НІЦШЕАНСЬКА ТУГА: ВІД ЛЕСІ УКРАЇНКИ ДО ЛІНИ КОСТЕНКО

 

Проводиться порівняльний аналіз творчості Лесі Українки та Ліни Костенко в контексті філософії Ф.Ніцше, значення його антропологічних та волюнтаристських ідей для соціокультурних реалій України, віддзеркалених в геніальній українській поезії ХХ століття.

Ключові слова: «Ніцшеанство», «переоцінка цінностей», «Надлюдина», екзистенціалізм, «нова онтологія», аполоно-діонісійське начало, дуалізм, національна самоідентифікація.

Філософія Ф.Ніцше не втрачає своєї актуальності впродовж вже більш як столітньої “постніцшеанської” доби. Його ідея “переоцінки цінностей” покликана самою практикою динамічного розвитку новітнього західноєвропейського суспільства. Цей поступ супроводжувався утвердженням гуманістичних ідеалів, тих, які окреслені ніцшеанською цінністю людини як “надлюдини”. У свою чергу, реалізація даного антропологічного проекту можлива в руслі утвердження його ж “цінності життя як найбільшої цінності”. Практичні результати його філософських ідей в сфері формування сучасного західного громадянського суспільства очевидні. Можна аргументовано говорити про екзистенціалізм, як “спадкоємця” ніцшеанства, відповідно, як про ідеологію реалізації його гуманістичного вчення на засадах цінності людини, свободи, відповідальності тощо. У Ф.Ніцше знаходимо витоки нового ставлення людини до світу-буття через призму новітніх онтологічних вчень – від “фундаментально-онтологічних” до структуралістських і постструктуралістських. Зрештою, постмодерністське осмислення сучасної постіндустріальної реальності зреалізовується його провідними представниками в контексті ніцшеанського вчення.

Весь цей ніцшеанський світоглядно-методологічний і соціокультурний контекст залишається злободенний й для нинішньої України. Однак, як доповнення до загальноєвропейського, для України досі не “зняті” “вчорашні” проблеми Європи. На часі з поміж інших дві, принаймні, актуальних антропологічних проблеми. По-перше, це самоідентифікація індивіда як особистості – сильної, вільної, творчої людини, своєрідної “надлюдини” в ніцшеансько-символічному смислі. По-друге – національна самоідентифікація українців. Тут без відповідних духовних “переоцінок цінностей” та “волі до влади” над собою не обійтись. Саме на цих духовних перехрестях стикаються постаті Ф.Ніцше і наші духовні апостоли столітнього вектора – від Лесі Українки до Ліни Костенко. Цінним в такому співставленні є те, що значення творчості Ф.Ніцше осмислюється не в відсторонених від життя академічних сферах, а відзеркалюється в поетично-образних формах самого життя.

В сучасному світі спостерігається дещо дивовижне явище. Активно спрямований у завтрашнє буття, він, сьогоднішній, все більше заглиблюється у минувшину. Переглядаються самі принципи історичного світобачення, коли звернення до ментальності народних мас змушує переоцінювати духовне життя народу. Тому не викликає подиву успіхи романів Умберто Еко, відповідні серіали біблійних та історичних сюжетів Голлівуду. Українська культура, яку і суспільство загалом, включена в цей процес. Ще з І.Коляревського, Т.Шевченка та П.Куліша розпочався цей «похід у минуле», що продовжується і в наші дні (романи В.Шевчукуа, В.Яворівського, П.Загребельного, поеми Ліни Костенко). Нового осмислення набуває творчість української класичної філософії – від Г.Сковороди і П.Юркевича до М.Драгоманова, Д.Чижевськоуго, Д.Донцова, Д.Багалія та ін. Актуалізується українська літературна спадщина, зокрема, чи навіть особливо, творчість Лесі Українки (І.Дзюба, С.Єфремов, С.Павличко, М.Євшан, В.Святовець, П.Одарченко, М.Зеров, В.Покальчук, оригінальні філософські дослідження А.Бичко та ін.).

Метою даного дослідження є виявлення головного спрямування розвитку філософії в Україні кінця ХІХ – початку ХХ століття та відповідність їх провідним тенденціям, притаманним тогочасній західноєвропейській думці. У цей час відбувається переосмислення вагомості та ролі, які надавалися класичній філософії, і це не могло не відбитися на поступі філософської думки в Україні. Хоча, не заглиблюючись у духовні процеси тодішньої України, може здатися, що не філософією тоді Україна переймалася. Вкрай важке становище України, розтерзаної між двома імперіями, вимагало значного волевиявлення національного духу. Боротьба за соборність утверджувала своїх лідерів, але не меншою мірою, ніж політичні постаті, на соціополітичні та духовні процеси впливали діячі культури, які формували національну філософію, і в її руслі національну ідею.

Ті соціокультурні процеси, які відбувалися в Україні на межі ХІХ – ХХ століть, спричинили до своєрідного їх віддзеркалення в духовній сфері, передусім у філософії та літературі. Окрім цього, українська духовність живилася також передовими на той час західноєвропейськими культурно-філософськими цінностями, зокрема німецькою філософією кінця ХІХ століття, особливо філософією Ф.Ніцше, яка була вкрай актуальною для тодішньої України.

«Переоцінка цінностей», за словами Ф.Ніцше, на межі століть була зумовлена трансформацією самої традиції європейської філософії й засвідчувала кризу просвітницької раціоналістичної традиції, яка гідно була представлена цілою плеядою провідних представників німецької класичної філософії. Більше того, на завершення ХІХ століття відбувається усвідомлення неспроможності класичної філософії створити таку всеосяжну філософську систему, яка би у статусі «науки наук» максимально змобілізувала продуктивні сили суспільства та активізувала духовно-творчий потенціал народу.

Певною реакцією на такий стан речей є формування якісно нових систем філософського мислення. Неабиякий вплив набуває класичний позитивізм та марксизм загалом як ідеологія та методологія предметно-практичної сфери людської життєдіяльності. Однак в сфері духовно-образотворчій лише формуються передумови, які з 20-х років ХХ століття розкриються у всій своїй ідейно-світоглядній повноті і значущості в екзистенціалізмі. Без перебільшення можна вважати, що найбільш значущим репрезентантом такого модерного проекту, предтечею екзистенційного світосприйняття і, відповідно, розв’язання нагальних духовних і соціальних проблем виступає Ф.Ніцше, формуючи вихідні принципи антропологічної парадигми новітньої філософії. Як зазначає Соломія Павличко, авторитетна дослідниця культурного дискурсу в українському інтелектуальному житті кінця ХІХ — початку ХХ сторіч, “серед чільних теоретиків модерності й відтак предтеч модернізму ХХ століття найчастіше називають Шарля Бодлера та Фридриха Ніцше” [8, с.28]. Однак, у той час, коли Ш.Бодлер власний світоглядний поступ формував виключно “через” і “у” мистецтві”, “…Фридрих Ніцше був одним з тих мислителів, які заклали філософський дискурс модерності. Трагічна постать перелому, зміни, інтелектуального катаклізму, він безжально визначив і знищив усі ілюзії попередньої епохи. Його праці ознаменували бунт проти ери надії, певності, ентузіазму, віри в прогрес, сцієнтизму, механістичності точних наук, прикладених до людського життя, – ери, якою було ХІХ століття. Негативізм Ніцше був, однак, не просто деструктивним, а мав відкрити нові шляхи” [8, с.29]. Як ми переконуємося, філософії Ф.Ніцше належить одна з провідних ролей у розвитку інтелектуального життя ХХ сторіччя. Вона значною мірою спричинила до формування не лише нового покоління філософів, психологів, митців культури, а й суспільно-політичних еліт і, відповідно, радикальних трансформацій політичних систем.

Згідно з такою ретроспективою, з впевненістю можна сказати, що філософією Ф.Ніцше цікавились і в Україні, ба навіть більше, як зазначає М.Попович у праці “Нарис історії культури України”, “…без Ніцше неможливо уявити культуру кінця ХІХ – початку ХХ ст., в тому числі українську” [9, с.387]. І ще, як констатує І.Бичко, ніцшеанство в Україні “…набуло помітної популярності, принаймні у першій половинні ХХ століття” [10, с.163].

Філософія Ф.Ніцше за своїм історичним значенням передрікає модерністську епоху, критично переосмислюючи попередні здобутки. Ф.Ніцше намагається сформувати ідейно-світоглядні та антропологічні засади сучасного йому буття. Він проголошує необхідний перехід до нових методів розв’язання проблем та їх адекватного теоретичного осмислення. Напрошується паралель із становищем в якому у цей час опинилася Україна. Вона не лише територіально, але й духовно розділена. Мають місце масові репресії з боку російської імперії, особливо в 1863 та 1876 рр. проти української мови та культури. Вони зумовлюють зміщення ідейного центру української інтелігенції до Галичини, що підкріплюється більш-менш толерантним режимом з боку Австро-Угорщини щодо національно-культурних потреб українців. Таке становище сприяло народженню нового покоління української національної інтелігенції, яка у процесі культурної боротьби намагалася відстоювати права України на самостійний розвиток, генеруючи при цьому самобутній філософський світогляд.

На тлі таких соціокультурних процесів особливе місце належить творчості Лесі Українки. Наріжним каменем врізалося її слово у поступі формування національної та філософської ідеї України. Відзначаючи неабияку силу темпераменту та ролі, яку відігравала Леся Українка у соціокультурному житті українського народу, І.Франко писав: “…мимоволі думаєш, що ця хвора слабосила дівчина трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну” [11, с.270-271]. Її творчість здійнялася за межі не тільки літературного доробку, адже “глибоко переймаючись історичною долею свого народу, Леся Українка не зупиняється на емоційних переживаннях його трагедії. Своєю філософсько-поетичною інтуїцією вона прагне вийти до його істотних буттєвих (онтологічних) витоків” [12, с.3]. У такому разі значення Лесі Українки по-справжньому розкривається в контексті новітньої філософської антропології, так званої “нової онтології”, в рамках якої проблема буття людини є визначальною.

Враховуючи те, що антропологічну парадигму новітньої філософії утверджує Ф.Ніцше, то не випадково, що джерело Лесиної творчості прагнуть відшукати саме у ніцшеанстві. Логіка таких ніцшеанських витоків у творчості Лесі Українки у тому, що модерна філософія Ф.Ніцше була найбільш затребуваною в поворотний період утвердження української національної свідомості. Її актуальність для України визначили вимоги епохи.

Однак говорити про ідентичність філософії Ф.Ніцше та художньо-літературних надбань Лесі Українки було би значним перебільшенням. Проблема виникає одразу, як тільки ми хочемо дізнатися про особисте ставлення Лесі Українки до Ф.Ніцше. Щодо цього є різні думки. По-перше, є відомості, де Леся Українка заперечує своє захоплення філософією Ф.Ніцше. У листі до О.Кобилянської вона зазначає: “Не в усьому можу цілком співчувати Вам, так, наприклад, я не поділяю Вашого ніцшеанства, бо цей філософ ніколи не імпонував мені, яко філософ; його ідеал Ubermensch’a, тієї blonde Bestien, якось не чарує мене. Його афоризми справді блискучі і гарні, але я не кохаюсь в афоризмах. Таке антиніцшеанство не повинно ставити між нами стіну” [2, Т.11, с.111]. Подібну аргументацію знаходимо у С.Павличко, котра зазначає: “…що Ольга Кобилянська прийняла Ніцше й Шопенгауера, а Леся Українка їх остерігалася”[8, с.66]. Протилежну думку стосовно Лесі Українки висуває М.Зеров, який вважає, що “сприйняла вона і науку європейської індивідуалістичної думки, від такого запізненого в українській літературі Байрона до Ібсена та Ніцше” [13, с.393]. Проте, скільки б ми прикладів не навели, це не має вирішального значення. Важливо те, що ці ідеї були “на слуху” і зрозуміло, що Леся Українка була добре знайома з тогочасною світовою літературою та філософією. Не будучи особисто захопленою філософією Ф.Ніцше, Леся Українка визнавала, що українська література орієнтується на проблеми, розроблені такими мислителями, як Ф.Ніцше, Г.Ібсен, М.Метерлінк, А.Франц, Ш.Бодлер. Більше того, вона визнавала, що перше місце серед них належить саме Ф.Ніцше [див.14, с.57].

У такому контексті доцільно послугуватися думкую Т.Возняка, який небезпідставно вважає, “що ставлення Лесі Українки до Ніцше було доволі неоднозначне”. І тут необхідно спробувати “розкрити не лише явні, але й приховані, а почасти і потенційні кореляції між ними”[15, c.221]. Т.Возняк висловлює сподівання, що необхідно розкрити ті інтенції, які, ясно не усвідомлювалися й самою Л.Українкою. Принаймні у декларативній формі.

Інакше кажучи, необхідно зрозуміти внутрішні мотиви екзистенційного розвитку таких міркувань, адже говорити про еквівалентне віддзеркалення філософії Ф.Ніцше у творчості Лесі Українки просто не доречно. Ніцшеанство імпліцитно вплетене у творчість Лесі Українки. Тому варто навести деякі паралелі світосприйняття української поетеси і німецького філософа. Їх можна виокремити, принаймні, в кількох аспектах.

Варта уваги перцепція Т.Вознюком “Лісової пісні” Лесі Українки, яку він розглядає у контексті ніцшевого дуалізму аполонно-діонісійського начал. На його думку Леся Українка інтуїтивно оприлюднила протистояння світу людини (аполлонового) та світу лісу (діонісієвого). Перший — “світ культури, умовностей, ритуалу, розуму як міри, а отже і обмежений”… “Йому протистоїть світ лісовиків… світ спілкування з конституційно непізнаним, світ принципово нерозумний, бо в рамки розуму не втискуваний” [15, c.214].

Збіжність думок також проявляється у ставленні обох митців до християнства. Умовно цей аспект можна назвати антихристиянським або антинігілістичним. Як і Ф.Ніцше, Леся Українка причиною занепаду людського духу вважає християнство як рабську ідеологію. Так, зокрема, поетеса зазначає, що “в найдавніших пам’ятках, в “подіях апостольських”, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабського руху, сього вузькосердого квієтизму політичного, що розбуявся дедалі в християнстві” [2, Т.12.-с.154-155]. Аналогічний погляд на роль християнства Леся Українка висловлює в “Замітках з приводу статті “Політика і етика”: “Християни… убивали дух так, як ні один цезар не вмів убивати…” [2,Т.8.-с.256]. Цілком зрозуміло, що її ранньохристиянські драматичні твори написанні з таких позицій. Так, зокрема, головний персонаж Руфін в драмі “Руфін і Прісцілла”, так висловлює своє ставлення до християнства:

…Мене той стиль простацький,

безладдя в доказах і рабство думки

аж до живого серця порива! [3, Т.2-с.12]

“Критика Лесею Українкою християнства як культури нігілістичного характеру обумовлена для неї пріоритетом антропологічних цінностей. Як і Ф.Ніцше, вона надає перевагу ролі особистості, людині як індивіду, незалежному від нав`язуваних йому суспільством способів життєдіяльності” [12, с.3]. Тому, цілком логічно, що наступний крок в осмисленні буття людини виражається у ставленні до категорії “свободи”, тим більше, що погляди обох мислителів збігаються. Ніцше формулює свою позицію так: для чого свобода “від чогось”, якщо вона не потрібна “для чогось”? [1, Т.1, с.25]. Це значить, що свобода людини не є метою, а засобом до неї. Проте, Ф.Ніцше тут фактично зупиняється у пошуках на відміну від Лесі Українки, яка проектує власне бачення досягнення свободи, що розгортається у двох напрямках: соціокультурному та буттєвому, тобто, або в реалізації свободи людини в соціумі, або ж у досягненні її через гармонію людини і природи.

Щодо першого то досить типовим є образ Руфіна, який пасивно ставиться до будь-якої суспільно-політичної діяльності. Його не влаштовує існуючий імперський порядок, однак він не докладає зусиль для організації суспільного життя на засадах близьких йому республіканських ідей. Аналогічне ставлення до соціальних порядків демонструє Антей у драмі “Оргія”, який в стихійному протесті проти гнобителів його національного духу завершує життя самогубством. Тобто сфера міжособистісних стосунків як способу реалізації свободи людини на рівні соціальних цінностей неприйнятна для поетеси. Соціальна позиція героїв Лесі Українки ніби змотивована рекомендацією Ф.Ніцше, згідно з якою “не варто прив’язуватися до особистості – навіть найулюбленішої – всяка особистість є тюрма і тлін. Не варто прив’язуватись до батьківщини – навіть найбільш стражденної” [1, Т.2, с.188].

Аналіз творчості Лесі Українки переконливо доводить, що вона послідовно провадить ідею цінності людини як особистості, необхідності вивільнення її від неістотних залежностей, у тому числі й “бунту проти натовпу”, який як ярмо, придушує волевиявлення свідомої особистості. Як справедливо наголошує А.Бичко, для Лесі Українки, як і для інших поетів та письменників України “головними і приваблюючими стали не заперечувально-кризові заклики Ніцше, а гуманістично-стверджуючі” [14, с.66].

Процес “ідентифікації” філософії Ф.Ніцше і Лесі Українки, має цінність передусім для сьогодення. У такому контексті, ми хочемо наголосити на тому, що в умовах сучасних українських реалій ніцшеанський “дух” зберігає свою актуальність. Про це засвідчує, чи не найбільшою мірою в Лесеній традиції, творчість Ліни Костенко – новітньої духовної постаті врівень Лесі Українки. Л.Костенко одна з найчитаніших, найпопулярніших поетес в сучасній Україні. Без перебільшення вона є духовним пророком української нації за останні десятиліття. Вражає глибина змісту, яскрава образність, афористичність у її творчості.

Однозначно сказати, які почуття викликає творчість Ф.Ніцше у поетеси важко. Самоочевидних відомостей Л.Костенко про ставлення до Ф.Ніцше немає. Однак, на основі обережного критичного аналізу творчої спадщини поетеси варто спробувати провести аналогію світоглядних позицій обох митців. Певного результату зможемо досягти, якщо філософію Ф.Ніцше розглядати з позиції її екзистенційно-практичного потенціалу.

Як базисну структурно-семантичну основу такої моделі можна використати ідею смерті Бога Ф.Ніцше та тезу “дефект головного дзеркала” Л.Костенко. “Бог” у філософії Ф.Ніцше символізує систему цінностей надчуттєвого світу. “Смерть Бога” означає, що цінності надчуттєвого світу втратили свою силу, заразом і смислове значення, яке він продукував. Такі цінності є цінностями слабких, вони є химерними, ілюзорними, їхнє завдання полягає у знеціненні життя як найвищої цінності. Аналогічне значення Л.Костенко надає “дефектові головного дзеркала”, який “запрограмований на систему анахронічних уявлень, він умисно спотворює обличчя нації” [4, с.11]. Таким чином, погляд на світ через дефективне головне дзеркало генерує ірреальну систему цінностей, що ніяк не співвідноситься зі світом наявним. У такій перспективі людина залишається завжди у програші, вона вступає у залежність від певних абсолютизованих понять і форм, тобто комплекс її дій детермінований чітким каноном. Але головне питання у тому, наскільки цей канон є адекватним щодо реальних умов життя. У цьому плані Ф.Ніцше був однозначним і категоричним, вважаючи, що причиною спрощення цінності життя є християнство, під впливом якого уся західна культура трансформується у метафізично-нігілістичну.

Однак, у цьому місці творчі пошуки обох митців розходяться. У світоглядній рефлексії Л.Костенко субстанцією виступає Україна та український народ. Інакше кажучи, на онтологічному рівні Україна розглядається як мікросвіт з власними атрибутами у межах Всесвіту. І те становище, у якому перебуває сучасна Україна, однозначно не задовольняє поетесу. Світосприйняття через дефектне дзеркало змушує бачити Україну так би мовити “на колінах”. Такий силует на думку поетеси не може бути відправним пунктом до чогось кращого, тому, що він не є справжнім, а являє усі цінності навиворіт. Однак виникає питання, чому ми й досі дозволяємо такому відбуватися? “Я назвала б це – адаптованим розумом, – відповідає Л.Костенко. – У Ніцше є поняття – розум ув’язнений, поневолений. Стосовно ж української ситуації це скорше розум адаптований. Можливо, це навіть гірше, ніж ув'язнений. Бо ув'язнений ще може якось стрепенутися і вдарити крильми об ґрати, а адаптований вже збляк, призвичаївся, втратив свою енергетику. Мабуть, це вона і є, та “летаргічна млявість, що охоплює всі члени такого народу”, як писав Гельвецій” [4, с.20]. Напрошується співставлення концепту “летаргічної млявості” у якій знаходиться Україна та “шляхом до ніщо”, “нігілізмом”, у рамках якого, як вважає Ф.Ніцше, існувала Європа останніх дві тисячі років. Уривок з поезії Л.Костенко “Шлях” досить влучно пояснює становище у якому ми перебуваємо. «Бо хто в путі надовго зупинився, / на того шаром осідає пил» [7, с.14].

У таких умовах народжуються епітети на кшталт: “Україна на колінах”. Адже дефективне дзеркало відображає лише негативні сторони, вивертає цінності навиворіт. Що робити зі ситуацією, яка склалася? Таким питанням переймається як Ф.Ніцше та Л.Костенко. Методологічно варіанти порятунку схожі у обох митців. Ф.Ніцше його вбачав у “переоцінці цінностей”, у здатності спростувати усталені традиційні уявлення та створення нових цінностей, спрямованих на якісний розвиток людини. У творчості Л.Костенко теж має місце переміна орієнтації, а саме “перестановки некоректно поставлених дзеркал” [4, с.29], та необхідності “поставити свою оптику, свою систему дзеркал” [4, с.13]. Або як в одному з віршів Л.Костенко із збірки “Неповторність”:

Кричи, ламай, трощи стереотипи!

Вони кричать, пручаються, – ламай!

Хоч давня звичка з профілем Ксантиппи

благає, плаче, просить: “Не займай!”

Відкинь її в м’яку дрімоту спалень,

Вона тобі нелюба. Ти болиш.

Гори. Щезай в пожежах самоспалень,

в гірських руїнах власних попелищ!

Обвуглюйся! З дияволом грай в теніс.

Згори на попіл в думах і літах.

Хай вилітає не той самий фенікс,

а зовсім інший, неймовірний птах! [6, с.11 ].

Зумовлена нашими міркуваннями структурна та семантико-методологічна апробація ніцшеанства у творчості Л.Костенко логічно може бути завершена роздумами про людину, тим більше, що у обох митців проект людини є визначальним, а пошуки відповіді перетинаються. Ф.Ніцше говорить про необхідний рух супроти сучасного людства, яке на очах перетворюється на машинерію, а людина на типовий елемент системи. Його нарікання направленні на творення якісно іншого буття людини – “Надлюдини”. “Надлюдина – це смисл землі. Нехай же ваша воля каже: хай буде надлюдина смислом землі!” [1, Т.2, с.8.]. У творчості Л.Костенко ніцшеанський проект надлюдини “екзистенціює” у межах національної свідомості. Потрібно мати на увазі, що у більшості творів поетеси відчуваються думки і почуття патріотичного характеру. Отож, надлюдиною у творчих інтенціях Л.Костенко виступає свідома особистість, що є проблемним поняттям у сучасних реаліях України, породженими кризою “самоідентифікації національно дезорієнтованої частини суспільства” [4, с.8]. Проте, у головному їхні думки збігаються. Як у Ф.Ніцше, так і у Л.Костенко людина стає надлюдиною (національно свідомою особистістю) і смислом землі у тій мірі, у якій вона сама здатна цей смисл задавати, а задавання смислів відбувається у межах земного існування. Це видно з наступної тези поетеси: “Тільки не треба чекати, щоб хтось вам зробив ваше власне індивідуальне дзеркало і вмонтував його в систему суспільних дзеркал. Кожен має зробити це сам” [4, с.31].

Варто ще раз акцентуємо увагу на тому, що “зміст української рецепції філософії Ф.Ніцше істотно відрізнявся від адекватного її відображення”, що “український менталітет сприйняв ніцшеанство під кутом зору своєї історичної долі і національних прагнень” [10, с.163]. Філософія Ф.Ніцше не лише була один із стимуляторів поступу української національної ідеї у ХХ столітті, вона також дозволила зафіксувати точку біфуркації, до якої підійшла країна. Інстинктивно зорієнтований на “боротьбу за себе” українець, на зламі ХІХ –ХХ століть хай підсвідомо, втім трансформував ніцшеанську “переоцінку цінностей”, “волю до влади”, “надлюдину” у межах власної ментальності. Не випадково ми почали з Лесі Українки. Її могутня внутрішня енергія, зображена у художньому творі, не тільки виявляла найголовніші проблеми української тогочасності, але й стверджуючи цінність людини як особистості, сприяла діяльно-практичному самовираженню українця у важких катаклізмах буття. Л.Костенко є прямою продовжувачкою такої тематичної лінії, адже суголосність Ф.Ніцше з українськими поетесами, ба більше з українським народом, лише ще раз може бути засвідчена. Якщо вже корабель туди занесло, як наголошував Ф.Ніцше, то що ж! Уперед! Сильніше зціплюймо зуби! Будьмо пильні! Міцніше тримаймо кермо! Ми пливемо просто через мораль і, можливо, наважившись спрямувати туди курс, розтрощимо при цьому рештки своєї моральності. І в унісон, по нашому, по українському – звучить схвильоване «Contra spem spero» Лесі Українки:

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

Аналогічний мотив знаходимо через образ «жниці» Ліни Костенко:

Я – жниця поденна.

Тяжка моя нива.

За ціле життя я не вижну її.

Але запитайте –

чим я щаслива?

Припливом снаги дивовижної [5, с.3].

На основі зазначеного можна окреслити такі контури порівняльного аналізу творчості Лесі Українки та Ліни Костенко в контексті філософії Ф.Ніцше:

1.Ті соціокультурні процеси, які відбувалися в Україні на межі ХІХ – ХХ століть, спричинили до своєрідного їх віддзеркалення в духовній сфері, передусім у філософії та літературі. Окрім цього, українська духовність живилася також передовими на той час західноєвропейськими культурно-філософськими цінностями, зокрема німецькою філософією кінця ХІХ століття, особливо філософією Ф.Ніцше, яка була вкрай актуальною для тодішньої України.

2.В європейській духовно-образотворчій сфері з 20-х років ХХ століття формуються передумови, які розкриваються у всій своїй ідейно-світоглядній повноті в екзистенціалізмі. Найбільш значущим репрезентантом такого модерного проекту, предтечею екзистенційного світосприйняття і, відповідно, розв’язання нагальних духовних і соціальних проблем виступає Ф.Ніцше, формуючи вихідні принципи антропологічної парадигми новітньої філософії. В українській духовній традиції цю ніцшеанську тенденцію розгортає в філософсько-поетичній формі Леся Українка, з тією особливістю, що, на відміну від академічного німецького екзистенціалізму, український екзистенціалізм має онтологічний характер, являє собою важливу компоненту українського менталітету.

3.Значення творчості Ліни Костенко без перебільшення можна характеризувати совістю сучасних українських реалій. Вони є такими, що засвідчують актуальність, з одного боку, тих поетичних вболівань за долю України, які іманентні постаті Лесі Українки, з іншого – антропологія та волюнтаризм Ф.Ніцше.

Висновок. Порівняльно-філософський аналіз провідних ідей філософії Ф.Ніцше з філософсько-поетичною спадщиною Лесі Українки та Ліни Костенко дає можливість узагальнити про ідейно-світоглядну та соціоантропологічну їх спорідненість. Саме на цих філософсько-духовних перехрестях стикаються постать Ф.Ніцше і наші духовні апостоли столітнього вектора – Леся Українка та Ліна Костенко. Цінним в такому співставленні є те, що значення творчості Ф.Ніцше в українській духовній традиції переосмислюється не в традиційних для європейської філософії метафізичних формах, проти чого радикально виступав Ф.Ніцше, а в поетично-образних формах самого життя, власне, «філософії життя».