У СУЧАСНІЙ ФІЛОСОФІЇ НАУКИ. Сучасна філософія науки займається дослідженням когнітивного потенціалу людини, що передбачає визначення місця й ролі емпіричного базису і теоретичних побудов

 

Сучасна філософія науки займається дослідженням когнітивного потенціалу людини, що передбачає визначення місця й ролі емпіричного базису і теоретичних побудов у науковому розвитку. Виходячи з цього, у статті визначаються особливості співвідношення та взаємодії філософії та науки як особливих форм суспільної свідомості на основі взаємодетермінації метафізичних й епістемних аспектів.

Ключові слова: епістемологія, метафізика, методологія, наука, софійність, теорія, філософія.

Актуальність теми дослідження зумовлена конкретними трансформаціями в методологічних, соціокультурних, соціально-психологічних та інших контекстах функціонування й роз­витку наукового знання, що відбуваються в процесі переходу від класичних моделей пізнання реальності до посткласичних. Йдеться передусім про можливості здійснення нового синтезу науки і метафізики, а також інших (етичних, естетичних, релігійних) форм духовного досвіду людства, становлення на цій основі нового типу раціональності, що охоплювала б такі феномени людського буття як інтуїція, спонтанність, нелінійність.

Неабияку роль метафізичних ідей в розвитку сучасної науки доводять такі новації теоретичного знання некласичної і постнекласичної доби як квантово-механічна теорія, за­гальна та спеціальна теорія відносності, синергетика, концепція глобального еволюціонізму тощо. Кожна з них свого часу виявила нові методологічні та світоглядні проблеми, які закономірно призвели до переосмислення ролі метафізичних аспектів у процесі наукового пізнання і самого співвідношення науки і метафізики.

Мета роботи полягає в розкритті ролі та значення метафізичних ідей у структурі сучасної філософії науки, виявленні конструктивного потенціалу метафізичних допущень і філософських узагальнень у сфері методології наукового пізнання у їх співвіднесенні із питомо науковими стихіями – теоретичним та емпіричним знанням. Для досягнення поставленої мети було поставлено такі завдання як аналіз основних методологічних ідей представників сучасної філософії науки, експлікація значення термінів «епістемність» та «метафізика» у працях провідних філософів та дослідників науки, визначення їхніх семіотичних, формально-логічних смислів, з’ясування світоглядного статусу взаємозв’язку науки і філософії (як метафізики) в аксіосфері культури, експлікація елементів неявного, прихованого, завуальованого змісту метафізичних ідей у філософії науки, встановлення їх евристичного, методологічного, смислового потенціалу.

Проблематика співвіднесення та кореляції метафізичних і емпіричних аспектів у сучасній філософії науки зумовлена триваючими пошуками нових світоглядно-методологічних синтезів, потребою в цілісному, багатомірному пізнанні науки, її методологічних засад, а також змінами у розумінні взаємозв’язку метафізики й епістеми науки як в призмі етичних детермінант, так і смислових трансформацій онтологічної проблематики, спроб її осмислення у філософії науки в ракурсі методологічних підходів філософської антропології, аксіології знання, соціології науки тощо.

Епістемна й метафізична проблематика в контексті філософії та методології науки широко представлена в дослідженнях українських, російських і західних авторів, однак актуальність її, незважаючи на досягнуті результати, невпинно зростає. Причиною цьому може бути визначена динаміка розвитку глобальних проблем, які для свого вирішення змушені долучати всі можливі види знання. В такому випадку співпраця епістемних і метафізичних елементів наукового знання неодмінно змогла б розширити та закріпити можливі теоретичні знахідки у розв’язанні глобальних проблем.

В історико-філософському контексті проблема співвідношення метафізики і науки висвітлювалась у працях Е.Агацці, П.Гайденко, О.Гасяка, В.Гусєва, В.Ільїна, Н.Мудрагей, В.Огородника, Б.Починка, І.Проценка, Р.Рошкульця, М.Сидоренка, Р.Тарнаса. Говорячи про світоглядно-філософське та логіко-методологічне значення метафізичних ідей у науковому пізнанні, то найосновнішими дослідниками цієї сфери були І.Добронравова, С.Жаров, А.Зотов, С.Ілларіонов, А.Кезін, А.Кон­верський, П.Копнін, С.Кримський, Є.Мамчур, Л.Міке­шина, М.Попович, В.Порус, В.Ратніков, В.Стьопін, І.Хоменко, В.Чуйко, В.Швирьов та ін.

Для з’ясування місця метафізичних та епістемних передумов виникнення й формування сучасної філософії науки слід зважити на особливості самої філософії науки як системи інтерпретації знання про людину й світ.

Головною проблемою наукового пізнання в діалозі з філософським пізнанням є неспівпадання та несумісність загальних теоретичних поглядів стосовно предмета дослідження. Наука зарекомендувала себе як високоорганізована система отримання достовірного знання, виявилась механізмом дослідження та пошуку й ефективного розв’язання поставлених проблем. З чітким дотриманням епістемологічних прийомів, при застосуванні вивірених засобів та проведенні низки досліджень і експериментів наукове пізнання зайняло нішу найадекватнішого в сприйнятті світу та його відображенні знання. Для класичної науки як емпірико-теоретичного дослідження важливим було усвідомлення тієї істини, що у світі все можна вивчити. Світ, або навколишня дійсність є нічим іншим як матеріальною оболонкою, яка здатна до відображення людськими органами відчуття та свідомістю. Всі явища, речі, процеси, що перебувають у рухомому стані в просторі, мають суто природне походження. Це означає, що наукове пізнання в рамках емпіричного сприйняття намагається звести світові феномени до ряду фізичних структур і пояснити їх при допомозі простого сенсуалізму. В свою чергу це уможливлює відхід від теорії та ідеї як провідної лінії наукового пошуку.

Існує загальна наукова тенденція, що будь-який факт, або ж проблема, теорія, гіпотеза повинні перевірятися на достовірність. Тобто повинні проходити тест на відповідність істині. Виникають питання: хто вирішує, які мають бути критерії істинності? Які межі в істини? Котрий шлях може відобразити реальні властивості істини? Науковий напрям у філософії ХІХ – поч. ХХ ст., який пробував знищити (у певному розумінні) філософію як таку, перетворивши її в різновид і підрозділ науки, позитивізм, широко й авторитетно використовував метод верифікації для виявлення ступенів відповідності фактам нових теорій, що ототожнювалось фактично з відповідністю істині.

Відомо, що результат такої перевірки знань на істинність завершився критикою зі сторони самих науковців і зі сторони філософів. Останні відкинули звинувачення, адресовані філософії в зв’язку з її нібито суцільною метафізичністю й відірваністю від життя. Вони наголошували на особливості світоглядної форми філософського знання, яке не може бути підігнаним під експеримент, а отже, не може бути перевіреним. Адже філософія від початку свого існування займалася дослідженням проблем глобального, метафізичного характеру. Питання онтології, аксіології, гносеології, етики й естетики є несумісними з жодними фактуальними обмеженнями. Всі межі філософського пізнання неодмінно внутрішньо детерміновані і задані в колі одвічних проблем філософії. Проте й до наукового пізнання необхідно долучати філософські висновки, оскільки широке та багатовекторне звернення думки до емпірії, до фантазії, до ідеї дозволить суттєвіше та повномірно осягнути зміст і смисл проблеми. Наука є похідною від філософської думки, тож їй необхідно змиритися з постійним супроводом філософських рефлексій на шляху розв’язання її власних завдань.

Для наукового пізнання розмаїття філософських ідей концентрується у вигляді сакрально-метафізичної змістовності. Ці ідеї постійно перебувають в стані дискусії та полеміки, водночас вони нерозривно між собою з’єднані. Метафізика є сферою думки та ідеї. Сакральність філософії для науки в її первісному значенні дозволяє стверджувати, що філософія є матір’ю науки. Жоден вчений, будучи науковим працівником, не позбавлений теоретичного мислення, сповненого творчості та креативності. Останні ж дають широкий пласт для нововведень та новацій. Якщо б цього не було, не було б і наукових відкриттів. Була б суха статистика і констатація фактів. Та й існування останніх стало б сумнівним, зважаючи на визнану в сучасній методології науки ідею про теоретичну насиченість фактів (згадати хоча б тезу Дюгема – Куайна).

Систематична філософія саме й починалась з прагнення заново прояснити давно відоме в словах, відкрити в них дещо нове, невідоме. Перші європейські філософи надавали відомим словам («вода», «повітря», «вогонь») цілком нового виміру, а саме – начала всього сутнього. І це стало результатом розмірковування навколо поставлених ними питань про зв’язок «єдиного» й «множинного», «мінливості» й «усталеності». «Метафізика, – як зауважує австрійський філософ Емеріх Корет (1919 р.н.), – на відміну від емпіричних наук, аж ніяк не прагне повідомити або довести щось цілком нове, чого б ми не знали ще до того. Вона повинна виявити те, що вже було «відоме», але ще не було виразно «пізнане» [5, с.35]. Отже метафізика як філософія, або, інакше кажучи, метафізичний аспект філософії, є проясненням смислів основних, опорних слів будь-якого послідовного філософського міркування.

Метафізика, за М.Гайдеґером, є граничним запитуванням, тобто запитуванням про граничні поняття, наприклад, що таке світ, кінечність тощо [див.: 10, с.116]. Зрозуміло, що запитання буде передувати відповіді. Але також зрозуміло, що сама постановка питання вже передбачає наявність якогось горизонту знання. Коли навіть у простих життєвих ситуаціях хтось ставить питання про те, який сьогодні день, то з нього видно, що запитувач добре знає про календар, його поділ на місяці, тижні, знає назви днів тижня, їхній порядок і його задовольнить проста відповідь, скажімо, «вівторок». Метафізично-філософське питання неявно теж містить знання про незнання. Ставлячи питання про світ, його сутність, устрій, філософ знає, чого слід чекати у відповідь. Таке неявне знання можна назвати непросвітленим, не повністю промисленим. Промислювання вихідних, початкових понять найбільш узагальнюючого типу – це і є метафізичне філософування.

Інша потреба у метафізиці випливає з появи в духовному житті людства трансцендентних (від лат.transcendo – переходити, виходити за межі) ідей і понять. Як відомо, у філософії І.Канта (1724-1804) трансцендентними називались ідеї, котрі стосуються предметів за межами досвіду (напр., Бог, душа), вони недосяжні для теоретичного пізнання [див.: 7]. У більш широкому значенні поняття трансцендентного стосується того, що завжди залишається за обрієм знаного людьми буття як щось належне.

Досвід, який був накопичений протягом тривалого історичного існування метафізики, дає можливість дослідити періоди її кризи, післякризові оновлення і передбачити можливості подальшого розвитку. Конструктивний варіант такого підходу подав сучасний німецький філософ Карл-Отто Апель (1922 р.н.) [див.: 5; 1; 2, С.76-92]. На його думку, доречніше говорити не про еволюцію метафізики як такої у напрямку її поступового зникнення, а про зміну парадигм (від грецького (παράδείγμα – зразок, взірець) першої філософії, себто метафізики. Історично першою постала онтологічна метафізика, другою була трансцендентальна філософія свідомості, а в наші часи виправдано говорити про метафізику у формі трансцендентальної семіотики. Загострено стверджуючи, можна сказати, що метафізика не є більше дослідженням «природи» або «сутності речей» або «сутнього» (онтологія), як не є вона також і рефлексією над «уявленням», поняттям «свідомості» або «розуму» (теорія пізнання). Вона скоріше є рефлексією над «значенням» або «смислом» мовних виразів (аналіз мови).

Але залишається питанням прояв метафізичних аспектів саме в науковому знанні. Сучасна філософія науки намагається знайти відповідь на означене питання шляхом співставлення різноманітних інтерпретацій. Зважаючи на таку особливість новітньої філософії науки як її перебування в постнекласичному стані, що дозволяє розширювати загальні уявлення про класичну форму наукового знання та знання як такого, варто відмітити особливу зацікавленість проявом метафізичних елементів у формуванні й становленні наукового знання. Проблема співвіднесення наочного й мислимого займає наразі провідне місце в філософському та науковому дослідженнях.

Наголошуючи на близькості філософії і науки, можна визначити їхні спільні позиції, що стане об’єктивним ґрунтом для подальшої тісної взаємодії. Хоч попри всю їхню близькість, вони залишаються різними, багато в чому навіть альтернативними формами світогляду. Тому будь-яка спроба їхнього ототожнення спричинює до тяжких, інколи навіть фатальних наслідків. Такими були наслідки намагання витлумачити філософське знання за образом і подобою знання математичного чи механічного. Воно призвело до відчуження від споглядальності філософії, знищення її парадоксальності, коли, наприклад, виникла натуралістично-технократична «модель» філософії, створена в ідеологічно обмеженому СРСР, та проголошення цього «монстра» єдино «істинною» у світі філософією «діалектичного та історичного матеріалізму» [див.: 3, с.19]. Також варто відзначити й негативну сторону некомпетентного втручання нібито філософії в науку (розправа з кібернетикою і генетикою в СРСР на «базі» сталінського діамату) [див.: 3, с.20]. Подібні змішування й втручання відбувалися в добу Середньовіччя внаслідок такого ж безкомпромісного втручання релігії в науку та філософію.

Щодо «схожості» між наукою та філософією, насамперед вказується на теоретичну форму їхнього змісту. Також спільною виступає і націленість обох на пізнання загального, яке називається так через те, що вбирає у свій зміст не просто «суму» наявного (існуючого «тут» і «зараз») одиничного, а й містить у собі все багатство його (одиничного) можливих проявів. Тобто загальне містить у собі не тільки те, що дійсно було в минулому, а й усе те, що могло б тоді бути; не тільки те, що дійсно є тепер, а й усе те, що може бути; не тільки те, що дійсно буде в майбутньому, а й те, що могло б у ньому бути. Такий момент є характерним і для наукового методу пізнання, який намагається спрогнозувати подальший хід подій, базуючись на здобутому досвіді, і для філософського, що зосереджено проектує будь-який ймовірний перебіг подій, опираючись на світоглядні форми буття.

Та наука «схоплює» загальне як таке, саме по собі, безвідносно до людських інтересів та оцінок, що дає їй змогу з цих позицій репрезентувати «незацікавлене», «байдуже» знання. Таке знання часто сама наука визначає як об’єктивне, а отже й достовірне. Натомість філософія обов’язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль, пізнає загальне не просто як єдність дійсного та можливого, але й як бажане (чи небажане), не тільки сутнє, а й належне. Отже, на відміну від науки, філософія завжди є знанням «зацікавленим», «небайдужим», іншими словами, світоглядним.

Розрізняючи «мудрість» («софію», філософію) і «знання» («епістеме», науку), вже античні мислителі вказували на їхню якісну несумісність, на різні ракурси сприйняття й осмислення дійсного. «Нагромадження знання не навчає мудрості» [4, с.341], – наголошував Геракліт в VІ ст. до н. е.

Існує твердження, що з самого початку філософія була «сукупним знанням про світ», яке містило в собі елементи фізичних, хімічних, біологічних та інших знань, котрі згодом поступово відгалужувалися від філософського «загалу» та перетворювались на самостійні галузі наукового, вже не філософського, знання. Однак слід зауважити, що конкретні елементи фізичних, хімічних та інших знань не були науковим («незацікавленим») знанням у лоні філософії. Ці знання «звільнялися» від світоглядно-оціночних моментів, перестаючи бути філософією і стаючи водночас наукою лише в міру свого кількісного зростання і відповідної систематизації та «автономізації» (перетворення на автономну галузь).

Розмежовуючи філософське (світоглядне) знання та знання наукове, ведемо мову про розділеність самої реальності на суб’єкт (активну частину реальності, що виступає носієм предметно-практичної, пізнавальної, емоційно-вольової та ін. активності) та об’єкт. У ролі останнього виступає реальність, на яку спрямовано активність суб’єкта. Суб’єктом, як правило, визнається людина (індивід, група, колектив, нація, людство), оскільки саме людині притаманна активність у визначеному розумінні. Об’єктом стає здебільшого навколишній світ у цілому або ж частково. Об’єктом тут може бути й сама людина, оскільки активність пізнання може спрямовуватись і на саму себе, і на іншу людину чи людей [3, с.24].

Абстрагуючись у процесі пізнання від самого відношення (пізнавального, предметно-практичного тощо) суб’єкта до об’єкта, набуваємо знання про об’єкт сам по собі. Таким чином оформлюється наукове («незацікавлене») знання про природу (фізика, хімія, геологія тощо), суспільство (історія, мовознавство, етнопсихологія тощо), людину (антропологія, фізіологія вищої нервової діяльності, психологія тощо). Проте суб’єкт, що розглядається сам по собі, безвідносно до об’єкта, втрачає властивості суб’єкта, перестає бути ним і стає просто людиною як біологічною, психічною і т.п. істотою. Аналогічно й об’єкт – не маючи відношення до суб’єкта, залишається лише природою (механічною, фізичною, людською тощо). Таким чином реальність, що пізнається поза суб’єкт-об’єктним відношенням, є предметом науки. Однак та ж реальність, але розглянута з боку суб’єкт-об’єктного відношення, є предметом філософії.

Особливого значення має розрізнення смислових ознак філософії та науки, що вказують на їхнє іманентне представлення дійсності. Як означуване поняття в системі наукового знання панівним є поняття «епістемного» (від грец. «episteme» – знання, наука). Воно є альтернативним філософській «софійності» й означає знання, що передбачає «збіг», тотожність свого змісту зі змістом сутнього, а отже таким, що спрямоване на отримання істини. Істина ж, як відомо, максимально елімінує зі свого змісту все, що виходить за межі сутнього (можливе, належне, доброчесне тощо) [див.: 3].

На противагу епістемному способу сприйняття дійсності софійний спосіб філософування допускає як нормальний стан людської думки плюралізм, «поліфонію» припущень, творче розмаїття людської думки. Єдність та «одностайність» в досягненні поставленої мети останньої, що тиражуються від індивіда до індивіда, здатні розширити межі сприйняття й розуміння. Епістемний спосіб отримання даних про світ і його феномени (включно з людиною) загалом нагадує своєрідну догматику, що зводить діалог до монологу, поліфонію до монофонії. Тобто епістемність науки звертається до одиничного представлення й вузького вивчення того чи того феномену. Філософський же спосіб осягнення світу лежить в площині міжособистісних відношень та творчого осмислення.

Момент кореляції епістемного й метафізичного аспектів в сучасній філософії науки особливо чітко простежується в працях постнекласичних дослідників. Так, В.Стьопін вважає, що новітній шлях розвитку наукового та філософського знання повинен лежати в якісно іншому вимірі. Наголошуючи на особливості постнекласичної раціональності в науковому пізанні, з її розширеним уявлення про зміст і смисл категорії «причинність», дослідник зауважує діалектичну єдність епістемного й метафізичного моментів в сучасній філософії науки [8, с.250]. Їхні переходи від ідейного, або теоретичного, світоглядного до наявного, або емпіричного, споглядального дають реальний поштовх в процесах дослідження світу і його феноменів.

Отже, можемо співставити в загальних рисах особливості вияву метафізичних аспектів та епістемних моментів в сучасній філософії науки на основі характеристики відмінніостей основних положень філософії та науки, що уможливлюють різнобічне сприйняття дійсності та розкривають ширший обсяг її вивчення. Варто відзначити сумірність пізнавальних моментів філософського та наукового методів, які перебувають в діалектичній взаємодії й постійно взаємодоповнюються.