Проблема цивілізаційної приналежності української культури

Основи російсько-української цивілізаційної єдності були закладені ще в далекому протослов'янському дохристиянському минулому, а остаточно оформилися після прийняття християнства, в результаті цього кроку, а також пов'язаних з ним і безпосередньо обумовлених ним подій та процесів у період Х-ХІІІ ст. Потужним дієвим стимулом закріплення такої близькості слід вважати багатовікову плідну традицію спільної державності, розпочату з Київської Русі і продовжену вже в змінених історичних умовах і в новому етнонаціональному контексті в Русі Московській і Російської імперії, а потім і в СРСР.

В останні роки цивілізаційна приналежність українців і росіян не змінилася і не могла змінитися, скільки би спекуляцій не прозвучало з цього приводу. Нація, в принципі, здатна волею частини еліти змінити вектор свого цивілізаційного розвитку. Така зміна, проте, являє собою серйозний виклик національній ідентичності (а разом з нею і - національної безпеки) володіючи реальним ресурсом для того, щоб спровокувати втрату цієї ідентичності.

Набувають останнім часом все більшу популярність в Україні пошуки нової української ідентичності, кардинально відмінною від російської і максимально наближеної до європейської, - не виглядають ані достатньо обґрунтованими, ані перспективними з точки зору досягнення тих прагматичних цілей, якими вони, власне, обумовлені.

Підштовхування українців до цивілізаційного дистанціювання від Росії не супроводжується, на жаль, реальними пропозиціями хоча б більш-менш прийнятною для них самих альтернативи.

60.Репресивна політика радянського керівнецтва щодо української інтелігенції. Важливе значення для вивчення політичних репресій мало видання збірника „Репресоване краєзнавство”. На основі широкого масиву джерел, зокрема архівно-слідчих справ, у ньому охарактеризовано життя і діяльність майже 50 діячів науки і культури, імена яких десятиріччями невиправдано замовчувалися.

Розробці проблеми політичних репресій сприяли ухвалені вищими державними органами влади України законодавчі акти про реабілітацію незаконно репресованих громадян. На загальнодержавному та регіональному рівнях вивчення теми активізували заходи для реалізації Державної програми з підготовки науково-документальної серії книг „Реабілітовані історією”.

Великий внесок у дослідження політичних репресій в Україні зробив Ю.Шаповал Базуючись на архівних документах і матеріалах ЦК КП(б)У та спецслужб, що десятиріччями були недоступні для науковців, автор ґрунтовно аналізує складний період суспільно-політичного життя України 1920 – 1930-х років. Дослідник докладно розглянув механізми політичних репресій, участь та роль українських учених у протидії тоталітарному режимові, на прикладах їхнього життя та діяльності показав вплив політичних репресій на свідомість інтелігенції, її громадянську позицію.

Значними є здобутки вітчизняних істориків у вивченні питань діяльності репресивно-каральних органів. У працях І.Біласа, С.Білоконя, Р.Подкура, В.Ченцова детально проаналізовано роботу спеціальних органів (НК, ДПУ, ОДПУ, НКВС) з організації та проведення політичних репресій. Проте дослідники з огляду на поставлені наукові завдання практично не торкаються ідеологічних аспектів партійно-радянської репресивної політики.

Діяльність західноукраїнської інтелігенції в радянській Україні 1920 – 1930-х роках знайшла відображення в монографіях О.Рубльова та Ю.Черченка. Вчені аналізують політичні репресії проти науковців-вихідців із Західної України, акцентуючи увагу на ідеологічних чинниках їх проведення. Ідеологічні мотиви переслідувань наукової інтелігенції радянським режимом фрагментарно розкрито в дослідженнях В.Пристайка, В.Очеретянка, Г.Вербіленко, В.Гусєва, І.Верби, Д.Архірейського, В.Ченцова.

Підсумком великої роботи з переосмислення у вітчизняній історіографії проблеми політичного терору в Україні є колективна монографія „Політичний терор і тероризм в Україні”. У дослідженні частково висвітлено ідеологічну складову політичних репресій, зокрема проти наукової інтелігенції України

.