СУЧАСНОГО ПРИРОДНИЧО-НАУКОВОГО ЗНАННЯ

Розглянуто проблему формування, тлумачення та функціонування знання у природничих науках. Виділено вплив на пошук нового знання суб’єктивності дослідника, його ситуації, мови тощо. Автор наголошує на основних моментах залежності знання від контексту в якому воно перебуває, виокремлюючи суб’єктивність не як ознаку знання «одного», а як можливість інтерпретації цього знання «іншими», «різними». Ситуація сучасного природничого знання окреслена у статті як позиція концепту, тобто поняття введеного постмодерною філософією. Застосовуючи поняття концепт до знання, розкриваємо не тільки його структуру, а також внутрішній смисл, що розкриває саму реальність.

Ключові слова: атрибутивність, знання, науковець, мова, природознавство, суб’єктивність, концепт.

Актуальність. Природничі науки станом на кінець ХХ – початок ХХІ ст. поступово наблизилися за своєю схематичністю до сфери соціально-гуманітарного знання і цьому сприяла назка процесів як внутрішніх, так і зовнішніх. Завжди існувало припущення, що соціально-гуманітраним наукам, до певної міри, властиві допускові знання. Основною причиною цього слід вбачати у тому, що вони схильні були запозичати моделі і окремі елементи концептів із сфери природничого знання, а не навпаки і тим самим ніби підкреслювали власну залежність від природничих наук. Такими прикладами можна вважати механіку, яка після здобутків Ісака Ньютона набула статусу взірця та стала основою того, що Томас Кун у ХХ ст. назвав парадигмою. Двісті років механіка мала статус не тільки метатеорії у фізиці, але й в інших науках: біології – людина-машина, соціальних дисциплінах – суспільство як надскладний механізм тощо. У ХІХ ст. безпрецедентно абсолютного статусу набула теорія із іншої галузі природничого знання, маємо на увазі теорію еволюції Чарльза Дарвіна. Еволюціонізм, у дарвінівському варіанті, навіть вийшов за межі науки і набував статусу ідеології, причому такої, яка вважалася у деяких європейських державах як офіційна доктрина й політика. Виникає закономірне питання, що поєднує такі віддалені у часі наукові події? Це те, що, на нашу думку, визначає саму природу потреби людини знати і діяти.

Відомо, що знання не завжди носить прикладний характер і таки маємо більше підстав говорити про людську потребу пізнавати невідоме, ніж просто знати, щоб створювати комфортні умови свого існування. Адже прикладне знання потребує набагато менше напруження фінансового і людського потенціалу, аніж знання заради пізнання, тобто коли метою того, що ми хочемо знати є невідоме, те яке ми хочемо знати, зробити відомим (назвемо таке знання пізнавальним). Між цими типами знань існує ще одна надзвичайно важлива відмінність, котру ми ще розглянемо нижче докладніше, а саме коли пізнавальне знання може мати негативну характеристику, у такому випадку пізнавальний процес не приводить нас до відкриття того, що є метою нашого пізнання. Відбувається процес відкриття побічного знання, яке можливо відповідає на те, чим не є об’єкт нашого пізнавального інтересу. Такий процес неможливий для прикладного знання, оскільки негативна характеристика означає, що дане знання не має прикладного характеру, а отже є хибним, а можливо навіть шкідливим. Така неоднозначна ситуація у сфері природничо-наукового знання ставить перед дослідниками і філософами низку питань, серед яких однією із ключових постає тема самої події трансформації, якою є її природа та які наслідки матиме для науки.

Хоча до даної тематики сьогодні звертаються часто в науковій літературі, проте ряд характеристик не знайшли повного відображення. Зокрема, до таких мало досліджених аспектів слід віднести інтерпретаційну складову будь-якого отриманого знання, вплив на неї особистості науковця, тобто мова йде про звернення уваги на складову так званого намагання науковця, бути «об’єктивним». Тут, на нашу думку, не достатньо повно звернено увагу на здобутки постмодерної філософії, яка здатна розширити розуміння процесів у сучасній природничо-науковій сфері. Насамперед, йдеться про варіативність формулювання науковцями гіпотез, теорій на основі сприйняття, дослідження певного виміру дійсності.

Тема наукового знання є однією із найбільш широко досліджених у галузі філософії науки. Водночас більшість публікацій присвячено класичним уявленням про епістемологію, вплив на неї наукових відкриттів тощо. У процесі все більшого виявлення певних кризових явищ у галузі природничо-наукового знання з’являються публікації, які розкривають це явище. Фізик Т.Каланов (Узбекистан) присвятив декілька своїх публікацій цій темі, зокрема він вважає, що ситуація сучасної фізики, а точніше кризовий стан криється в самих її підвалинах. Він стверджує, що «Останнім часом з’ясувалось, що фундамент фізики, котрий був побудований, не здатен протистояти натиску нових даних і прогрес науки викличе переворот в її основах. З цього слідує, що наші уявлення про фізичну реальність ніколи не можуть бути остаточними» [3, с.3]. Звертає увагу на трансформацію раціональності, за умов постмодерну, В.Ратніков (Україна), який наголошує на тому, що хоча постмодернізм інколи радикально ставиться до науки, інколи зводячись до антисцієнтизму, проте він вказує на ті сторони наукового знання, які довгий час вважались абсолютними, наприклад, «орієнтувати нас на більш тверезе і критичне усвідомлення можливостей та меж науки».

Інший вітчизняний дослідник сучасного стану природничо-наукового знання В.Лук’янець розглядає його у контексті не тільки класичних уявлень, але надає більш важливого значення для становлення природничо-наукових концептів поняттям синергетика, квантово-польової космофізики, нано та геномо технологіям тощо. Тим самим він легалізує поняття, які не завжди мають характер загальновизнаних, проте глибоко впливають не тільки на науку, але й саму людину. Загалом проблематика стану природно-наукового знання часто стає предметом дослідження філософів та науковців, проте у контексті нашого осмислення можливо найбільш продуктивним буде звернути увагу на деякі представлені вище, а також на окремі спроби осмислення феномену трансформації природничих наук у постмодерністській літературі.

Метою даної статті слід вважати потребу аналізу трансформацій природничо-наукового знання та можливість використання в його полі поняття концепту як спроби охарактеризувати таке знання.

Особливості трансформації знання та відхід від єдиної та глибоко інтегрованої його моделі помітив ще Ж.-Ф.Ліотар, який вбачав переформатування знання як перехід до «спеціального та диференційованого». При цьому французький філософ розглядає спеціальність знання та його все дальше розгалуження як процес закономірний, бо світ який ми пізнаємо все одно залишається одним, а не розщеплюється на кілька. На думку німецького філософа Вольфганга Вельша, наука стикається із тим, що отримуване нею знання про реальність не може бути прив’язане до цілісної і глибоко інтегрованої дійсності, а тому «Немає – загалом – жодного доступу до цілого, все пізнання є обмеженим» [2, с.163]. З одного боку, видається, що це не несе ніякої загрози науці та знанню, але насправді піддається сумніву основа, тобто поняття та уявлення про ціле як необхідну наукову точку зору. Дану ситуацію Ліотар назвав «кризою основ», власне ця ідея, у подальшому стала одним із джерел філософії постмодерну. У цьому контексті Вельш вважає, що паралельний курс розвитку філософії і науки збігся не випадково, адже природничо-наукові концепти у ХХ ст. наблизились до понять, які впроваджувались ще Кантом, а згодом Ніцше. Звідси В.Вельш зазначає «…виявляється, що постмодерн конвертується в базові теореми наукового модерну ХХ ст. Коли сьогодні плюральність, дисконтинуальність, антагонізм і партикулярність проникають в ядро наукової свідомості, вони утворюють основні категорії постмодерного світогляду» [2, с.164].

Науковець, сам того не помічаючи, стає носієм згаданих переконань, а отже вони впливають на майбутнє відкрите знання і що не менш важливо, на його осмислення. Реальність постає однією монодійсністю, але з багатьма проявами, а це знаходить відображення у природничо-наукових концептах. Навіть якщо відійти від таких показових прикладів у галузі точних наук як загальна теорія відносності Айнштайна, принципу невизначеності Гайзенберґа та принципу неповноти Ґьоделя, які як приклад наводив В.Вельш, все одно в сучасній науці є більш спеціальні теорії, а не тільки дисципліни, які диференціюють знання. Як приклад, можна навести слова вітчизняного астронома Георгія Ковальчука, який зазначив, потрібно скептично відноситись до будь-яких заяв про фундаментальні, неймовірні та інтригуючі відкриття сучасної науки, причиною цього є те, що зокрема у космології існує майже стільки теорій розширення Всесвіту як самих астрономів. Пояснення такого феномену, який стає частиною наукового життя полягає у змінах і трансформаціях усвідомлення ролі самого вченого, – вважає російська дослідниця А.Маркова. Найбільш помітні зміни відбулися в тому, що науковець не відмежований від концептів та практик, які його оточують та є частиною його дійсності. Сучасний науковець, який продукує знання, не представляє окрему спільноту вчених, а також принципи з інших сфер дійсності «вчений як суб’єкт наукової діяльності набуває все більше й більше властивостей, котрі беруть участь у отриманні знання. Якщо у класичній науці суб’єкт звільнявся при можливості від усіх своїх особистих якостей, то тепер навпаки: вчений у якості суб’єкта пізнання «обростає» у певній логічній межі безконечною кількістю характеристик, які, як передбачається, тим або іншим чином можуть приймати участь у продукуванні знання» [4, с.236].

У такий спосіб, можливість виникнення нового знання зростає, але це веде, як зазначав В.Вельш, до його диференціації. Такий підхід до пошуку наукового знання отримав відповідну назву у західній дослідницькій літературі, а саме case study, що дослівно перекладається з англійської як вивчення випадку, а більш широко інтерпретується як метод активного проблемно-ситуативного аналізу. Хоча згаданий метод найбільш популярний у бізнес сфері, але безсумнівно, що його застосування у природничо-науковій сфері сприяє продукуванню нового знання. Диференціація знання за таких умов означає зменшення масштабів досліджуваної проблеми, певну ситуативність даного знання та конкретність. В цьому є й плюс, оскільки отримане знання майже завжди є результативним, тобто позитивним, його можна застосовувати, використовувати тощо. Отримане у такий спосіб знання не потребує діалогічності у ситуації дослідження, але водночас це створює перешкоди для подальшої інтеграції даного знання у загальнонаукове. Водночас як засвідчує життя, для науки дана ситуація не постає нездоланною.

Професор Кембриджського університету Дональд А.Карсон у своїй статті «Небезпеки та привабливі сторони постмодернізму» окреслює декілька основних характеристик властивих постмодерністській епістемології. До них він відносить те, що кожен мислить лише в умовах певного культурного поля у якому виріс, але за таких умов неможливо бути впевненим у чомусь, тому найперше покладатися необхідно на власну інтуїцію чи конкретні відчуття, ніж на щось зовнішнє. Будь-які основи та підстави засновані на людському розумі постмодернізм відкидає, впевнений Карсон. Всі припущення та методи, які вважалися панівними у модернізмі постають для постмодернізму самообманом, ілюзією, оскільки вони ніяк не перевершують наші інтелектуальні можливості. Тобто звідси випливає, що не існує абсолютної істини, що є істиною в певний час і в певній культурі може не бути такою в іншій, констатує позицію постмодерністів Карсон. Більшість представників постмодернізму вважає, що існує багато шляхів до істини.

Ідеї Карсона про постмодерну модель знання постають дещо заангажованими, оскільки він стверджує відкидання у ній будь-яких цінностей і підстав пізнання. Проте, швидше йдеться про те, що британський філософ абсолютизує деякі принципи постмодернізму інтерпретуючи їх майже радикально. Натомість більш чітко розкривають постмодерне розуміння знання наступні слова Карсона: «Постмодернізм наголошує на тому, що нам саме потрібно знати набагато краще ніж, модернізм, адже людське знання це щось більше, ніж раціональність, доведення, підтвердження та лінійне мислення. Незалежно від того, що ми звикли вважати основними підставами людського мислення рефлексію та модерний дискурс не слід забувати також про естетичний, соціальний, інтуїтивний, лінгвістичний та інші фактори нашого мислення» [8, p.16].

Більш широко постмодерні моделі знання представлені мислителями постмодернізму, зокрема досить повними на цю тему можна вважати ідеї висловлені Ж. Дельозом, який взагалі вважає будь-які концепти, в тому числі й наукові, наслідком людської ситуації та уяви або фантазії про неї. Розсудок, припускає Дельоз, має справу лише з конкретними дискретними об’єктами, але при цьому оперує ними в тотальності цілого, через каузальний зв'язок. Підставою цього зв’язку постає здатність людської фантазії поєднувати окремі об’єкти у цілісність, яку називаємо дійсністю, реальністю тощо. Іншими словами, наше ототожнення знання із тим, що існує насправді має своїм джерелом віру, яка, наголошує Дельоз, є повною протилежністю, антагонізмом до рефлексії. Подолати такий вектор пізнання неможливо, оскільки «…ці два принципи передбачають один одного. Віра в існування тіл за суттю охоплює причинність. Проте, з іншого боку, принципи асоціації – оскільки вони визначають дане як деяку систему – потребують презентації даного як світу. Так, що вибір потрібно робити не між одним або іншим принципом, а між всім або нічим, між суперечністю або ніщо» [1, с.83].

Отже, Дельоз визначає неможливість несуперечливого та абсолютного знання, але водночас зрозуміло, що він не закликає табувати наукове пізнання, а сприймати адекватно будь-які наукові концепти. У поняття адекватності французький мислитель вкладає особливість становища творця і першовідкривача знання, так він розуміє формування знання, тобто не тільки відкриття нового, але додумування, дофантазування тощо. Суб’єкт поєднує в собі одиничність конкретної ситуації, яка маніфестується як атрибут емпіричної складової науки, а також специфіку розглядати конкретність у контексті її відношення до цілого, єдиного. Тому, можна припустити, що Дельоз не критикує науку як інституцію, а пропонує змінити віру в її «непомильність» на пошук того знання, яке не завжди може бути прогнозованим. Природа знання може бути зрозумілою на підставі осмислення суб’єкта, який творить, «носить» та інтерпретує його, у цьому проявляється здатність суб’єкта вірити та винаходити. Особливо це помітно, вважає Дельоз, у пізнанні Природи (тобто, природничо-науковому) «…ніщо так радикально не вислизає від нашого пізнання, як сили природи, і ніщо не є більш непотрібним, ніж потреба відрізняти сили та їх прояв. Тоді, яке ми маємо право припускати існування сили та її прояву, яке ми маємо право розмежовувати їх? Вірити – означає висновувати відносно однієї частини природи, виходячи з іншої, яка невідомої. Винаходити – означає розмежовувати сили, встановлювати функціональні цілісності – цілісності, котрі не існують і тим більш не дані в природі» [1, с.87].

На перший погляд, Дельоз надзвичайно критично висловлюється про пошук знання, але з іншого боку, тут помітне не бажання відкинути пошук наукового пояснення природи та її прояву, а зрозуміти механізм виникнення такого знання. За такого тлумачення слід наголосити, що Дельозу вдається, до певної міри, продемонструвати, що постмодернізм не заперечує попередні здобутки філософії та науки про знання, а вказує на його внутрішню структуру, яка, як бачимо, не завжди може бути об’єктивною. Можна сміливо стверджувати, що запропонований підхід не спростовує існуючі схеми наукового знання, але звужує поле їх дії і водночас розширює поле досліджуваних об’єктів.

Російський дослідник історії науки В.Юлов припускає, що постмодерністська установка ставлення до природничо-наукового знання пов’язана із тим як сприймали світ науковці класичної епохи. Тобто, інтуїтивне припущення філософів та природодослідників модерну про те, що світ постає як певна структура, яка може бути розкрита за допомогою людської рефлексії, привело науку до хибних висновків. Юлов вважає, що сучасні постмодерністи розглядають реальність як хаосмос, який репрезентований через «постмодерністську чуттєвість, згідно якої колись гармонійний світ перетворився на хаос». Водночас хаотична реальність не означає постійну безструктурність, а зумовлює неможливість схоплення цілісності дійсності через монополярну інтерпретацію її проявів. Погоджуючись з таким підходом, існує можливість усвідомлення того, чому у сучасних природознавчих концептах не має тотальної узгодженості. Тут важливою є потреба прийняття ідеї про множинність проявів дійсності, а відповідно широкого потенційного поля її тлумачення, яке інколи може виходити за межі «логоцентризму», класичної раціональності та каузальних зв’язків.

Такі зміни хоча й навантажені дещо революційним змістом, але вони форматують старе наукове тло у нове, здатні розмежувати нові теорії за певними конкретними відношеннями до проявів реальності, до конкретних вимірів. Такі трансформації відповідають процесам у сучасному природничо-науковому знанні, оскільки автори концептів займаючись творчим науковим пошуком не зобов’язані виходити із принципу відмови від власної суб’єктивності. Якщо у класичному варіанті суб’єктивність накладала певні обмеження на науковий пошук, то у випадку постмодерних змін суб’єктивність не приймається як закономірність, а стає частиною самого знання, точніше його носія та автора. За умови розуміння впливу чинника суб’єктивності існує ймовірність виокремлення його, тобто якщо певне знання може бути охарактеризоване стосовно деяких критеріїв як хибне це означатиме, що певний об’єкт або прояв дійсності не описаний повністю, а лише частково, вибірково тощо, таке знання є конкретним і ситуативним. Приблизно це відповідає класичним тлумаченням про знання, але більше визначенню чуттєвого рівня знання, водночас атрибут постмодерності пропонує теж тлумачення для раціонального рівня пізнання. Юлов погоджується з постмодерністами стосовно ситуації дослідника «Дійсно способом існування вченого постає його дослідницька діяльність, де домінують мовні процеси» [7, с.567].

Суб’єктивна, особистісна та конкретна ситуація, в якій перебуває дослідник, на думку більшості постмодерністів, зумовлена власне і мовою, причому у такому контексті значення мови переоцінити складно. Мова як носій інформації й основне джерело для формування отримання та накопичення знання, набуває особливого статусу у сенсі відношення реальність-людина-знання. Ось як визначає даний взаємозв’язок Юлов: «Якщо традиційний об’єкт науки розпався на фрагменти, то та сама участь спіткала й суб’єкта. Автор наукових творів як раніше, вже не здатний знаходитися поза межами мовного різоморфного середовища, він стає одним із його елементів. Вчений як Я втрачає свою визначеність, перетворюється в безособистісну та анонімну подію мовної гри. Його змістом постає серія функціональних актів для надання смислу означаючим. Серед них можна виділити запитання, інтерпретацію, оцінювання та критику» [7, с.567]. Якщо текст має своє життя і не залежить від автора, то постмодернізм легалізує таку властивість як особистісне тлумачення різними дослідниками по-різному одного й того ж поля дослідження, тобто формується поліваріантність тлумачення знання, внаслідок чого, про це ми вже згадували вище, дезінтеграція знання відбувається не за принципом хибне-істинне, а за – чим є і чим не є предмет дослідження.

Беручи до уваги природничо-наукове знання, можна дійти висновки, що воно не підпадає під вище окреслене, але оскільки будь-яке знання не з’явилось би без свого дослідника, то природничі науки теж входять до мовної сфери. Відмінність сучасного природничо-наукового знання від класичного уявлення про нього полягає у тому, що перше, визнаючи певну суб’єктивність будь-якого знання, відокремлює його від власного автора, науковця. У класичному уявленні про природничо-наукове знання, науковець прагнучи об’єктивності, сам себе має «вивести» із сфери суб’єктивного, із кола об’єкта, але зробити це повністю не може. Тому науковець класичного типу, витрачає зусилля не на сам об’єкт, а на «вихід» з його сфери, яка може впливати на його об’єктивність. Зважаючи на це, сучасне розуміння природничо-наукових концептів більш продуктивне або більш ближче до реальності «У сучасному поліморфному Всесвіті людині потрібен не один традиційний діалект чи ідіолект, а різні типи мов, щоб досягти успіху в житті, тому і «Я», з цієї точки зору, – всього-на-всього витвір мови. «Я» кожного з людей є сумою багатьох мов – мови сім’ї, дитинства, дружби й усього іншого великого світу. Перехід від однієї з них до іншої навіть у межах однієї великої мови змінює «Я» сприяючи доповненню його в одних аспектах і водночас звужуючи в інших» [5, с.128-129].

Досліднику складно уникнути ситуації неоднозначності знання, оскільки воно сформоване на основі певних понять, а поняття залежні від мови, тексту. Знання природничо-наукове, в силу своєї залежності від абсолютності понять точних наук, було не таке гнучке як гуманітарне, але все ж таки ситуація змінюється. На думку Вольфганга Депперта (Німеччина), наука намагаючись позбутися всього стороннього, «чужого» до поняття об’єктивності, все одно не уникла того з чого вона виникла, вона не диференціювалась від окремих інтерпретацій понять, які мають мало спільного з раціональністю, каузальністю тощо. Для природничо-наукового знання надзвичайно важливим моментом є існування цілісної реальності, в котрій окреме, одиничне все ж частина загального. Співвідношення частини та загального, тобто скажімо механіки і фізики загалом, можливе на певних спільних поняттях, що є справедливими для них обох, але Депперт вважає, що таке співвідношення швидше модель, ніж реальність, а якщо це так, то зрозуміло чому щось більш загальне може включати у себе багато конкретного. Природничі науки, у намаганні відійти від «людського» елемента насправді цього не зробили. Причина банальна, наука та її творці науковці обрали своїм орієнтиром сприйняття простору-часу характерне для людської чутливості та визначили її як необхідну умову будь-якого природничо-наукового знання [6, с.191]. Навіть сьогодні запланований порядок постає визначальним для науки, тобто ми не знаємо яким він є, але стверджуємо, що є. Депперт називає такий процес космізацією, запозичуючи дане поняття у М.Еліаде.

Сьогодні процес космізації у точних науках набув форми математичного апарату, проте це не спростовує його допустовості. Науковець у процесі творчого пошуку не здатен вийти за межі простору і для нього таким обмеженням є не тільки мова, але й саме розуміння простору-часу, яке зумовлюється історичним фактором: що він має розуміти простір-час так як його попередники, вони є орієнтиром його сприйняття й відчуття простору, а отже продукованого ним знання. Наприклад, час у фізиці може мати інтерпретацію згідно механіки Ньютона, тобто бути однаковим у всіх системах відліку, а може трактуватися з позиції Ейнштейна – різний час у відмінних системах відліку. Очевидно, що концепції науковців будуть різнитися залежно від того, яке поняття часу буде вважатися фундаментальним у їхніх концептах, це якщо мова йде про історичну панораму знання. Розглядаючи ситуацію сучасного стану природничо-наукового знання, стає помітним, що розширення інтерпретації та розуміння дійсності поступово набуває допустового характеру, водночас він не означає неможливість пізнавати реальність, а розширює поле осмислення рівнів її проявів.

Висновки. У творчому пошуку науковця присутній елемент суб’єктивності, яка пов’язана із його особистісними цінностями, він може бути й частіш за все є неусвідомленим, проте завдяки сучасній постмодерній філософії ми розуміємо значення цього елементу та вплив на знання. Суб’єктивність у постмодерній ситуації змінює значення та смислове навантаження, її тепер слід розуміти як елемент мовного ряду, коли інтерпретація знання стає важливою характеристикою подальшого осмислення навколишньої дійсності, а особливо розуміння співвідношення її рівнів прояву. Водночас суб’єктивність не означає причетність лише одного дослідника до конкретного знання, а те, що дане знання може тлумачитися різними науковцями, навіть не його творцями, відмінно, тобто автор не здатен остаточно об’єктивувати знання. Причина цього не у хибному розумінні реальності, а не в можливості абсолютизувати певну її структуру, звідси знання у будь-якій галузі, зокрема в природничій, набувають статусу, який визначається тим як може себе проявляти дійсність. Справжнє знання завжди перебуває на межі, воно можливо не може вважатися доконечним, а це легалізує певною мірою вживання поняття концепт у природничо-науковій сфері.