнятність тощо.

3. Існує, щонайменше, три основні підходи до проблеми ідентифікації гуманітарного знання: 1) спроба ототожнення природничонаукового і гуманітарного знання, генералізація їх ідей і методів; 2) поділ на "науки про дух" і "науки про природу", що ґрунтується на відмінності об'єкту і методу; 3) відмінність суб'єкта, що здійснює процес пізнання: для природничонаукового знання – раціоналізований суб’єкт (абстрактний), для гуманітарного – "цілісна людина".

4. Дослідники все більше говорять про формування нової парадигми гуманітарного знання, основними ознаками цього є зміни в соціальній дійсності; трансформації, що відбуваються у сфері методології гуманітарного знання, а також зміна смислового навантаження категорії істина.