МАРТІН ГАЙДЕҐЕР ПРО СУТНІСНЕ МИСЛЕННЯ

 

Розкриваються основні виміри гайдеґерівської концепції сутнісного мислення через протиставлення “роздуму, що осмислює” та “мислення, що обчислює”. Особливість сутнісного мислення Гайдеґер вбачає у такій діяльності людської істоти, яка спів-діє істотності буття, у такому вчуванні людської істотності (а не просто інтелекту) у неприховане, яке щось робить з самою людиною, заглиблює її у власну сутність та сутність буття.

Ключові слова: мислення, сутнісне мислення, роздум, що осмислює, здоровий розсудок, мислення, що обчислює, одноколійне мислення, метод, строгість.

 

Актуальність звернення до філософської спадщини видатного німецького філософа ХХ ст. Мартіна Гайдеґера не викликає сумнівів. Гайдеґер ретельно й водночас рішуче переосмислює саме мислення, його сутність, і тим самим засвідчує, що знаходить в руслі одвічних філософських запитувань. Адже хіба Кант не переосмислив природу мислення, піддаючи критиці метафізичні спроби попередників? Хіба Гегель не здійснив справжній переворот у логіці як науці про мислення, зовсім по-інакшому розуміючи мислення та його природу? Хіба Платон та Аристотель, Декарт і Спіноза не виконували таку ж саму роботу? Мислення – одвічний (Е.Ільєнков вважав, що – єдиний) предмет філософії. Переосмислення мислення, його природи та сутності – одвічний спосіб руху та здійснення справжньої філософської думки. Переосмислити – не значить додати щось “нове”, переосмислювати – це рухатися вглиб самого мислення (відповідно – буття), виходячи на нові горизонти розуміння. Цікаво, що гайдеґерівське розуміння сутності мислення (як сутнісного мислення) вельми істотно корелюється з спінозівським, гегелівським та ільєнківським його тлумаченням, про що йдеться в одній з наших статей [3].

Гайдеґерівська концепція мислення неодноразово ставала предметом аналізу. Це насамперед праці Ж.Бофре, В.Бібіхіна, В.Пушкіна, В.Конєва, О.Матвейчева, Ю.Разінова та ін. Проте розуміння мислення як власне сутнісного мислення потребує поглиблення аналізу, в тому числі через протиставлення його звичайному мисленню, що калькулює, розраховує.

Метою статті є розкриття змісту концепції М.Гайдеґера стосовно сутнісного мислення, окреслення основних характеристик “роздуму, що осмислює” та “мислення, що обчислює”, “одноколійного мислення”.

Сутнісне мислення стосується сутнісного. Але як опинитися у сфері саме того “сутнісного зв’язку”, щоб почати мислити? Яким чином розпочати мислити, мислити істотне і мислити істотно, сутнісно? Гайдеґер переконаний, що навчання мисленню має неодмінно супроводжуватися певним відучуванням, – у розумінні прощання зі старим, звичним мисленням, виходом з нього. “Ми, сьогоднішні, зможемо вчитися, лише розучуючись, причому одночасно; у нашому випадку потрібно сказати так: ми зможемо навчитися мисленню тільки і тільки тоді, коли до самих основ відучимося від його минулої істоти” [6, c. 39]. Справа мислення вражає, і тим більше вона вражає, чим більш вільно, свобідно ми тримаємося стосовно забобонів. Що для цього потрібно? Гайдеґер відповідає: “Для цього потрібна готовність слухати. Вона дозволить нам подолати перепону звичних гадок і увійти у більш вільний простір” [6, c.99]. Що ж це за “минула істота” мислення, перепона звичних гадок та забобонів?

Гайдеґер сутнісне мислення (як роздум, що осмислює) протиставляє мисленню, що калькулює [3]. Мислення, що обчислює, є обмеженою формою мислення як такого, початок котрої відноситься до ХVII ст. “Обчислювати – у широкому сутнісному розумінні – значить брати щось у розрахунок, приймати у розгляд, розраховувати на щось, тобто чекати від нього певного результату. У цьому плані будь-яке упредметнення дійсного є обчислюванням” [8, c. 246]. Адже будь-який розрахунок зводить те, що обчислюється, до такого, що розчислене, щоб ужити його у наступних розрахунках. Розрахунок, вважає Гайдеґер, не дозволяє нічому іншому з’явитися, окрім того, що піддається обчисленню. Кожна річ не є самою собою, а постає лише тим, чим вона вважається. Виникнення розрахунків з сутнім зазвичай розцінюється як прояснення його буття, проте буття як таке недоступне розрахунковому мисленню. Розрахунок заздалегідь потребує, щоб сутнє було обчислюваним. Таке вживання, що споживає, видає дійсну, винищувальну природу розрахунку. “Тільки безмежна здатність числа до зростання, причому без відмінності у напряму і більшого, і малого, приховує винищувальну сутність рахування за його продуктами і надає мисленню, що розраховує, видимість продуктивності, хоча вже наперед вирішеним способом, а не тільки у своїх кінцевих результатах воно примушує рахуватися з сутнім єдино в образі такого, що поставляється і споживається. Мислення, що розраховує, саме примушує себе до необхідності оволодівати всім виходячи із законовідповідності свого підходу [7, c. 39]”. Мислення, орієнтована на розрахунок, працює у режимі діяльного використання будь-якого сутнього з метою панування, оволодіння.

Подібний тип мислення Гайдеґер, безсумнівно, піддає критиці. Проте він його не відкидає, оскільки саме цьому мисленню (реалізованому в науці) європейське людство має завдячувати за грандіозні цивілізаційні здобутки. Гайдеґер спростовує претензії розрахункового мислення на представництво самої природи, сутності мислення як такого. Будучи віддані такому мисленню, “ми ще не мислимо”.

Варто звернути увагу на простий факт: адже наші звичайні уявлення про мислення, його завдання і спосіб здійснення діяльності так чи інакше потрапляють під усі Гайдеґерівські характеристики мислення, що калькулює. Мислення – для прорахунку певних ситуацій, розрахунку шляхів оптимального досягнення мети. Це не просто прикладання готових схем, матриць, алгоритмів, – тоді взагалі не потрібне мислення. А яку саме схему застосувати у даному конкретному випадку, якому правилу віддати перевагу? – Треба хоч трошки поміркувати, тобто застосувати кантівську “здатність судження”: адже немає голових правил для правильного застосування тих чи інших правил у суто конкретній ситуації. Треба думати, діяти відповідно до логіки розташування та розгортання даної ситуації, тобто співвіднести свої дії, форму здійснення активності з конфігурацією реальності, яка (конфігурація) щоразу нова, інша і вельми конкретна. Розрахункове мислення – необхідний момент мислення, проте лише момент. Його абсолютизація має вельми негативні наслідки. До речі, саме у такому ракурсі і вивчають мислення у сучасній психології: як здатність вирішення завдань, задач, проблем. Іншими словами, виокремлюється технологічний бік справи. Від досліджень мислення чекають технологій, технологічних інновацій. Останнім часом дуже популярними, судячи з кількості публікацій та захищених дисертацій, є розмови про “проективне мислення” та його формування. Мабуть, вважається, що саме зверненням до такого мислення буде активуватися творчість школярів і студентів. – Можливо. Але лише у дуже вузькому спектрі, оскільки людська творчість аж ніяк не зводиться тільки до “проектувальної діяльності”. А проективне мислення несе у собі усі “родові плями” технократичного мислення, мислення, що обчислює і калькулює. Воно здатне навіть и “смисли” розраховувати та прораховувати, але все заздалегідь спрямоване на забезпечення діяльності впорядкування, пристосування, використання.

Перешкодою не тільки до адекватного розуміння сутності мислення, але й для повноцінного запитування про неї, за Гайдеґером, стоїть “здоровий людський розсудок”, який висуває сумніви стосовно доцільності запитання про сутність істини. Здоровий людський розсудок “стукає у двері, за якими ховається відчутна корисність, і старанно виступає проти знання про сутність сутнього, котре як істотне знання з давніх пор називається ‘філософією’” [9, c. 9]. “Здоров’я” такого розсудку, його “тверезість” круто замішані на корисності, і під таким кутом зору він і судить, роз-суджує. Без сумніву, іноді так і треба, але аж ніяк не завжди. “Здоров’я” людського розсудку – це його несприйнятливість ні до якої гідності запитування, а сам він – ніби притулок для тих, хто по натурі заздрить мисленню. Такий розсудок, говорить Гайдеґер, хоч колись щось взагалі почав, щось осмислив із начала? [6, c. 127]. У цьому розумінні розсудок зі своїм “здоров’ям” ніколи нічого насправді не “починає” і не “зачинає”, його доля (і, до речі, призначення) – середина, бути десь посередині, бути посередником; посередність – невідворотне місце, якість, властивість, характер здорового людського розсудку.

“Буденний людський розсудок має свою власну необхідність: він стверджує своє право за допомогою тільки йому одному підвладної зброї. Це – посилання на свої претензії та сумніви як на щось ‘cаме по собі зрозуміле’. Але філософія ніколи не зможе спростувати буденний розсудок, оскільки він глухий до її мови. Вона не посміє побажати коли-небудь його спростувати, тому що буденний розсудок сліпий, щоб бачити те, що вона відкриває погляду, який споглядає сутність” [9, c.9]. До речі, Гайдеґер вважає, що ми самі заохочуємо опір здорового розсудку, “саме собою зрозумілого” проти будь-яких зазіхань з боку сумніву (тобто, філософії) через свою впевненість у численних “істинах” життєвого досвіду і поведінки, наукового дослідження, художньої уяви та віри. Тут “ми ще не мислимо” і навіть не збираємось мислити, уникаючи ситуації мислення. Здоровий людський розсудок будь-яке питання стосовно мислення та його природи розцінює як напад на самого себе і свою горезвісну чуттєвість. “Але питання, що таке філософія за визначенням здорового розсудку, що виправдовує себе у своїй сфері, не торкається істотності філософії, котру можна визначити тільки з співвіднесеності – першопочатковою істиною сутнього як такого в цілому. Але оскільки істина у своїй повноті включає у себе неістину і, передуючи вся і все, володіє як приховування (таїни), філософія як вияснення цієї істини знаходиться у розладі з самою собою. Її мислення – це спокій покірності, яка не зраджує сутнє в цілому у його прихованості. Її мислення може стати також рішучістю, що характеризує строгість, котра не руйнує укриття, і примушує беззахисну сутність вийти у простоту понятійного і таким чином у її власну істину” [9, c.26]. Гайдеґер вважає, що у своїй впертості винуватий не самий розсудок як такий: ми самі дозволяємо йому опановувати нас. “Ми могли б цей здоровий людський розсудок залишити його власним манерам, якби він все знову і знову з впертістю не прокрадався саме через нас самих і туди, де ми прикладаємо всі зусилля відмовитися від саме собою зрозумілого як міри мислення” [6, c.132-133].

Гайдеґер закликає своїх учнів відмовитися від звички одноколійного мислення: “Ви, проте, істотно полегшите собі вслуховування, якщо з часом відвикнете від звички, котру варто позначити іменуванням ‘одноколійне мислення’. Панування цього роду представлення навряд чи може бути оглянуте повністю. Колія має справу з рейками, а рейки з технікою. Ми б занадто легко віднеслися до справи, якби вирішили, що панування цього одноколійного мислення виникає з міркувань людської зручності. Одноколійне мислення, яке все далі розповсюджується в у самих різноманітних формах, є одна з... непередбачених і непомітних форм панування істотності техніки, ця істотність хоче саме безумовної однозначності і тому її потребує” [6, c.108-109]. В.Пушкін з цього приводу зазначає: “Гайдеґер протистоїть ‘торжеству’ техніцистськи-планомірного мислення. Він дає побачити ті стихії буття, котрі нівелюють особистість, перетворюють спільність людей у безлику масу, слово і смисл – у балаканину” [5, c.344].

Одноколійна обмеженість нашого звичного мислення, отже, не просто випливає з нашої нерозвиненості і потягу до зручних, спрощений способів пояснення світу чи здійснення вчинків, у цьому феномені проступає – досить непомітно – істотність техніки. Одноколійне мислення – це дещо інше, ніж просто однобічне мислення, воно має більшу широту дій і більш високе походження. Одноколійне та однобічне – це, власне, не мислення, а гадка.

До речі, науки – теж однобічні, а не просто людський здоровий розсудок, математика не знає, що таке математика. Істотність предметних областей самих наук, історія, мистецтво, поезія, мова, природа, людина, Бог – залишаються недоступними для наук. Гайдеґер рішуче стверджує, що істотність названих областей – це справа мислення. Оскільки науки як науки не мають до цієї справи жодного підходу, то має бути сказане, що науки не мислять. Але при цьому мислення не вважає себе вище за науки [6, c.110], просто у мислення і наук – різні завдання.

Теза Гайдеґера “наука не мислить” є вельми ризикованою, сміливою, зухвалою. “Скандальною” називає її О.Матвейчев [4, c.24]. Науковці могли б і образитись. Адже всередині науки відбувається інтенсивна інтелектуальна діяльність – як на емпіричному, так і теоретичному рівні. Проте для Гайдеґера інтелектуальна активність не дорівнює беззастережно і автоматично мисленню як такому. Наука досліджує сутнє, шукаючи інваріанти зв’язків, співвідношеня різноманітних мір, – закономірності. Але здійснюється це не з метою “збереження істини буття”, а суто за Френсісом Беконом: щоб панувати над природою, треба спочатку підкоритися їй. Функцію видимості “підкорення” природі здійснює наука, випитуючи у природи її “тайни”, тобто закони. І все (принаймні у новоєвропейській історії[4]) для того, щоб панувати над сутнім, розпоряджатися ним, використовувати його для збільшення міри оволодіння і панування. Так “воля до влади” переростає у “волю до волі”.

Наука не є роздумом, що осмислює; тут – обчислення у багатоманітних формах. Сказав же В.Ключевський: “Психологія з науки про душу перетворилася на науку про її відсутність”. Психологія піддалась спокусі стати наукою на взірець фізико-математичного природознавства, ґрунтовно оволоділа об’єктним мисленням, має, безперечно, серйозні здобутки, але ось душа як саме душа – відсутня. Душевне є такою реальність, яка назавжди залишиться річчю-в-собі для позитивно-наукового (“чистого”) розуму, що і доводив (і вдало довів) Імануїл Кант.

Цікаво, що у суто наукового і буденно-повсякденного мислення є спільні риси, якщо подивитися під Гайдеґерівським кутом зору, і це насамперед – обчислювальний характер, розрахунок. Таке мислення має незаперечно творчий (у даному випадку – проективний) характер, оскільки перетворює своє форми і засоби, проте воно як мислення не ставить під запитання ані ті цілі, які обслуговує, ані саме буття того, хто вживає це мислення, тим самим і не доростаючи до запитування про буття сутнього. Зрозуміло, наукове мислення обчислює методологічно вивірено, воно постійно стурбоване нарощенням свого методологічного оснащення, потенціалу. Для наукового мислення методологія постає своєрідною “священною коровою”, на яку треба молитися. Мислення є як таке, на думку Олега Матвейчева, не може користуватися методом, “оскільки ‘мето-годос’, у перекладі з грецької, є ‘путь-за-кимось’, колія, одноколійність. Мислення, напроти, є ‘годос’, тобто торування путі, прокладання його, постійні повороти...” [4, c.24]. Це не значить, що сутнісному мисленню не притаманні свої методологічні засади, але у нього – своєрідний “методос”, шлях, особливі путі.

Одноколійне мислення потребує точності термінології. Гайдеґер зазначає, що на площині односторонньої одноманітної гадки тільки і зачинається одноколійне мислення. “Посередництвом цього все приводиться до однозначності понять і термінів, точність яких не тільки відповідає точності технічного підходу, але і має з такою одне і те ж саме сутнісне походження. Найближчим чином ми повинні лише не упускати з виду, що одноколійне мислення не тільки не збігається з односторонньою гадкою, але й надбудовується над нею і водночас її перетворює” [6, c.112]. Зростаюча влада одноколійного мислення створює певний порядок нашого життя. “Можливо порядок, у який ми втягнені і якому надані Тим, що від нас відтягується, у своєму висковзуванні. Ми іменуємо це тим, що призиває мислити; воно показує себе у тому, що ми ще не мислимо” [6, c.112]. У межах такого порядку відбувається псування слів, мови. “Домівка буття” стає вельми захаращеною і незатишною. “На місце власне обжитої мови і її обжитих слів приходять слова звичайні. Це звичайне мовлення стає ужитком. З ним усюди стикаються і тримають його за щось загальноприйняте і навіть єдино задану міру. А те, що тут вибивається з ряду звичності у спробі жити у раніше обжитому власному мовленні мови, одразу ж кваліфікується як злочин проти того, що задає міру. Це таврують як сваволю та ігрище. І це все у порядку речей, якщо у звичному бачать єдино правильну міру і сама звичність у своїй звичності не піддається вимірюванню. Це перевертання у звичному, котре ставлять під протекторат людського розсудку, який покладається природним, не є випадкове і ми не можемо його оцінювати недооцінюючи. Це перевертання у звичному належить високій і небезпечній грі, у котру нас увела істотність мови” [6, с.147-148]. – Все це приводить до того, що щось відбувається з людиною, вона звужується, все більш ціпко і вперто, як каже Гайдеґер, “влаштовується єдино на поверхні своєї істотності, що існувала до сих пір, і буде дозволяти собі вважати лише поверхню цієї площини єдиним простором свого існування” [6, c.66].

Мислення як сутнісне саме є шлях (ось чому у нього своє ставлення до “методології”), тобто – “методос. Ми відповідаємо цьому шляху тільки тоді, коли вже знаходимось в путі. Бути в путі, щоб його прокладати – це одне. Але є й інше – встати на цей путь звідкись зі сторони і розмірковувати про те, чи розрізнюються ті чи інші відрізки путі тощо; це діло всякого, того, хто не знаходиться в путі і навіть не має наміру йти по ньому, а залишає себе в стороні, щоб лише представляти і обговорювати цей путь, рефлектувати стосовно нього. Ось чому роздум, що осмислює, не є просто рефлексією. Але що треба, щоб ми стали на путь? – Гайдеґер відповідає: “Для того, щоб ми опинилися в путі, ми повинні, звісно, зрушитися (рос. перекл. – тронуться). Це сказано у подвійному значенні: по-перше, ми зворушені (рос. перекл. – тронуты), тобто самі відкриваємося перспективі, що розкривається, і напряму путі, і, по-друге, ми відправляємося в путь, тобто робимо кроки, без котрих немає жодного путі. Путь мислення не тягнеться звідкись кудись як прокладене десь шосе, він також самий по собі взагалі не існує десь наявно. Хід і тільки хід, у даному випадку мисляче запитування, суть в-чинок (Be-wegung) (рос. перекл. – по-ступок). Це Be-wegung є дозвіл путі явитися. Цей характер мислительного путі належить наперед-забіганню мислення, котре зі своєї сторони полягає у загадковому усамітненні, у високому і несентиментальному значенні цього слова” [6, c.261-262].

Ось таким способом Гайдеґер характеризує путь сутнісного мислення і способи його здійснення. Це – зрушення і зворушення, мисляче запитування, вчинок. Тут, як бачимо, працюють не категорії, а екзістенціали. А своїм слухачам лектор Мартін Гайдеґер каже: ми приблизно вже зрозуміли слово “мислення”, нехай навіть з невизначеним значенням, що ми маємо на увазі під “мисленням” щось таке, що відбувається завдяки дії людського духу [6, c.152]. Саме духу, а не просто інтелекту, інтелектуальної напруги та праці, завдяки задіяності усієї людської істоти в її власне людській і власне істотності.

Точність мислення ніколи не збігається зі строгістю мислення. Строгість мислі, за Гайдеґером, черпає свою сутність від того роду настороженості, з якою думка стоїть на стражі свого відношення до істотності сутнього. А точне мислення – зв’язує себе обов’язком рахуватися з сутнім і служити виключно йому [7, c.39]. В.Бібіхін з цього приводу влучно зауважує: “строгість мислі не у логічному формалізмі, а у вірності досвіду буття” [1, c.433].

“Сутнісне бачення”, каже Гайдеґер, – це філософія. А філософія – не просто заняття для думки, яка захоплена грою загальними поняттями, причому таке заняття, якому можна віддаватися, а можна і не віддаватися, оскільки в обох випадках нічого істотного не відбувається [10, c.262]. Отже, сутнісне мислення (бачення) іманентно пов’язане з тим, що з людиною, яка ступила на цей шлях, вкинула себе у цю ситуацію, щось відбувається.

Отже, сутність мислення як сутнісного мислення Гайдеґер вбачає у такій діяльності людської істоти, яка спів-діє істотності буття, у такому вчуванні людської істотності (а не просто інтелекту) у неприховане, яке щось робить з самою людиною, заглиблює її у власну сутність та сутність буття.. “Неприховане як таке може розкриватися для людини і через людину тільки тоді, коли відношення, яке розкриває, тримається неприхованого і відповідає (рос. перекл. – сообразуется) йому” [10, c.113]. При цьому німецький мислитель рішуче протиставляє таке мислення (роздум, що осмислює) широко розповсюдженому типу мислення, яке розраховує, обчислює з метою використання, панування та розпорядження.