НАРОД І НАЦІЯ У ТВОРЧОСТІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

 

У статті проаналізовано суспільно-політичні погляди В.Винниченка, що стосуються проблеми народу, нації, української мови, незалежності України. Автор акцентує увагу на чинниках, які мали суттєвий вплив на формування та еволюцію світогляду українського мислителя.

Ключові слова: народ, нація, суверенітет, держава, відродження, демократія, влада.

Зосереджуючи увагу на постаті В.Винниченка, неможливо не захоплюватися його силою духу, невгамовною енергією, прагненням допомогти українському народові здобути віру у можливість перебудови суспільного ладу, надихнути його на боротьбу за незалежність України, рідну мову, націю, прищепити своїм співвітчизникам почуття національної самосвідомості та бажання зберігати власну самобутність.

У центрі уваги В.Винниченка завжди залишалися Україна, соціальні перетворення суспільства, які б сприяли добробуту та гідному життю людини. Він щиро вірив, що щасливого майбутнього можна досягнути, якщо наполегливо до нього йти, докладаючи всіх зусиль задля створення такого суспільного ладу, де б людина відчула себе справді людиною, її думка була б важливою, де б жили вільні особистості, які могли б із повним правом користуватися результатами своєї праці. Суспільство майбутнього повинно обов’язково ґрунтуватися на засадах гуманізму і справедливості.

Джерельною базою дослідження стали праці А.Річицького, І.Свєнціцького, М.Сріблянського, Ю.Тищенка, П.Христюка, В.Горського, І.Огородника, Г.Костюка, Л.Мороз, Г.Сиваченко.

Творчий спадок Винниченка свідчить про те, що він практично жодного дня не міг провести без роздумів, написання листів, своїх художніх творів. Читаючи про нього, неможливо втриматися від здивування: як же можливо стільки працювати, писати, проводити зустрічі, так багато подорожувати? Проте це насправді так. Він вів велику переписку, часто на день мав по п’ять чи більше листів. Політичні, світоглядні позиції, плани на майбутнє, внутрішні переживання викладав на сторінках своїх щоденників.

Можна припустити, що з-під пера такого талановитого та працелюбного митця могла б вийти значно більша кількість творів, якби на заваді не стали політичні репресії, нерозуміння оточуючих та матеріальна скрута. Він говорив, що великою розкішшю для нього є внесення правок чи передрук тієї чи іншої його праці. Виходу у світ його "Сонячної машини" перешкоджав уряд, який розгледів у цьому романі загрозу для радянської соціалістичної влади. На думку М.Жулинського, жоден український письменник першої третини ХХ ст. не був таким популярним і не видав такої кількості творів як В.Винниченко.

Винниченко важко переживав, що не може жити і творити на своїй рідній землі. Він з болем зазначав, що краще хотів би писати крадькома, подібно до Шевченка, але на Україні, щоб його друзі були з ним, могли поділитися своїми враженнями щодо його творчості, поспілкуватися з ним, щоб читачі завжди мали можливість познайомитися з його творами. Він писав, що був більше переслідуваний, ніж, Шевченко, проте його віра у краще майбутнє, вогонь в очах і трепет у серці не зникають. Перебуваючи за межами України, Винниченко не припиняв думати про неї, з великою зацікавленістю стежив за подіями, що тут відбувалися, надзвичайно болісно сприйняв інформацію про голод на Батьківщині, такій багатій на родючі ґрунти і працелюбний народ. Усі трагічні події, що відбувалися у такому далекому і водночас близькому рідному краї, він відображав у своїх творах, шукав шляхи виходу України та її народу із скрути, оскільки не міг змиритися з тим, що український народ на своїй землі не може бути повноцінним її господарем, вільно спілкуватися українською мовою, розвивати свою культуру, зберігати традиції, встановлені батьками, дідами та прадідами, не втрачати власну сутність – сутність українця-патріота, якому дійсно не байдужа доля його рідної України.

Попри його розлуку з Україною, він серцем завжди був з нею, писав про неї, оскільки все ж сподівався, що до його слів прислухаються, зрозуміють, що він не міг жити, не звертаючись до співвітчизників зі сторінок своїх творів, що наскрізь просякнуті національною ідеєю, любов’ю до рідної землі та її народу, прагненням зробити його щасливим. Написавши роман-антиутопію "Сонячна машина", зазначав, що присвятив його "своїй сонячній Україні". Небайдужий до долі людства, Винниченко прагнув з’ясувати, чому ж людина, яка повинна бути щасливою, зазвичай страждає від нещасть; що зумовлює суперечності у внутрішньому світі людини; хотів допомогти оточуючим досягти гармонії із суспільством, якої прагнув і сам. Як вправний психолог, який здатний інтуїтивно відчувати душевну роздвоєність та внутрішній дисбаланс людини, Винниченко цікавився проблемами психічних процесів, що відбуваються в людині, етикою, філософією людини, зокрема, щастям, гармонією світу, сенсом життя.

Винниченко був переконаний у тому, що побудова суспільства майбутнього, його успіх залежить від того, чи будуть знайдені шляхи вдосконалення людських стосунків, суспільного ладу. Він вважав, що ніхто, крім українського народу, не вирішить долю нації, а тому не варто довіряти її тим, хто ладен її продати, зрадити. За Винниченком, український народ має великий життєвий потенціал, здатен протистояти ворогам української нації, оскільки його життєздатність і витривалість є дуже потужними. Він звертався до своїх співвітчизників, говорячи, що "ми завжди будемо іграшкою в чужих руках, якщо не будемо мати опори в самих. І тому: єдина правильна орієнтація для нас, я повторю, – українська. Не нейтральна, ні, не політика пасивного очікування і безсилля, а орієнтація українська, активна, діяльна, творча, організовуюча" [1: 16]. На думку українського мислителя, сила нашого народу в організації та розвитку української демократії, в її самосвідомості. На думку Винниченка, взаєморозуміння між людьми повинно ґрунтуватися на колектократії, оскільки вона є найдієвішим засобом подолання політичних, економічних, соціальних конфліктів. Причиною суспільних негараздів, вважав він, є поділ суспільства на класи, експлуатація людини людиною, недосконала соціально-господарська структура суспільного ладу. Це призведе до катастрофи, тому потрібно світову соціально-економічну структуру, а саме приватновласницьку на Заході і державно-кооперативну на Сході, перебудувати на правдивосуспільну, кооперативну форму. Саме такою формою, стверджував мислитель, може бути колектократія. Система господарювання, в основі якої лежить державна або приватна власність, не може задовольнити потреби людини, забезпечити розкріпачення її фізичних і духовних здібностей. Тому Винниченко наголошував на перебудові приватної власності на колективну, колектократії всього національного господарства. Заради добробуту українського народу потрібно, щоб усі працівники підприємства були його співвласниками, а прибутки необхідно розподіляти, відповідно до закону, між усіма членами колективу. В підсумку, така народна кооперативна система, розмірковував Винниченко, виключатиме конкуренцію між народами, експлуатацію, сприятиме гармонізації стосунків між людьми. Ідею колектократії він вважав своїм віросповіданням, думав про неї і вдень, і вночі, хотів, щоб його почули як очільники Кремля, так і політики за кордоном. Як людина чутлива та емоційна, він неодноразово розчаровувався в тому, що його мрії так і не стали реальністю. Проте, як людина великої сили волі, щиро бажаючи нових, радикальних змін, знову і знову приступав до роботи. Винниченко цікавився не лише життям, внутрішнім світом героїв своїх творів, друзів, знайомих, оточуючих його людей, але й своїм власним духовним життям, прагнув критично оцінити себе, свої вчинки, поведінку, побачити себе немовби ззовні. Попри сумні думки щодо долі України, її народу, нереалізованість власних ідей він все ж сподівався, що прийде той час, коли люди усвідомлять правоту його поглядів, візьмуться за реалізацію його задумів. Він щиро вірив, що життя прожив недаремно, що змушував як своїх прихильників, так і опонентів, не залишатися байдужими до його ідей, творів, що викликали неоднозначне їхнє розуміння і тлумачення, стимулювали до творчого пошуку, спрямованого на розв’язання складних проблем, поставлених у них.

Україна, народ, нація були невід’ємною частиною життя мислителя. У своїй праці "Заповіт борцям за визволення" він зосередив увагу на українській нації, її розвитку, самозбереженні, самореалізації. Проблема української державності була однією з проблем, що особливо хвилювали Винниченка. Він вважав, що будуючи нову державу, потрібно думати про інтереси власного народу. Україну майбутнього мислитель бачив самостійною, незалежною європейською державою, яка дає людині всі можливості для гармонійного розвитку, створює сприятливі умови для процвітання кожної української родини. Проте непросто буде створити таку державу, шлях до неї не такий вже легкий, адже противники українського суверенітету не дуже радісно сприймуть цю ідею. Тому Винниченко закликав бути в найперших рядах борців за українську незалежність, не дозволяти одній нації панувати над іншою. Він був упевнений у тому, що українському народові вистачить сили, щоб здобути собі саме таку державу. "Якщо ми загинемо як нація, то в тому і буде справжня справедливість: так нам і треба, туди і дорога тим, хто не в змозі жити. Але якщо виживемо, то знову-таки не тому, що нам хтось виявить справедливість: закони життя, історії і ми самі будемо єдиними причинами цього" [1, с.17]. Такі категоричні слова Винниченка є свідченням того, що людина не повинна покірно чекати своєї долі, сподіватися на допомогу сильніших за неї, вона сама повинна ставати творцем своєї долі, долі власної держави, з вірою в серці йти до мети, адже життя – це невпинна боротьба. Мислитель стверджував, що коли "Заповіт борцям за визволення" буде схвально сприйнятий і його позиція знайде відгук в серцях інших людей, коли ще хтось буде сповідувати такі ж ідеї, як і він, то тоді його зусилля були недаремними.

Попри велику кількість знайомих, з якими листувався і проводив зустрічі, Винниченко зізнавався собі, що був самотнім, його ті, хто його оточує, ніби приязно до нього ставилися, але коли він починав викладати свої висновки про життя, ідею конкордизму, то вже інакше починають поводитися з ним, а ця уявна прихильність до нього кудись зникає. Єдиним вірним, люблячим другом впродовж всього життя була дружина Розалія Яківна, яка ділила з ним усі труднощі емігрантського життя, була порадницею і помічницею.

Як зазначав М.Рудницький, Винниченко не міг залишатися осторонь громадської діяльності, "і ваша перша розмова з ним може легко перемінитись на політичну дискусію, палку, аж до грубої суперечки на тему: що і як треба зробити у сучасних обставинах, щоб змінити наш теперішній нестерпний стан" [2, с.232]. І, справді, політика займала надзвичайно міцні позиції в житті Винниченка. Інтенсивна робота, спрямована на перебудову суспільного ладу, політична діяльність виснажує мислителя, не залишаючи йому вільного часу. З цього приводу він зазначав, що надзвичайно важко займатися питанням відродження нації. Впродовж 17 років тривала його політична діяльність, що супроводжувалася духовними піднесеннями і розчаруваннями, прагненням мислителя, згідно з конкордизмом, досягти "рівновагу й гармонію" всіх сил. Проте йому так і не вдалося здійснити це, про що говорив він сам й про що свідчать факти, критичний аналіз його творчого й життєвого шляху. Йому не вдалося зберігати не лише "рівновагу й гармонію" душевних поривань, а й політичних прагнень. Він зазнавав критики, утисків з боку противників української державності. З болем спостерігаючи за важкою долею простого українського народу, він пише повісті "Краса і сила", "Біля машини", "Голота", оповідання "Суд", "Боротьба", "Честь", "Студент", "Солдатики" тощо. Його твори просякнуті співчуттям до знедоленого, безправного народу, що прагнув свободи та кращого життя. Винниченко мав дивовижний дар помічати те, що під силу не всім, бачив життя, сповнене протиріч і сам намагався подолати суперечності власного внутрішнього світу. Як талановитий, обдарований митець усі перипетії світу, власні емоції брав за основу під час написання своїх творів. Винниченко не міг спокійно реагувати на несправедливість, нерівність у суспільстві, хотів, щоб був утілений у життя принцип "чесності з собою", згідно з яким, на його думку, людина повинна бути чесною з собою, не обманювати себе, не лукавити з собою, бо обдуривши себе, буде те саме робити з іншими.

Отже, проблема формування української нації є провідною у творчості В.Винниченка, про яку йдеться у таких його працях як "Уміркований і щирий", "Малорос-європеєць", "Між двох сил", "Божки", "По-свій", "Хочу", "На той бік", "Нова заповідь", "Слово за тобою, Сталіне!" та ін. Питанням відносин між українськими і російськими соціал-демократами пройнятий роман "Божки". Герой твору Скалозуб бореться за незалежність України, говорить літературною українською мовою, мріє про самостійну Україну, де жив би лише український народ. Інший герой цього ж твору Пампущенко зневажає усе європейське, ходить виключно у чоботях, завжди одягнутий у вишиванки, цінує лише літературу, написану українською мовою, до всього, що здається йому неукраїнським, ставиться вороже. Сумніви, злети і розчарування, пошуки нового, на які наважувалися мислителі у той нелегкий час, Винниченко відобразив в образі Ганджули, літератора – "пошарпаної людини з якимось переламаним лицем". На думку П.Христюка, завдяки творам Винниченка можна вивчати політичне і культурне життя українського суспільства на початку ХХ століття. Винниченко, зосереджуючи увагу на зображенні українців-патріотів, які щиро люблять свою Батьківщину, помічав у них певні надто категоричні судження щодо їхніх волевиявлень. Це стосується образу Недоторканого ("Щирого") з твору Винниченка "Уміркований і щирий". Щирий навіть у в’язниці до своїх співкамерників, що розмовляють російською, кричить, щоб ті забиралися геть із українських в’язниць. Його непримиренне і агресивне ставлення до тих, хто спілкується іншою мовою, ніж він, лише відображають нетактовність, невміння знайти компроміс, довести правильність своєї позиції, відстояти рідну українську мову перед іншими, на прикладі показати велич української нації лише лишній раз нагадують, що необдумані кроки не сприяють досягненню задумів та мрій. Антиподом Недоторканого у творі постає Самраженко ("Уміркований"). Він також любить Україну, але не особливо це проявляє. "Уміркований" не схильний до відкритої боротьби, тримає у кишені українську газету, нікому не говорить про своє ставлення до рідного народу. Самраженко тихо живе, тихо любить, не докладаючи жодних зусиль для того, щоб сприяти відродженню України. Винниченко, зображаючи двох героїв твору – Самраженка і Недоторканого – дає зрозуміти, що ані один, ані другий не зможуть реально бути корисними Україні, адже ні даремне "розмахування руками", ненависть, грізні слова, ні мовчазна любов до рідного краю без конкретних вчинків, виважених, послідовних кроків не здатні принести позитивні результати на шляху до здобуття Україною незалежності. Так, як бачимо, зображаючи своїх персонажів-любителів України, Винниченко вдається також і до сатири. І, дійсно, як пасивна, так і агресивна любов – не добро, а зло. Мислитель розумів, що будь-яка ідея, яка стає фанатичною, оволодіваючи людиною цілковито, здатна деформувати її як особистість, руйнувати її первісні моральні засади, ставати причиною руйнування і смерті. Як зазначав Г.Костюк, "в українському складному й багатовимірному національно-визвольному русі Винниченко бачив і зображував не тільки центрально-провідне, героїчне, беззастережно віддане, що визначало головну дорогу нашого руху вперед, але й буденне, дріб’язкове, смішне, а інколи – шкідливе, що чіплялося за героїчне, велике й понижувало та осмішувало його" [4, с.21].

Хоча й Винниченко був організатором і діячем соціалістичного руху, брав активну участь у політичній діяльності, він не прагнув ідеалізувати партійних діячів та їхні програми. Він серйозно і вдумливо підходив до соціалістичного вчення, в результаті чого мислитель з’ясував для себе, що не все так безхмарно в ідеях соціалізму. Чим більше він заглиблювався у вчення соціалістів, тим чіткіше помічав дисгармонію між їхніми ідеями та практикою. Сумніви Винниченка у правоті соціалістичних ідеалів співзвучні з думками героя роману "По-свій" Вадима Стельмащенка, який на засланні, зустрівшись з елітою майбутніх реформаторів, не був впевнений, що вони здатні створити новий світ на руїнах старого. Стельмащенко не вірить, що вони змогли повністю звільнитися від впливу на них "старих божків", а саме: обману, бажання влади, свавілля, насильства. Герой роману з прикрістю зауважує, що ці борці за новий лад ще не готові зробити щось корисне для свого народу, вони не здатні побудувати суспільство нового ґатунку на засадах добра і справедливості, оскільки перебувають під впливом усього старого, якого вони намагаються позбутися. В зв’язку з цим Вадим стверджує, що і він, і вони жерці "старих божків", а ніякі не соціалісти. Немовби володіючи даром пророка, Винниченко зумів передбачити злочинні дії соціал-демократів.

Туга Винниченка за рідною Україною, голодомори, репресії на його Батьківщині, знайшли відгомін у романі "Слово за тобою, Сталіне!". У центрі уваги автора – Роман Іваненко, який зробив успішну кар’єру у Москві. Все у нього було добре до того часу, поки його брат не потрапив у табір для політв’язнів через те, що був членом підпільної організації "термітів", яка вела боротьбу проти радянської влади. Щоб заслужити довіру партії, Іваненко їде в Україну з наміром викрити цю організацію. Проте, прибувши на Батьківщину, він побачив складну ситуацію, що там склалася, страждання рідного народу, руйнування країни. В результаті, Іваненко переглянув свої позиції стосовно радянської влади, підпільної організації, він духовно еволюціонує, він відчув, що є справді українцем, якому небайдужа доля України. Зображаючи Романа Іваненка, його духовне становлення, Винниченко хотів наголосити на тому, що вільними Україна і її народ можуть бути тоді, коли нація зберігатиме власну самобутність, не втрачатиме самоповаги, буде гордою від того, що її рідний дім – українська держава. Мислитель зумів розгледіти хибність радянської політики, зазначаючи, що влада більшовиків існуватиме недовго. "Демократизація влади", вважав він, є причиною цього. На думку Г.Сиваченко, демократія у розумінні Винниченка "не полишає по собі позитивної енергії, вона стає тим серпанком, за яким приховуються неадекватність поведінки, ідеологічні помилки, що часом призводять до трагічних наслідків" [5, с.347]. Винниченко зауважував, що матеріалом для його творів є людське життя, побут, духовне життя суспільства, психіка людини, стосунки між людьми.

Висновок. Впродовж своєї творчої діяльності Винниченко прагнув не залишатися осторонь гострих моральних і соціально-політичних проблем. Так, у передмові до "Відродження нації" він вказував на те, що намагатиметься відобразити справжню картину боротьби українського народу за визволення своєї нації в часи Російської революції, а також і після неї. Як стверджував І.Кончіц, Винниченко є "письменником соціальним – борцем за краще життя тих, хто створюючи все, має від цього лише крихти, та й то пересипані з піском… Письменник дає не тільки ідеал, але вказує й шлях до нього – боротьбу, – до якої кличе пригнічених" [3, с.171].

Проблеми, які зворушували Винниченка до глибини душі, залишаються актуальними і болючими на сьогоднішній день, коли в епоху суспільних, політичних, економічних колізій і теперішнє, і майбутнє нашої держави змушують замислитися кожного з нас як жити далі, спонукають вносити посильний вклад у розбудову України, оберігати її мову і культуру, доводити усім іншим народам, що ми, українці, не залишимо ніколи у біді свою рідну землю, відстоюватимемо її інтереси за будь-яких обставин.