ФОРМУВАННЯ КЛАСИЧНОЇ ПАРАДИГМИ ПІЗНАННЯ

Досліджуються особливості формування класичної філософії та науки у контексті постановки проблеми істини в античній філософії. Доводиться, що постановка питання про істину в античній філософії безпосередньо пов’язана із проблемами субстанції. Антична філософія закладає підвалини для класичної пізнавальної парадигми, яка ґрунтується на ідеях системності, раціоналізмі, достовірності істини та можливості її пізнання.

Ключові слова: істина, антична філософія, класична парадигма, раціоналізм, методологія, постмодернізм, субстанція.

У сучасній філософії та науці спостерігається своєрідна методологічна криза, яка зумовлена проблемою можливості виведення та обґрунтування істинного знання про світ. Тож все частіше йдеться про «вибір позиції між раціоналізмом, об’єктивністю та істиною, з одного боку, і постмодерністським релятивізмом, ірреалізмом і антитеоретизмом – з іншого» [13, с.92]. У свою чергу, раціоналізм, об’єктивність, уявлення про можливість достовірної істини є основними принципами класичної науки та класичного способу пізнання, який протиставляється некласичній парадигмі пізнання, принципами якої є релятивізм, ірраціоналізм, ірреалізм, антитеоретизм, фрагментарність знання про світ.

Питання можливості достовірної істини – це фундаментальне філософське питання, яке фактично розв’язує питання про буття самої філософії та науки. Заперечення істини, яке властиве для постмодерністської пізнавальної парадигми, ставить під сумнів фундаментальні філософські та наукові питання. Це випливає з того, що постмодернізм заперечує можливість пізнання істини та можливість об’єктивного, достовірного знання, яким оперує класична наукова та філософська парадигма.

Зокрема, Н.Юліна зазначає, що на Всесвітніх філософських конгресах відбувається зміна «тональності заголовних доповідей, які прочитані в останні два десятиліття», оскільки в них помітний «зростаючий ідеологічний мотив – про важливість ідеалів Просвітництва, раціоналізму, істини» [13, с.78]. У цьому контексті спостерігається «риторика вірності цінностям Просвітництва», оскільки «чітко визначений противник цих цінностей – постмодернізм, який розповсюджується по світу. Постмодернізм порівнюється із «хвороботворним вірусом», шкідливою ідеєю…» [13, с.78].

Постмодерністський релятивізм перебуває на тій позицій, що «кожна спільнота відповідно до її звичаїв і культури виробляє своє розуміння істини та її критеріїв. Те, що істинне для західного світу, не є істиною для східного, там – інші поняття та інші критерії» [13, с.92]. Тому у контексті політичного лібералізму та культурного плюралізму постмодернізм «під прапором мультикультуралізму і релятивізму» захищає «право будь-якої спільноти на свою «Істину», яка б вона не була архаїчною» і сіє «зерна упередження проти будь-якого універсалізму, і перш за все проти універсалізму «західної» науки і раціоналізму» [13, с.78].

Загалом, «постмодернізм констатує, що ми живемо в епоху, коли істинно «велика» творчість уже неможлива… Епоха великих творців і великих творінь – класична… епоха – закінчилась, більше того вичерпались і можливості новаторської модифікації класичних традицій – те, що було головним у модернізмі… Доведена до логічного підсумку ця тенденція означає усунення самих основ творчості та культури – усунення того, що є самою суттю нашого життя – потяг до безкінечного і абсолютного. Людина немислима поза вищим Цілим, якому вона покликана служити, – людства, світу, Бога… Сучасне людство має велику потребу у відродженні релігійного… містичного відношення до буття і до свого власного існування» [6, с.170].

Звичайно, що думка про відродження релігійно-містичного світосприйняття для сучасної людини є дискусійною і потребує глибшого обґрунтування, проте, саме воно є підґрунтям формування філософського та наукового світогляду.

Це помітно на прикладі античної філософії та науки, які загалом мають метафізичний зміст та закладають підвалини класичної пізнавальної традиції, хоча їх початки ще тісно пов’язані з релігійними та міфологічними уявленнями давніх греків. Тож актуальним є завдання проаналізувати початки становлення класичної традиції філософії та науки, які проявляються в епоху античності, і мають вагомий вплив на подальший розвиток європейської ментальності та світової культури.

У цьому контексті «внесок давньогрецької думки у розвитку європейської культури, науки і філосо­фії важко переоцінити. Вплив греків відчутний і по сьогоднішній день майже у всіх галузях знання…» [4, c.124]. Початки античного раціоналізму стали підґрунтям для становлення класичного європейського раціоналізму, який не допускав «навіть найменших виключень ізсвоїх «залізних» законів» [6, с.168]. Із настанням епохи постмодернізму місце класичного європейського раціоналізму повинен був «зайняти новий, «некласичний» раціоналізм, який сми­ренно визнає свою обмеженість – визнає залежність раціонального пізнання від якихось глибших форм єдності людини з буттям…» [6, с.168].

Сучасний постмодернізм відкидає можливість універсального пізнання світу людським розумом на противагу до класичної традиції раціональності, що сформувалась в античності, яка довіряє розуму, покладає на нього надії у пізнанні універсальних основ буття та його незмінних законів. Навіть вже сама постановка питання в античну епоху про перші основи буття і його закони свідчить про обґрунтування ідеї необмежених пізнавальних можливостей людського розуму.

В античній філософії виділяють дві традиції пізнання перших основ буття – платонівську й аристотелівську, оскільки вони мають свої специфічні особливості. Платонівська система пізнання перших причин буття ґрунтується на трансценденталізмі та апріоризмі, оскільки душа людини здатна лише пригадати особливості вічних ідей. Аристотелівська система пізнання перших причин має сенсуалістично-раціоналістичний зміст, оскільки перші основи пізнаються із синтезу чуттєвих та розумових даних. Саме ця аристотелівська модель у подальшому стала підґрунтям формування класичної філософської та наукової традиції пізнання, хоча платонівська система пізнання теж є раціоналістичною, оскільки лише розум здатний пізнати світ вічних ідей.

Так, В.Россман вважає, що зіткнення філософських систем Платона та Аристотеля «заповнило все середньовіччя і продовжується до сьогоднішнього дня, складаючи сутнісний зміст всієї історії християнської церкви…» [12, c.38].Варто погодитись із твердженням про те,що«підйом новоєвропейської науки був значно пов’язаний з відродженням саме аристотелівських стандартів і методів строгого логічного мислення. Саме його ідеали доказовості та його інтерес до емпіричних спостережень надихали багатьох новоєвропейських вчених. Можна зазначити, що протистояння філософських систем реалізму та номіналізму фактично має місце на проміжку всієї історії філософії, хоча воно за своєю суттю вписується у межі класичної традиції пізнавального відношення до світу.

Антична філософія започатковує підґрунтя класичної філософської та наукової парадигми, оскільки мислителі обґрунтовують важливість розуму для пізнання світу та його основ. Для філософської ментальності давніх греків основне завдання полягало у пошуку першої основи речей. Проте, першооснова у вченнях натурфілософів тлумачиться метафізично, як така, яку неможливо пізнати на підставі відчуттів, лиш на підставі її раціонального осмислення. Звідси випливає, що метафізичне тлумачення першої основи речей в античній філософії безпосередньо впливає на становлення класичної традиції, яка ґрунтується на раціоналізмі як основній пізнавальній парадигмі.

У натурфілософських концепціях греків першооснова має метафізичний зміст, вона за своїми характеристиками є трансцендентною, тому її неможливо пізнати на підставі відчуттів, а лише на основі розуму, оскільки розум здатний проникнути поза межі видимого світу у реальний, справжній, істинний світ. Виходячи із характеристик метафізичності першооснови починає формуватись раціоналістична концепція пізнання світу, оскільки він та істинне знання про нього може бути пізнане лише раціонально. Звідси випливає, що світ також починає тлумачитись як розумний, досконалий, вічний, незмінний, абсолютний.

Отже, раціоналізм, об’єктивність істини, довіра до людського розуму як основного засобу її пізнання – це основні принципи класичного способу мислення, які започатковані епохою античності, й які стали основною засадою європейської ментальності загалом.

За своєю суттю постановка питання про першооснову буття, яка має метафізичний вимір та питання про істинне її пізнання в античній філософії та науці свідчить про те, що саме у цей період починає формуватися раціональна самосвідомість людства. Людина, яка прагне пізнати перші основи буття, уже починає долати міфологічну свідомість, її вже не задовольняють традиційні міфологічно-релігійні пояснення проблем щодо походження світу та його основ.

Отже, метафізичне відношення до дійсності є властивим для античного способу мислення, але останній багато століть був основою для європейської ментальності. Тож, досліджуючи особливості формування та трансформації парадигм сучасної науки, варто звернути увагу на початки становлення класичної наукової та філософської, а ширше метафізичної та раціоналістичної традицій, які започатковуються в античності. Вони ставлять людину у відношення до вищих цінностей – істини, краси та добра, які водночас є аксіологічною засадою класичної парадигми філософування.

На мій погляд, засадами формування класичної парадигми філософування та наукового дослідження є постановка питання про істину, оскільки саме через визнання можливості об’єктивної істини та її достовірного схоплення у межах розуму розпочинає формуватися класична парадигма пізнання, яка має раціоналістичний характер. У цьому аспекті І.Іванова підкреслює «раціоналістичну природу» античної філософії [7, с.174].

Отже, дослідження становлення класичної філософської та наукової парадигми в античну епоху як постановки питання про пошук істини є метою дослідження, оскільки антична епоха є засадничою для формування європейської ментальності, європейського способу мислення у галузі філософії, науки та суспільно-політичному житті.

Вивчення особливостей інтерпретації істини у контексті класичного способу філософування дасть змогу по-новому підійти до розуміння філософських та наукових систем, їх історичних традицій творення, прослідкувати початки формування європейських цінностей, свобод та світоглядно-екзистенційних позицій, які й надалі залишаються дієвими у сучасній європейській цивілізації. Під таким кутом зору антична філософія є мало досліджена, оскільки більшість наукових досліджень присвячені вивченню формування ідей окремих мислителів, тож системно не аналізують питання зв’язку постановки питання про істину та формування класичної парадигми філософування.

Епоха античності з її метафізичною та натурфілософською спрямованістю на пізнання першопричин природи та «антропоцентричний поворот» у філософії Сократа закладає засади класичного раціонального типу мислення, який змінює міфологічний. Починаючи з епохи античності, раціоналізм стає основою розвитку європейської цивілізації.

Окремі аспекти трансформації міфологічного світогляду на філософський досліджує Н.Овчінніков, який вважає, що помітні зміни у «менталітеті античної Греції відбулись у результаті відкритості законів, які… стали викладатися у писемній формі для відома всіх громадян і тим самим виявились доступними для критики і суперечок» [11, с.93]. Тобто, соціальне життя «регулюється… законом, який записаний у певному тексті та є рівним для всіх вільних. У результаті виникає передумова для нового способу мислення, в якому починає домінувати раціоналістичний напрям; відбувається перехід від міфу до логосу» [11, с.93]. Такий перехід від міфу до логосу свідчить про становлення в античну епоху нової пізнавальної парадигми, яка має раціоналістичне підґрунтя.

Міфологічна свідомість ще володіє символічними системами мислення і вербальне вираження думки перебуває на низькому рівні. Філософська свідомість потребує високого ступеня розвитку вербальної мови як засобу вираження думки. Можливо тому греки з такою повагою ставились до слова, мовлення, до логосу, який вважався сакральним явищем і обожнювався.

На мій погляд, в античній ментальності фактично формується парадигмалогосоцентризму, яка є засадою філософських концепцій фактично всіх мислителів античності й на підставі якої відбувається трансформація міфологічного мислення у філософський стиль мислення та становлення класичної парадигми пізнання світу.

Логос, як першопринцип буття, як божественний початок, поступово раціоналізується і стає раціональним принципом буття. Тому, виходячи із такого контексту ототожнення поняття та дійсності, істина ототожнюється із реальним, достовірним, онтологічним буттям універсальної першооснови буття – фактично із логосом. Звідси випливає одна із парадигм класичної метафізики, яка полягає в ототожненні мислення і буття, у наданні буттю раціональності, раціональної організації. Отже, перехід від міфу до логосу та становлення раціональності у ментальності давніх греків із необхідністю пов’язане із формуванням філософії, яка за своєю суттю є раціоцентричною, оскільки саме розум здатний віднайти приховані метафізичні причини буття. Якраз в епоху античності були створені «основні способи філософування, які розкривають зміст поняття «філософія»…» [10, с.19], а також «в античній культурі був закладений теоретичний фундамент всієї наступної європейської філософії і науки…» [10, с.20].

З погляду античних філософів світ має раціональний принцип свого існування. З позиції «древніх, все у світі здійснюється у відповідності із нусом, логосом або раціо світу. Раціональним є те, що відповідає раціо. В цьому смислі раціональним є все…» [9, с.57]. Отже, світ в античній ментальності є раціональним, розумним, істинним, тобто, істина має скоріше не гносеологічний, а онтологічний зміст, оскільки вона поміщена у світі як його першопринцип.

Феномен істинності в античному мисленні має онтологічне походження, оскільки вона безпосередньо закладена у світі внаслідок того, що світ є раціональним із необхідністю, оскільки він сам собою побудований на основних принципах розуму (нусу, логосу).

Тому розум із необхідністю в античному мисленні – це внутрішній онтологічний принцип організації буття світу, людини та суспільства. Античний космос завдяки цьому фактично стає панлогічним, панраціональним. Отже, все, що існує у ньому, має раціональні принципи свого буття. Саме у контексті панлогізму та панраціоналізму обґрунтовують свої концепцію буття елеати, концепцію ідей Платон, оскільки ідеї є божественними зразками речей.

Для античних греків світ має такий основний елемент як впорядкованість, що свідчить про його раціональне структурування. Проте ідея впорядкованості світу – це фактично аксіома, яка прийнята греками. В.Бакусєв обґрунтовує думку про те, що грецька раціональність була попередницею європейської раціональності [3, с.152] і вважає, що «про те, що античність зовсім відкидала саму можливість безглуздого космосу, (курсив мій – Г.Б.) говорить місце з Аристотеля, що трактує про причини виникнення речей: «недобре було також ввіряти таку справу випадку і мимовільному процесу. Тому той, хто сказав, що розум знаходиться, подібно до того як в живих істотах, також і в природі і що це він – винуватець благоустрою світу і усього світового порядку, ця людина (а саме, Анаксагор) уявлявся немов тверезий порівняно з марнослів’ям тих, хто виступав раніше» [3,с.137]. Отже, антична космоцентрична парадигма водночас була раціональною, оскільки вбачала у космосі розумний первень і відкидала його безглуздість.

Крім цього, раціоналізм античної філософії забезпечується низкою понять, до яких зараховуємо поняття субстанції та поняття вроджених ідей. Але вроджені ідеї у контексті античного світогляду мають статус онтологічних явищ, тобто, це ідеї, які вроджені не людині, а мають своє джерело у божественному логосі, або які існують як платонівські ідеї. Отже, людській душі даються певні апріорні потенційні можливості пізнавати світ, які вона здатна віднайти через пригадування. Тож зазначимо, що для античної філософії у її раціоналістичномустановленні була важлива постановка питання про першу основу буття і введення у науковий вжиток поняття «субстанція». Саме поняття субстанції забезпечувало можливість пізнання світу. Цікаве спостереження робить П.Гайденко про те, що важливе значення «в раціоналізмі відігравало поняття субстанцій, стійкість і постійність яких забезпечували можливість наукового пізнання світу…» [5, с.87]. У цьому контексті ідеї істини, першооснови, субстанції, законів буття є важливими концептами класичної пізнавальної парадигми.

Отже, грецька філософська ментальність відстоює раціоналістичний погляд на істину,оскільки «лише розум проникає і доводить вічну достовірну та неперехідну істину. Лише розум веде до точного епістеме і логосу. Лише розум надсуб’єктивний і універсальний (всезагальний). Лише розум – це сукупність і одночасне пізнання ідеальних форм-сутностей, які утворюють космос-всеєдність, який є незмінний і той, який пізнається розумом. Цей космос дійсний і діяльний (тобто чиста енергія), і він – є істинне (буття) (курсив мій – Г.Б.). Лише розум являє собою справжню мудрість, в якій відкриваються і першопочатки речей, і наслідки першопочатків через споглядання, а потім доведення» [8, с.195].

Важливі особливості класичної парадигми філософування формуються у Платона, який вважав що «лише філософія, яка досліджує достовірно сутнє, дає людині достовірне, істинне знання, на відміну від гадки…» [10, с.156]. У контексті вчення Платона «предметом філософського пізнання є… те, що володіє достовірним існуванням, те, що перебуває в основі… змінних речей, тобто їх субстанції» [10, с.156]. Отже, предметом філософії є субстанції речей, тобто їх онтологічні основи, які існують вічно, які володіють достовірним, справжнім, а, отже, істинним буттям. Тому знати істину, володіти істиною – це знати субстанції речей, які споглядаються лише розумом. Тобто, існування істини не доводиться, оскільки вона наперед задана у формі субстанцій.

У цьому контексті Платон вказує опосередковано на існування такого буття, яке завжди залишається незмінним, вічним, достовірним, тому є істинним. Однак ця істинність має скоріше онтологічний зміст, тобто, істина має реальний статус існування, і пов’язана із існуванням достовірних об’єктів. Платон вважає, що «філософами є ті, хто любить вбачати істину» [10, с.156], а це свідчить про те, що істина немає логічно-гносеологічного змісту, оскільки вона споглядається розумом, вбачається ним у бутті, вловлюється розумом, оскільки Платон обґрунтовував «неможливість чуттєвого пізнання ідей…» [10, с.158]. Проте «ідея не є лише формально загальне, суто зовнішня властивість, яка притаманна класу речей. Ідея є іманентно загальне, яке характеризує внутрішнє, сутність даних одиничних предметів… На ранньому етапі формування платонізму ідеї виступають у формі гіпостазованих сутностей індивідуальних, одиничних речей… які складають саму основу і принципову можливість світу одиничних речей» [10, с.159]. Отже, «ідеї як всезагальне одиничних речей, як їх іманентні сутності не виявляються зовнішніми чуттями, [10, с.159] які сприймають зовнішні, поверхові властивості… а осягаються розумом» [10, с.160].

Грецька ментальність мала раціоналістичне спрямування, оскільки на перший план у пізнанні буття ставила розум, який може осягнути справжнє істинне буття. При цьому відповідно істина та буття ототожнюються, оскільки те буття, яке існує, яке пізнається розумом і є тим істинним, справжнім, достовірним буттям. Тобто, для античного світогляду варто констатувати раціоналістичну концептуальну парадигму осмислення дійсності, за якою у пізнавальному процесі має перевагу розум над відчуттями.

З позиції Л.Шестова ««терор»… розуму і добра від Сократа підпорядкував собі все інше, включаючи сваволю і вільну творчість. Перемога Сократа була «вселенською» (Шестов). Всі елліни, а пізніше і християнство, і культура Європи повірили, що лише розум веде до знань, припиняє тривоги, дає тверде підґрунтя і впевненість … (курсив – мій Г.Б.) Однак розум… за своєю суттю, не здатний керувати нами в наших метафізичних блуканнях. І сміливо вважав, що у XX ст., якщо б Сократ ожив, повів би філо­софію на розрив з наукою, і на місце логосу і природної неодмінності поставив би свого «демона»» [8, с.188]. У такому розумінні раціональність, раціо, раціональні методи – це універсальні шляхи пошуку істини та істинного знання, які властиві для класичної пізнавальної парадигми.

Якщо основне завдання античної натурфілософії та науки – це дослідження перших причин і початків речей, то відповідно – це є свідченням раціоналістичної спрямованості античної філософії та науки, де фактично роль науки зводиться до філософії, яка має претензію на знання загального, перших причин і основ буття. В античності, як стверджує Аристотель, основною проблемою філософії є пізнання першопричин світу, бо «ім’я [мудрості] необхідно віднести до однієї й тієї ж науки: це повинна бути наука, яка досліджує перші початки і причини…» [2, с.69]. Ця цитата свідчить про те, що філософ інтерпретує людський розум у класичний спосіб, тобто, як такий, що має необмежені можливості пізнання, бо розум намагається осягнути першопричини буття, природи, світу, людини. Отже, в античності панувало уявлення про можливість пізнання світу людським розумом, оскільки сам світ є розумним.

Натурфілософські концепції античної філософії за своєю суттю спрямовані на раціонально-теоретичний пошук матеріальної першооснови буття. А.Надточаєв підкреслює, що «особливість античної науки – в її теоретичному, споглядально-спекулятивному характері, в її домінуючій спрямованості на розробку загальних питань і проблем…» [10, с.78]. При цьому «переважно теоретичний, споглядально-спекулятивний спосіб мислення, дав дуже багаті плоди не лише у [10, с.78] розвитку вищої форми пізнання і культури – філософії, а й у розробці теоретичних концепцій в галузі конкретних наук – математиці, космології, астрономії, фізиці, медицині, психології…» [10, с.79].

Отже, антична філософія та наука має теоретично-спекулятивний характер, який зумовлений метафізичними проблемами першопочатку та субстанції буття і за своєю суттю є раціоналістичним, бо вирішальну роль у пізнанні світу та його метафізичних основ відіграє людський розум, йому одному відкриваються приховані причини речей. А також, ці особливості античної філософії є підґрунтям формування класичної парадигми у філософії та науці.

Проте постановка питання про першу основу буття – це водночас постановка питання про істину, це пошук істинного знання, оскільки той, хто знає першу основу буття – той водночас володіє істиною. Звідси випливає, що питання істини та її критеріїв стоїть поряд із питанням першої основи буття, оскільки у разі хибного твердження про першу основу неможливо будувати філософську систему. Тобто, проблема істини, на мій погляд, виникає на початку всієї системи філософських роздумів, оскільки будь-якій системі філософії потрібно опиратися на вихідні положення, які неодмінно повинні бути істинними, інакше вся система виявиться хибною.

Тут особливо гостро постає питання про критерії істинності первинних суджень, оскільки для істинної думки є неодмінним критерій, який також потребує критерію, що робить неможливим перше істинне філософське судження. Тож у більшості випадків твердження античних філософів про перші причини буття мають аксіоматичний та постулятивний зміст, який приймається за істину внаслідок самоочевидності судження, або ж приймається на віру як сакральне, езотеричне передання.

Дослідження проблеми істини, а також теоретичне володіння нею, дає можливість пояснювати світ у класичному стилі – системно, цілісно, несуперечливо, логічно, метафізично. При цьому світ отримує характеристики стійкості, структурованості, впорядкованості, незмінності. Ф.Ажимов вважає, що «невід’ємною рисою метафізики є бажання пояснити світ у системі стрункого і повного знання…» [1, с.145]. У цьому аспекті навіть «філософський класичний ірраціоналізм (Шопенгауер, Ніцше, Шестов…) використовував раціональні докази в обґрунтуванні своїх суджень…» [1, с.145].

Висновок. Отже, проблема істини є не лише філософсько-історичною проблемою, а й центральною проблемою класичної філософії та науки, яка пов’язує між собою фундаментальні галузі філософського знання та філософію і науку загалом.