Правління Директорії
Партії соціалістичної орієнтації у травні 1918 р. утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз). У ніч на 14 листопада на таємному засіданні керівництва політичних партій УНС було створено новий орган відновленої УНР – Директорію на чолі зВ. Винниченком. Командуючим військами став С.Петлюра. Крім того, до складу Директорії увійшли Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко. Отже, Директорія проголосила відродження Української Народної Республіки і відновила її закони. Армія Директорії, ядро якої становив полк січових стрільців полковника Є. Коновалця, розгромило 18 листопада 1918 р. військо гетьмана П. Скоропадського. 14 грудня 1918 р. повстанці здобули Київ. Зрікшись влади, Скоропадський виїхав до Німеччини. З падінням П. Скоропадського і встановленням влади Директорії корпус Січових стрільців у складі шести полків став ударною силою петлюрівської армії. Коли під Мотовилівкою 18 листопада 1918 року війська Директорії розгромили найбільш боєздатні сили гетьмана, стало зрозуміло, що в Україні прийшли до влади інші політичні сили. На початок грудня армія Директорії контролювала майже всю територію України. Проте, вже через півтора місяця Директорія була змушена під ударами Червоної Армії залишити Київ. При цьому, війська Директорії залишили Київ передчасно і швидко. Більшовики були ще далеко і ніяк не могли вступити у місто після евакуації петлюрівців. Тому, між відходом одних і приходом інших утворився вакуум влади – період безвладдя, коли в Києві не було влади взагалі. Це тривало цілий тиждень. Для Директорії почався період безперервних переїздів, жорстокої боротьби за владу, безуспішних пошуків політичної підтримки. Змінювалася обстановка, а з нею і місцезнаходження українського уряду. З Києва уряд Директорії переїхав до Вінниці, а з Вінниці - у Рівне, з Рівного – до Кам’янця-Подільська. Один лише урядовий кабінет міняв свій склад шість разів. Загалом, за підрахунками одного з жителів Києва тих часів, влада в столиці з 1917 до 1920 року мінялася 11 разів. Слід відзначити, що за час свого існування Директорія прокрокувала від республіки до диктатури військових на чолі з С. Петлюрою.
Основними подіями епохи Директорії були: Ø оновлення влади республіканців; Ø акт скинення УНР і ЗУНР; Ø еволюція влади від парламентської форми правління до авторитаризму; Ø вища законодавча влада належала Трудовому конгресові, який був сформований з селянських і робітничих депутатів, представників інтелігенції; Ø постійна експансія радянської Росії до України з кінця 1918 року, в результаті якої була встановлена радянська влада; Ø Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного напрямку; Ø влада передавалась Трудовим радам селянам, робітникам і трудовій інтелігенції; Ø законодавча влада передавалася Трудовому Конгресу, який обирався населенням без участі «поміщиків і капіталістів»; Ø проведення аграрної реформи; Ø обмеження капіталістів, фінансистів.
Помилки Директорії: Ø однією з найважливіших помилок Директорії було те, що вона так і не встановила повністю свою владу в Україні; Ø розтривожена селянська стихія знову громила поміщицькі маєтки, в особняках проводилися обшуки і конфіскації, адже декларуючи ліквідацію приватної власності на землю, уряд так і не зміг втілити в життя цей закон. Водночас недоторканою залишилась і поміщицька земля; Ø Директорія залишилася без підтримки переважної більшості професіоналів, промисловців, державних чиновників, - всіх, без кого нормальне існування держави неможливе; Ø селянська стихія почала швидко перероджуватися в руйнівну анархію. Влада на місцях перейшла до рук місцевих отаманів, які відмовлялися визнавати центральний уряд. Ø Директорія заявила про свою солідарність з робітниками, але разом з тим придушувала страйки і розганяла профспілки; Ø отаманщина почала руйнувати державний механізм УНР. Виборні отамани партизанських загонів часто переходили до самочинства, організовували єврейські погроми. Деякі отамани пізніше перейшли на бік радянської влади; Ø елемент дезорганізації вносило і особисте протистояння Ø у зовнішній політиці Директорія не досягла значних успіхів. Їй не вдалася домовитися про мир з Радянською Росією, хоча переговори про його встановлення велися з кінця грудня 1918 року; Ø не зумівши домовитися з більшовиками про визнання незалежності УНР, Директорія звернулася до представників Антанти, війська якої висадилися в південних містах України. 23 листопада в київських і одеських газетах була надрукована Декларація Антанти про початок інтервенції в Україні. Йшлося про те, що Антанта висадила свої війська з метою подолання анархії і підтримки ладу. У кінці листопада англо-французька ескадра увійшла до Чорного моря і стала на рейді в Севастополі та Одесі. Тим часом на сході і півночі військам Директорії протистояли війська Червоної армії, на заході - польська армія Пілсудського, на півдні, крім Антанти, - добровільні війська А. Денікіна. Через невдалу політику уряду Директорії УНР деякі політичні партії в Україні вирішили вступити у боротьбу проти Директорії. Зокрема, борці організували повстанський рух на Полтавщині, їх підтримував на Херсонщині отаман Григор’єв. Від УСДРГІ відкололася група Ю. Мазуренка - так звані "незалежні", які незабаром підписали угоду з більшовиками про спільну боротьбу з Директорією. Не порозумілася Директорія і з Н. Махном, який у кінці грудня 1918 року разом з більшовиками захопив Катеринослав. 31 грудня 1918 р. - Директорія запропонувала Раді народних комісарів (уряду) РРФСР переговори про мир. Проте дістала відмову, тому що Росія прагнула захопити всю територію України. Директорія намагалася низкою дипломатичних, кроків (спроби налагодження контактів з Антантою, проголошення Акта возз'єднання УНР і ЗУНР тощо) вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та воєнних позицій. Однак ці кроки були безуспішними. Виявився безперспективним курс на союз з Антантою, яка робила ставку на відновлення єдиної і нероздільної небільшовицької Росії. Не виправдав сподівань і акт возз'єднання УНР і ЗУНР (22 січня 1919 р.), який значною мірою мав формальний декларативний характер. Отже УНР і ЗУНР не мали реальних сил, щоб посилити інтеграцію та боронити свою державність. Під час падіння гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва наприкінці січня 1919 р. могла розраховувати лише на 21 тис. бійців. Більшість вояків не хотіли ризикувати життям заради збереження влади Директорії. Поразка Директорії стала реальною після того, як радянські війська 12 січня захопили Чернігів, 19 січня – Полтаву, а 27 січня - Катеринослав. 5 лютого 1919 р. війська УНР залишили Київ, а навесні цього року радянська влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей. Отже, народна підтримка, швидке формування армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання сприяли приходу Директорії до влади. Однак її недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика, відсутність моделі державотворення, протистояння політичних лідерів, слабкість армії, міжнародна ізоляція, втрата контролю за розвитком подій були тими причинами, які не дали змоги Директорії надовго втриматись при владі і побудувати незалежну УНР.
|
