РОЗВИТКУ ГУМАНІТАРНОГО ПІЗНАННЯ

 

У статті розглядаються передумови становлення сучасної філософії історії у філософських концепціях XIX – першої пол. XX ст., обґрунтовується теза, що філософія історії (у розумінні філософії історичного пізнання) являє собою методологічну основу всієї системи історико-гуманітарного пізнання, поєднуючи в собі конструктивні елементи різних епістемологічних традицій.

Ключові слова: Філософія історії, історико-гуманітарне пізнання, епістемологічні традиції.

 

Питання методології гуманітарних наук залишаються актуальними і продовжують викликати гострі дискусії, незважаючи на їхнє активне дослідження впродовж останніх двох століть. У наш час (на відміну від ситуації XIX – першої пол. XX ст.) дуже часто йдеться про певне зближення гуманітарних та природничих наук, експансію дослідницьких методів перших до проблемного поля останніх. На думку В.Лекторського, можна говорити про новий тип інтеграції природознавства й наук про людину, однак не в розумінні виникнення певної єдиної науки, до чого прагнули логічні позитивісти. Завжди будуть існувати серйозні відмінності не лише між природничими і гуманітарними науками, проте й у межах як перших (наприклад, між фізикою та геологією), так і других (наприклад, між психологією та історією). Під інтеграцією тут потрібно розуміти принципову єдність методологічних підходів, головною метою яких є реалізація людської потреби в поясненні та розумінні реальності, оскільки людина завжди прагне осмислити світ, у якому вона живе [9, с.49].

У XIX ст. дискусії точилися навколо іншого полюсу проблеми співвідношення природничого та гуманітарного знання – підкреслювалась їхня відмінність, проводилося чітке розмежування між двома типами наук, що пояснюється процесом дисциплінарного становлення сучасної науки загалом. Для історії це означало також усвідомлення особливостей свого предметного поля і формування та відстоювання власного методу. Відповідно метою даної статті є дослідження передумов становлення сучасної філософії історії у філософських концепціях XIX – першої пол. XX ст., а основним завданням – обґрунтування тези, що філософія історії (у розумінні філософії історичного пізнання) або логіка «історичних наук», за влучним виразом Г.Ріккерта, являє собою методологічну основу всієї системи історико-гуманітарного пізнання, вдало поєднуючи в собі конструктивні елементи різних епістемологічних традицій.

XIX ст. небезпідставно називають «століттям історії». Коротко можна визначити декілька головних чинників посилення уваги до історичних досліджень.

По-перше, прискорення темпів життя (особливо економічного) внаслідок промислової революції. Ніколи ще за весь час існування людства економічна еволюція не відбувалася так швидко, як з часу введення машинного виробництва. Відбувається переосмислення поняття часу. Як приклад, механічний годинник, який після входження в обіг у XIV ст. спустився з веж замків та церков на стіни ратуш, а пізніше і житлових будинків, з XVI ст. почав відраховувати хвилини, а з XVII ст. – ще й секунди [6, с.179-186]. Прискорення соціального часу призвело до усвідомлення поняття традиції. За Е.Гіденсом, термін «традиція» у тому розумінні, в якому він зараз вживається, фактично є продуктом останніх двох століть [1, с.33]. Звернення уваги до традицій та їх відродження у XIX ст. посилило інтерес до вивчення минулого загалом.

По-друге, зміна ставлення до минулого як такого під впливом течій романтизму і позитивізму в історіографії. Романтизм значно розширив горизонти історичної науки, звернувшись до епох, які Просвітництво вважало темними або варварськими, чи взагалі залишало поза увагою. Вагомим внеском позитивізму у розвиток історичної науки став величезний приріст конкретного історичного знання, заснованого на безпрецедентному за своєю точністю та критичністю дослідженні джерел [7, с.83, 123].

По-третє, переосмислення ролі та функцій історичної науки внаслідок зазначених факторів. Відтепер історія сприймається не лише як наставниця життя, а, в першу чергу, як засіб його практичного перетворення. У XIX ст. історія була поставлена на службу державі, багато відомих істориків займали вищі державні посади. Так, в Англії провідні історики (А.Алісон, Г.Галлам, Т.Б.Маколей) активно впливали на політичне життя, конструюючи минулу реальність, засновану на концепціях «вігів» і «торі». Ще більш показовим є приклад Франції середини XIX ст., в якій два видатних історики А.Тьєрі та Ф.Гізо очолювали конкуруючі політичні партії, а пізніше поступилися в політичній боротьбі іншим історикам – Л.Блану і А. де Токвілю. Невипадково на цей час припадає пік популярності історичної літератури та історичної професії. За А.-І.Марру, «історія вирішувала як слід читати Іліаду; історія вирішувала, що нація визначила як свої історичні кордони, своїх спадкових ворогів і традиційної місії... Лише історія могла надати обґрунтування здійсненності утопії, показуючи, що вона… закорінена в минулому» (цит. за: [15, с.8-9]).

Отже, в окреслений період формуються передумови становлення історії як науки, предметом якої є дослідження минулої дійсності, створеної людиною, тобто «сфера духу». Відповідно постала потреба в розробці й обґрунтуванні логіки та методології її пізнання.

Вагомий внесок у вирішення зазначених питань був здійснений такими філософськими течіями XIX – першої половини XX ст., як герменевтика та неокантіанство, а також іншими дослідниками, які намагалися поєднати в своїх концепціях продуктивні ідеї обох напрямів.

Цікаво відмітити, що в цей час починають формуватися поняття «об'єкту», «предмету» і «методу» дослідження, усвідомлюється істотна риса всієї системи гуманітарних дисциплін – нетотожність та опосередкованість об’єкту і предмету пізнання. Специфічність гуманітаристики («наук про дух», за В.Дільтеєм, або «наук про культуру» чи «історичних наук про культуру», за Г.Рікертом) обґрунтовується складністю її об’єкту, тобто людини з її унікальним і неповторним внутрішнім світом, людського суспільства та його історії, творінь людського духу. Тому на думку представників герменевтики і баденської школи неокантіанства гуманітарне пізнання повинно мати свій концептуально-методологіний фундамент, поняттєвий апарат. Хоча для них спільним було розуміння специфіки об'єкту пізнання гуманітарних наук, однак до розробки понять предмету та методу їх дослідження вони підходили різними шляхами. Герменевти звертали увагу передусім на особливості безпосереднього предмету вивчення – тексту і, відштовхуючись від цього, розробляли відповідний метод дослідження. Неокантіанці (зокрема, баденська школа) виходили із твердження про визначальну роль особливого методу дослідження гуманітарних наук – ідеографічного (історичного), яким зумовлюється специфіка їх предмету.

Герменевтика (з грецької «hermeneutike» – мистецтво пояснення, витлумачення) походить з античності, вагомого значення набуває в теології християнства і протестантизму. Як науковий метод, герменевтика починає формуватися з розвитком філології, історії та інших гуманітарних наук у XIX ст., поступово перетворюючись з конкретної методологічної дисципліни на філософську та загальнонаукову. Після виходу у 1960 р. фундаментальної праці Г.-Г.Гадамера «Істина і метод» (М., 1988), герменевтика являє собою не лише теорію пізнання суспільно-історичної практики, а й претендує на статус логіки і методології гуманітарних наук загалом.

У широкому розумінні під герменевтикою розуміють теорію і практику тлумачення текстів. На думку П.Рікера, герменевтика є дисципліною другого порядку, яка визначає загальні правила витлумачення, в той час як саме витлумачення є сукупністю прийомів, що застосовуються безпосередньо до певних текстів. У сучасній герменевтиці чітко розмежовуються поняття «розуміння» та «інтерпретації». Під розумінням мають на увазі мистецтво осягнення знаків, які передаються однією свідомістю і сприймаються іншими через їхнє зовнішнє вираження (жести, мова). Інтерпретацією визнається розуміння, спрямоване на зафіксовані у письмовій формі знаки. Отже, інтерпретація являє собою певну периферію розуміння [11, с.3].

Герменевтика визначила й запропонувала розв’язання низки проблемних питань гуманітарного пізнання, особливо загострила проблему розуміння тексту й текстуальної природи гуманітарних наук, зокрема – історичної, оскільки в ній зв'язок із соціальною реальністю здійснюється за допомогою відповідних джерел: археологічних матеріалів, хронік, оповідей, документів та листів. Тексти як безпосередній предмет дослідження викликають певні ускладнення, зумовлені тією обставиною, що текстовий твір, як правило, відділений від нас часовою і культурною дистанцією, тому є джерелом безлічі тлумачень і можливих розумінь. Розуміння історичного тексту не є готовим результатом, а являє собою діалогічний процес, «діалог різних культур». Зрозуміти текст означає знайти відповіді на питання, що виникли в сучасній для дослідника культурі. Відповідно постає потреба в опрацюванні та вдосконаленні механізму розуміння тексту як матеріалізованого вираження духовної культури, тобто методу пізнання історико-гуманітарних наук.

Першим звернув увагу на текст як предмет дослідження герменевтики Ф.Шляєрмахер. Розглядаючи його як «застиглу мову» (пам’ятки, відділеної від дослідника історичною, культурною й мовною дистанцією), Ф.Шляєрмахер визначає два аспекти своєрідної «моделі» тексту: граматичний (об’єктивний) і психологічний (суб'єктивний). Відповідно до цього вирізняються два види інтерпретації – граматична, спрямована на дослідження мови (тексту) в її об'єктивному існуванні самої собою, та психологічна, скерована на розгляд мови як певного відображення її ініціатора, автора тексту. Ф.Шляєрмахер наполягав на повній пізнавальній рівнозначності між ними, оскільки в реальній практиці тлумачення граматична й психологічна інтерпретації використовуються у гнучкому співвідношенні, залежно від предмету дослідження (художній твір, науковий трактат, історичний документ, твір мемуарного або епістолярного жанру). «Розуміння є лише взаємодією обох цих моментів» [18, с.115].

І.Хладеніус розширює предмет герменевтичної теорії історичною проблематикою і, поєднуючи її з логічними методами, розглядає герменевтику як основний метод та логіку історичного пізнання. Він підкреслює принципову різницю між історією (історичний процес) та історіями (уявлення про історичні події), вводячи поняття точки зору і перспективи в історичну науку. «Історія – одне, уявлення про неї різноманітні; в історії немає нічого суперечливого; в уявленнях про історію може бути дещо суперечливе, як і у відношенні уявлень одне до одного; в історії все має достатнє обґрунтування, в уявленні ж можуть бути речі, які здаються такими, що відбулися без достатнього обґрунтування» [17, с.318]. Історія, що була наявна колись, хоча й залишається сама собою непорушно однаковою, проте вектори її споглядання істориками зазнають калейдоскопічних заломлень залежно від висхідної позиції (див. за: [5, с.192]).

У роботі зі словом, текстами вбачав методологічну перевагу історичної науки також Г.Шпет. Він звертає увагу до того факту, що в історії склалася ситуація, коли з одного боку, ототожнюють онтологічні питання з логічними, а з іншого – змішують поняття методів історичного дослідження та методів історичного зображення, увага зосереджується в основному на стадії вивчення історичних документів, джерел (тобто на тому, як їх читати) і нічого не говориться про логіку історичної науки (тобто про те, як писати історію). Між тим, на думку Г.Шпета, саме в історії найбільш чітко проявляється значення та роль логіки в пізнанні дійсності. Джерелом і засобом історичного пізнання є слово, яке по-перше, являє собою форму, під якою історик знаходить зміст досліджуваної дійсності; по-друге, воно є знаком, завдяки якому історик приходить до свого предмету з його специфічним змістом, що складає значення або смисл цього знаку. Саме «слово» як форма (що виражає і повідомляє) та знак (що має смисл) становить прямий предмет логіки. Історія як наука від початку має справу з оформленим в логічні форми слова матеріалом, у чому і полягає її методологічна перевага, оскільки та сама роль слова в інших емпіричних науках безпосередньо менш помітна. Так, лише здається, що інші види і типи знання здобуваються (нами) в «прямому» спостереженні або в досвіді як неоформленому в слові переживанні. Часто протиставляють спостерігача (вченого-природознавця) та читача (історика). Однак неоформлений у словесну оболонку і форму досвід не є джерелом пізнання [19, с.304]. Пізніше, досліджуючи проблеми філософії мови та розвиваючи концепцію «внутрішньої форми слова» (поняття) Г.Шпет підходить до ідей сучасної семіотики.

На текстуальній природі історичної науки також наголошував І.Дройзен, підкреслюючи, що вона досліджує не минуле саме собою, (тому що його вже немає), а те, що від нього залишилося у сьогоденні – «залишки того, що було і відбувалося… мислиннєва картина минулих часів» [3, с.462]. Ще в середині XIX ст. І.Дройзен обґрунтовує ідею опосередкованості історичного знання як його сутнісної характеристики, адже «минулі часи ми можемо реконструйовувати не «об'єктивно», а лише отримати із «джерел» певне уявлення, думку про них, їхній аналог» [3, с.567].

І.Дройзен висуває цікаву теорію імені–знаку. Завдяки імені (яке одночасно є знаком предмету, явища) людина впорядковує для себе постійно рухому дійсність, створює (спрощуючи, розрізняючи, комбінуючи) своєрідний світ імен та понять, який для «мислячого духу» утворює аналог зовнішнього світу. Таким чином, формулюється ідея конструювання, а не відображення істориком минулого [3, с.551-552].

Наступним важливим моментом герменевтичних досліджень XIX – першої пол. XX ст. була проблема взаємодії розуміння і пояснення в методології пізнання та історико-гуманітарних дослідженнях. У процесі розгалуження сфери пізнання на «науки про дух» і «науки про природу» формується конфліктна дихотомія термінів «розуміння – пояснення». З позиції герменевтики, основним методом дослідження наук про природу вважалося пояснення, в той час як до наук про дух пропонувалося використовувати метод розуміння як більш відповідний особливостям їх об'єкту й предмету пізнання. Зазначене протистояння, на думку П.Рікера, схематично можна відтворити так. Науки про природу мають справу з відкритими для спостереження фактами, які піддаються математизації і верифікації, використовують три моделі пояснення (каузальне, генетичне, структурне). Науки про дух займаються знаками, що є носіями інформації (смислів) та потребують розуміння й інтерпретації, застосовують «симпатію» чи «інтропатію», а трьом різновидам пояснення здатні протиставити «зв’язок» (Zusammenhang), за допомогою якого ізольовані знаки поєднуються у знакові сукупності, найкращим прикладом чого є побудова оповіді [11, с.6].

В сучасній теорії герменевтики з поширенням структурного аналізу на різноманітні види письмового дискурсу тривале протистояння понять «пояснення» і «розуміння» втратило свою гостроту. Завдяки письмовій фіксації сукупність знаків досягає певної семантичної автономії, тобто стає незалежною від оповідача, слухача та конкретних умов продукування. Саме письмо являє собою своєрідну межу, яка зумовлює й забезпечує автономність тексту (наративу). Останній перебуває на перехресті розуміння та пояснення, а не на лінії їх розмежування. Загалом у наш час превалює тенденція взаємодоповнюваності методів розуміння і пояснення у будь-якій сфері знання.

Вперше розуміння («розуміння шляхом дослідження») як особливий метод історичного дослідження, зумовлений морфологічним характером історичного матеріалу, висуває І.Дройзен. Розуміння, на його думку, одночасно є синтетичним та аналітичним, індукцією і дедукцією. «Можливість розуміння полягає в конгеніальному для нас вигляді проявів, які ми маємо в наявності як історичний матеріал» [3, с.463-464].

Натомість В.Дільтей, розділивши за предметом дослідження весь комплекс наук на «науки про природу» та «науки про дух», закріпив метод розуміння саме за «духовними науками». Водночас він пропонує раціонально-ірраціональний механізм розуміння, яке не зводиться лише до мислення, а включає також наслідування, співпереживання, завдяки чому являє собою метод безпосереднього осягнення. «Розуміння і тлумачення – … метод, що використовується в науках про дух… Розуміння й тлумачення містять у собі всі істини наук про дух» [2, с.141].

Теза В.Дільтея про раціонально-ірраціональний характер історичного пізнання була продовжена у XX ст. в концепціях філософії та методології історичної науки Б.Кроче і Р.Дж.Колінгвуда. Так, на думку Б.Кроче, історія засновується на синтезі свідчення та його інтерпретації з позиції критики, а обов'язковою умовою дослідження історичних подій є їх «вібрація у свідомості історика», який ніби «відновлює» для себе стан свідомості, який спричинює похождення історичних пам’яток (див.: [7, с.192-193]).

Близької позиції дотримується і Р.Дж.Колінгвуд, згідно з яким, історик повинен уміти відтворити минуле у власній свідомості, що передбачає схильність мислення історика до розуміння й осягнення іншого способу мислення. У британського мислителя критерієм історичної істини виступає ідея самої історії, ідея уявної картини минулого, яка за картезіанською термінологією має назву вродженої, за кантіанською – апріорної. Вона не є випадковим продуктом психологічних причин, а належить кожній людині як елемент структури її свідомості [7, с.237].

На нашу думку, варто підкреслити той факт, що концепції безпосереднього осягнення або «вживлення» в історичне джерело з метою відновлення чи відтворення історичних подій у свідомості дослідника являють собою певне продовження одного з основних принципів герменевтики – ідеї герменевтичного кола – на історичному матеріалі. За Ф.Шлеярмахером, який уперше застосував цей принцип у методології гуманітарних наук, перед дослідником ставиться завдання зрозуміти автора тексту навіть краще за нього самого, що передбачає доволі ускладнену процедуру пізнання: поступове накопичення попереднього знання до більш повного розуміння предмету дослідження поєднується з діалектичним взаємовідношенням частини та цілого в розумінні тексту [18, с.130].

Пізніше Р.Дж.Коллінгвуд та Х.-Г.Гадамер, наголошуючи на активній ролі історика в процесі історичного пізнання, запропонують логіку історичного дослідження за схемою «питання – відповідь». На їхню думку, дослідник має свідомо й обґрунтовано ставити питання джерелам, беручи на себе ініціативу щодо того, що він прагне в них знайти. «Питання і підстави в історії корелятивні» [7, с.237-240, 267]. Найбільш широким контекстом при цьому виступає об'єктивована письмово культурно-історична традиція, тобто історична наука.

Отже, теорія герменевтики, яка постала у XIX – першій половині XX ст. в філософії науки загалом та методології історії зокрема: (1) загострила увагу на текстуальній природі історико-гуманітарного пізнання, проблемі тексту як знаково-символічній системі, що виступає носієм інформації і становить собою запоруку її об'єктивності; (2) висунула та запропонувала розв’язання питання взаємодії методів розуміння і пояснення, розуміння та інтерпретації у філософії й методології гуманітарних наук, обґрунтовуючи розуміння як сутнісно властиве саме цим наукам; (3) підкреслює діалогічність історико-гуманітарного дослідження у зв’язку з його текстуальною природою; (4) наголошує на невід’ємному перспективізмі, присутності «точки зору» як автора тексту (написання), так і його інтерпретатора (читання); (5) звертає увагу на проблеми мови як основного засобу аналізу тексту та системоутворюючого елементу культури.

Іншим опозиційним (у період панування позитивізму) філософським напрямом у методології науки XIX ст. виступило неокантіанство, що постало як сукупність різнорідних філософських течій другої пол. XIX – першої чверті XX ст., кожна з яких характеризується своєю особливою методологічною спрямованістю. Питанням природи історико-гуманітарних наук (до яких належали історія, мистецтво та мораль), специфіки їх методології особливу увагу приділяли засновники та прихильники Баденської школи неокантіанства.

Серед визначальних тверджень Баденської школи неокантіанства можна виокремити такі.

По-перше, критика психологізму в методології науки, оскільки, як підкреслює Г.Рікерт, предметом логіки пізнання передусім виступає не процес зібрання наукового матеріалу (це є справою окремих емпіричних наук), а процедура його впорядкування, опрацювання та викладення [13, с.46]. Враховуючи той факт, що «духовне» в другій половині XIX ст. асоціюється передусім із «психічним» (психологія як наука про «життя душі»), Г.Рікерт пропонує відмовитися для позначення циклу гуманітарних дисциплін від багатозначного виразу «науки про дух» на користь назви «науки про культуру» [13, с.102].

По-друге, формальний розподіл спектру наукових дисциплін на дві основні групи за методом і метою дослідження. Так, В.Віндельбанд поділяє науки на «номотетичні» та «ідеографічні». Продовжуючи його думки, Г.Рікерт у своїй логіці історичного пізнання виходить із констатації двох принципово різних способів донаукового розуміння дійсності (генералізуючого й індивідуалізуючого), яким відповідають (не збігаючись з ними) також два принципово відмінних з логічного погляду види її наукової обробки – генералізуючий та індивідуалізуючий (історичний) методи, що розрізняються між собою як за метою, так і за своїми кінцевими результатами. Г.Рікерт підкреслює, що логічний поділ не є реальним розмежуванням, оскільки останнє залежить лише від предметних відмінностей матеріалу [14, с.146-147].

Пізніше Е.Касірер реабілітує поняття «духу», ототожнюючи його з «духовною культурою» та «культурою» в цілому на противагу поняттю «природи». Наукове (природничо-наукове) мислення, на його думку, є лише «особливою формою вираження творчої енергії духу», тобто наукове пізнання (наука) з панівною в ньому логічною формою включається як елемент до загальної системи культури поряд з мовою, мистецтвом, релігією, міфом (див.: [10, с.726-727]).

По-третє, конструктивістська спрямованість теорії пізнання. Емпірична дійсність являє собою для нас неозоре різноманіття, яке жодним чином не може бути зображене або описане. Будь-яке судження про дійсність вже є значним її спрощенням. Наочний даний матеріал наука переробляє в абстрактні побудови думки – поняття. В цьому абстрактному процесі переробки й полягає найбільш важлива з огляду логіки сторона наукового методу [14, с.139].

По-четверте, розуміння «поняття» як універсальної форми знання, в яку в певний спосіб упорядковуються результати також й історичного наукового дослідження. Зазвичай, наголошує Г.Рікерт, термін «поняття» використовується в розумінні засобу викладення результатів дослідницької роботи в методології природознавчих наук. Однак з логічного погляду правомірно називати поняттями також і такі мисленнєві побудови, в яких схоплюється історична сутність дійсності, оскільки обидва логічні процеси спрямовані на перетворення та спрощення дійсності з метою її наукового трактування, в чому й полягає загальний смисл побудови понять [12, с.272].

У концепції Е.Касірера місце поняття (логічної форми) як універсального критерію опосередкування дійсності займає новий принцип (засіб) оформлення духу в його окремих основних напрямах (мові, мистецтві, релігії, міфі) – символ (знак) або «символічна форма» [4, с.26].

По-п’яте, розробка теорії цінностей, проблеми смислу та пов’язаного з ним поняття значення. Принципом історичного утворення понять, за Г.Рікертом, є співвіднесення матеріалу з певною культурною цінністю. Історик розчленовує дійсність на істотні та неістотні елементи відповідно до універсальних цінностей (наприклад, цінності держави, мистецтва, релігії). Спільність системи цінностей забезпечується розумінням її як значущої всіма членами тієї чи тієї спільноти [14, с.141, 158-159].

Важливо підкреслити, що розвиток історико-гуманітарних наук (як в аспекті їхньої об’єктивності, так і систематизації) пов’язується неокантіанцями, зокрема Г.Рікертом, з розробкою поняття культури як системи значущих цінностей, формування якої ним покладалося на філософію історії [14, с.203]. Предметом філософії історії як науки про принципи «історичного життя» визначається ідея універсальних цінностей (у кантівському розумінні), тобто апріорна нормативна свідомість, яка становить підґрунтя наук про культуру. Завданням кожної епохи, на думку Г.Рікерта, є реалізація цієї ідеї з усвідомленням факту принципової незавершеності такої роботи, тому історія, як і всі інші дисципліни, кожного разу змушена «писатися по-новому», постійно видозмінюючи свої поняття [13, с.123].

Важливим є той факт, що неокантіанці (наприклад, Г.Рікерт та О.Лаппо-Данілевський) наголошують на потребі розрізнення теоретичного відношення до цінностей (як принцип відбору істотного) від практичної оцінки, що також присутня в історичному дослідженні.

По-шосте, підкреслення історичного характеру істини в її застосуванні в гуманітарних дисциплінах. Об’єктивність індивідуалізуючого методу і, відповідно, результатів дослідження в історичній науці, за Г.Рікертом, обґрунтовується всеохопністю системи культурних цінностей, її інтерсуб'єктивністю [13, с.125]. На думку Е.Касірера «даність» об’єкту гуманітарного пізнання зумовлює («задає») його об'єктивність. Наука, мова або мистецтво мають «об'єктивуюче» значення не тому, що відтворюють дійсність, яка існує сама собою, а тому що вони її творчо формують, являючи собою певні способи та напрямки об’єктивації [4, с.37].

О.Лаппо-Данілевский, звертаючись до епістемологічної природи історичної дійсності, як критерій істинності історичної науки пропонує принцип системної єдності свідомості та «координацію фактів», наближаючись у такий спосіб до ідеї сучасної когерентної теорії істинності: «знання, яке він [історик] отримує про кожний новий факт, що його цікавить, повинно бути співвіднесене із знанням про інші, вже відомі йому факти. Якщо така координація досягається, то свідчення про факт, співвіднесене з іншими, вважається ним певною мірою вірогідним» [8, с.499].

На проблемі історичної зумовленості категорії «істинності» в історико-гуманітарних дослідженнях наголошували у своїх роботах Г.Зімель та М.Вебер, в поглядах яких простежується певний синтез ідей позитивізму (універсальність позитивного знання) й неокантіанства (теорія цінностей як системи «об’єктивних» смислів, що характеризуються своєю «значущістю», конституююча роль пізнаючого суб’єкта), що знайшло своє відображення в розробці соціологічного аспекту історико-гуманітарного пізнання.

Цікавим поєднанням методологічних традицій герменевтики та неокантіанства в межах історичної науки являє собою школа «Аналів». Конструктивістська спрямованість епістемології неокантіанства значно вплинула, наприклад, на позицію Л.Февра, за яким історія являє собою вибір, що, однак, не вказує на її ненауковість. Встановлення факту в історичній науці, на його думку, означає «вироблення» його, тобто знаходження певної відповіді на певне питання, тому історичні факти є «чистими абстракціями» [16, с.28]. Герменевтичні тенденції простежуються передусім у проблематиці досліджень істориків-аналістів, зокрема історії ментальностей, що спирається на лінгвістичні дослідження, на вивчення мови, яка є не лише засобом людської комунікації, а й засобом проникнення до іншої історичної реальності. Історик ментальностей, відтворюючи духовний світ минулого, завжди виходить із об’єктивного аналізу певних елементів минулої культури, з уламків культурних конструкцій (текстів, виробів, художніх творів тощо).

Отже, можна зробити висновок, що неокантіанський напрям філософії історико-гуманітарного пізнання, характеризуючись своєю методологічною й антипсихологічною спрямованістю, (1) започаткував формальний розподіл спектру наукових дисциплін на дві основні групи за методом і метою дослідження («науки про природу» та «історичні науки про культуру»); (2) обґрунтовував розуміння «поняття» як форми знання ідеографічних (історичних) наук, критерієм побудови якої є система культурних цінностей; (3) підкреслював відмінність між ціннісним відношенням як основи ідеографічного методу пізнання і наявністю оцінки в історичному творі, наголошуючи на принциповій відмінності такої оцінки в історико-гуманітарних дослідженнях; (4) загострив проблему об’єктивності поняття істини, наголошуючи на історичності істини в гуманітарних науках.

Підсумовуючи, можна говорити про те, що впродовж XIX – першої половини XX ст. відбувається становлення системи історико-гуманітарних дисциплін, формується її концептуально-поняттєвий та методологічний апарат. Методологічною основою всієї системи історико-гуманітарного пізнання виступила логіка «історичних наук», яка, поєднуючи в собі конструктивні елементи різних епістемологічних традицій (герменевтики та неокантіанства), заклала основи розвитку також багатьох сучасних міждисциплінарних галузей знання (наприклад, філософії культури, філософії мови тощо).