БАЗИСНІ ДЕТЕРМІНАНТИ АНТИЧНОГО Публічного ДИСКУРСУ

Здійснено аналіз основних детермінант античного публічного дискурса. Показано, що детермінація понять з позиції античного слововживання спростовує тезу про усталене їх семантичне навантаження, а дискурс одержує своє якісне визначення в рамках семантичної тріади «красномовство – риторика – декламація». Запропоновано авторські дефініції основних елементів античного дискурсу з урахуванням їхньої античної семантики.

Ключові слова: дискурс, красномовство, риторика, декламація, перфоманс, ораторське мистецтво, античність.

 

Дискурс античного світу характеризується своєю полісемантичністю і базується на смислоутворюючій тріаді "красномовство – риторика – декламація". На перший погляд, із визначенням кожного елемента проблем не виникає, якщо розглядати їх окремо. Взяті до ряду, вони містять у собі синонімічне значення і при їх визначенні, розумієш, що часто використовуєш одне поняття для семантизації іншого, інакше кажучи, кожне поняття визначає і пояснює інше. Наприклад, риторика – це практичне красномовство.

Давньогрецькі і латинські слова демонструють мобільність. Вони змінюють своє первісне значення і засвоюються іншими мовами, здобуваючи "національний" колорит і семантику, що створює, безумовно, визначену плутанину в тлумаченні даних понять. Таким чином, спостерігається відхід від первинного змісту, що відбивається на правильному розумінні сутності багатьох феноменів і явищ. Визначення змісту понять "красномовство", "риторика", "декламація" допоможе зняти нерозуміння в ключових і визначальних питаннях, що належать до античного публічного дискурсу.

Звернення до проблематики дискурсу взагалі й античної епохи зокрема важливо тим, що допомагає звернути увагу дослідників на недостатньо вивчені етапи розвитку публічної сфери людської екзистенції, феномену публічності загалом, принципове значення якого проявляється сьогодні у всій своїй яскравості. налізу і трактуванню світоглядних ідей вчених античності, взаємозв'язку і впливу філософських концепцій на становлення і подальший розвиток філософських напрямків присвячені численні дослідження (С.Аверінцев, Х.Аренд, Р.Арон, В.Асмус, Р.Барт, В.Бібіхін, Ж.-П. Вернан, П.Гайденко, Ф.Кессиді, О.Лосєв, М.Мамардашвилі, А.Тахо-Годі, М.Гайдеґґер, Й.Гейзинга, О.Фрейберг, А.Шопенгауер та ін.). Аналіз джерел свідчить про недостатню теоретико-методологічну основу досліджень проблематики, що пов'язана з античним дискурсом. Це зумовлюється необхідністю використання міждисциплінарного підходу, в рамках якого слід об'єднати філософські, історичні, філологічні, культурологічні концепції, що не завжди можливо для вчених, які працюють тільки в одній науковій сфері. Відповідно до цього положення та стану дослідження проблеми визначалися мета і завдання статті, а саме дати дефініції базовим визначникам античного публічного дискурсу та провести аналіз основних детермінантів античного публічного дискурсу на базі тріади "красномовство – риторика – декламація", залишаючись у рамках античної семантичної традиції.

Насамперед, варто зазначити, що в давньогрецькій мові вживання слів зі значенням "красномовство" вражає своєю частотою, контекстною варіативністю і семантичними нюансами: δεινότης – майстерність (Фукідід, Ісократ, Платон, Аристотель), διάλεξις – розмова, бесіда (Платон), εὐγλωσσία – плавна мова, швидкість (Гомер, Еврипід, Архіт Тарентський), εὐέπεια – краса мови (Платон), εὐλογία – добірність мови, ἐνδοξολογέω – красномовством шукати слави (Діоген Лаертський). Цілий ряд слів характеризують судове красномовство: δικαιολογία – судова мова (Аристотель), δικανική – адвокатське мистецтво (Платон, Аристотель), κιγκλίς – судове красномовство [2]. У Квінтиліана ми зустрічаємо ще один варіант. Порівнюючи слововживання двох (давньогрецької і латинської) мов, він пише: те, що "Греки розуміють під словом φσάνις, Латиняни вживають elocutіon" [7, с.38]. Наведені приклади вказують на термінологічну нестійкість вживання поняття "красномовство", що варіюється семантично від автора до автора, від контексту до контексту. Але водночас весь цей синонімічний ряд демонструє той факт, що красномовство є досить розповсюдженим явищем і свідчить про наявність полісемантичного дискурсу, в рамках якого визначається його теоретичне пояснення і виводиться дефініція зі стійким значенням – теорія ораторського мистецтва (риторика).

Красномовство демонструє свою культурну еволюцію і проходить через етапи свого становлення, розквіту і падіння. Раннє грецьке красномовство не залишило після себе великої письмової спадщини, проте, в "енциклопедії" античного епосу – "Іліаді" – Гомер вказує на традицію красиво і переконливо говорити (ευγλωσσία). "Лад гомерівського суспільства жадає від "царів" мистецтва публічної промови, вміння виступати в раді і на народних зборах. Красномовство розглядається як дар богів, але разом з тим і як мистецтво, якому слід навчати", – відзначає Й.Тронський [11, с.176].

У VІІ-VІ століттях вимовлялося багато промов, але їхня оцінка і значення обмежувалися враженням, зробленим на слухачів. У V столітті Афіни і демократичні громади Сицилії стають центрами зародження норм і правил ораторського мистецтва, а саме головне – форм його прояву (політичне, судове, епідейктичне красномовство). Однак і в цей час ораторське мистецтво ще довге залишалося без письмової фіксації, хоча мало відношення до всіх родів словесності і мистецтва: до філософії, поезії і взагалі до витонченої літератури, до театрального мистецтва. "Красномовство в Греції було таким же мистецтвом, як поезія або скульптура, проголошення промови було для грека таким же спектаклем, як будь-яке театральне видовище, далеко не лише зміст, але й форма викладу викликала жвавий інтерес у публіки", – відзначає С.Шестаков [13, с.11].

Красномовство набирає своєї особливої значимості, коли софістика робить ораторську мову літературним жанром художньої прози. Завданням софістичної діяльності було навчити "добре і переконливо говорити" про політичні і моральні питання. Поруч з розробкою цих питань, власне кажучи, йшло створення художнього прозаїчного стилю і нової дисципліни – риторики – науки про ораторську мову.

Семантична еволюція двох понять "красномовство" і "риторика" демонструє первинність красномовства до риторики. Якщо слово "красномовство" входить у давньогрецьку мову задовго до Гомера і характеризується варіативністю свого вживання, то "риторика" вперше використовується в працях Платона. Саме Платон перший "пустив" в обіг слово "риторика", оскільки в Тезаурусі грецької мови немає жодного "досократичного" згадування цього слова. Як відзначає Б.Кассен: "В Горгиї, написаному близько 385 р., ми присутні при винаході слова "риторика", так само як і інших загальновизнаних і що ввійшли в широке вживання термінів: eristikê, antilogokê, dialektikê, і може бути, навіть sophistikê" [6, с.163]. Даний факт підтверджується словниками давньогрецької мови: ῥητορική ἡ (sc. τέχνη) – риторика, ораторське мистецтво (Πλάτων). На відміну від грецького розуміння риторики, латинська ораторська традиція розширює семантичну сферу вживання: теорія красномовства – rhetorіce, практичне красномовство – oratorіa.

Цікаво простежити семантику двох понять, що у літературі часто замінюють одне одного, – "ритор" і "оратор". Серед справжніх фрагментів досократичних текстів тільки один раз зустрічається слово "ритор" (ῥήτωρ) для позначення діяча, що виступає з промовою перед зборами. Люди, незадіяні безпосередньо в ритуальному, епічному перфомансі, спершу також називалися риторами. З Платона починається активне використання слова «ритор» для позначення красномовного публічного діяча, що поєднувало в собі два значення – "красномовець, що виступає перед публікою" і "політичний діяч". До епохи Римської імперії, інакше кажучи, до взаємодії грецької мови і латини, умільців красиво говорити називали тільки "ритор". Слово "оратор", латинського походження, стає синонімічним слову "ритор" у римському контексті і практично цілком замінює його в західноєвропейських мовах. Слов'янські мови також запозичають його з латини. У рамках римської ораторської традиції відбувається семантичне визначення двох понять: оратор, як латинське запозичення, позначає людину з даром красиво і переконливо говорити, а ритор, грецького походження, – людина, що знає правила красномовства, представник школи. З ІІІ століття до н.е. "ритор" позначає вчителя красномовства, ораторського мистецтва, риторики; викладача або учня риторської школи. Оратором вважався той, хто виголошує промову, а також людина, що володіє даром красномовства і/або ораторським мистецтвом.

У давньогрецькій мові був розповсюджений завжди тільки один варіант: греки намагалися уникати запозичень з варварських мов; у латині вживалися для позначення красномовця кілька дефініцій. Поняття "ритор" і "оратор" взаємно пересікалися, так, для позначення ритора вживалися слова rhetor, orator, rhetorіcus, scholastіcus, а оратора – orator, forensіs, rhetor, rhetorіcus, actor. За видом діяльності ці люди також відрізнялися: оратор, зазвичай, сам оформлював і вимовляв свої промови, а ритор міг ще й писати промови для інших і навчати в школі. З термінології, що формується, ми спостерігаємо становлення наукової дисципліни вже в контексті римського красномовства.

"Риторика" входить у давньогрецьку мову,згодом її запозичує й латина як збірку мовних правил правильного проголошення промов, а згодом формується в шкільну дисципліну. Породжена конкретними практичними потребами (право, політика, література), вона отримала самодостатню цілісність, зв'язаність і закінченість, що добре вписується в загальну систему античної культури. Новий етап у своєму розвитку риторика одержує вже за офіційної підтримки правлячої еліти. Й.Тронський відзначає: "Поруч з пожвавленням стародавніх святилищ, оракулів і загально еллінських ігор, створюються офіційні, оплачувані державою кафедри філософії і риторики" [11, с.246]. Значно пізніше в Римській імперії риторика накопичила достатньо художніх засобів і прийомів, а культ ефектного слова і декламації був доведений до крайніх меж, що дозволило багато в чому імпровізувати промову.

Риторика за етимологічним змістом, так само як і за конкретно життєвим, – теорія ораторського мистецтва. Антична риторика – це продуманий зв’язок усіх частин, системна раціональність, характерна для грецько-римської культури. Риторика з'являється як дедуктивно-метафізичний раціоналізм, де простежується рух від загального до окремого, відтак реальність описується за допомогою приватного застосування "загального місця", що для античної культури є найважливішим і найнеобхіднішим інструментом освоєння дійсності. Водночас риторика розглядається як свідома, рефлективна творчість античної людини, суть якої – свідоме ставлення до творчості, втіленої в теоретичній рефлексії, орієнтація на стабільні, але теоретично кодифіковані правила. Індивідуальний стиль виявляється в неповторній комбінації нескінченно повторюваних мовних властивостей і є одним з найважливіших відкриттів риторичної рефлексії, що визначається терміном χαραχτήρ. Як усе конкретне, феномен індивідуального стилю в акті пізнання зводиться до абстрактно-загального, а в акті оцінки підкоряється абстрактно-загальному.

На відміну від наших часів, в античності риторика регулювала творчість в області художньої прози від філософських текстів до повсякденних промов, проголошених на торгових площах, водночас вона протистояла філософії і поетиці. Коли йдеться про риторику, що протистоїть філософії, ми вказуємо, що це не просто теорія ораторської, художньої прози, а мистецтво переконувати. Коли ми говоримо про риторику у взаємозв'язку з поетикою, ми відзначаємо, що поетика розглядається як "інобуття" риторики, як її елемент, особливо в пізній античності. У цьому порівнянні й протиставленні "риторичність" античного соціуму з'являється як інваріантна характеристика культури мовлення античних часів, як λόγος. У цьому контексті доречно говорити про "дискурс", "дискурсивність", а не просто про технічну добірку мовних правил.

Семантичний екскурс наочно демонструє істотні розбіжності між поняттями "красномовство" і "риторика", красномовства як практичного явища, риторики як теоретичної дисципліни. Уникаючи взаємних перетинань у визначеннях, скажемо, що "красномовство" – ораторський дар, талант, природна здатність переконливо і красиво говорити (пізніше писати), а також сукупність словесних творів, що класифікуються за сферами спілкування: політичне, судове, урочисте, церковне і так далі. "Риторика" – ораторське мистецтво, що вивчає правила побудови мистецької монологічної промови в залежності від сфери спілкування. В античному контексті риторика виступає також як софістичний дискурс.

У древньому соціумі велике значення, поряд із красномовством (ораторський дар), мав і публічний перфоманс аедів, рапсодів, епічних поетів. "Красномовство", що проявляється в привселюдно вимовленій промові, тісно пов'язане з поняттям "декламація", з визначенням якого також виникає ряд складностей. Розуміння даного поняття навіяно новоєвропейськими асоціаціями, які жодним чином не відповідають античному способу мислення. Саме по собі поняття "декламація" зародилося в Древньому Римі, де ораторське мистецтво, успадковане від греків, вважалося одним із найпочесніших та шанованих і означало вправляння в красномовстві. У грецькій мові існувало слово ὑποκρίνομαι для позначення безпосередньої декламації, більшою мірою пов'язаної з театральним перфомансом. Але для передачі змісту поняття "декламація" в ораторській практиці зустрічаються два терміни χαταλογή і παραχαταλογή. Акцентуючи на розбіжностях між χαταλογή і παραχαταλογή, Варнеке пише: "Крист дорівнює χαταλογή декламації, позбавленої всякого музичного акомпанементу <...>, а під παραχαταλογή розуміється декламація, що супроводжується струнним акомпанементом <...>, тобто по-нашому мелодекламація" [3, с.7]. О.Лосєв також пов'язує декламацію з музикою: "Музика тільки підкреслює мелодійні і ритмічні відносини, що містяться в самій поезії. Це – значною мірою лише виразна декламація або ж речитатив (παραχαταλογή)" [9, с.81]. Таким чином, декламація в супроводі музики називалася "мелодекламацією", вона відрізнялася в залежності від літературного жанру, і "загальна" декламація відрізнялася від "сценічної".

На думку Аристотеля, декламація (ϋπόχρισιν) є невід'ємною складовою «стилю» (λέξις), що характеризується силою, гармонією і ритмом. Варто зазначити, що Аристотель один з перших дає теоретичне обґрунтування декламації як форми презентації публічної промови. Філософ відзначає, що декламація ще не була предметом дослідження, хоча мала велике значення відповідно до природного порядку речей. Тому було поставлено "питання про те, що за своєю природою є першим, тобто про самі речі, з яких випливає переконливе; по-друге, про спосіб розташування їх при викладі. Потім, по-третє, випливає те, що має найбільшу силу, хоча ще не було предметом дослідження, – питання про декламацію" [1, с.265-266]. Як і у випадку з вимовленою промовою, сила написаного тексту для Аристотеля "полягає більше у стилі, ніж у думках" [там само, с.267].

Західноєвропейські мови запозичують латинське слово "декламація", значення якого динамічно змінюється у напрямку негативної семантики. Ця тенденція наочно проявилася в другій половині XVІІ століття в класичному французькому театрі, де відроджуються традиції античного мистецтва. До театрального мистецтва слово "декламація" починає застосовуватися в часи класицизму, коли поняття являло собою сукупність засобів акторської майстерності: промова, жестикуляція, міміка. Наприкінці XІ – початку XX століть поняття "декламація" отримало стійке негативне значення і стало синонімом фальшивої ходульної манери промови. В наш час принципи декламації у визначеному змісті проглядаються в авторському читанні віршів, коли основний акцент робиться поетом не на змісті, а на метричній і ритмічній структурі поетичного твору. Однак сам термін зберігся у вживанні, переважно, як позначення малозмістовної мови.

Однобічне розуміння красномовства (і декламації як його елемента) завжди було приводом до зневажливих суджень про нього. Дане непорозуміння пояснюється висловленням Езопа про мову як про знаряддя, яке комбінує все, гірше та краще у світі. Ту саму думку в спеціальному відношенні до красномовства виразив згодом також бл. Августин, говорячи про мистецтво красномовства як про зброю в служінні як істині, так і низькості, і неправді. Однобічне і поверхневе розуміння красномовства як ледарства і розваги було властиве вже пізній Античності і Середньовіччю. З таким розумінням воно входить і в Новий час, пізніше розважальна роль стає визначальною, що дає привід людям авторитетним зневажливо висловлюватися про красномовство. Скептичне ставлення до красномовства більш-менш грішить образливим поглядом на нього Канта як на аморальне мистецтво "користуватися слабкостями людей для своїх цілей" [5, с.53]. Моральні критерії красномовства часто плутають з ідеями мистецтва промови, а талант і здатність красиво говорити – з вигодами, які можна одержати від такого таланта. Таким чином, суть античного мистецтва не сприймається належним образом. У цьому зв'язку О.Лосєв пише: "Немислимий був погляд на чисте мистецтво як на щось ціннісне і навіть просто можливе. "Мистецтво для мистецтва" – неможлива річ для античності. Вчення Канта про безкорисливість естетичної насолоди здалося б грекові диким перекрученням норовів варварською порочністю і дурістю" [9, с.77]. Тому, йдеться про античну декламацію, ми повинні залишатися на ґрунті античного слововживання і не припускатися термінологічного свавілля, що відбулося з часом.

Колискою декламації була Греція, де, починаючи з епохи епічних співаків, агонів, трагічного театру Феспіса, Фриніха й особливо Есхіла, це мистецтво одержує визначені форми, керуючись відомими правилами. Вся культура Греції, а згодом і Риму, була більшою мірою культурою усного, а не письмового слова. У період відсутності писемності і пізніше, з відмовою дорійців використовувати крито-мікенське письмо, декламаційні штампи передавалися епічними співаками, за якими закріпилася слава "хранителів" традиції Космічної гармонії. Згодом мистецтво оратора Платон називав чарівництвом і чародійством, а письмовий текст, на думку філософа, – гідне порівняння для поганого співрозмовника, що не вміє головного: відповідати, слухати і чекати відповіді на свої запитання. Книг було мало, багато чого доводилося вчити напам'ять, тому люди зберігали улюблені твори поетів і прозаїків не на полицях, а у пам'яті, аби проголошувати їх вголос. Навіть коли з'явилися написані тексти, їх усе одно продовжували читати вголос, причому не тільки привселюдно, але й наодинці з собою. Історичні твори, філософські трактати, наукові дослідження, навіть листи писалися, насамперед, для читання вголос. "Припускалося, що античність зовсім не знала читання "про себе": навіть наодинці із собою люди читали книги вголос, насолоджуючись звучним словом, – відзначає М.Гаспаров. – Тому неважко зрозуміти, яке значення для розвитку художнього стилю античної літератури мало красномовство – жанр, у якому звучне слово панувало повновладніше за все» [4, с.7].

За публічним, регламентованим перфомансом (театр, Народні збори, Сенат, суд) закріпилася роль законодавця мовної форми, де промова, представлена з трибуни/сцени, завжди була еталоном звучної норми. З розвитком античних держав правителі відзначали і психологічний вплив декламаційних практик на настрій публіки. Декламаційний перфоманс мав ідеологічний зміст: хто володіє масами, той має владу. Це стало стимулом закріпити основи декламації в риториці як шкільній дисципліні. Як відзначає Кондільяк, античним людям "не могло бракувати культивування декламації, що складає настільки істотну частину красномовства. Це мистецтво було одним з головних предметів навчання; навчати цьому мистецтву <...> було тим легше, що воно мало свої твердо встановлені правила" [8, с.53]. Квінтиліан у своїй книзі про підготовку ораторів присвячує цілу (одинадцяту) главу "початковому навчанню вимові і жестикуляції", інакше кажучи, декламаційним основам красномовства.

Вправляння в красномовстві являла собою вміння, вироблене суто практичною діяльністю. Декламація як досліджуваний вид мовної діяльності публічного перфоманса містить у собі фонетику, інтонацію, тони, наголоси і мелодику. Тому єдиним способом навчання була передача декламаційних прийомів і правил з вивченням "з голосу", що досягалося тривалими тренуваннями. Учасники перфомансу прагнули "до зображувальності в декламації і піклувалися про те, щоб навіть сам тон вимови тих чи інших слів відповідав їх змістові, тобто передавав настрій" [3, с.13]. Спочатку під декламацією розуміли вимовлений текст, згодом текст написаний. "Говорити добре і добре писати є одне й теж: мова написана не що інше як пам'ятник мови вимовленої", – відзначає Квінтиліан [7, с.496]. Якщо взяти до уваги визначення декламації як мистецтва виразного читання віршів або прози, що більш зрозуміло для нашої культури, то заява Светонія про те, що більшість ораторів публікували декламації [16, с.27], вносить невизначеність, оскільки опублікувати "виразне читання" за допомогою текстових засобів сучасних мов неможливо. Але антична декламація мала своє знакове зображення, а її музичний супровід записувався грецькими буквами і надрядковими значками.

З визначенням античної декламації тісно пов’язане поняття публічного перфомансу, яким в античні часи була зумовлена вся соціальна діяльність людини. "Подібно до того як кожен громадянин, відвідуючи театр і беручи участь у присудженні премій за драматичні твори, ставав, тією чи іншою мірою, знавцем драматургії, у такий же спосіб життя робило його поціновувачем красномовства. Адже без спеціально підготовлених промов не уявлялися ані народні збори, ані засідання суду, де доводилося бувати кожному грекові. Урочисті, ретельно складені промови на важливі політичні теми вимовляли під час свят», – відмічає М.Скржинська [10, с.158]. Крім виступів ораторів, ритуальні дії, свята, театральні вистави, виступи аедів/рапсодів, суперечки на агорі – усі ці види соціальної діяльності пов'язані з процесом промови. Тут доречні слова Квінтиліана, що красномовство це "зображення справ життєвих" [7, с.71].

Використовуючи традиції давньогрецького театру, політики і філософи посилили значення ораторського мистецтва, відточивши володіння словом до досконалості. Тацит називає театром діяльність ораторів. А для Демосфена важливим в ораторській дії стає мистецтво правильної і красивої вимови. За легендою, коли Демосфена запитали про найважливіший елемент гарного красномовства, він відповів: "вимова". На питання про другий елемент, оратор дав таку ж відповідь: "вимова". Третім елементом виявилася та ж сама "вимова". У цій історії для нас становить інтерес саме слово, яким Демосфен позначив важливі елементи красномовства. Це грецьке слово ủποκρίτης позначає "представлення себе в перфомансі", "пов'язано зі світом актора на сцені [hupokritês] і вказує те, що оратор запозичав від театру" [14, с.68].

Публічні промови древніх ораторів базувалися на техніці античних акторів. Хорове виконання, а пізніше і вокал акторів розпадалися на спів, речитатив і декламацію, що мала співочий характер. Таку традиційну техніку перфоманса переймають оратори. Відзначимо, що перфомансне мовлення, промова публічна не була точним відтворенням звичайної і не мала практичного застосування поза сценою/трибуною. Але публіка була настільки "досвідчена" і "підготовлена" музичною традицією, що за першими звуками інструменту могла визначити вид перфомансу. При цьому публіка жадала від актора (ритора, оратора) чистоти вимови. Вона була настільки чуйною і строгою до правильності мови, що було достатньо почути в голосі "декілька сиплих звуків", публіка відразу змушувала актора зійти зі сцени. Цієї долі не уник навіть знаменитий трагічний артист Езоп [12, с.127].

Запозичуючи в Греції музичні мистецтва, Рим перейняв і ставлення до промови. "Як відомо, римляни, за характером свого державного і громадського життя, повинні були в основу всякої освіти поставити риторичне знання, і молодий римлянин, готуючись до суспільної діяльності, насамперед повинний був виробити в собі більш-менш значні ораторські здібності", – відзначає Варнеке [3, с.17]. Якщо грецька декламація була продуктом природного розвитку мови, результатом музичних традицій, то римляни, взявши за основу культуру греків, змушені були приділяти більше уваги і зусиль для досягнення рівня ідеальної (у представленні греків) декламації.

У римському контексті першорядну роль відігравала культура декламації, культура красивої вимови. Мистецтво вимови (actіo) мало справу з живим безпосереднім ставлення того, хто промовляв, до слухача і складало істотну частину красномовства. Від нього запозичена і сама родова назва ораторства: orare означає виголошувати промову, говорити привселюдно.

Мистецтво декламації мало державне значення і викладалося в гімназіях поряд з іншими предметами. У Римській імперії вона була предметом як практичного тренування акторської майстерності, так і являла собою теоретичний матеріал для підготовки майбутніх ораторів, що брала за основу існуючі літературні пам'ятники: поезію, прозу, зразки ораторських промов, пісень і так далі. Інакше кажучи, у ті часи декламація виступала також однієї з форм фіксації літературної норми тепер вже латини.

У період пізньої античності риторична декламація цілком зближується з театром і поезією, вона використовує у своїх естетичних цілях їх специфічні засоби вираження й все більше впливає на них. Зміст eloquentіa розширюється і починає застосовуватися до всієї художньої прози. Воно розглядається як "велике і різноманітне мистецтво", що "постачає зброю навіть тим, кого не готує для самого себе", – відзначає Сенека [15, с.51]. Процес зближення красномовства з театром вносить свої корективи у визначення "декламації". Теорія красномовства, не заперечуючи природного таланту, визнавала головну роль за вивченням, роботою над собою, за безліччю вправ. Таким чином, під декламацією починають розуміти не лише сам процес промов, а й вид вправ, призначених для підготовки майбутніх ораторів. Особливі семантичні нюанси одержує "декламація" після смерті Цицерона, коли відбуваються докорінні зміни в термінології риторських шкіл. Квінтиліан називає декламаційні вправи "недавніми винаходами", а Сенека констатує, що Цицерон вимовляв зовсім не такі промови, що тепер називаються контроверсіями, і не такі, які вимовлялися до нього і називалися "положеннями". Нові декламації будувалися за принципом від тези до контроверсії, від дискусії на загальні питання до дискусії в приватних справах. Перехід до "нового" стилю красномовства і шкільній риториці постав як перехід від традиціоналізму до новаторських тенденцій, від практичного красномовства до показного, від oratіones до declamatіones.

На завершення відзначимо, що антична декламація для древніх людей була звичайним явищем. Всі існуючі факти показують, що вона була чітко розроблена, і що древні оратори "дотримувалися в більшості випадків тих самих принципів художнього реалізму, що живуть і до наших днів у кращих представниках декламації і драматичного мистецтва" [3, с.20]. Антична "декламація" з'являється, як будь-яка публічна діяльність античної людини, в контексті перфоманса, пізніше характеризує також практичну вправу в красномовстві, що спрямована на формування репрезентативних мусичних вмінь переконливо і красиво говорити.

Висновки. Антична традиція детермінації і категоризації мовних явищ відрізняється своїм полісемантичним характером і контекстуальною варіативністю. Античні поняття демонструють смислову "еволюцію", в кінцевому підсумку втрату їх первісного змісту і, як результат, не зовсім коректне їх тлумачення дослідниками. Автентичні тексти допомагають підійти до проблеми категоризації основних компонентів античного дискурсу не з позиції двовікового людського досвіду, а з погляду античного світосприймання і світорозуміння, що згодом дозволяє визначитися у важливих питаннях, що належать до античного дискурсу. Базові поняття античного публічного дискурсу можна детермінувати таким чином: "красномовство" – словесний дискурс, що відзначається природною здатністю переконливо і красиво говорити, класифікується у сферах комунікації; "риторика" – властивий античності раціональний дискурс, що згодом знайшов своє відображення в теоретичних правилах побудови мистецької монологічної промови; "декламація" – артикуляторна практика античної людини, що організує і конституює його соціальні відносини в рамках перфомансного дискурса.

Подальше вивчення античного декламаційного дискурсу дозволить вирішити багато проблем, зробить можливим розгляд цікавих соціальних феноменів сьогодення, до прикладу, визначити генезис і пояснити принципи сучасної бі/мультілінгвальної ситуації в сучасному світі.