Іван Никифорович

(1920–2007)

Учасник Великої Вітчизняної війни, генерал-майор авіації, двічі Герой Радянського Союзу.

Народився в с. Нехайки (тепер Драбівського р-ну Черкаської обл.) в сім’ї селянина. Після закінчення 7 класів загальноосвітньої школи (1938) працював слюсарем на заводі в м. Дніпродзержинськ (Дніпропетровська обл.), одночасно навчався в аероклубі, який закінчив у 1940 р. Вступив до Качинської військової авіаційної школи, після закінчення якої (1941) служив льотчиком у підрозділах Військово-повітряних сил Одеського військового округу.

Під час Великої Вітчизняної війни, з червня 1941 р. – заступник командира ескадрильї 4-го винищувального авіаційного полку (11-й змішаний авіаційний корпус, 15-та повітряна армія, Брянський фронт) старший лейтенант Степаненко до серпня 1943 р. здійснив 232 бойові вильоти, особисто збив 14 літаків ворога. Воював також на Південному, Сталінградському, Північно-Кавказькому, 2-му Прибалтійському та Ленінградському фронтах. Брав участь у Сталінградській і Курській битвах, у боях на Кубані, звільненні Білорусі та Прибалтики.

За мужність і героїзм, проявлені у боях з німецько-фашистськими загарбниками, старшому лейтенантові Степаненку Івану Никифоровичу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 квітня 1944 р. присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Призначений командиром ескадрильї того ж полку (185-та винищувальна авіаційна дивізія, 14-й винищувальний авіаційний корпус, 15-та повітряна армія, 2-й Прибалтійський фронт).

За період Великої Вітчизняної війни майор І. Н. Степаненко здійснив 414 бойових вильотів на винищувачах І-153, “Харрікейн”, Як-7 і Як-9. У 118 повітряних боях збив особисто 33 і в складі групи — 9 літаків ворога. Під час бойових дій був двічі поранений. Літак Івана Степаненка під час ведення повітряних боїв шість разів був підбитий.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 серпня 1945 р. майор Степаненко Іван Никифорович нагороджений другою медаллю “Золота Зірка”.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни проходив подальшу службу в армії. У 1949 р. закінчив Військову академію ім. М. В. Фрунзе, у 1957 р. – Військову академію Генерального штабу. Командував авіаційними з’єднаннями, освоїв реактивні винищувачі МіГ-15 і МіГ-17. У 1958 р. Степаненку І. Н. присвоєно військове звання генерал-майора авіації, а у 1966 р. – звання заслуженого військового льотчика СРСР. З 1976 р. І. Н. Степаненко – у запасі.

Нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденом Олександра Невського, двома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня, п’ятьма орденами “Червоної Зірки”, медалями.

Довгий час проживав у Львові, останні роки життя – у Черкасах, де й помер 31 травня 2007 р. і похований.

На увічнення пам’яті героя на його батьківщині встановлено бронзове погруддя. 8 грудня 2008 р. в м. Черкаси було урочисто відкрито меморіальну дошку Герою Радянського Союз І.Н. Степаненку.

 

Стецько Ярослав

(1912 – 1986)

Активний діяч ОУН. Псевдонім З. Карбович, Є. Орловецький, Б. Озерський та інші. Член ОУН з 1923 р. З 1931 р. – редактор підпільних видань організації, член крайового проводу юнацтва, з 1941 р. – перший заступник провідника ОУН (Степана Бандери). Після проголошення у 30.VI.1941 році у Львові відновлення Української держави Ярослава Стецько було обрано головою державного правління. В 1941 – 1944 роках перебував у німецькому концтаборі. Після звільнення в 1946-1986 роках керував антибільшовицьким Блоком Народів, іншими антикомуністичними організаціями, зокрема, у 1967 році виступив організатором Світової антикомуністичної ліги. В 1968-1986 роках – голова проводу ОУР-р. Був головою Проводу ОУН. Автор багатьох праць та статей. Помер і похований у Мюнхені.

Стус

Василь Семенович

(1938 – 1985)

Поет і громадський діяч. Закінчив історико-філологічний факультет Донецького педагогічного університету. З 1964 року – аспірант інституту літератури АН України. В 1965 році виступив проти хвилі арештів серед діячів української культури, за що був виключений з аспірантури, звільнений з роботи у державному архіві. В 1972 році арештований і засуджений до 5 років таборів та 3 років заслання. У 1979 році повернувся до Києва, проте в 1980 році знову заарештований і засуджений до 15 років ув’язнення. Помер у таборі на Уралі. Перепохований 19.XІ.1989 році в Києві. Твори: збірки віршів “Зимові дерева” (1970 р.), “Свіча в свічаді” (вид. 1986 р.), “Палімпсести” (вид. 1986 р.).

Теліга

Олена Іванівна

(1907 – 1942)

Поетеса, публіцист і політична діячка. З 1939 року жила у Кракові. Очолила мистецьке товариство “Зарево”, працювала в освітніх установах. Була членом Організації українських націоналістів. Після нападу Німеччини на СРСР видавала в Києві журнал “Литаври”. Очолила новозасновану спілку письменників, виступала з доповідями, палко викривала політику Гітлера щодо України. Розстріляна фашистами в Бабиному Яру. Перша збірка Олени Теліги (“Душа на стороні”) опублікована у 1946 році.