Розділ 1. Наукові положення лісової типології

1.Баланс та інвентар: спільне та відмінне.

.

 

 

Міністерство освіти і науки України

Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича

 

 

Географічний факультет

Кафедра економічної географії та екологічного менеджменту

 

Карбовська Ж.А.

 

 

ГЕОГРАФІЯ ТИПІВ ЛІСУ ТА ЇХ ПРОДУКТИВНІСТЬ

У КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКОМУ ПРИДНІСТРОВ’Ї

(магістерська робота)

 

Допущено до захисту

 

“___ “ ______ 2003 року Науковий керівник:

 

Зав. кафедри проф. В.П.Руденко д.с.-г. н., професор

Швиденко А.Й.

 

Чернівці, 2003

З М І С Т

 

Стор.

Вступ

 

Розділ 1. Наукові положення лісової типології

 

Розділ 2. Особливості природних умов та їх вплив на формування

лісових ресурсів Кам’янець-Подільського Придністров’я

2.1. Адміністративно-організаційна структура Кам’янець-Подільського

держлісгоспу

2.2. Географічне розташування і кліматичні умови

Кам’янець-Подільського Придністров’я

 

Розділ 3. Географія і структура лісового покриву

3.1. Поділ лісів на групи та категорії захисності

3.2. Структура лісового покриву в межах району дослідження

 

Розділ 4. Поширення, породний склад та вікова структура лісів

Кам’янець-Подільського Придністров’я

4.1. Розподіл лісових насаджень за переважаючими породами

4.2. Вікова структура лісових насаджень Кам’янець-Подільського

Придністров’я

 

Розділ 5. Географія типів лісу

5.1. Типи умов зростання, типи лісу та типи лісостанів у

Кам’янець-Подільському Придністров’ї

 

Розділ 6. Продуктивність лісових насаджень

6.1. Аналіз лісових насаджень за бонітетами

6.2. Аналіз лісових насаджень за повнотами

6.3. Запас деревостанів

 

Розділ 7. Заходи щодо покращення лісокористування у Придністров’ї

 

Висновки

 

Література

 

Додатки

 

 

В с т у п

Україна відноситься до малолісних та лісодефіцитних країн, але має

інтенсивне лісове господарство, яке протягом ХХ століття розвивалось на

науковій основі та було одним із кращих на європейському просторі.

Лісистість України складає 15,6% (станом на 2000р.), в той час як науковцями встановлено, що оптимальна лісистість для нашої країни повинна бути не меньше 19-20%. Збільшення лісистості території України до оптимального рівня – один із стратегічних напрямів діяльності у галузі лісового господарства, що дасть можливість не тільки збільшити національні ресурси деревини, а й стабілізувати екологічну ситуацію в країні [22].

Головні принципи лісовідновлення в Україні передбачають вирощування високопродуктивних, біологічно стійких насаджень, які добре виконують захисні та рекреаційні функції. Ретельно, виважено виконаний типологічний аналіз дає можливість визначити резерви у вирощуванні цінної і дефіцитної деревини, допомагає у розв’язанні проблеми оптимальної збалансованості в структурі лісових порід. Одним із основних завдань галузі є забезпечення розширеного відтворення лісів, тобто сторення нових лісових насаджень в обсягах, що перевищують їхнє вирубування [22].

Лісівничо-екологічна типологія – сучасне, найбільш досконале вчення про типи лісу, фундаторами якого є всесвітньо відомі вчені України Є.В.Алексєєв, П.С.Погребняк, Д.В.Воробйов. Саме на цій типологічній основі має розвиватись лісівнича наука і практика нашої держави [27].

Вчення про типи лісу – визначне досягнення української лісівничої науки, а едафічна сітка Алексєєва-Погребняка та розроблена на її основі класифікація дають знання основних закономірностей формування та заміщення типів лісу і в залежності від тих чи інших факторів дозволяє

передбачити можливість існування ще не описаних і не введених до класифікаційної системи типів.

Лісова типологія – це вчення про типи лісу, або лісові рослинні угрупування. Предметом дослідження лісової типології є географічне поширення типів лісу і їх зв’язок з кліматичним та ґрунтовим середовищем. Завданням типології – з’ясування причин, що урізноманітнюють склад, структуру, продуктивність та життєстійкість лісів у просторі, а також причини, що породжують розвиток лісів, перехід від одного типу лісу до іншого у часі [16].

Отже, лісотипологічні дослідження є одним із актуальних напрямів науки

і заслуговує уваги та всебічного вивчення.

Наукова спадщина Г.Ф.Морозова збережена його учнями, а його вчення про ліс і вчення про типи насаджень є основою сучасного лісівництва. Вчення про типи насаджень (лісова типологія) було створене, розвивалось і розвивається для подальшого дослідження стану лісів та забезпечення раціонального лісокористування і ефективного його ведення – поновлення і оновлення лісостанів, підвищення їх продуктивності [29].

Мета магістерської роботи полягає в дослідженні територіальних відмінностей типів лісу та продуктивністі лісових насаджень в розрізі повнот, бонітетів. Об’єктом наших досліджень обрано ліси Кам’янець-Подільського Придністров’я, господарем яких є Кам’янець-Подільський держлісгосп.

Для досягнення поставленої мети нами вирішувались такі завдання:

1. На основі літературних джерел розглянуто та опрацьовано основні наукові

положення лісової типології;

2. Розглянуто та проаналізовано особливості природних умов, що впливають на поширення та формування лісових ресурсів району досліджень;

3. Досліджено географію і структуру лісового покриву району;

4.За таксаційними описами, використовуючи лісотипологічний метод, проаналізовано територіальні відмінності у поширенні лісорослинних умов та типів лісу у Кам’янець-Подільському Придністров’ї, продуктивність лісових насаджень в розрізі повнот, бонітетів; досліджено поширення, породний склад

 

та вікову структуру лісів;

5. Обгрунтовано заходи щодо покращення лісокористування у Придністров’ї;

6. Отримані результати дослідження продуктивності лісових насаджень в розрізі типів лісу можуть бути використані для раціоналізації лісогосподарської діяльності в районі дослідження.

Автор магістерської роботи щиро дякує науковому керівнику – професору А.Й.Швиденко та професору Я.І.Жупанському за надану всебічну допомогу у написанні роботи.

 

 

 

Розділ 1. Наукові положення лісової типології

 

Лісова типологія – це розділ лісознавства, лісової екології, який вивчає закономірності формування лісостанів в умовах певного грунтово-гідрологічного і кліматичного середовища. Спираючись на чинники середовища і біоекологічні (лісівничі) властивості рослин, лісова типологія покликана пояснити причини різноманіття природних насаджень і класифікувати їх за суттєвими ознаками на широкій біоекологічній і географічній основі.

Віддавна лісівники ділили ліси на окремі ділянки, або лісостани, однорідні за складом, формою, віком, походженням, повнотою, бонітетом. Однак насадження з однаковими морфологічними параметрами можуть відрізнятись умовами поновлення, росту і розвитку лісу, якістю деревини, вітростійкістю, особливостями ведення лісового господарства. Таксаційні, морфологічні показники не розкривають причин різноманітності природних лісів за основними життєвими ознаками. В зв’язку з цим і виникла необхідність поділу (класифікації) лісів за типами, які були б однорідні за грунтово-гідрологічними і кліматичними умовами і вимагали, при однаковій таксаційній характеристиці, ідентичних лісогосподарських заходів. Першою спробою такого поділу була народна класифікація, яка виникла з конкретної практичної діяльності: соснові ліси на пісках називали в народі борами, на супісках – суборами, сосново-ялинові ліси на багатих супісках – сураменями, ялинові ліси на суглинках – раменями, дубові ліси на багатому ґрунті – дібровами [29].

Виникнення лісової типології як науки зумовлено ідеєю “типів насаджень”, що сформувалась в практиці російського лісівництва на рубежі ХІХ-ХХ століть.Вперше чітко сформулював ідею типів насаджень В.Я.Добровлянський, а в ботанічній географії – Д.М.Коржинський. А.Ф.Рудзський у виданому в 1888 р. підручнику з упорядкування російських

 

лісів пропонував виділяти і класифікувати насадження, враховуючи характер умов місцеоселення. Ця пропозиція вперше була використана в 1889 р. таксатором Н.К.Генко при лісовпорядкуванні Гайнівського корабельного гаю Біловежської пущі. Виділені ним типи лісу мали народні назви: сосновий ліс по суходолу – лядо, сосна на заболоченому грунті – багон, дубовий ліс зі старою сосною – бор з дубиною, ялина з листяними породами – елосмич, листяний ліс по суходолу – груд, заболочений листяний ліс із вільхи та ясена – ольс. Виконуючи устрій північних лісів, лісовод І.І.Гуторович у 1893 р. виділив дев’ять типів насаджень і дав їм народні назви: болото, рада, согра, ровнядь, холм, лог, бор, біль і суболоть. Його класифікація – найпростіший перелік найбільш поширених на півночі типів лісу з наведенням їх найважливіших ознак: складу насадження, топографічного положення ділянки, надґрунтового покриття, грунтово-гідрологічних умов, якості деревини. В 1897 р. він зазначив, що народна мудрість давно уже визначила цілком виразні типи насаджень, які зустрічаються на півночі і, що класифікація їх побудована за ознаками відмінності ґрунту і топографічного положення. Висловлювання Гуторовича про генетичний зв’язок соснових і березових лісів, про закономірну зміну одних порід іншими було початком визнання корінних і похідних лісостанів.

Відомий в галузі лісового господарства Росії А.А.Крюденер на початку ХХ століття так пропонував розуміти тип насаджень (тип лісу) - це сума всіх чинників, що складають уяву про відомий, конкретний ліс, тобто поєднання кліматичних умов, місцеоселення, ґрунтів, інсоляції, складу і характеру насаджень – ознак, які вказують на умови поновлення та необхідність ведення визначеного господарства.

Д.М.Кравчинському належать ідеї практичного використання лісової типології та далекоглядне розуміння основи лісового господарства Росії – в типах насаджень. В.Я.Добровлянський відмітив необхідність вивчати поновлення лісу і узагальнювати досвід господарських заходів у зв’язку з

 

типами насаджень.

У 1913 р. П.П.Серебренніков зробив узагальнення початкового періоду розвитку лісівничої типології та зазначив, що зародження ідеї про типи лісу на Півночі зумовлені лісовпорядкуванням, а в середніх та південних районах Росії – необхідністю вирішення проблеми природного поновлення лісів. Його вклад у розвиток лісової типології полягав у тому, що він запропонував використовувати склад деревостану як найважливіший критерій оцінки грунтово-гідрологічних умов. У класифікації Серебреннікова наведено 15 типів насаджень, розміщених за ознаками переважання порід і зволоження та поділених на чотири групи: сосни, ялини, модрини, сосни з ялиною. В класифікації уже простежується принцип поділу лісів на типи за категорією багатства ґрунту, яке визначається по переважаючих породах; і за зволоженістю як головному чиннику різноманітності лісів Півночі, тобто більш грунтовне знання про ліс як явище природного середовища. Даний науковий напрямок знаходив нових прихильників. Розробляють типологічні схеми – С.Грузив для Брянського масиву, А.Хитрово і Е.Леман – Казанських дібров, Корнаківський – Телерманівського лісу, Є.Алексєєв для українських лісів тощо.

Новий етап у розвитку лісової типології пов’язаний з іменем професора Г.Ф.Морозова, який у 1904 р. став редактором “Лісового журналу” і опублікував у першому ж випуску статтю “Про типи насаджень та їх значення в лісівництві”. У попередній своїй статті “До питання про типи насаджень” (1903)він зазначив, що ідея типів насаджень дає багато для теорії лісівництва, що лісова типологія має завдання розкрити внутрішні лісівничі властивості насаджень, і рано чи пізно повинен бути складений план типів насаджень Росії. Під типом насаджень Г.Ф.Морозов розумів сукупність насаджень, об’єднаних в одну широку групу спільністю умов місце виростання або грунтово-гідрологічних умов. Він зазначав, що вчення про типи лісу є однією із складових у формуванні лісівництва країни, а природа лісу складається із

природи порід, природи їх лісостанів і природи умов місце виростання. При цьому і склад порід, і їх поєднання в лісостані обумовлюються, перш за все, умовами місцезростання. Життя лісу можливо зрозуміти лише у зв’язку з умовами, в яких і під безпосереднім впливом яких він знаходиться. В лісівничій типології він зазначав ту природну основу, на якій може і повинна творитись лісівнича наука і практика. Підтримуючи ідею лісоводів-типологів, він також визначав типи насаджень за рельєфом і грунтово-гідрологічними умовами.

Г.Ф.Морозов вважав, що типи насаджень мають складати основу лісової дослідної справи, що кожний досвід або дослідження в лісі мусять бути прив’язані до певного типу насаджень, тільки в такому випадку можливо оцінити його, порівняти з іншими, перенести в іншу місцевість. Він наголошував, що при класифікації насаджень необхідно враховувати всі складові, які зумовлюють лісівничі властивості насаджень: лісотворні породи, клімат, грунтово-гідрологічні умови, рельєф, втручання людини (господарська діяльність людини). Методологічна основа лісової типології охоплює основні положення випрацювані Г.Ф.Морозовим. Він зазначав, що тип насаджень – поняття лісівничо-географічне, а ліс сам по собі – один з фізико-географічних факторів. Він розробив класифікацію дібров Лісостепу на основі матеріалів, зібраних у Шиповому лісі, Телерманівському гаю, Тульських засіках, Чорному лісі (діброви на темно-сірих лісових суглинках, діброви на деградованих чорноземах та інші). У своїх дослідженнях про бори, субори, рамені він виклав на основі типологічних класифікацій П.П.Серебреннікова і А.А.Крюденера. Складаючи типологічну систему лісів, Г.В.Морозов включав і районування, по таксонах якого і повинні розроблятись класифікації типів лісу. Він писав:”Ліс і його територія повинні злитись для нас в єдине ціле, в географічний індивідуум або ландшафт”, та далі:”...тип насаджень або одиниця більш високого порядку... в дійсності є завжди явище біологічне, географічне, соціальне і історичне, а тому загальне поняття “тип

 

ландшафту” рівнозначне іншому терміну, а саме “біоценозу”. Географічну зону, яка визначається кліматом Г.Ф.Морозов вважав найбільшою класифікаційною одиницею території. Нижча одиниця – область визначалась типом ґрунту в межах зони (лесова, моренна, зандрова...). Тип лісового масиву, що складає ландшафтно-геоморфологічну частину зони, області - нагірні діброви, бори надлукових терас, заплавні ліси є територіальною

одиницею, в межах якої виділяється тип насаджень. Найнижча таксономічна одиниця – тип насаджень, який визначається за грунтово-гідрологічними умовами і рельєфом у межах лісового масиву. Г.Ф.Морозов вважав, що типи насаджень не тільки ще “не пізнані”, але й “не розпізнані”. Пізнати типи насаджень – значить вивчити їх лісівничі властивості, розпізнати їх – просто вміти відрізняти поміж собою [29].

Використовуючи вчення Докучаєва про фактори ґрунтоутворення, Г.Ф.Морозов дослідив, що між деревними породами як факторами лісоутворення існують принципові відмінності. Так існують породи – піонери і породи – основні лісоутворювачі. Він сформулював поняття про основні та похідні насадження; відтворив та науково пояснив зміну ялинників, дібров і сосняків березняками, осинниками, дубняками. Незважаючи на досягнення в лісовій типології, дослідження його, а саме класифікація вміщувала лише аналіз, тобто виділення класифікаційних одиниць на більш дрібніші частини, а узагальнення, порівняння, тобто синтез, відходили на задній план [16].

Прихильником лісової типології був А.А.Крюденер. Усі дослідження він будував на типологічній основі. Його типологічна концепція виділялась оригінальністю та лісівничо-практичним спрямуванням. Її принципи: 1) уявлення про типи насаджень формують три чинники: клімат, грунтово-гідрологічні умови і рослинне угрупування, тому досліджувати необхідно і рослинність, і умови місце оселення; 2) основу типу насаджень складає рослинне угрупування, яке утворилось у даному кліматі, при певних грунтово-гідрологічних умовах; 3) кожний тип насадження описується за планом: поширення і розташування, грунтово-гідрологічні умови, покриття, підлісок, деревостан, зміна порід і поновлення, господарське значення; 4) необхідність спільності мови: ”...не говорили про одне і те ж на різних мовах і, навпаки, різні явища не називали однаково”; 5) типи насаджень стануть основою для всіх лісівничих проектів і задумок, включаючи і всі роботи по лісовпорядженню; 6) необхідна і можлива єдина типологія лісів за лісорослинними зонами, а типи насаджень – “провідна зоря лісівників”. Праця А.А.Крюденера по лісорослинному районуванню і класифікації лісів європейської частини Росії (1916) - значне досягнення у розвитку лісівничої типології. Поділяючи морозівське розуміння природи лісу, він наголошував на необхідності “загальної класифікації і загальних поглядів для розмови про природу лісу”.

Лісорослинне районування Крюденер виконав на основі кліматичних даних – термічні показники, зволоження і склад деревостанів. На європейській території Росії він виділив шість зон: степову, пристепову, лісостепову, дерново-підзолисту, підтундрову, арктично-альпійську (тундру). В основу класифікації типів насаджень А.А.Крюденер поклав класифікацію типів грунтово-гідрологічних умов. Він виділив сім петрографічних груп: бори, субори, рамені, сурамені, мілкі бори, субори і рамені на каменистому субстраті, кожна з яких у поєднанні з відповідною волого- і повітря забезпеченістю формує той чи інший тип насаджень.

Клімат, як важливий чинник лісотворення, впливає на ґрунт, змінює його мікроклімат, життєдіяльність і продуктивність. В процесі досліджень Крюденер розглядає геологічні умови ґрунту – їх походження і вміст у них вологи і повітря, загальний і місцевий рельєф, що також впливають на типологію лісів. Він розділив деревостани на “постійні” і “тимчасові”.

У 20-х роках ХХ століття науковий напрямок лісової типології розроблений Г.Ф.Морозовим та А.А.Крюденером продовжили ботанік В.М.Сукачев та українські соратники А.А.Крюденера Є.В.Алексєєв та Г.М.Висоцький. Їх наступники – українські вчені - П.С.Погребняк і

 

Д.В.Воробйов разом з учнями – Б.Ф.Остапенко, В.Є.Свириденко, А.Й.Швиденко та іншими лісотипологами - сформували українську (екологічну) школу лісової типології – у ІІ-й половині ХХ століття.

Розвиток лісівничої екологічної типології в Україні пов’язаний, перш за все, з науковою діяльністю професора Є.В.Алексєєва. Він був добре ознайомлений з першими класифікаціями типів насаджень Н.К.Генко і А.А.Крюденера. В своїх роботах – “Типи українського лісу. Правобережжя” (1925) і “Про основні поняття лісівничої типології” (1927) розвивав як практичний, так і теоретичний бік лісової типології Морозова, Серебреннікова і Крюденера. Свої погляди на сутність і завдання лісівничої типології Є.В.Алексєєв виклав у статті “Типи насаджень та їх відношення до бонітетів і господарських класів при лісовпорядкуванні” (1915). Оригінальність його класифікаційних підходів була продовженням екологічного лісівничо-типологічного напрямку в лісовій типології.

Як і його попередники, Є.В.Алексєєв вважав, що “в основі лісівничої класифікації лісових ділянок мають бути умови їх виростання”, під якими розумівся сукупний вплив клімату, рельєфу і грунтово-гідрологічних умов. За основну одиницю типологічної класифікації вчений взяв “тип лісових ділянок”, або “тип лісу”, в якому об’єднуються лісівничо-однорідні за грунтово-гідрологічними умовами ділянки лісу. На думку Є.В.Алексєєва, “типи насаджень” Г.Ф.Морозова за своєю лісівничою суттю є “типами лісу”. Більш дрібна одиниця класифікації Є.В.Алексєєва – “форма типу насаджень” відповідає типу лісостану. Він розрізняв основні і тимчасові форми лісостанів, а також “випадкові”.

Типи лісу, за Алексєєвим, це “сукупність лісових ділянок, подібних за кліматичними і грунтово-гідрологічними ознаками і придатних для виростання таких же, схожих за складом, а часто і за покриттям, основних рослинних угруповань, які наділені однаковими лісівничими рисами, а тому допускають застосування одних і тих же заходів з метою поновлення і вирощування лісу”.

 

Більш великою одиницею класифікації він вважав групи типів лісу, або класи: чотири групи “по суходолу” – бори, субори, груди і діброви і дві групи “по мокрому” – багни і ольси.

Для правобережної України в межах категорії “по суходолу” виділені типи лісу, які розрізняються за умовами зволоження. За основну ознаку для встановлення груп зволоження був прийнятий рівень підгрунтових вод: сухі

(декілька метрів), свіжі (2-4 м), вологі (0,5-2 м), сирі (менше 0,5 м). отже, Алексєєв, спираючись на класифікацію Крюденера, розробив просту, оригінальну двомірну класифікацію типів лісу. Для групи грудів була виділена підгрупа бучин, які пристосувались до толтрового ландшафту верхньо-третинних вапняків Поділля і пов’язані з відносною мякістю клімату цього району, тобто вперше була виділена кліматична форма грудів – бучини.

У класифікації Алексєєва була вдосконалена класифікація Крюденера, де розміщення типів лісу виконано в системі двох координат: родючості і вологості. Головною ознакою поділу лісових місце оселень на групи був склад деревостанів і живого надґрунтового покриття. Найбільш важливими чинниками в процесі лісотворення є фактори середовища: ґрунт, волога, клімат, а також відповідні їм основні лісоутворювачі. Головним критерієм всіх класифікацій є склад і продуктивність корінних рослинних угруповань або природний лісорослинний ефект. Так, Морозов, вирішальним чинником вважав екологічні властивості порід. Отже, класифікація, яка базується на екологічних основах, завжди буде класифікацією і типів лісу, і типі в лісорослинних умов у конкретному районі, бо вони знаходяться в нерозривній єдності.

До важливих показників типу лісу Алексєєв відніс бонітет і види надгрунтового покриття як індикатори. П.С.Погребняк вважав найважливішою і найбільш прогресивною рисою типології Є.В.Алексєєва

 

визнання рослинності як головного критерію для діагностики типів лісу і їх місце виростання. Лісова типологія була визнана науковою основою лісогосподарської практики – поновлення лісу, лісорозведення, рубок догляду, рубок головного користування.

Принципи лісової типології розроблені Алексєєвим були прийняті його послідовниками П.С.Погребняком і Д.В.Воробйовим і складають основу сучасної лісівничо-екологічної типології:

1) ліс – взаємо проникаюча єдність рослинності і середовища;

2) за основу класифікації типів лісу приймаються умови місце виростання – рельєф, клімат, грунтово-гідрологічний режим;

3) класифікаційними одиницями визначено – а) “форма типу насадження” як сукупність однорідних лісостанів, об’єднаних однаковим походженням, формою і складом, що відповідає сучасному типу лісостану; б) “тип лісової ділянки”, або “тип лісу” як сукупність лісівничооднорідних ділянок лісу, або сукупність деревостанів, об’єднаних спільністю умов місце виростання. Якщо в конкретному типі лісової ділянки формується один тип лісостану, то формується і один тип лісу, який називається ідентично типу лісової ділянки; якщо ж в умовах одного типу лісової ділянки виростає декілька основних типів лісостанів, то формується і декілька типів лісу, кожний з яких має свою назву;

4) тип лісу – сукупність лісових ділянок, подібних за кліматичними і грунтово-гідрологічними показниками. Це – основна лісотипологічна одиниця, до якої повинні бути пристосовані господарчі заходи; в межах типу лісу можуть бути лісостани різного складу, але однакові фітоценологічно, тому необхідно відрізняти корінні і похідні типи лісостанів;

5) основа класифікації типів лісу – координатна сітка, яка побудована за ординатами ґрунтової родючості і вологості; для віднесення конкретної ділянки території до того чи іншого типу використовується склад рослинного угрупування – дерева, чагарники і трави [29].

Класифікація Алексєєва пройшла перевірку на практиці. У 1926 р. була організована дослідна партія по вивченню поновлення лісів України у зв’язку з типами лісу. Поряд із професором Г.М.Висоцьким, Є.В.Алексєєвим у дослідній партії працювали П.С.Погребняк та Д.В.Воробйов. Після дворічної роботи підтвердилась правильність класифікації типів лісу Алексєєва, а також виникла необхідність розділити групу суборів, яка була погано досліджена, на дві окремі групи типів: “борові субори” і “складні субори, або сугруди”. Після розділу суборів виник чотирисхідчастий ряд: бори-субори-сугруди-груди.

Дослідна партія розробила класифікаційну систему лісівничоекологічної типології, яка включає три таксономічні одиниці:

1) т и п л і с о в о ї д і л я н к и, або е д а т о п, т и п у м о в

місцевиростання, тип місце оселення як поєднання ступенів вологості і родючості грунту;

2)т и п л і с у об’єднує ділянки лісу, однорідні за вологістю та родючістю грунту і кліматичними умовами;

3) т и п л і с о с т а н у: кожному типу лісу відповідає один корінний лісостан і багато похідних від нього.

Отже, класифікація типів лісових ділянок набуває вигляду координатної системи, ординатами якої стають дві категорії сутності – вологість і багатство умов місце виростання [29].

Користуючись типологічними класифікаціями Крюденера та Алексєєва і власними дослідженнями, П.С.Погребняк прийшов до порівняльного методу, який дозволяє визначити тип місцезростання за загальним водним балансом лісового масиву та багатством його грунту. Тип лісу ж визначається за ступенем гідрофільності і трофності відповідного лісового угрупування. Запропонована академіком П.С.Погребняком типологічна класифікація є не лише переліченням типів лісу та їх описом, а є методом дослідження їх природи, основою для вдосконалення техніки ведення лісового господарства [1].

Едафічна сітка Алексєєва-Погребняка – поєднала в гармонійну систему всю різноманітність лісової рослинності і умов її оселення, визначила взаємозалежність лісостану і факторів середовища, причини формування тих або інших типів лісу. Типи лісу мають і визначені лісівничі властивості; на їх основі можна вивчати природні особливості рослинних угрупувань і розробляти лісівничі заходи для підвищення комплексної продуктивності лісостанів.

На цей період сформувалось два основних напрямки у вивченні і класифікації лісових рослинних угрупувань – лісівничо-екологічний і ботаніко-фітоценологічний. Першим кроком до консолідації цих напрямків лісової типології була Перша типологічна нарада у 1950 році, в Інституті лісу АН СРСР. Так, після критичного обговорення доповідей лідерів цих напрямків академіків В.М.Сукачова і П.С.Погребняка було зазначено: 1) можливим прийняття визначення понять типу лісу і типу лісорослинних умов, запропонованих В.М.Сукачовим; 2) бажаним застосування в практиці лісового господарства едафічної сітки Алексєєва-Погребняка при використанні типології лісорослинних умов. Тип лісорослинних умов В.М.Сукачова і тип лісорослинних умов (едатоп) української школи не ідентичні [13]. Спроби знайти шляхи об’єднання лісівничо-екологічної та фітоценологічної типології позитивних результатів не дали, та і не могли дати, бо ці напрямки в типології мають різні методологічні підходи [1].

Історія становлення та розвиток, подальше вдосконалення лісівничо-екологічної типології розкривається у працях вчених-лісівників – П.С.Погребняка, Д.В.Воробйова, Б.Ф.Остапенка, А.Й.Швиденка, І.П.Федця та інших. І знайшло своє підтвердження висловлювання Г.Ф.Морозова про те, що лісівнича типологія –це та природна основа, на якій можуть і повинні базуватись лісівничі науки і практика [27].