Кафедра ендокринології
Проросійські мітинги в Криму 23 лютого 2014 року почалися проросійські та проукраїнські мітинги (в останніх брала участь велика кількістькримських татар на чолі з лідером Меджлісу Рефатом Чубаровим). 27 лютого невідомі озброєні люди без знаків розрізнення (ймовірно колишні бійці спецпідрозділу «Беркут», що брали участь в придушенні протестів у Києві («Беркут» було розформовано 25 лютого), та російські спецпризначенці) захопили й блокували Верховну Раду Криму та інші адміністративні будівлі, аеропорти у Сімферополі та Севастополі, установи зв'язку, засоби масової інформаціїтощо. На їхню вимогу до Парламенту Криму прийшла частина депутатів, що проголосували за проведення референдуму про розширення автономії Криму 25 травня 2014, в день президентських виборів в Україні. При цьому присутність кворуму є сумнівною, оскільки на засідання не допустили ЗМІ. Невдовзі було двічі змінено дату референдуму: перенесено спершу на 30 березня, а потім — на 16 березня. Також було змінено формулювання питання — замість розширення автономії йшлося про приєднання до складу Росії. При цьому, оскільки Україна є унітарною державою, питання про відокремлення регіону можна вирішувати лише на національному референдумі. З огляду на це, ще до проведення референдуму лідери країн ЄС, США та багатьох інших визнали його незаконним, а його результати — недійсними. Захоплення Верховної Ради АРК У ніч на 27 лютого будівлі Верховної Ради та Уряду АРК захопили озброєні невідомі особи та встановили на будівляхросійські прапори. За словами народного депутата Сергія Куніцина адміністративні будівлі захопили професійно підготовлені люди, які озброєні автоматами, кулеметами, гранатометами тощо[53]. За повідомленнями ЗМІ центр Сімферополя було перекрито правоохоронцями, піднятими по тривозі[54], обмежено рух громадського транспорту[55]. Вторгнення російських військ на півострів 1 березня 2014 року Рада Федерації РФ підтримала звернення президента Росії Володимира Путіна про дозвіл на застосування Збройних сил Російської Федерації на території України[56] Рада національної безпеки і оборони України у зв'язку з агресією з боку Росії, ухвалила рішення привести Збройні сили України у повну бойову готовність та розробила «детальний план дій на випадок прямої військової агресії з боку РФ»[57]. «Референдум» 16 березня 16 березня 2014 року відбувся «референдум» про статус Криму, на якому за офіційними даними 96,77% жителів АРКта міста Севастополь проголосували за возз'єднання відповідних територій з Російською Федерацією. 17 березняВерховна Рада АРК проголосила незалежність Республіки Крим, а 18 березня у Георгіївській залі Московського КремляПрезидент Росії Володимир Путін спільно з самопроголошеними Головою Ради Міністрів АРК Сергієм Аксьоновим, спікером Верховної Ради АРК Володимиром Костантиновим, та головою СМДА Олексієм Чалим підписали Договір про прийняття Республіки Крим до складу Росії. 21 березня Рада Федерації Росії прийняла закон про ратифікацію Договору від 18 березня та закон про утворення нових суб'єктів федерації — Республіки Крим та міста федерального значення Севастополь, закріпивши анексію цих регіонів Росією. 27 березня 2014 Генеральна Асамблея ООН підтримала територіальну цілісність України, визнавши Крим і Севастополь її невід'ємними частинами. За відповідну резолюцію проголосували 100 країн-членів ООН зі 194. Проти проголосували 11 країн, 58 країн утрималися, решта не брала участі в голосуванні
79. Культурні здобутки України (1991–2012 рр.). Розвиток національної культури тісно пов'язаний з розбудовою державності в суверенній Україні. Культура в Україні позбавилася ідеологізації радянських часів і стала орієнтуватися на світові загальнолюдські цінності, їй став притаманний плюралізм. 1992 р. Верховна Рада України ухвалила «Основи законодавства про культуру». Фактично це програма розвитку культури, де підкреслюється, що національно-духовне відродження можливе лише на основі демократизації культурного процесу, припинення його денаціоналізації, наявності відповідної матеріальної бази. Видаються раніш заборонені твори українських письменників: Івана Багряного, Олени Теліги, Євгена Плужника, Миколи Хвильового та ін. Розвивається народна творчість. Проводяться різні фестивалі («Таврійські ігри»); конкурси «Червона рута», «Золоті ворота»... Як і в усьому світі в Україні спостерігається тенденція комерціалізації культури, особливо масової. Зокрема за роки незалежності виник вітчизняний шоу бізнес. Популярними стали пісні Таїсії Повалій, Наталії Могилевської, Олександра Пономарьова, групи „Воплі Видоплясова”, „Океан Ельзи” та ін. Складні часи переживає українська освіта. 2001 р. набув сили новий закон України «Про загальну середню освіту в Україні», що передбачає демократизацію, гуманітаризацію системи освіти і впровадження 12-річного терміну навчання та 12-бальної системи. Однак старі недоліки — гіпертрофований бюрократичний контроль за роботою середньої школи, оцінка роботи вчителів за успішністю їх учнів, а також відсутність стимулів до навчання зводять всі реформи у системі середньої освіти до добрих побажань. Встановлені тісні зв'язки з науковими центрами української діаспори: Українським вільним університетом у Мюнхені, українським інститутом при Гарвардському університеті (СПІА), Канадським інститутом українських студій. Обмежений доступ до наукової інформації (хоча Україна активно включилась у систему «Інтернет»). Загострення кадрової проблеми, «відтік умів» за кордон. Великого резонансу в Україні набула мовна проблема. У роки незалежності проходить друга хвиля українізації всіх сфер життя суспільства, але адміністративно-бюрократичні методи її впровадження викликають опір і невдоволення досить значної російськомовної частини українського суспільства, що не сприяє згуртуванню населення України.
У незалежній Україні сфера культури стала плюралістичною. Серед перших лауреатів Шевченківської премії незалежної України були: в'язень сталінських концтаборів письменник і мовознавець Б. Антоненко-Давидович (посмертно), дисиденти письменники І. Калинець, Т. Мельничук, художники М. Максименко, Г. Синиця, капела бандуристів ім. Т. Шевченка з Детройта (США) та хор ім. О. Кошиця з Канади. Лауреатами Державної премії стали письменник І. Чандей, співак В. Зінкевич, мистецтвознавець В. Овсійчук, художник А. Антонюк, науковець Р. Конквест (США). Національні премії 2000 року присуджено письменникові І. Гнатюку, композиторові І. Караманову, художниці М. Тимченко, скульпторові В. Чепелюку, хореографові А. Шекері та ін. З давніх-давен Україна пишалася своє музикою та піснею. Українці завжди були співучим народом. Тому й нині наша країна має багато талановитих співаків. Майстром народної пісні визнано Ніну Матвієнко. У репертуарі співачки були побутові, ліричні, календарно-обрядові пісні, твори сучасних композиторів О. Білаша, В. Шумейка, І. Поклада та ін. За визначні досягнення в галузі культури та пропаганду народного мистецтва Ніна Матвієнко була нагороджена орденами Миколи Чудотворця, княгині Ольги III ступеня. В оперному мистецтві значних успіхів досягла Валентина Степова, народна артистка України, солістка Національної опери. Вона є лауреатом багатьох конкурсів, зокрема Міжнародного конкурсу оперних співаків імені
Почала розширюватися мережа державних театрів. Виникли нові творчі колективи, які вже здобули визнання мистецької громадськості: симфонічний оркестр Національної філармонії України, ансамбль "Київські солісти" під керівництвом Б. Которовича, камерний оркестр у Черкасах, камерний хор у Чернігові та інші. Творча самостійність художніх колективів, які працюють в умовах вільної конкуренції, розширює стильові й тематичні межі театрального мистецтва. Кожного року театри дають до 40 тис. вистав, які відвідують близько 20 млн глядачів. 80.Сучасне становище незалежної України: внутрішня та зовнішня політика. Головна причина поразок демократів сьогодні — це їх власна слабкість, яка є наслідком політичної нерозвиненості суспільства. Особливість сучасного етапу розвитку України полягає в тому, що в попередні історичні періоди нова правляча еліта формувалась паралельно з деградуючою старою елітою. В радянські часи цього не відбулося. Тому грандіозні завдання переходу суспільства до нового якісного стану вирішуються під проводом радянської номенклатури, яка за своїми якостями не відповідає цим вимогам. В Україні ситуація ще більш складна, ніж деінде, тому що республіканська номенклатура, вихована в умовах жорсткої централізації управління, виявилася однією з найбільш неефективних серед республік СРСР.Після прийняття акту про незалежність України перед вітчизняним Міністерством закордонних справ постали нові відповідальні завдання, які вимагали нових професійних підходів, реформування структури МЗС, формування відповідної законодавчої бази. У «Основних напрямках зовнішньої политики» зазначається, що з огляду на своє геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково–технічний та інтелектуальний потенціал, Україна може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі. Неодмінною умовою успішної реалізації Україною своїх можливостей є її активне і повномасштабне входження до світового співтовариства. Долаючи кризові явища в суспільстві і торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на свої фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких визначаються засади, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики 81 Еміграція українців. Украї́нська емігра́ція — термін для визначення українського населення, яке вимушено чи добровільно з економічних, політичних або релігійних причин переселилося за межі етнічної території в іншу країну на постійне чи тривале проживання. Явище починається у другій половині — наприкінці XIX століття і продовжується по нинішній день. Феномен української еміграції та діаспори як частини світового українства є унікальним явищем культури й історії України. Дослідники визначають чотири хвилі переселенського руху в історії української еміграції. Перша хвиля починається з останньої чверті XIX століття і триває до початку Першої світової війни. Ця масова трудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії у Канаду до Російського Сибіру — після революції 1905–1907 рр. Виїздили й до Аргентини, Австралії, Нової Зеландії, на Гавайські острови. Цю першу хвилю еміграції спричинили як і аграрна перенаселеність українських територій, так і утиски: економічні, соціальні, політичні, — і національний гніт з боку австро-угорської і російської імперій. Нащадки цієї хвилі еміграції зараз у шостому-сьомому поколіннях і більш схильні звати себе українцями за походженням — радше ніж емігрантами у країнах проживання. Друга хвиля еміграції українців охоплювала період між Першою і Другою світовими війнами у ХХ столітті і була зумовлена поєднанням соціально-економічних та політичних причин. Емігрували в основному ті українці, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. Це були великі і середні землевласники, торговці, службовці, священослужителі, інтелігенція, солдати і козаки українських військових з'єднань. Вони виїздили до Польщі, Чехословаччини, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччини, Франції, США і Канади. Третя хвиля еміграції викликана головно політичними мотивами і розпочалася наприкінці Другої світової війни. Більшою мірою це репатріанти з англійської, американської, французької окупаційних зон. Найчисленнішими серед них були колишні військовополонені, яких сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками. Істотну частину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані на роботи до Німеччини. Були тут також, звичайно, і біженці, хто відверто сповідував антирадянські погляди. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в Канаді, США, Великобританії, Австралії, Бразилії, Аргентині, Франції. Четверта хвиля — так звана «заробітчанська» — розпочалася у 1990-х роках. Її головні причини — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Деякі дослідники наголошують на умисному створенні безробіття, головним чином — у Західній Україні. В результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і у Росію виїхало близько 7—8 млн. людей. Частина з них, ймовірно, вже не повернеться в Україну Кафедра ендокринології зав. кафедрою проф. БоцюркоВ.І. викладач ас. Костіцька..
|
