КОГІТОЛОГІЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ ОБ’ЄКТИВНОЇ ІСТИНИ

 

Здійснено спробу обгрунтувати об’єктивнсть істини з позицій філософії науки і когітології.

Ключові слова: істина, епістемологія, когітологія, об’єктивнісь, суб’єкт, філософія науки.

 

Поширення сьогодні критики концепту “людина-суб’єкт” (започаткованої Ф.Ніцше, М.Фуко, Р.Бартом) та культивування пропозиції запровадження поняття “людина-агент” (наприклад, Ч.Тейлором) не тільки реалізує заперечення філософії, зцентрованої епістемологією, а й заперечує концепцію репрезентаційного розуміння наукового знання, яка для філософії науки є наріжною. Нагадаю, дана концепція визначає, що наукове знання слід розглядати як істинну репрезентацію об’єктивної дійсності в свідомості.

У межах зазначеного підходу людина як агент, а не суб’єкт, визначається тим, що вона завжди заангажована, стурбована, спрямована соціально-історичними обставинами, неусвідомленими архетипами, певним життєсвітом, мовою, культурою, способом розуміння, парадигмами, дисциплінарними матрицями, контекстом, концептуальним каркасом, тощо. За наочний приклад обґрунтування цього концепту можна визнати роботу "Подолання епістемології" Чарльза Тейлора [1], який реконструює історичний поступ філософії до відмови від розуміння людини як здатної бути абсолютно емансипованою, атомарною, тобто вільною і раціональною щодо природи і суспільства.

До зазначеної події також можна віднести так званий "поворот до мови" теорій пізнання, що відбувся у ХІХ ст. як подолання трансценденталізму філософії І.Канта зміною концепту "чистої свідомості" на "свідомість, пов’язану з мовою" [2]

Однак, незважаючи на поширеність зазначеної точки зору серед сучасників, для філософів науки має бути очевидною її обмеженість, яка полягає в абстрагуванні від об’єкта. Наприклад, у контексті співставлення “норм” і “цінностей”, як це було зроблено в аксіології Ріккерта, де ціннісна орієнтація людини реалізується унормовано, виявилося, що цінності не можна визнати за універсальне основоположення наукового дослідження. Тобто, визнаючи норми формою легітимації цінностей, ми маємо враховувати, що наукове пізнання є лише відносно унормована подія, у межах якої існує дещо принципово не унормоване, те, що оцінити неможливо. Іншими словами, тут враховується, що науковець (а не симулянт від науки) – це така людина, яка визначає свої дії усвідомленням наявності наукової проблеми. Якщо проблема як виявлення для свідомості наявності незалежного від волі та бажань (невідомого об’єктивно) існування стає визначальною в діях науковця, тоді саме вона як дещо не унормоване (об’єктивне) починає визначати прийнятність для науковця певних норм, перетворюється на критерій нормативів. Тут об’єкт визначає суб’єкта та зміст його суб’єктивних презентацій, а не мова, культура, традиції, які в когітології постають лише як наявна множина засобів та можливостей людини.

У разі усвідомлення наявності об’єктивного як незалежного від волі та бажань існування, а тому в чомусь завжди невідомого, зміст усвідомленого залишає людину в дезорганізованому стані невпорядкованості, неможливості бути заангажованим.

Маємо також враховувати, що методологічно обґрунтування поняття людина-агент насамперед спирається на когнітивний підхід, який зіставляє структуру процесу мислення з процесами практичної діяльності людини, мовними практиками, ототожнює предмет думки з предметом практичної діяльності, а тому обмежує себе дослідженням процесу застосовування певного методу. У межах такого підходу стає цілком прийнятною точка зору, яка визнає, що “Мислення (в найширшому розумінні) – це процес маніпулювання (оперування) внутрішніми репрезентаціями (перцептивними і символічними), який відбувається в межах короткострокової пам’яті (із залученням ресурсів довгострокової пам’яті) та призводить до виникнення нових уявлень репрезентацій, що дозволяють розв’язувати певну проблему”[3].

Варто нагадати, що “когнітивний” (від лат. cognitio – знання, пізнання) підхід формально пов’язується з опублікованою в 1967 р. У.Найсером програмною роботою “Когнітивна психологія”. У цій роботі було запропоновано здійснити аналіз розумової діяльності за допомогою експериментальних методик психології та фізіології, з метою обґрунтувати потребу враховувати специфіку психічних процесів для підвищення ефективності інтелектуальної роботи людини.

Головним здобутком реалізації настанов когнітивної психології стало переконання в тому, що навчання та пам’ять відіграють визначальну роль в розумовій діяльності. Як наслідок, наприкінці ХХ-го та початку ХХІ-го століття у багатьох країнах почали визнавати кваліфікаційний рівень людини в залежності від її освіти та спроможності відповісти на екзаменаційні питання в формі тестових завдань. Одночасно, об’єктивація інтелектуальної діяльності, досягнута в когнітивних дослідженнях, супроводжується загостренням проблеми неможливості обмежити надлишкову множину теоретичних моделей, які плюрально пропонуються для інтерпретації розумових процесів. Серед цієї множини моделей існують такі, які взаємно виключають одна одну, є несумірними. Однак соціальна, подекуди юридично легітимована, функція подібних моделей полягає в тому, щоб вони бути мірилом розуму.

Іншими словами, за межами когнітивного підходу залишається неформальний процес виникнення методу, який існує у формі змістовного акту його становлення. Тобто когнітивізм не враховує, що лише у становленні методу наявні, необхідні та достатні основоположення його виникнення, від яких у разі застосування когнітивних настанов, орієнтованих на дослідження буття (реалізації наявного, відомого) методу, довільним чином абстрагуються.

У свою чергу, з усвідомленням ефективності інноваційної науки, яку почали визначати як свідоме прагнення доведення наукової новації до технологічної новації (технологічного впровадження) пов’язане усвідомлення обмеженості концепції про суспільно-практичну діяльність як основу пізнання, а відповідно і концепції людини-агента. Демонстрацією такого усвідомлення можна визнати концепти "інформаційного суспільства", "суспільства знання", тощо.

Обмеженість концепції про суспільно-практичну діяльність як основу пізнання (тобто про заангажовану, стурбовану практикою людину) полягає в тому, що вона ігнорує факт одночасної наявності множини правильних методів досягнення одного результату. Тобто не визнає домінування методологічного ставлення до дійсності. Іншими словами, той, хто знає різні методи, перед започаткуванням активної предметної діяльності, має уважно, осмислено та відповідально порівнювати, вибирати, удосконалювати методи. Такій людині заангажованість лише заважає, оскільки, як відомо, знання-методи перебувають у фаллібілістичному (взаємовиключаючому) відношенні одне до одного. Тобто універсального методу оперування методами не існує.

Зазначене передбачає також прийняття до уваги, що знання властивостей об’єктивної дійсності безпосередньо не використовуються в процесі реалізації методу. Під час реалізації методів використовується лише наявне знання способів діяльності, що потребує лише актуалізації пам’яті, уваги та волі (так званих, основних когнітивних властивостей людини). Тобто знання властивостей дійсності використовуються лише для внесення змін у суб’єктивну модель діяльності (наприклад у технологію), яка має виключно феноменальне існування. Таким чином, знання про властивості об’єктивної дійсності мають зв’язок зі знанням методу тільки в процесі опосередкування думкою знання про форми діяльності зі знаннями про дійсність. Зміст зазначеної опосередкованості становить здатність поєднувати уявлення дійсності з уявленням діяльності як засіб зміни останніх. І лише уявлення діяльності можуть реалізовуватися у вигляді когнітивного визначення форм взаємодії людини з речами як фактор, що ангажує стурбованість. Тобто унормовуються методи, а не об’єкти.

Оскільки створення моделі способу досягнення певної мети відбувається через внесення змін в існуючі уявлення про можливі методи діяльності в межах відомої реальності, знання нової, раніше невідомої властивості дійсності використовується лише мисленням (людиною, що мислить, а не діє). У цілеспрямованих, свідомих діях застосовуються лише знання методу, а не об’єкта. Тому зазначене дозволяє висловити тезу: наука створює знання потрібне для мислення, а не дії; для дії потрібне знання методу, а не властивостей дійсності.

Тобто там, де мова йде про наявність множини наукових методів передбачуваного досягнення потрібного результату, ми маємо справу не зі знанням об’єктивної дійсності, а з результатами їх осмислення, які створють методи. Процесс становлення методів є існування відокремлене від їх сталого бутя (запам’ятовування, знання), тому множина методів, що існують, не містить методу (розробленого зразку) створення методів. За допомогою такого вирізнення бутя і становлення методів, філософія науки отримує підставу для визначення науки, яка виокремлює себе, і форму власної самозміни як становлення (методологію) й стале буття розвинутої науки.

За допомогою відокремлення уявлення про становлення методу від уявлення про його застосування, маємо вказати на філософськи фундаментальнее значення усвідомлення неможливості застосувати метод передбачувакним чином. Тобто, виявляється, що усвідомити об’єктивність як демонстрацію неможливості методу (відомих методів, знань) її синкретизувати здатна тільки така людина, яка має до себе довіру значно більшу, ніж до загальноприйнятих суспільних звичаїв, традицій, норм, оскільки така людина розуміє себе, має ясну думку про себе. Тому її дії можуть визначатися картезіанським принципом "методологічного сумніву", який ставить індивіда у дослідницьке, а не діяльне відношення до дійсності. Тут треба враховувати, що в Р.Декарта принцип сумніву – це усвідомлене відношення до знання.

Приймаючи, що пізнання конституюється як наукове лише за умови формування нормативних методологічних настанов, які регулюють пізнавальний процес в актах його становлення, ми маємо враховувати роль передумов наукового відношення до дійсності. Такі передумови не можна отримати у наслідок емпіричного дослідження та узагальнення досвіду, вони мають бути існуючими у формі загального уявлення (окремого вчення, конкретизованої думки) про пізнання та знання, тобто через встановлення усвідомленого відношення до знання. Відомою формою встановлення такого відношення є усвідомлення меж відомого та невідомого, проблема. У цьому контексті абсолютно слушною є наступна думка: “…якщо не виникають альтернативні концепції, не виникає потреба в експериментальній перевірці, оскільки ніякі результати дослідів не здатні самі-по-собі змінити наші погляди” [4].

Носій усвідомленення незнання, розуміючи самого себе, виявляє у собі (презентує) об’єктивність, незалежне від бажань та волі невідоме. Наприклад у П.Фейєрабенда та Дж.Агассі, таке заперечення здійснюється за допомогою демонстрації фактів, які свідчать, що за багатьма важливими експериментальними відкриттями стоїть теорія, котрій це відкриття суперечить, що значення фактів можна виявляти через аналіз спростованої фактами теорії. У свою чергу П.Фейєрабенд спеціальними судіями доводить, що багато впливових теорій виникали не завдяки, а всупереч пануючим методам, виступаючи як виняток з правил, як заперечення легітимованих співтовариством правил. Вважаючи, що "правильна ідея" передує подальшим процедурам відкриття і обґрунтування, теоретики науки використовують підтасовування фактів. У реальній історії ідеї і дії завжди взаємозалежні, де не лише ідея скеровує дію, але й методологічні процедури коректують ідею у своїй остаточній редакції, що часом вельми відрізняється від першої. Таким чином, у джерел усякої теоретичної і методологічної ясності існує змістовна проблема й визначене нею експериментування, а прогресивність ідей і правил усвідомлюється лише постфактум.

“Такі події і досягнення, як винахід атомізму в античності, коперніканська революція, розвиток сучасного атомізму стали можливими лише тому, що декотрі мислителі або свідомо вирішили розірвати пута “очевидних” методологічних правил, або неусвідомлено порушували їх. Така ліберальна практика є не просто фактом історії науки – вона є і розумною й абсолютно необхідною для розвитку знання” [5]. Тому, “Якщо мати на увазі великий історичний матеріал і не прагнути “очистити” його на догоду своїм нижчим інстинктам або внаслідок прагнення до інтелектуальної безпеки до ступеня ясності, точності, об'єктивності, “істинності”, то з'ясовується, що існує лише один принцип, який можна захищати за всіх обставин і на всіх етапах людського розвитку – припустимо все” [6].

У свою чергу, треба зазначити, що через відокремлення уявлення про становлення методу за допомогою усвідомлення феномена об’єктивності проблеми, суб’єкт перестає розглядатися як наслідок довготривалого онтогенетичного та філогенетичного становлення. Суб’єкт перманентно виникає в актах усвідомлення неможливості бути свідомо та раціонально діючим у формі єдності перцепції та апперцепції в конкретних проблемних ситуаціях, бо наслідки своїх дій у певній ситуації він не здатен передбачити. Тому суб’єкт починає розглядатись як таке існування, що переживає та усвідомлює неможливість бути розумно діючим буттям. У межах української версії когітології таке усвідомлення означується терміном "народження суб’єкта" й визначається за аналогією з Сократовим "знаю, що нічого не знаю", пропонуючи здійснити акт самопізнання [7].

Одночасно маємо звернути увагу на те, що змістовно у вказаному ситуативному (визначеному усвідомленням незнання) акті пізнання себе, пізнавати, окрім очевидності неможливості власного свідомого буття, більше немає нічого. Тобто суб’єктом стає той, хто має знання про своє незнання як неможливість бути знаючим наслідки своїх дій, хто усвідомлює неможливість передбачення на підставі наявного відомого знання.

Можна визнати, що для історичного виникнення філософії науки подією, яка сформувала її суб’єкта стали, так звані, кризи науки (фізики, математики, наукової раціональності), які спричинили появу суб’єкта, що почав використовувати філософію (пізнання самого себе) як засіб зміни самого себе з метою досягти розуміння. Рефлексія властивостей людини-суб’єкта виявляє, що той хто знає проблему, про яку інші не здогадуються, є такою онтологічною реальність (силою, новою подією), яка здатна творити нову дійсність утвердженням себе як нового правила буття.

Наприклад, у роботі "Когітологічна концепція істини" вже обґрунтовувалося, що для людини, яка керується принципом "Я-мислю", виявлена дійсність проблеми визначається відкриттям неможливості бути розумно діючим, а тому така людина свідомо зупиняє свій діяльний активізм щодо об’єкта [7]. Як носій усвідомлення неможливості знати (передбачувати) наслідки своїх дій зазначений суб’єкт не може визначатися термінами "щілина", "розлом", "прокол", що потребують (технічного, технологічного, інструментального та тощо) "підшиву", оскільки "відкрита невирішуваність наявної ситуації" демонструє неможливість бути в межах наявного навіть у формі "генеративної події". Це відбувається тому, що наявне "тут, зараз і тепер" демонструє лише безмежжя "Ніщо", тотальність "небуття" усвідомленого, зрозумілого, осмисленого. За такого стану, якщо не відбувається відмова від осмисленого існування, має сенс лише пізнання самого себе як шлях народження розумності. Тобто за допомогою "знання про своє незнання" людина отримує розумність, зміст якої обмежено здатністю зупиняти нерозумність власних дій, долати власну заангажованість, стурбованість оточуючим світом, не вдаватися до дурного праксіологічного активізму. Розумність як подолання нерозумності пізнанням причин свого незнання може відновити активність стосовно світу об’єктивно існуючих речей у тому випадку, якщо в становленні (рішенні проблеми) виникне стале знання методу здатне цілеспрямовувати дії передбачуючи їх наслідки. Саме таке знання в когітології визначається терміном “істина”. Тобто істина розглядається як знання, яке дозволяє людині бути об’єктивно розумною, свідомою, знаючою наслідки своєї активної діяльності, а тому – відповідально.

Іншими словами, для когітології відкриття знання про своє незнання "запліднює" мову людини, що мислить, виявляючи нею не розриви буття (наприклад Ж.Лакана), а факт самоідентифікації людиною себе як носія проблеми: вона має сумнів про все окрім факту наявності у неї сумніву (Р.Декарт). Тому в акті усвідомлення наявності проблем, задач, питань ми виявляємо людину, яка знає (впізнає) себе як переповнене сумнівами існування, тобто як суб’єкта.

Вищезазначене дозволяє постулювати наступне положення: суб’єкт та його мова виникає не як дія, а як відкриття неможливості діяти.

Зазначена точка зору не дозволяє погоджуватися з наступним визначенням пізнання: “Пізнання – це зняття суб’єктивного у русі від безпосереднього споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики. Ця закономірність процесу пізнання є формою здійснення руху пізнання від явища до сутності” [7]. Для когітолога теза про “практику як джерело пізнання” [9] є свідченням філософії, яку можна назвати соціальним соліпсизмом, яка у розвинутих формах самоусвідомлює себе як концепція про людину-агента. Змістовно, у межах соціального соліпсизму, відбувається встановлення знаку рівності між поняттям об’єктивність і практика, що реалізує підміну понять, яка є причиною систематичного співставлення знання з практикою, а не об’єктивною дійсністю.

Загальне методологічне значення цих пояснень розкривається наступною констатацією: там де починається діяльне існування унормованого людини-агента, присутнє технічне буття виконавця, яке вимірюється нормативами відомих звичних дій, що протистоять рефлективності, та потребують не суб’єкта, що зупиняє події, а вправного, уважного, рішучого, вольового виконавця, який не має сумнівів та не відповідає за наслідки. Безвідповідальність “народжує” нерозумних людей, а нерозумні – здійснюють безвідповідальні вчинки. Наприклад, гасло “Уся влада – Радам” ігноруючи різницю становлення і сталого бутя, як неможливість бути одночасно і діяльним, і розумним, провокує множину нерозумного хаосу дій людини-агента, якому доводиться зводити зміст своєї діяльності до систематичної боротьби з наслідками власного нерозумного діяння. Тобто, за умови дотримання наведеного гасла, розумність стає подією, ворожою дурній діяльності, оскільки рефлексуючий розум виголошує активну діяльність, за умови неможливості передбачити наслідки, рівною Ніщо, дурницею. Тому для людини-агента розумний є Інший, дисидент.

Усвідомленням різних проблем, тобто явлених свідомості об’єктивних, незалежних від людини обставин зупиняючих дурний активізм праксіології, людина формує своє нове народження як нового суб’єкта, який знає себе як такого, що вирішує певну проблему. Іншими словами, через відкриття у свідомості знання про своє незнання, тобто, через відкриття межі свого буття (зміст якого виявляє Ніщо буття, неможливість осмисленої діяльності), суб’єкт народжується неначе Фенікс: із “попелу” власного свідомого, діяльного буття як людина, що мислить. Тому кожна розумна людина, усвідомлюючи себе суб’єктом, розглядається як така, що має визначену (відому їй) проблему: знання про своє незнання. Тобто суб’єктом думки людина стає в тому разі, якщо розуміє, на яке питання вона шукає відповідь.

Знання проблеми, питання, у свою чергу, є тим роз’яснюючим думку джерелом розуміння, яке дозволяє з очевидною ясністю усвідомлювати, що одне знання є відповідь на осмислене питання, тобто – істина, а інше – ні. Тут людина перетворює самого себе на об’єкт власного дослідження, одночасно усвідомлюючи себе його суб’єктом, який персонально “допитує” себе за допомогою сумнівів, шукаючи ясного розуміння, що відповідає уточненню Р.Декарта поняття “ідея”: “…я ж, однак, не раз попереджав…, що під ідеєю розумію усе, що осягається розумом безпосередньо” [10]. Дане уточнення є дуже важливим, оскільки визначає можливість дослідження думки як безпосереднього розуміння. Таке розуміння (а інше розуміння мені невідоме зрозумілим чином), виникаючи у наслідок усвідомлення власного незнання, формує основу безпосереднього виявлення знання (ідеї, уявного образу та тощо), яке знімає (вирішує) проблему (знімає невизначеність ситуації), як відмінне від знання, що її не вирішує. Тому за допомогою Р.Декарта ми отримуємо концепцію “народження” знань з усвідомлення проблем, а не споглядання дійсності. Наприклад, науковцю об’єкт демонструє себе демонстрацією відсутності знання, відповідно, науковими спогляданнями виявляється незнання, проблемність ситуації, бо інакше пізнання, як дослідження, стає непотрібною і невиправданою подією. “Перевагою людини є розум. Людина… думає долаючи за допомогою понять звужені кордони чуттєвого сприйняття” [11].

На відміну від інших способів філософствування філософія науки може існувати тільки у тому випадку, якщо самовизначається поняттям “об’єктивна істина”. При цьому приймається до уваги, що поняття “істина” – основоположне для формування поняття про наукове пізнання. У межах інших (ненаукових) способів філософствування та формування відношення до буття, істина може розглядатися як релятивне уявлення, зручна інтерпретація інформації, яку без втрати змісту можна замінити термінами “переконання”, “правда”, “вірування”, тощо. Однак, якщо таку підміну зробити стосовно науки, зникає феномен науки, а шаман, маг, чаклун перетворюється на найкращого помічника, наприклад, електрика. Якщо наукове пізнання не розглядається як актуалізація відношення людини до світу, спричинену усвідомленням незнання (тобто, усвідомленням існування невідомого об’єктивно), тоді воно ніколи не може бути зрозуміле як потрібна людям подія. Без феномену усвідомлення існування об’єкта, розповідь про пізнання стає базіканням ідеологів, які блукають “світом примар” Ф. Бекона у маячні власних фантазій.

Узагальнюючи, можна констатувати, що методологічне значення поняття істини полягає в тому, що науковою може називатися тільки та думка і філософія, яка самовизначається ідеєю об’єктивної істини.