ТА ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ ЗМІСТ ІСНУВАННЯ НАУКИ

Досліджується питання впливу мови на формування наукової картини світу. Виявляється гуманітарний характер мови у контексті природничих парадигм, виокремлюються історичні та позаісторичні аспекти використання наукових термінів, зокрема константність знаків при повній чи частковій зміні значення термінів у науці. Вказується на існування принципової невизначеності у використанні понять і термінів у науці, що має риси радикального перекладу. Доводиться, що концепція В.Квайна може використовуватись як спосіб інтерпретації тези несумірності наукових парадигм.

Ключові слова: мова, несумірність парадигм, радикальний переклад, наукові поняття і терміни.

Відомий антрополог Клод Леві-Строс якось зазначив, що або ХХІ століття буде століттям гуманітарним, або його не буде взагалі. Гостро актуальним це зауваження стає сьогодні не лише з огляду на екологічні проблеми чи загрозу техногенних катастроф, а тому, що людство чимдалі чіткіше починає усвідомлювати, що у гонитві за «хорошим життям», ідеалом, що змінив античні пошуки Блага, воно неминуче втрачає щось істотне. Водночас і технологічним засобом, і епістемологічним зразком утілення мрій про щасливе, забезпечене й безпроблемне майбутнє в до кінця пізнаному та поясненому світі з часів першої глобальної революції ХVІІ століття постає наука, яка, завдяки сцієнтистському образу наукового поступу, набула ідеологічних рис у формуванні наукової картини світу.

Ключову роль у виробленні наукової картини світу відіграє мова. Абсолютизація науки (в її природничому варіанті), яка відбулась у часи Просвітництва, поширилась і на мову науки. Природний характер мови, її екзистенційний зв’язок із сутністю людини відійшли на другий план у природничій парадигмі під впливом успіхів формалізації та математизації мови науки, а також надій на побудову ідеальної, логічно досконалої мови, які плекались вченими і філософами у ХХ столітті. Питання мови, яка спершу була єдиною, спільною основою будь-якого теоретичного знання загалом через свій загальоноекзистенційний зміст, стало використовуватись як спосіб поглиблення постульованої різниці між природничими науками, які прагнуть використовувати формалізовану мову і уникати природної, та гуманітарними науками, які не просто використовують, а й розвивають природну мову. Тож залишається поза увагою загальноекзистенційний зміст мови, незалежно від сфери її застосування. Як наслідок, значна частина проблем науки, зокрема породжених історично, виявляється прихованими та нез’ясованими.

До проблем наукової мови філософи та методологи науки звертались безліч разів, проте, зазвичай, у межах, чітко визначений філософськими засадами дослідження. Логістичний підхід до наукової мови був заснований класиками аналітичної філософії (Г.Фреге, Б.Рассел, Л.Вітгенштайн, С.Кріпке); серед логічних позитивістів найбільший внесок у розробку концепції наукової мови зробив Р.Карнап, а серед постпозитивістів – К.Поппер. Питання значення наукових термінів обговорювали у відомій дискусії Г.Патнем і П.Фейєрабенд, а проблему несумірності парадигм піднімає Т.Кун і продовжують послідовники історицистської методології. Досі досить мало уваги привертала проблема неперекладності як одна з визначальних рис несумірності парадигм, а тому відомі концепції перекладу, такі як концепція В.Квайна, Д.Девідсона, Дж.Лакоффа, М.Джонсона та інші, розглядались лише у контексті перекладу з однієї природної мови на іншу, тоді як, на нашу думку, вони мають значний евристичний потенціал у вирішенні проблеми зіставлення історичних словників науки.

Стаття має на меті розкрити основні аспекти проблеми несумірності наукових парадигм у мовній площині, дослідити проблему значень наукових термінів у діахронічному аспекті та продемонструвати хибність традиційного уявлення про посередницьку семантично нейтральну функцію мови у науці, натомість показати, що наука ані формально, ані змістовно не може існувати поза мовою як своєю власною сутнісно гуманітарною і екзистенційною формою.

Наука не може розвиватись без певного набору сталих упереджень або постулатів знання, настільки б самокритичною вона не намагалась би бути. Об’єктивність, істинність, раціональність, існування незалежної від свідомості реальності, пояснювальний детермінізм – ці постулати наукового знання не були здобуті внаслідок тривалого і критичного філософського дослідження як достовірні істини (адже кому, як не філософам добре відома хисткість і умовність будь-якого з них), а завжди приймались як антецедентні умови такого знання, яке надалі буде схвалене, лише пройшовши досвідну перевірку та випробування доказами. Згадаймо хоча б “скандальність”, за словами Канта, ситуації, з доведенням існування світу або щире зізнання одного із засновників кібернетичної науки Мак Каллоха “Будьмо відвертими, причинність – це упередження”. Одним з таких упереджень вчених є переконання у посередницькій функції мови, інакше кажучи, її здатності без спотворень передавати думку про світ. Для науковців, особливо природничників, мова є “саме собою зрозумілим” медіатором, використання якого відбувається некритично і навіть почасти неусвідомлено як деяка природна, однак вдосконалена науковими засобами (термінологія, формули) здатність, яка супроводжує людську діяльність, суттєво її не змінюючи. При цьому забуваються базові антропологічні закони (Х.Плеснер) природної штучності й опосередкованої безпосередності, згідно з якими вироблення культурної, мовної сфери буття людини є водночас процесом культивування самої людини, внаслідок якого вона і стає такою, якою є, а саме тому вважає цей спосіб власного буття для себе “природним”, а своє існування у мові – безпосереднім. Адже будь-яка “рідна” мова є так само штучно, культурно засвоєною, однак сам процес її, найпершої мови, засвоєння, для кожного з нас був часом і способом нашого становлення “буття людиною”, тож надалі ми завжди будемо відрізняти цю найпершу мову від усіх наступних, скільки б ми їх не вивчили.

Для науки ж мова завжди є “нульовою”, стартовою точкою відліку, вона входить як передумова до будь-якого дослідження, однак сама не досліджується. Ті передумови, які критично не аналізуються, не можуть бути розкритими у межах самої системи, що її використовує і описані її засобами, звідси й неспроможність оцінити роль мови самою наукою. «Дзеркальна» природнича метафора (свідомість як дзеркало Природи), помножена на мовний репрезентаціонізм (мова як спосіб відображення реальності) і номінативізм (слова є знаковими позначеннями предметів і явищ) успішно підтримують ілюзію посередницької функції мови, поширену в науці.

Завдяки надмірній орієнтації на ідеал об’єктивності так відбувається забуття відомої, однак від цього аж ніяк не менш важливої істини: будь-яка наука є гуманітарною в тому розумінні, що вона користується людською мовою, оскільки мова – найбільш сутнісно гуманітарний (у широкому ренесансному значенні “людяний”) прояв людського існування. Мова є способом існування думки, не лише через неї, а й у ній наявне буття.

За словами М.Гайдеґера, “Здатність говорити окреслює людину як людину. Це окреслення містить обрис її сутності. Людина не була б людиною, якби їй було відмовлено говорити <...>. Позаяк мова дає таку змогу, то людська сутність – у мові” [3, c.203].

Наскільки сказане стосується науки? Де і коли вона розпочинається? У лабораторії, на симпозіумі, на лекції чи у статті? Якщо науку створюють факти, як часто можна почути, те як і коли відбувається перехід від конкретного, індивідуального суб’єктивного чи навіть особистісного (у розумінні М.Полані) досвіду до об’єктивного позасуб’єктного універсального попперівського знання: під час отримання чуттєвих вражень, співвіднесення їх з універсальними концептами, мовним кодом у свідомості вченого чи на стадії публічно доступного мовного оформлення думки, протоколювання вже не чуттєвих вражень, а фактичних даних. Якщо вдатись до загальновизнаних критеріїв оцінки науковості знання, то очевидно, що науковим знанням досвід окремого вченого стає не раніше, аніж на стадії протоколювання даних експерименту (ми нарочито обираємо найбільш шаблонні приклади, такі як “експериментальна наука” замість більш дискусійної соціо-гуманітарної науки, щоб продемонструвати універсальність “гуманітарності” навіть найбільш типово природничих наук), що і породило у часи процвітання позитивізму сумнозвісну проблему “протокольних речень”.

Відтак наука починається з мови, адже наочність експерименту не більш ніж майстерне ремесло, якщо немає способу його протоколювання чи надання позамиттєвого значення, яке буде доступне іншим, незалежно від чуттєвих даних. Цей принцип трансформації чуттєвих даних у наукові емпіричні дані через посередництво мови був задекларований ще позитивістами у маніфесті 1929 року «Наукове світорозуміння – Віденський гурток»: «У науковому описі може йти мова лише про структуру (форму впорядкування) об’єктів, а не про їх «сутності». Те, що люди поєднують за допомогою мови, є структурними формулами; у них репрезентовано зміст загального пізнання людей. Якості, які суб’єктивно пережираються – червоний колір, задоволення – як такі є лише переживаннями, а не пізнанням; у фізикалістській оптиці йдеться лише про те, що загалом зрозуміло навіть сліпому» [4].

Інтерсуб’єктивність мови та принцип відкритості науково значущої інформації, а також довіра до надійності процедури протоколювання та узагальнення експериментальних даних спрощує доступ до інформації у наукових колах, а також знімає потребу безпосередньої досвідної участі науковця в усіх експериментах, даними яких він користується. Часом до 90% експериментів, на яких ґрунтується діяльність того чи того вченого, це не експерименти, які він особисто проводив або проведення яких особисто спостерігав, а ті, які він засвоїв з підручників, статей, монографій, шляхом комп’ютерного моделювання тощо (особливо це стосується вчених-теоретиків). Особиста досвідна участь кожного науковця втратила статус конче потрібної умови кожного наукового дослідження з того часу, коли наука стала на широкі рейки виробництва (як духовного – знання, що здобувається через освіту, так і матеріального – проблема підготовки великої кількості кваліфікованих кадрів). Значно важливішою є довіра до системи науки загалом, включно з її філософсько-методологічними засадами та науковим словником, тож питання визначеності понять, якими користується наука, заслуговує на ретельніше дослідження.

Мова підтримує ілюзію кумулятивності науки. Проте кумулятивність в діахронічному (історичному) зрізі, так само як і єдність науки на мовному рівні (тотожність термінів) у синхронічному зрізі інколи може означати лише те, що значення термінів не з’ясовані. Невизначеність наукової мови існує навіть там, де завдяки причетності до єдиної професійної групи науковців і отриманні однакової загальної освіти, вчені не ставлять під сумнів тотожність значень термінів, які засвоюються на рівні середньої школи і входять до професійного словника кожної природничої науки, скажімо, «атом», «молекула», «маса», «швидкість», «речовина». Для ілюстрації цієї тези наведемо приклад Томаса Куна з атомом гелію: “Дослідник, який сподівався дізнатись щось про те, як вчені уявляють собі теорію атома, запитав у видатного фізика і провідного хіміка, чи є один атом гелію молекулою. Обидва відповідали без сумнівів, однак їхні відповіді були різними. Для хіміка атом гелію був молекулою, бо він поводив себе як молекула згідно кінетичної теорії газів. Навпаки, для фізика атом гелію не був молекулою, оскільки не давав молекулярного спектра. Очевидно, обоє вони говорили про ту ж саму частинку, проте розглядали через власні дослідницькі навички та практику.” [6, с.82]. Кун звертає увагу на те, що науковці поділяли онтологічні переконання, однак, на нашу думку, не менш важлива у цьому випадку мовчазна згода щодо використання термінів наукової мови. Немає жодного сумніву, що як хімік, так і фізик у цьому прикладі переконані у тому, що вони вживали терміни “атом” і “молекула” з однаковим значенням, адже спільність освітньої “підручникової” програми і уявлення про єдність науки, у тому числі термінологічну, нібито гарантує знання спільного наукового словника.

За винятком небагатьох випадків на зразок вказаного Куном, де різниця у значеннях частіше виявляється “третім спостерігачем”, однак не самими учасниками наукового процесу, мовна невизначеність залишається нез’ясованою та непоміченою, що дозволяє описувати історію науки як таку, де змінюються теорії, проте зберігаються незмінними терміни. Наприклад, описується, що субстанційні теорії “тепла” (“тепло є субстанцією, речовиною”) змінились кінетичними (“тепло є коливаннями тіла”, а пізніше – “тепло є рух маленьких частинок”), при цьому не ставиться під сумнів, що мовний знак “тепло” вживається в усіх випадках з однаковим значенням! Звісно, фізики, хіміки, біологи чи географи зазвичай не мають жодного уявлення про різницю між мовним знаком і двома типами значення – інтенсіональним та екстенсіональним, розрізнення, яке практикується у логічній семантиці та ставить значення в залежність від ментальних станів суб’єкта у першому типі чи реального стану речей або референційних відповідників у другому. Однак якщо значення радикально відрізняються, то такі знаки як “тепло”, “атом”, “простір”, “частинка”, які використовуються у різних парадигмах, часто мають не більше спільного, аніж звичайні омоніми. Адже якщо порівняти, наприклад, первинне античне значення терміна “атом” з уявленнями про нього у кінці ХVІІІ ст., коли атом вважали неподільним, спільності між ними видається значно більше, аніж з сучасним терміном, який використовується після відкриття субатомної будови та з’ясування подільності частинки. Для античних філософів “атом”, тобто “неподільний” – це не просто знак, а буквальна і вичерпна дефініція терміну (повна відповідність, тотожність форми та змісту), проте якщо вчені ХVІІІ ст. використовували античний термін, оскільки вірили, що неподільність не єдина, проте базова характеристика частинки (часткова відповідність форми та змісту), то в останньому випадку використання терміна “атом” становить вже не більше, аніж данину історичній традиції при повній невідповідності формі змісту.

Константність мовних знаків через відсутність розрізнення знаку та значення (у обох варіантах, як інтенсіоналу, так і екстенсіоналу) автоматично приймається у науці за константність поняття. Яка, якщо пам’ятати про історичний контекст, надзвичайно умовна, адже хоча деяке поняття Р історично зберігається, незважаючи на те, що з кожною зміною парадигм радикально змінюється і його значення, то у наступній парадигмі Р може використовуватись для позначення цілком інших фрагментів реальності. Так, у наведеному вище прикладі «атом» означає неподільну частинку, яка не має складових, в одній парадигмі, і подільну, що має субатомну будову, в іншій. Якщо порівняти поняття «простору» і «часу», як вони використовувались Ньютоном, Ляйбніцем і Анштейном, виявиться, що вони не мають спільних референтів, адже у випадку першого йшлося про субстанції, а двох останніх – про відношення чи характеристику матерії. Аналогічна ситуація відбувалась з історичним тлумаченням світла, тепла, електрики тощо. Здається, що такі приклади лише підтверджують тезу довільності мовного знака Ф. де Соссюра, однак серед самих науковців все ж значно поширеною лишається імпліцитне припущення референційної відповідності між знаком і відповідним визначеним фрагментом реальності, який цим знаком позначується. На підтвердження цього наводяться протилежні приклади, а саме, усунення з наукового обігу слів, разом з нівеляцією понять унаслідок спростування і відкидання теорій, що їх породили. Так відбувалось з «ентелехією», «флогістоном», «ефіром», «життєвою силою», «флюїдами» та іншими поняттями, які зараз не мають жодного смислу поза історичним контекстом. Такі приклади слугують підтвердженням ідеї про емпіричну перевірку теорій та відбракуванню наукою неточних чи хибно сформованих понять разом з вдосконаленням теорій. Адже одне з базових припущень науки полягає у твердженні, що наукове знання якісно відрізняється від буденного, оскільки воно є об’єктивною, раціональною, критичною і емпірично перевірюваною формою відображення реальності, тобто постає «покращеним» варіантом буденного знання. Зокрема, наука спроможна усунути буденні значення, які у позанауковому середовищі можуть побутувати століттями, і бути відображеними, наприклад, у фольклорі, епосі, переказах, однак спростовуються сучасними науковими парадигмами, які стверджують, скажімо, що серце не має жодного відношення до емоцій, кити не є рибами, а коали – ведмедями.

Отже, «загадка консенсусу» (Л.Лаудан) у науці або пояснення, чому науковці справляють враження соціологічної групи, де згода щодо базових, фундаментальних ідей зустрічається значно частіше, аніж у інших групах, так само об’єднаних професійним пізнавальним інтересом (наприклад, філософських), частково має мовний підтекст. Цю думку добре ілюструє особистий досвід відомого німецького фізика й філософа науки К.Ф.Вайцзеккера, який отримав фізичну освіту і лише згодом звернувся до філософії. Вайцзеккер зазначає, «Одне з головних ускладнень, з якими я зіткнувся, вивчаючи фізику, полягало у тому, що слова і поняття, які використовувались людьми дуже ефективно при розв’язанні проблем, мені видались надзвичайно складними для розуміння їхніх значень, того, що в цих поняттях справді прагнули висловити. Тож, коли я дізнався, що фізики ведуть мову про простір і час, про потенційну енергію, про реальність, мені було складно зрозуміти, що все це означає. З іншого боку, спершу я думав, що фізики дуже добре розуміли їхній смисл, оскільки могли дуже добре використовувати ці поняття» [2]. Однак з’ясувалось, що вони просто використовують ці поняття так, як засвоїли від своїх вчителів. «Я виявив, що існувало загальноприйняте використання цих понять без розмірковування над їхнім смислом». [2]. Звернувшись до питання, коли і як ці наукові поняття було сформульовано, Вайцзеккер з’ясував, що більшість з них було введено в науковий обіг філософами, які прийшли у фізику, і свого значення набули ще у ХVІІ ст. Тож згода пояснюється некритичністю використання понять, а правомірність такого використання підкріплюється практичним успіхом.

Стосовно ж дисенсусу, зазвичай вважається, що подібні відмінності усуваються досвідно (“атом виявився подільним”, “простір виявився не субстанцією, а відношенням”), однак таке переконання може зберігатись, лише якщо не брати до уваги проблему недовизначеності теорії референцією або референційної непрозорості, про яку пише В.Квайн.

На думку відомого логіка й філософа, вчені найчастіше використовують так звану автоматичну або омофонну аналітичну гіпотезу (слова, які звучать або пишуться однаково, автоматично вважаються такими, що мають однакове значення). Онтологічна невизначеність при перекладі з однієї мови на іншу зберігається тоді, коли використовуються різні аналітичні гіпотези, однак контекстуально розпізнати, яка саме гіпотеза використана, неможливо. Можна виокремити чотири основні причини нездатності перекладача зрозуміти (розпізнати) невизначеність: 1). Аналітичні гіпотези підтверджуються у польових умовах; 2). Змішання висновку про невизначеність з відмінностями граматики; 3). Невизначеність не означає неможливості перекладу. Радикальність невизначеності полягає у тому, що конкуруючі аналітичні гіпотези можуть відповідати усім мовленнєвим диспозиціям кожної з мов і все ж мати наслідком переклади, кожен з яких виключається іншою системою перекладу [5, с.95]; 4). Головна ж причина нездатності перекладача оцінити невизначеність полягає у впертому переконанні білінгва у тому, що усі речення повністю адекватно перекладаються через спільність ідей у свідомості мовців, тобто спільність інтенсіоналів.

Основна ідея теорії невизначеності радикального перекладу виражається так: інструкції (правила) для перекладу з однієї мови на іншу можуть бути укладені різними способами і бути однаково сумісними з усіма мовленнєвими диспозиціями, однак несумісні між собою.

Тим не менше, постає питання, наскільки теорія Квайна застосовна до звичайної наукової практики і чи є смисл вести мову у цьому контексті про радикальний переклад? Так, якщо порівняти її з позицією Томаса Куна щодо несумірності парадигм після “Структури наукових революцій”. Пізніше, в інтерв’ю [1] Кун зазначив, що він все частіше розглядає проблему несумірності у лінгвістичному аспекті як проблему неперекладності. Так само, як і Квайн, філософ вважає, що не лише поезія, а й науковий текст втрачає від буквального перекладу, тобто механічного процесу, який здійснюється згідно інструкції, що дозволяє здійснити підстановку слів однієї мови замість слів іншої. Проте якщо за Квайном невизначеність має емпіричну природу (емпірична адекватність різних несумісних концептуальних схем, які дають різні варіанти перекладу), то за Куном неперекладність має історичну природу (різні історичні словники містять різні за значенням терміни, які пишуться однаково). “Якщо ми просто користуємось незмінним сучасним словником, то ми неспроможні зрозуміти наукові тексти минулого” [1, с.195].

Якщо прийняти тезу несумірності парадигм, то будь-який переклад з мови однієї парадигми на мову іншої буде мати риси радикального перекладу, що пояснює описану вище проблему використання історично константних термінів у науці. «Так, коли я кажу про Аристотеля у зв’язку з поняттями руху, матерії та пустки, усі відповідні слова існують і в сучасній мові, однак вони означають щось зовсім інше. Тож я повинен вивчити попереднє використання цих слів і взаємозв’язку між ними, а також за допомогою цих слів пояснити, що саме робив Аристотель» [1, c.194]. За твердженням Куна, така несумірність, хоча й до кінця не може бути подолана, оскільки неперекладність принципово неуникна, однак не є перепоною на шляху до пізнання, оскільки можна вивчити мову, яку неможливо перекласти до кінця на власну. Ця теза повністю узгоджується з методом вивчання аналітичних гіпотез чужої мови В.Квайна: «Метод аналітичних гіпотез – це спосіб катапультуватися в аборигенну мову, отримавши імпульс від рідної мови. Це спосіб щеплення екзотичних пагонів на старий кущ» [5, с.92]. Отже, проблему несумірності цілком можливо інтерпретувати у лінгвістичній площині та використовувати для її розв’язання лінгвістичний метод аналітичних гіпотез. Звісно, цей метод потребує ще наступних уточнень, оскільки у межах концепції Квайна він мав яскраво виражений зв’язок з біхевіоризмом, що неодноразово визнавав і сам філософ. На нашу ж думку, варто відійти від ідеї стимульних значень, критерії для яких визначаються емпірично та біхевіористично й спробувати використати метод аналітичних гіпотез у ширшому комунікативному контексті.

Висновки. Загальний характер мови, який об’єднує різні науки, виражається не у репрезентативній здатності мови відображати реальність, а у її спільній гуманістичній екзистенційній природі, яка полягає у тому, що наука, як і мова, є притаманними лише людині, тож характеризують більше її, аніж світ, у якому вона існує. Зі зміною ідей у науці змінюються значення основних наукових понять, проте інколи це неочевидно, оскільки залишаються константними знаки, що створює лінгвістичний вимір проблеми несумірності парадигм. У статті пропонується новий методологічний підхід до розв’язання проблеми несумірності парадигм: враховуючи спільну основу проблеми несумірності наукових парадигм і проблеми радикального перекладу, для подолання якої методологічно доцільно використовувати метод аналітичних гіпотез В.Квайна.