Пересопницьке Євангеліє” як вітчизняна першокнига. Книги, слов’янські першодруки.
визначна рукописна пам'ятка староукраїнської літературної мови й мистецтва, переклад євангелія так званою простою мовою, досить близькою до народної. Рукопис зберігається в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського З 1991 року Пересопницьке Євангеліє входить в атрибутику прийняття присяги президентами України. Рукопис Пересопницького євангелія складається з 482 пергаментних аркушів, ілюстрованих мініатюрами невідомого художника, який зробив чотири малюнки євангелістів – Матвія, Марка, Луки та Івана і декорував перші сторінки з використанням рослинних орнаментів. Вага цього фоліанту перевищує дев’ять кілограмів. Він оправлений у дубові дошки, які обтягнуті зеленим оксамитом.
До складу тексту увійшли: «Наука читання и найденя євангеліям», що відкривається передмовою; чотири Євангелія, кожному з яких передують покажчик глав та передмова; післямова й місяцеслов. Текст пам’ятки поділений на глави, кожна з яких починається з сумарія (короткого змісту викладу наступної глави).
Щодо графіки й почерку Пресопницький рукопис здобув першість під оглядом краси й різнородності мотивів і форми окремих букв. Щодо багатства орнаментальних мотивів Пересопницьке Євангеліє займає перше місце серед українських і взагалі серед східнослов’янських рукописів. Маємо тут дуже багато заставок, ініціалів, і всі вони дуже різнородні від найпростішої й найдавнішої форми до складної візантійської, геометричної й інших. Головний зміст орнаменту Пересопницького рукопису це рослинні мотиви. Цей орнамент походить, без сумніву, з XVI століття. Пересопницьке Євангеліє писалося староукраїнською мовою на землях Волині. Пересопницького Євангелія, протягом чотирьох із половиною століть ця найдавніша українськомовна книга, що дійшла до нас, була і залишиться однією з найбільших святинь України. Її попередниці — Реймське, Остромирове, Луцьке, Дубенське Євангелія — визначні пам’ятки вітчизняного рукописання, назавжди покинули українську землю. Пересопницьке ж доля зберігала для нас. Це невипадково. Його значимість особлива, оскільки воно яскраво підкреслює національну ідентичність українського народу. Першодруки Розвиток прогресивних способів видання книг на українських теренах відбувався в руслі загальних тенденцій епохи Відродження XV — XVI ст. і був пов'язаний з поширенням гуманізму. Пробуджені новими гуманістичними ідеями, національні інтелектуальні сили протистояли чужій релігії й державності. Зокрема, такий рух щирився у Польщі, під владою якої опинилась Україна після Люблінської унії. Саме гуманістичний рух у другій половині XVI ст. порятував українську націю. Школа й друкарня стали головними засобами протидії чужоземному впливу на національну мову й культуру в той час, коли місцева шляхта польщилася, а молода козацька верства ще не була в силі очолити національний рух. Державний статус України зумовив повернення на Батьківщину численних праць Івана Огієнка, що мають історико-освітянське значення. Його книги «Українська культура» та «Історія українського друкарства» використовують як дидактичний матеріал у викладанні курсу «Історія педагогіки України»
Наведена добірка свідчить, що першими серед слов'ян друкувати книги почали чехи. Наступними були українці, далі — інші слов'яни. Отже, українці першими почали друкувати книги найпоширенішим серед слов'ян кириличним шрифтом. І. Огієнко наголошував, що з українських друкарень, окрім богослужбових, виходило чимало книг світського змісту. Написані вони були різними мовами — церковнослов'янською, польською, латинською. Цим українське книгодрукування відрізнялося від московського. У Москві видавали переважно церковні книги. Видання книг зумовлювалось попитом. Так, в українських братських школах вищого типу (Львівська, Острозька, Київська) латина була обов'язковим курсом. її вивчали настільки ґрунтовно, що латиною снудеї писали вірші, виголошували промови, вели диспути. Книгодрукування глаголицею було започатковане 1483 р. («Міссал»), ймовірно, у Венеції, на потребу слов'ян, які проживали в Істрії, Хорватії та Далмації на північному узбережжі Адріатичного моря. Мова глаголичних книг старослов'янська. Більшість із них зберігаються у фондах бібліотек Росії Більшість друкарів були високоосвіченими людьми. Друкар часто виступав письменником, автором книги, перекладачем, редактором, коректором і «печатним майстром», себто технічним друкарем. Українська книга викопувала широку культурну місію, вона відгукувалася на всі культурні потреби свого часу. Богослужбові, науково-богословські книги покликані були порятувати віру в умовах католицького впливу. Видавали також книги для шкільного вжитку і повчального читання, книги літературного і прикладного змісту. У третій чверті XVI ст. друкарство твердо осіло на заході української землі Протягом 1574 — 1648 рр. в Україні діяло більш як 20 друкарень, їхня продукція була гострою зброєю в боротьбі проти польсько-като лицької експансії за утвердження слов'янської і власне української самосвідомості 1769 р. Київська лавра просила дозволу видрукувати українські букварі, бо московських люди не розуміють і не хочуть купувати, але синод не дозволив. Наказано було одібрати назад ті букварі, що вже були на руках, а також збирати по церквах старі українські книжки і міняти їх на московські. Суворо підкреслювалося, щоб у надрукованих в Україні книжках порівняно з московськими «никакой розни и прибавки в слог речей отнюдь не было». Уся ця боротьба йшла за книги церковного та шкільного вжитку. Зрозуміло, що це були найбільш поширені книги, розраховані па учнів, дорослих читачів, і навіть безграмотних слухачів, яких було чимало серед парафіян. Інші книги взагалі не дозволялося друкувати в Україні.
|