Валентин Костянтинович

(нар. 4.07.1940)

Український політичний і державний діяч. Виконувач обов'язків Прем'єр-міністр України (2-12 жовтня 1992 р.). Від вересня 1994 – голова Рахункової палати України.

Народився 4 липня 1940 р. в м. Одеса в робітничій родині.

У 1962 р. закінчив Одеський інженерно-будівельний інститут. Набув спеціальність інженера-будівельника. Направлено на будівництво Київської ГЕС, де працював на посаді майстра.

Від лютого до серпня 1963 р. – інженер-конструктор Одеської кіностудії. Від серпня 1963 р. до вересня 1965 р. – інженер-конструктор проектного інституту “Укрдіпрогідроліз” у м. Одеса. Протягом 1965–70 рр. працював на Іллічівському заводі залізобетонних конструкцій. Від грудня 1970 р. до квітня 1973 р. – начальник виробничого відділу, директор заводу залізобетонних конструкцій № 3 тресту “Одесазалізобетон”. У 1973–76 рр. – завідуючий відділом будівництва Одеського міськкому компартії України. До 1980 р. працював першим секретарем Приморського райкому компартії України, а від березня 1980 р. до березня 1983 р. – другим секретарем Одеського міськкому компартії України.

Від березня 1983 р. до березня 1992 р. – голова виконкому Одеської міської ради народних депутатів. Від березня до липня 1992 р. представник Президента України в Одеській області. Займався науково-дослідною роботою. Від 11 липня 1992 р. – перший віце-прем’єр-міністр України. Від 2 до 12 жовтня 1992 р. виконував обов’язки прем’єр-міністра України.

Кандидатська дисертація: “Удосконалення організаційно-економічного управління великим містом” (1992 р.). Докторська дисертація: “Удосконалення управління соціально-економічними процесами в регіонах” (1996 р.). Автор понад 200 наукових праць, з проблем соціально-економічного розвитку України, становлення ринкової економіки, регіональної політики, формування і виконання державних бюджетів, ролі виконавчих і законодавчих органів у цьому процесі тощо, зокрема книг: “Украину возродят регионы” (1995 р.), “Украинское Причерноморье: потенциальные возможности и перспективы развития” (1996 р.), “Регионы Украины – проблемы развития” (1997 р.), “Покаяние?!” (1997 р.), “Основи економічної теорії” (2000 р.), “Основи єдиної системи державного фінансового контролю в Україні” (2006 р.), “Пятилетки независимости: Экономические ссе” (2007 р.). Член-кореспондент Національної академії наук України. Академік Академії економічних наук. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки за цикл робіт з проблем регіональної та соціально-економічної політики (2003 р.). Почесний академік Міжнародної Кадрової Академії (2004 р.). Президент Федерації альпінізму України, організатор і керівник першої національної експедиції “Еверест-99”, майстер спорту по альпінізму.

Герой України (2009 р.). Заслужений економіст України. Заслужений тренер України. Член Спілки журналістів України. Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, “За заслуги” I, II і ІІІ ст., Ярослава Мудрого V ступеня, “За розбудову України” ім. М. Грушевського IV ст., Почесною грамотою Верховної Ради України, медалями.

Скоропадський

Павло Петрович

(1873 – 1945)

Нащадок лівобережного гетьмана Івана Скоропадського, учасник російсько-японської війни. З 1912 року – генерал-майор. В 1914 – 1917 роках – командир гвардійських кавалерійських частин. В 1917 році обраний почесним військовим отаманом Вільного Козацтва. В квітні-грудні 1918 році – гетьман Української держави. Приділяв увагу вирішенню економічно-фінансових проблем держави, сприяв створенню системи судочинства, здійснював розбудову Збройних сил Української Держави. Сприяв поступу науки, культури, освіти в Україні. Гетьман проводив українізацію держапарату та освітніх і наукових заходів. За свого гетьманства мав намір встановити твердий і усталений державний лад, об’єднаний постаттю монарха. З 1918 року – в еміграції в Німеччині. Співзасновник Українського наукового університету (Берлін; 1926 – 1945 рр.). Загинув в Берліні під час авіабомбардування.

Скрипник Микола Олексійович

(1872 – 1933)

Радянський, партійний і державний діяч. З грудня 1917 р. – в Україні, спочатку народний секретар у справах праці, з березня 1918 р. – голова Народного секретаріату. Один з організаторів КП(б)У. Боровся за встановлення більшовицького режиму в Україні. З 1921 р. – на відповідальних посадах в Україні, в тому числі у 1927–1933 рр. – нарком освіти. Був активним провідником українізації.

Народився у слободі Ясинувата Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині місто в Донецькій області) в родині службовця-залізничника. Початкову освіту отримав у двокласній сільській школі. Далі навчався в Ізюмській реальній школі, з якої був виключений за революційну діяльність (пропаганда серед селян). В 1900 р. склав у Курську екстерном іспит за реальну школу і вступив до Технологічного Інституту в Петербурзі. Невдовзі примикає до ленінського крила російської соціал-демократії. Заарештований уперше в 1901 р., М. “Скрипник не закінчив навчання, став професійним революціонером” і до 1917 р. вів активну підпільну більшовицьку роботу. На його рахунку 17 арештів, 7 заслань, 6 втеч, смертний вирок.

В 1917 р. – член головного штабу Жовтневої революції – Петроградського військово-революційного комітету, а також член комісії з організації Вищої ради народного господарства. У грудні 1917 р. на більшовицькому з'їзді рад у Харкові його заочно обрано членом першого радянського уряду в Україні (т. зв. Народного Секретаріату), де він обіймав посади секретаря торгівлі й промисловості, праці, закордонних справ. На доручення В. Леніна, він виїзджає з Петербургу на Україну і в березні 1918 р. стає головою згаданого уряду. На т. зв. Таганрозькій нараді (19 – 20. 4. 1918) М. Скрипника обрано гол. бюро для утворення КП(б)У, на першому з'їзді якої, що відбувся в Москві (5 – 12. 7. 1918), він виступав головним доповідачем. Але після з'їзду був усунений від керівництва КП(б)У і залишений у Москві, де якийсь час був членом колеґії Всерос. ЧК і завідувачем її відділу для боротьби з контрреволюцією. З квітня 1920 р. повернувся на Україну, де був спершу народився секретарем робітничо-сел. інспекції, 1921-22 рр. – нар. комісаром внутр. справ, 1922-27 – нар. комісаром юстиції та генеральним прокурором, з березня 1927 р. до лютого 1933 р. – нар. комісаром освіти, а останні місяці перед смертю – голова Держплану і заступником голови Раднаркому УСРР.

М. Скрипник відігравав також велику роль у партійному керівництві, бувши з 1920 р. чл. ЦК КП(б)У і кандидатом у чл. (з 1923 р.), а з 1925 р. чл. його політбюра, брав активну участь в організації Комінтерну, в якому очолював делегацію КП(б)У і був членом його виконкому. Крім того був директором Укр. Інституту Марксизму-ленінізму, головою Укр. товариства істориків-марксистів (з 1928 р.), а 1929 р. став дійсний член УАН.

Був ініціатором запровадження українізації. Під його керівництвом була завершена українізація преси, початкового і сер. шкільництва, значною мірою було українізоване викладання у високих школах. Крім того, М. Скрипник скликав у 1927 р. всеукр. (з участю вчених і з-поза УСРР) правописну конференцію, в наслідок якої був опрацьований т. зв. “скрипниківський” правопис, затверджений 1928 р., який усував русифікаційні впливи з української мови.

В 1933 р. вчинив самогубство, виражаючи незгоду з радянською системою керівництва.

 

Степаненко