Історія науки управління

Кожний із дослідників по-різному розкриває історичну хронологію розвитку управління, однак усі погоджуються з тим, що практика цього явища давня так само, як і організація[1 С. 10-13]. Виконання управлінських функцій є обов'язковим, якщо організація збирається добитися успіху. На глиняних табличках, які датовані III тис. до н. е., записані зведення про комерційні угоди і закони Стародавнього Шумеру, що є чітким доказом існування там практики управління. Цей висновок підтверджується також і тим, що в найстародавніших суспільствах - Шумері, Єгипті та Аккаді - спостерігається трансформація вищої касти священиків у релігійних функціонерів, по своїй суті, управлінців. Це вдалося зробити завдяки вдалому переформулюванню священнослужителями релігійних принципів: якщо раніше боги вимагали людських жертв, то пізніше, як заявляли жерці, їм стала потрібна суто символічна жертва: достатньо, якщо віруючі обмежувалися підношенням грошей, худоби, ремісничих виробів і т.д.

Все це дає підстави для ствердження про першу управлінську революцію в історії людства, в результаті якої з'явився на світ принципово новий тип ділових людей - ще не підприємців, але вже і не релігійних діячів[2]. Підприємливі жерці незабаром стали багатим та впливовим класом. При цьому гроші для них не були самоціллю, вони були побічним результатом релігійної та державної діяльності, оскільки жерці, крім дотримання ритуальних процедур, завідували збором податків, керували державною казною, регулювали державний бюджет, відали майновими справами. Вони старано вели ділову документацію, бухгалтерські розрахунки, юридичні записи, здійснювали постачальницькі, контрольні, планові та інші функції, які відносяться до практики управління. Побічний результат управлінської діяльності жерців - поява писемності, якою потім оволоділи й інші прошарки населення.

Таким чином, в результаті першої управлінської революції управління сформувалося як інструмент комерційної та релігійної діяльності жерців, перетворюючись згодом у соціальний інститут та професійне заняття.

За археологічними розкопками можна простежити і більш старовинні докази існування організацій: навіть доісторичні люди часто жили організованими групами.

Як писав А. Кравченко Друга управлінська революція відбулася приблизно через тисячу років після першої і пов'язана з ім'ям вавилонського правителя Хаммурапі (1792 -1750 рр. до н.е.), який видав відоме зведення законів, яке містило в собі 285 законодавчих актів управління державою. Зведення законів Хаммурапі є цінною пам'яткою давньосхідного права і являє собою черговий етап у розвитку соціального управління. Унікальне значення цього кодексу, який регулював усю різноманітність суспільних відносин між соціальними групами населення, полягає в тому, що він був керівним для адміністраторів всієї великої імперії.

Крім того, Хаммурапі виробив оригінальний лідерський стиль, який надавав йому можливість бути в очах своїх підданих їх опікуном та захисником. Для традиційного методу керівництва, притаманного колишнім династіям царів, це було цінним нововведенням.

Отже, сутність другої революції в управлінні полягає в появі світської манери управління, виникненні першої формальної системи організації та регулювання відносин людей, нарешті, зародженні перших паростків лідерського стилю, а заразом і методів мотивації поведінки.

Через тисячу років після смерті Хаммурапі Вавилон знов нагадує про себе як про центр розвитку практики управління. Цар Навуходоносор II (652 - 605 рр. до н.е.) став автором системи виробничого контролю на текстильних фабриках та в зерносховищах, який першим використав кольорові ярлики, за допомогою яких визначалася продукція. Досягнення Навуходоносора П характеризують третю управлінську революцію. Якщо перша була релігійно-комерційною, друга - світсько-адміністративною, то третя - виробничо-будівельною.

Значну кількість управлінських нововведень можна знайти в Стародавньому Римі, але найвідоміші з них - система територіального управління Діоклетіана (243 - 316 рр. н.е.) та адміністративна організація римської католицької церкви, яку і зараз вважають найбільш досконалою формальною організацією західного світу. В ній дуже проста структура:

папа, кардинал, архієпископ, єпископ та приходський священик. Ця структура, яка була визначена ще засновниками християнства, успішно функціонує і зараз є більш сучасною, ніж структура багатьох організацій, які з'явилися тільки сьогодні, її внесок високо оцінюється в таких галузях управління, як управління персоналом, система влади та авторитету, спеціалізації функцій.

Мабуть, це і є істотна причина того, що Римська католицька церква процвітає протягом багатьох сторіч, в той час як з'являлися та зникали і окремі організації, і цілі народи.

Четверта управлінська революція практично збігається з індустріальною революцією XVII - XVIII віків, котра стимулювала розвиток європейського капіталізму і мала набагато істотніший вплив на теорію та практику соціального управління, ніж усі попередні революції в управлінні.

В міру того, як індустрія переростала межі ранньої фабричної системи (мануфактури) і дозрівала сучасна система акціонерного капіталу, власники капіталу все більше віддалялися від зайняття бізнесом як економічною діяльністю. В результаті замість єдиного керівника - власника з'явилося декілька найманих управляючих-невласників, яких рекрутували з усіх, а не тільки з привілейованих класів. Нова система власності прискорила розвиток промисловості та привела до відокремлення управління від виробництва та капіталу, а потім і до перетворення адміністрації та управління на самостійну соціально-економічну силу. Поступово в управлінні здійснювалася спеціалізація та диференціація функцій, первісні функції організації та контролю доповнювалися плануванням, прогнозуванням, діловодством, постачанням, аналізом господарської діяльності та ін. Із збільшенням функцій управління загострилася проблема їх координації та об'єднання на новій основі. Управління та адміністрація набули спеціальних засобів координування діяльності людей, цілей політики компанії, філософії управління.

Отже, початком четвертої революції в управлінні стала буржуазна революція, яка символізувала вихід на історичну сцену нової фігури -капіталіста, а по закінченні певного часу - найманого управляючого. Іншими словами, початок цієї епохи - поява капіталіста, кінець - поява управляючого (менеджера). Як тільки з'явився клас професійних управляючих, відокремившись від класу капіталістів, стає можливим говорити про новий радикальний переворот у суспільстві, який можна вважати п'ятою управлінською революцією.

Зародження акціонерного капіталу, поява великих корпорацій, централізація банків і транспортних мереж зробили зайвою фігуру індивідуального власника. Його місце почав займати бюрократ - державний чиновник. Адміністративні працівники фактично захопили пануючі висоти в суспільному житті і перетворилися на самостійну соціальну страту. "Люди, які панують в бюро", монополізували техніку управління та канали комунікації. Чиновники - це насамперед ті, хто пройшов спеціальну підготовку і займається управлінням як професійною діяльністю.

Ускладнення управління суспільним виробництвом приводить до монопольного захвату його ключових функцій закритою "статусною групою", яка має свою ідеологію та систему цінностей. Відбувається тотальна бюрократизація управлінського апарату, бюрократія перетворюється в пануючий елемент соціальної структури. Соціологічний аналіз бюрократії як соціального явища найбільш ґрунтовно поданий в працях М.Вебера.

У 1941 р. Дж. Бернхейм написав працю "Менеджерська революція", де за основну провів ідею про те, що в сучасних умовах клас капіталістів практично витіснений класам управляючих. Власне кажучи, ця думка багато в чому збігається з думками М.Вебера, але з тією лише різницею, що замість бюрократії пануючою силою проголошуються менеджери - такий самий соціальний клас, як бюрократія та буржуазія. Власність, вважає Бернхейм, це не просто капітал чи праця, а насамперед контроль. Якщо немає контролю, то немає власності, а контроль в цей час перебуває в руках менеджерів.

Думку про особливу роль управляючих в корпорації і місії менеджменту в суспільстві висловив у своїй книзі "Концепція корпорації" (1946) провідний теоретик менеджменту П.Дракер, який говорив у зв'язку з цим про справжній "менеджмент-бум", коли ідея менеджерської революції охопила сферу не тільки наукової, але і звичайної свідомості. В 1963 р. П.Сорокін заявив про трансформацію капіталістичного класу в менеджерський, а Т.Парсонс - про перехід контролю над виробництвом, який належав родинам власників корпорацій, до управлінського та технічного персоналу. Апофеозом "менеджмент-буму" став відомий бестселлер Дж. Гелбрейта "Нове індустріальне суспільство", основний пафос якого полягав у ствердженні, що професійний менеджмент у великих корпораціях, озброєних сучасною технікою, стає непереможною силою, з якою не можуть зрівнятися ні акціонери, ні уряд.

Перелічені управлінські революції відповідають основним історичним віхам зміни культур та соціальних станів: влада жерців поступово витісняється пануванням військової та цивільної аристократії, на зміну якій прийшли підприємливі буржуа, а останніх на історичній арені змінили наймані працівники або "пролетарі управління".