КОНТЕКСТИ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ ЗА М.ВЕБЕРОМ

Досліджуються проблеми методології гуманітарного пізнання М.Вебера в контексті зумовленості наукового пізнання соціокультурними чинниками. Розглядається ставлення М.Вебера до метафізики і можливостей її застосування в науці.

Ключові слова: М.Вебер, гуманітарне пізнання, метафізика, методологія, наукове пізнання, природознавство, соціокультурний контекст.

 

Видатний німецький філософ і соціолог М.Вебер досліджує своєрідність природничонаукового і гуманітарного пізнання, спираючись значною мірою на натхненний Кантом і реалізований неокантіанцями розподіл наук на ті, що вивчають сферу сутнього і ті, що займаються належним – тим, що має бути. Приблизно в неокантіанських термінах він представляє гуманітарні науки, називаючи їх науками про культуру, історичним або ж соціально-науковим пізнанням. Останнє поняття відображене в назві однієї з його відомих праць.

Актуальність дослідження спадщини видатного вченого в сфері методології гуманітарного пізнання пов’язана передусім з тими трансформаціями, що їх зазнала наука в постнекласичну добу свого розвитку. Тож і постають по-новому проблеми критеріїв науковості, об’єктивності соціально-історичного пізнання, соціокультурної детермінованості тих наук, що власне й вивчають цей соціокультурний простір.

Метою нашого дослідження є виявити ті сторони веберового тлумачення гуманітарних наук, що стосуються їх науковості, об’єктивності, а, з іншого боку, світоглядної заангажованості і смислової насиченості.

До згаданої проблематики зверталися такі дослідники, як Л.Мікешина, В.Лєкторський, В.Стьопін, М.Марчук, В.Лук’янець, С.Кримський, М.Попович та ін.

Попри згадане розмежування двох видів наукового осягнення світу, М.Вебер звертає увагу на той факт, що в силу різних обставин в реальній науковій практиці межі між ними майже відсутні. Це зумовлено спрямованістю соціально-наукового пізнання на ідеали й норми природознавства, як у зв’язку з домінуванням механістичної парадигми з чіткими й непорушними законами світобудови, поширюваними в тому числі на реальність належного, так і в зв’язку з дедалі більшим поширенням і зростанням популярності еволюційних моделей пояснення світобудови на всіх її рівнях. Внаслідок цього «те, чому належить бути сутнім» збігається в одному випадку з незмінно «сутнім», в другому з тим, що «неминуче перебуває в становленні» [3, с.346].

До того ж, зазначає М.Вебер, для науки його часу характерне значне підкріплення емпіричними даними культурологічних досліджень, що ніби й забезпечує формальні ознаки науковості цьому видові пізнання, але й призводить до нарощування впливовості релятивізму в науці. Зрештою це призводить до відкидання етичних імперативів саме в якості норм прямої моральної дії, до втрати формального статусу етичними нормами. Хоча невдовзі вже сам М.Вебер апелює до аргументу, близького до того, що був висловлений колись Д.Г’юмом: «Емпірична наука нікого не може навчити тому, що він повинен робити, вона вказує тільки на те, що він може, а за певних обставин на те, що він хоче зробити» [3, с.350]. Йдеться про те, що наукове пізнання, будучи за своєю природою раціональним розмислом і багато в чому заснованим на роз судкових категоріях і схемах мислення, може запропонувати в кращому разі вибір з-поміж кількох альтернатив дії, а вже сам вибір покладається на волю, бажання, суб’єктивні пріоритети самої людини. Тим самим здійснюється спроба узгодити два виміри наукового пізнання, один з яких перебуває у сфері аподиктичних, строго доведених теоретичних істин, інший же звертається до фактів, які за природою своєю завжди більш чи менш відносні. Ключовим у науковому виборі, якщо йдеться про соціальне пізнання, стає усвідомлення і формулювання цілей як дороговказів на шляху пізнання дійсності: «Наукове дослідження оціночних суджень полягає не тільки в тому, щоб сприяти розумінню і спів-переживанню поставлених цілей і ідеалів, покладених в їх основу, а ще й в тому, щоб навчити критично розмірковувати про них. Проте ця критика може бути тільки діалектичною за своєю природою, тобто здатна дати тільки формально-логічне судження про матеріал, що лежить в основі оціночних суджень та ідей, перевірку ідеалів в аспекті того, наскільки в поставленій індивідом цілі відсутня внутрішня суперечність» [3, с.349].

Єдине, на що може претендувати наукова критика оціночних суджень – так це довести до свідомості несвідомі спонуки, що диктують той чи інший вибір. Переходячи цю межу, науковий аналіз потрапляє в сферу спекуляцій. І це ще одна теза, яка споріднює погляди М.Вебера і І.Канта. Засновник німецького ідеалізму теж говорив про загрозу впадання теоретичного розуму в сферу антиномій при спробі перетнути задані йому межі. Водночас згадана обставина додає аргументів на користь внутрішньої спорідненості природничого і соціально-історичного пізнання, за умови, що останнє претендує на власне науковий статус.

Цікава також налаштованість М.Вебера на пошук в оціночних судженнях, або за ними вищого об’єктивного змісту, останніх метафізичних цілей, що постають в ролі фундаменту для смисложиттєвого вибору людини. Це, звичайно, може розходитись із домінуючими релятивістськими тенденціями некласичної філософії, проте в даному випадку маємо справу зі спробою обстоювання прав вищих цілей і метафізичних пріоритетів на тлі мінливості й ненадійності повсякденного буття. Отже, філософське підґрунтя соціологічних і історичних пошуків М.Вебера цілком раціоналістичне, а в дечому навіть метафізичне. Німецький мислитель наголошує, що «гідність особистості полягає в тому, що для неї існують цінності, з якими вона співвідносить своє життя, хай навіть в окремих випадках вони закладені в глибинах індивідуального духу» [3, с.350].

А от що не входить до компетенції емпіричної науки в будь-яких її різновидах, так це визначення значення і прийнятності самих цих ідеальних цілей – це вже прерогатива спекулятивного, а не наукового дослідження. Хоча незаперечним для М.Вебера є і те, що зі зростанням загальності, масштабності проблеми, з поглибленням її культурного значення, все більшого значення набуває фактор віри, переконаності в правильності вибору.

Про недоречність індивідуалізації наукової проблематики М.Вебер переконливо пише, зокрема, в статті «Наука як покликання і професія». Водночас відвойовуючи плюралістичні принципи в поясненні соціокультурної дійсності, він відкидає будь-які пошуки єдиного принципу – спільного знаменника, до якого можна звести все багатство життєвих проявів. Ненадання переваги якійсь конкретній економічній або політичній, «партійній» позиції вміло узгоджується із визнанням права на існування цих усіх поглядів, а стосовно деяких із них навіть і більш-менш вагомого впливу на світоглядні настрої суспільства і представленої в ньому системи уявлень і поглядів. Культурні ідеали й етичні зобов’язання людини можуть бути строго регламентовані тільки в релігії – за допомогою відповідних догм і приписів. За межами цих догматичних релігійних середовищ панує плюралізм і певною мірою релятивізм у етичних поглядах.

Цікаво, що обґрунтовуючи таку, засновану на науковій раціональності, світоглядну позицію, М.Вебер мимоволі стає на захист здавалося б протилежних – екзистенційних засад світобачення. Так, він зауважує, що неможливо перекласти відповідальність за формування вищих цілей і смислів на емпіричну науку, що це прерогатива виключно особистісного вибору і волі. Тож треба бути готовими до того, що наші вищі ідеали доведеться якось захищати і обґрунтовувати в протистоянні з іншими вищими принципами, але вже іншими, відмінними від наших, проте не менш для когось обґрунтованих і доречних. Поза культурою діалогу неможливо ні віднайти розуміння, ні вибудувати порозуміння у спілкуванні з іншим. Ця суто гуманітарна теза з усією очевидністю також виводиться із міркувань М.Вебера. Хоча приймати різні, нерідко протилежні позиції потрібно в їх безпосередній даності, не спокушуючись синтезувати, урівняти, механічно додати елементи тих або інших, скажімо, політичних позицій. Синкретизм і релятивізм, що звідси неминуче випливатимуть, не мають нічого спільного з науковим вивченням окремого проблемного поля. Це навіть більш неприйнятно, ніж наполягання на якійсь одній, крайній політичній позиції.

Що ж до метафізичних тверджень або навіть теорій, то і вони так само можуть бути предметом наукового вивчення, просто дослідник повинен абстрагуватися від симпатизування цим ідеям. М.Вебер наголошує, що не сприймає упередженої думки, згідно з якою «розгляд культурного життя, що виходить за межі теоретичного впорядкування емпірично даного такий, що прагне метафізично витлумачити світ, вже в силу цього не здатен розв’язувати завдання, поставлені у сфері пізнання» [3, с.354]. До того ж там, де потрібно обґрунтувати недоліки протилежної системи поглядів, вихідним пунктом неодмінно має ставати власна світоглядна система координат. Саме так, у зіставленні світоглядних настанов, можна вивести всі найважливіші висновки з опонуючих уявлень і переконань, досягаючи при цьому вищої якості власне наукового аналізу проблеми. В такому разі цей аналіз стає справді об’єктивним, неупередженим, але й таким, що враховує альтернативні точки зору на проблему.

В соціальному пізнанні завжди слід враховувати нерозривний взаємозв’язок постановки проблеми із певним фактом суспільно-політичного життя, що безпосередньо детермінує саму постановку проблеми, а також необхідність її розв’язання, що диктується нерідко кон’юнктурними інтересами. На противагу цьому існує внутрішньонауковий інтерес до виокремлення певних проблем і їх розв’язання під визначеним методологічним кутом зору. М.Вебер приводить приклад економічного пізнання, яке оформляється в контексті певної спрямованості дослідження, зацікавленості до проблеми і співвіднесення її з ширшим колом проблем, що володіють ознакою бути економічними тією чи іншою своєю стороною.

Взагалі будь-яке пізнання починається із інтересу як вихідного пункту, що не лише заохочує до подальшого дослідження, а й окреслює параметри окремої проблеми і шляхів її розв’язання. Сам інтерес формується в сфері культурного значення, що надається окремій події в тому чи іншому прояві. Так, економічно релевантними, а отже прийнятними для соціально-економічного дослідження, за М.Вебером, є і побутові, і банківсько-фінансові, і, значною мірою, політичні, державні явища, та навіть художні смаки можна досліджувати виходячи із наявної в даному соціумі майнової розшарованості і здатності до придбання тих чи інших витворів художнього змісту.

Тож окремі факти соціально-історичного пізнання, що зрештою притаманно і природничонауковим фактам, не стільки даються, скільки винаходяться дослідником з усього масиву доступних для пізнання явищ, та ще й де термінується індивідуальним інтересом.

Ще один ключовий висновок М.Вебера стосується диференціації наук за різними ознаками, продовжує його попередні міркування. Він говорить про це так: «В основі поділу наук лежать не «фактичні» зв’язки речей, а «мисленні» зв’язки проблем: там, де за допомогою нового методу досліджується нова проблема і тим самим виявляються істини, що відкривають нові точки зору, виникає нова «наука» [3, с.364]. Так до певної міри теж стираються межі між суто природничим і соціально-історичним пізнанням, оскільки і природу можна досліджувати під кутом зору принципів та ідеалів, і суспільство можна вивчати, послуговуючись математично-фізичними, апробованими у природознавстві схемами. В першому випадку, звичайно, ми ризикуємо опинитися в сфері натурфілософії, але в сучасній науці ми маємо успішні приклади зворотнього характеру – синергетику, універсальний еволюціонізм тощо. В другому ж випадку існує загроза скотитися до редукціонізму, хоча багато наукових галузей фактично поставали саме на такій базі – тут прикладів є значно більше, особливо в класичній науці.

Щоправда сам М.Вебер далекий від редукціонізму, що переконливо засвідчує його критика спроб пояснення культурного життя соціуму виходячи з економічних показників [див.: 3, с.368]. А його звернення до індивідуальних проявів соціокультурного буття є цілком раціональним, а не спекулятивно-натурфілософським і цілком вписується в смислову канву, задану також неокантіанцями Фрайбурзької школи. Тобто за основу береться вивчення унікальних проявів буття – окремих подій, але з використанням чітких методологічних процедур і приписів.

Є ще один момент антиредукціонізму у веберівській соціально-історичній методологічній програмі. Він стосується неможливості виведення всіх станів і проявів буття людства з якогось первинного, абстрактного, давнього стану ніби з моделі. Приклад такого спрощення – ідеалізація первісного общинного способу життя людства без особливих перепон, упереджень і політичних залежностей, як це наприклад подає Ж.-Ж.Руссо. При такому підході припускається, що ці первісні стани є найбільш загальними або принаймні більш загальними, ніж ті індивідуальні й унікальні, що йдуть згодом. Але, як вказує М.Вебер, так само як у астрономії перші за часом появи стани і констеляції небесних об’єктів нічим не загальніші за наступні, так і в суспільно-політичному житті не існувало такого ідеального природного права, відступ від неписаних принципів якого призвів до появи цивілізації з її численними проблемами. З жодних «законів», що невипадково беруться в даному випадку М.Вебером в лапки, не можна вивести все розмаїття життя і не тому, продовжує він, що «в життєвих явищах закладено якісь іще вищі, таємничі «сили» (домінанти, ентелехії, чи щось подібне) – це питання окреме, – а просто тому, що для розуміння дійсності для нас важлива констеляція, в якій ми знаходимо ті (гіпотетичні!) «фактори», згруповані в історичне, значуще для нас явище культури, і тому, що якби ми захотіли «каузально пояснити» таке індивідуальне групування, нам неминуче довелося б звернутися до інших, настільки ж індивідуальних групувань, за допомогою яких ми, користуючись тими (звичайно, гіпотетичними!) поняттями «закону», дали б їй пояснення» [3, с.373]. Про подібні закономірності в динаміці, але вже природничонаукового пізнання, згадував пізніше К.Поппер, доводячи принципову погрішність і відносність будь-яких наших знань при всьому прагненні досягти абсолютної непохитної істини [див.: 4].

Вдається М.Вебер і до принципу, відомого у неокантіанстві як віднесення до цінності. Бо тільки тією мірою явище може бути віднесене до культурного простору, якою воно причетне до ціннісних ідей: «Значуще саме собою не збігається, звичайно, ні з одним законом взагалі, і тим менше, що більш загальнозначущим є цей закон» [3, с.374]. Будь-які збіги універсальності закону і унікальності соціокультурної події можуть бути хіба що випадковими. І навіть знання історичних законів годиться в соціально-історичному пізнанні виключно в якості допоміжного засобу для роз’яснення суті індивідуального явища, окремої події або конкретної тенденції. Встановлення закономірностей у такого роду пізнанні сприймається М.Вебером не інакше як засіб, а не мета цього пізнання. Знання їх необхідне, але зовсім не є достатнім.

М.Вебер знаходить строге логічне обґрунтування такої закономірності соціально-історичного пізнання. Відомо, що згідно із законом оберненого співвідношення між змістом і обсягом поняття, зі зростанням обсягу певного поняття, збіднюється, розмивається його змістовна насиченість. Саме це й відбувається з історичними явищами, коли розглядаємо ми їх крізь призму загальних наукових законів. Тим самим ми істотно втрачаємо у змістовній частині нашого знання про предмет. Тож зводити окремі емпіричні зв’язки до законів невиправдано і шкідливо для пізнання соціокультурної реальності. Тому й те, що прийнято називати об’єктивним дослідженням явищ в сфері культури не застосовується: «Трансцендентальна передумова всіх наук про культуру полягає не в тому, що ми вважаємо певну – або взагалі будь-яку – культуру цінною, а в тому, що ми самі є людьми культури, що ми володіємо здатністю і волею, які дають змогу нам свідомо зайняти певну позицію щодо світу і надати йому смисл» [3, с.379].

Відбір же окремих фактів соціокультурного буття в якості предмета дослідження диктується, що б там не думав дослідник, саме його індивідуальними світоглядними уподобаннями. Варіації можливі лише в тому відношенні свідомо або ж несвідомо прийняті ті чи інші настанови і обрана, виходячи з них, лінія подальшого дослідження. За аналогією з цим можна пояснити зокрема, причини теоретичної навантаженості фактів у природничонауковому пізнанні. Недаремно свого часу М.Шелер зазначав: «У людини немає вибору формувати чи не формувати у себе метафізичну ідею і метафізичне почуття, тобто ідею про те, що в якості сутнього, що існує лише через себе самого (Ens per se) і від котрого залежить усе інше сутнє, перебуває в основі світу і самої людини. Свідомо або несвідомо, завдяки власним зусиллям чи із традиції – людина завжди необхідно має такого роду ідею і таке почуття. Вибір у неї тільки в тому, мати йому хорошу і розумну чи погану й нерозумну ідею абсолютного. Та мати сферу абсолютного буття перед своєю мислячою свідомістю – це належить до сутності людини» [6, с.7]. Навіть Ф.Енгельс говорив про важливість осмисленої філософської позиції для вченого як альтернативу хаотичних блукань у теоретичних лабіринтах, пов’язаних із свідомою відмовою від світоглядної позиції на користь випадкових, ненадійних уявлень.

Можлива критика такої уваги саме до соціально-історичного пізнання з усіма згаданими його особливостями може бути представлена, зокрема, висновком Н.Розова, про те, що «нове піднесення епістемології пов’язується з очікуваними проривами в соціальних науках, а останні будуть можливі тільки за умови розвитку номологічного синтезу – отриманні й інтеграції сильних пояснюючих і передбачуючих теорій, відповідно, надійних і відтворюваних емпіричних результатів» [5]. Хоча тут і помітний наголос на цілком протилежній тенденції в соціальному пізнанні – до узагальнень емпіричних даних у вигляді законів – та все ж у подібних висновках теж наявний опосередкований вплив веберівського переконання у важливості соціального пізнання в принципі.

І все ж коли М.Вебер говорить у вже згаданій відомій статті про ключові риси наукового пізнання, він навряд чи протиставляє природничонаукове й соціально-історичне пізнання. Тому, наприклад, те, що «науковий прогрес є частиною, і до того ж, дуже важливою частиною того процесу інтелектуалізації, що відбувається з нами впродовж тисячоліть і стосовно якого нині зазвичай займають вкрай негативну позицію» [2, с.713] рівною мірою може бути віднесено до різних видів наукового пізнання. В даному випадку вони постають як єдина наукова організація, як своєрідний соціокультурний феномен, що має визначені, відмінні від інших світоглядних форм ознаки. Тому в опозиції «сцієнтизм – антисцієнтизм», М.Вебер цілком опиняється на стороні першого. Таким пафосом утвердження могутності науки, хоч і поданим не з такою радикальністю і ейфоричністю як, скажімо, в Г.Башляра [див.: 1], пронизана принаймні зазначена праця вченого.

М.Вебер рішуче відкидає будь-які спроби закріпити за наукою пошук смислів, зокрема смислу буття світу. Це свідчить про скептичне ставлення до метафізичних пошуків і висновків, але це коли йдеться про наукове пізнання. За його межами ми можемо і ставити, і по-своєму розв’язувати складні світоглядні проблеми. Тобто метафізика заперечується тільки в сфері наукового пошуку, де вона перетворюється у спекуляцію. Власне про це говорив колись і І.Кант в «Критиці чистого розуму».

М.Вебер же визнає смисложиттєву важливість згаданих проблем [див.: 2, с.718], але вилучає їх з наукового розгляду. Тому й робить висновок: «Сьогодні наука є професією, що здійснюється як спеціальна дисципліна і слугує справі самосвідомості і пізнанню фактичних речей, а зовсім не милостивий дар провидців і пророків, що приносить спасіння і одкровення, і не складова частина роздумів мудреців і філософів про смисл світу. Це безумовно неминуча даність в нашій історичній ситуації, з якої ми не можемо вийти, залишаючись вірними самим собі» [2, с.731]. Звичайно, доба постнекласики внесла свої істотні корективи в розуміння світоглядних координат наукового сприйняття реальності, проте в більшості рис усталені академічні стандарти розуміння науки зберігають свою вагу, зберігаючи водночас і культурну самобутність науки.

Отже, М.Веберові належить немало висновків, викладених в його основних працях, присвячених його тлумаченню завдань науки взагалі і особливостям соціально-історичного пізнання зокрема. Варто відзначити віру в перспективи науки, збережену незважаючи на всі некласичні її трансформації, формулювання єдиних світоглядних спрямувань для різних наук. Та особливий інтерес становить спроба дослідити самобутність пізнання соціокультурної дійсності, яка, з одного боку, апелює до смислів і вищих значень, з іншого, потребує ґрунтовного наукового вивчення. М.Вебер чітко розмежовує світоглядні настанови як предмет досліджень і в якості засобу наукового пізнання в цих науках. В першому випадку вони за рахунок індивідуалізації і пошуку цілей і смислів окремих подій визначають специфіку соціально-історичного пізнання, в другому ж мають бути вилучені, оскільки заважають неупередженому відтворенню фактів історичного буття. Подібні проблеми постають і перед сучасною сферою гуманітарного пізнання, а оскільки навіть проблема наукового статусу цього різновиду знання залишається відкритою, то й перспективи подальшого їх вивчення зберігаються.