В’язниця в історичній ретроспективі.

В останні роки у зв’язку з визначенням місця пенітенціарної системи в системі державних інституцій серйозна увага приділяється удосконаленню кримінально-виконавчого законодавства, розробці теоретичних питань виконання покарань, пов’язаних з виправленням та ресоціалізацією засуджених до позбавлення волі, а також правових аспектів діяльності установ та органів держави, що виконують покарання. Щодо цього важливим є вивчення історичного аспекту означеної проблеми. Однак, довгий час через недоступність архівних матеріалів та інших джерел, ці питання залишились мало вивченими.

Сучасні дослідники тюрем, передовсім, намагаються осмислити накопичений досвід і відповісти на ряд запитань: для чого потрібні тюрми?; яким цілям вони повинні слугувати?; в яких умовах повинні утримуватися засуджені?; як відноситися до засуджених з моральної точки зору. Ці теми були і є невіддільні від історії тюрем та хвилювали таких відомих людей як: Платон, Кант, Бентам, Достоєвський, Фуко та ін.

Перше, що потрібно відзначити, говорячи про історію в'язниці: невірно думати, що в'язниця - це установа, історія якої налічує багато століть. Навпаки, це дуже «молодий» феномен, який відносно недавно увійшов до системи соціального контролю.

Проте зауважимо: йдеться про сучасну в'язницю, з притаманними їй формально-проголошеними цілями, серед яких чільне місце посідає виправлення (ресоціалізація) засуджених. Саме сучасна пенітенціарна школа, за висловленням видатного італійського кримінолога Енріко Феррі, відображає наявність трьох елементів:

- ізоляція;

- праця;

- освіта (зокрема, релігійна).

Як місце попереднього ув'язнення, в'язниця існувала з давніх часів. В'язниці використовувалися переважно для тимчасового тримання злочинців, полонених, рабів та боржників.

Як зазначає Ю. Чакубаш, місця ув'язнення використовували для реалізації таких завдань:

- для тимчасового тримання злочинців до моменту проголошення вироку до покарання, яке не було пов'язане з позбавленням волі (для загального населення);

- для тримання заможних і титулованих осіб з метою виконання вироку у виді позбавлення волі;

- для тимчасового тримання політичних заручників або заможних військовополонених з метою отримання викупу або здійснення рівноцінного обміну;

- для тримання політичних супротивників титулованих осіб, факт перебування яких на свободі призвів би до політичної нестабільності в державі;

- для тримання боржників з різних прошарків населення до моменту виплати боргу.

Проте все одно говорити про становлення ув'язнення як інституту можна починаючи із Середньовіччя.

У середньовічній Франції остаточні уявлення про покарання як про приватну справу зникли в середині XIV століття, коли Великий березневий ордонанс 1357 року встановив заборону на заміну покарання грошовою компенсацією.

Середньовіччя було епохою постійних воєн, тому кримінальна відповідальність нерідко змішувалася з позасудовою розправою. Так, при ліквідації Жакерії було знищено 20 тис. осіб, під час Варфоломіївської ночі було вбито 2 тис. осіб.

У зв'язку з процесом нагромадження первісного капіталу і масовою бідністю серед селян королівськими ордонансами були передбачені спеціальні заходи кримінальної репресії проти жебраків та безробітних, які ставили за мету створення системи найманої праці. Незадовго до революції кримінальне законодавство поповнилося королівським ордонансом 1764 року, відповідно до якого особи, які не мали коштів до існування, направлялися на галери.

У цілому покарання мало за мету залякування. Вироки виконувалися прилюдно та в різних надзвичайно жорстоких формах. Кати мали бути професіоналами високого рівня, щоб майстерно виконувати проголошені вироки, пов'язані з впливом на тіло злочинця.

«Кароліна»: покарання в середньовічній Німеччині

Найбільш відомою правовою пам'яткою, яка висвітлювала питання кримінального права й процесу Середньовіччя, було загальногерманське кримінальне уложення 1532 року - так звана «Кароліна» (Constitutio CriminalisCarolina). Кароліна ознаменувала затвердження нового виду кримінального процесу - інквізиційного. Наприкінці XIII століття було заборонено судові елементи змагального судового процесу. Вся система покарань «Кароліни» була обумовлена однією метою - залякуванням. Вона містила такий перелік покарань: смертна кара, покарання, пов'язані з ушкодженням частин тіла (відрізання язика, вух), тілесні покарання (побиття палицею), вигнання, ув'язнення, відшкодування шкоди, стояння в залізному ошийнику біля стовпа.

Смертна кара застосовувалась часто. Усі її форми було прописано. Для жінок належало деяке пом'якшення форми страти. Якщо чоловіка за зраду четвертували, то жінок — топили. Існував такий рід покарання, як вигнання з країни. Воно призначалось, зокрема, за скоєння бунту.

Покарання в середньовічному праві Англії

Класифікація злочинів у Англії почала формуватися за часів правління короля Генріха II (англ. Henry II Curtmantle; 1133 - 1189).

Розділяли тяжкі та менш тяжкі злочини.

До першої групи належали «злочини щодо життя та членів» (вбивство, тілесні ушкодження), які належали до компетенції короля, оскільки зачіпали основи «королівського миру».

До другої групи належали кримінально-правові правопорушення, які посягали на права інших осіб (крадіжки та ін.). Ці правопорушення згодом отримали назву місдимінорів та були віднесені до компетенції шерифів. Каралися вони ув'язненням або здебільшого штрафом.

У середині XIV століття злочини ділилися на три групи: зрада, фелонії та місдимінори. Мета покарання змінювалася: від відновлення інтересів потерпілого до кримінально-правового залякування. В англійському середньовічному праві не було чіткої системи покарань. До неї входила переважно публічна смертна кара, тілесні покарання, вислання з країни, таврування.

Використання ув'язнення в часи Середньовіччя

У ранній період Середньовіччя ув'язнення застосовувалося церковними судами.

У подальшому ув'язнення широко практикувалося для полонених, боржників, злочинців та окремих політичних діячів у монастирях, у вежах фортець та лицарських замків (особливо коли останні втратили своє військове значення через широке розповсюдження вогнепальної зброї), а також у міських ратушах. Прикладами таких місць є загальновідомі Тауер у Лондоні (побудована 1078 р.) таБастилія в Парижі (побудована в 1370 - 1381 pp.).

Французька в'язниця Бастилія, наприклад, відома завдяки наявності таких приміщень, як ублієт (фр. oubliette, від фр. oublier - забувати). Ублієт був різновидом середньовічної в'язничної камери, доступ до якої був улаштований лише через люк у стелі. Таким чином, вийти з ув'язнення без сторонньої допомоги було неможливо. У таких камерах перебували в'язні, яких розраховували утримувати до кінця життя, щоб про них забули (звідси і назва). Можна впевнено сказати, що такі в'язниці відображали сутність та цільову спрямованість ув'язнення тих часів.

Сучасне ув'язнення як покарання є відносно новим явищем. Воно замінило шибениці та заслання лише наприкінці XVIII століття. І з моменту запровадження ув'язнення в Європі та Північній Америці як основної форми покарання воно залишило свій слід в європейській культурі.

Як зазначає американська дослідниця Дж. Мітфорд, можна здивуватися, коли стає відомим, що історія в'язниця як місця ув'язнення нараховує всього лише 200 років, що ці установи мають суто американське походження, яке було замислене його творцями при здійсненні гуманних реформ.

Перші пенітенціарні установи (пенітенціарії) появилися вже наприкінці XVIII - початку XIX століття у США, базуючись на принципах демократичного устрою держави та убезпечення суспільства, хоч сам термін має англійське походження.

Невипадково пенітенціарну установу визначають як «місце, де ув'язнені каються у своїх гріхах». Взагалі, розробка проекту згаданого вище англійського Пенітенціарного акта 1779 року та походження перших американських пенітенціарних систем (пенсільванської та обернської) тісно пов'язані з релігійним впливом. Проте сьогоденне поняття «пенітенціарна установа» позбавлене того змісту, який вкладався в нього, коли релігійний вплив був основним засобом впливу на особистість злочинця.

Поняття «пенітенціарна система» має своє походження від латинського poenitentia– каяття Вперше цей термін був використаний в англійськомуПенітенціарному акті 1779 року, який базувався на ідеях Джона Говарда та відомого англійського юриста Вільяма Блекстоуна.

Джон Говард був юристом-реформатором, який започаткував соціологічний метод в юриспруденції. Говард мав власний досвід ув'язнення. 1756 року його було заарештовано французьким каперським судном, після чого він провів деякий час у в'язниці. Після повернення до Англії його було призначено на посаду шерифа у графстві Бердфордшир.

На відміну від Чезаре Беккаріа ідеї Джона Говарда мали суто емпіричний характер: він відвідував в'язниці, збирав та аналізував в'язничну статистику, вимірював в'язничні камери, оцінюючи можливості тримання в них тих чи інших категорій в'язнів.

1777 року Говард підготував доповідь «Положення про в'язниці в Англії та Уельсі» (State of Prisons in England and Wales), у якій було визнано, що англійські в'язниці є дезорганізованими, варварськими та брудними.

Рекомендації Говарда були втілені в життя наприкінці його життя. Найголовнішими з них були покращення умов тримання в'язнів та усунення системи відшкодування в'язнями свого перебування у в'язниці.

У 1781 Говард вперше відвідав територію сучасної України. 1789 року прибув сюди вдруге. Метою візитів було вивчення причин масової інфекційної захворюваності серед солдатів та матросів гарнізонів і жителів Новоросійського краю. Деякий час Говард перебував у Кременчуку. Пізніше переїхав до Херсона. У той час лютувала епідемія тифу і Говард доклав багато зусиль для лікування хворих. Джон Говард помер саме в Херсоні від цієї хвороби в січні 1790 році у віці 65 років.

Тому на сьогодні будь-які дискусії щодо виникнення сучасної виправної в'язниці не уявляються можливими без згадування про видатного англійського філантропа та реформатора Джона Говарда (англ. John Howard, 1726, Лондон - 1790, Херсон).

Пропаганда Говарда мала значний вплив, і не тільки в Європі. У 1790-х роках у Північній Америці почався рух за в'язничну реформу. Він породив і перші практичні дослідження.

Проте варто зазначити, що англійці не створили установ, де б із засудженими провадилася робота, спрямована на виправлення негативних аспектів їх особистості та заснована не тільки на праці, а й на моральному вихованні.

Хоч Пенітенціарним актом передбачалося створення двох пенітенціаріїв (для жінок і чоловіків окремо), фінансові труднощі, пов'язані з Американською революцією та війною з Францією, а також витрати на депортацію злочинців до Австралії унеможливлювали створення в Британії пенітенціарних установ.

Британська ініціатива була «перехоплена» групою представників релігійної секти квакерів у Пенсільванії, що привело до створення 1786 року першогопенітенціарію (термін, впроваджений квакерами) у м. Філадельфія на вулиці Уолнат-стріт.

Найбільшого розвитку пенсільванська модель набула у 20-х роках XIX століття.

Отже перший тип пенітенціарної системи - так звана «пенсільванська» - пов'язується з назвою американського штату Пенсільванія. У цих тюрмах суворо дотримувалася система ізоляції в'язнів від впливу та спілкування їх із зовнішнім середовищем. Як дисциплінарні заходи впливу, застосовували карцер, утримання на хлібі та воді. Побачення з рідними та близькими не дозволялися.

У подальшому появилися інші в'язниці, що функціонували за принципами пенсільванської (філадельфійської) пенітенціарної моделі: Вальтскимська (1786), Піттсбурзька (1817), Черрі-Гільська (1827). Вплив секти квакерів був настільки великий, що саме їм законодавчі збори штату Пенсільванія доручили будівництво в'язниць нового типу.

Пенсільванська пенітенціарна система набула поширення і в Європі, зокрема в таких країнах, як Бельгія, Нідерланди, Німеччина (наприклад, відома слідча в'язниця Моабіт). Частково застосовувалася в Англії, Франції та Російській імперії(«Хрести» у Санкт-Петербурзі).

Обернська пенітенціарна система.

На превеликий жаль, незважаючи на добрі надії квакерів, справа у них не склалася із самого початку. Внаслідок тривалого одиночного ув'язнення багато засуджених сходили з розуму або помирали.

Одиночне ув'язнення, доведене до рівня абсурду, супроводжувалося тяжкими психічними захворюваннями в'язнів. Після декількох років перебування за гратами ув'язнений втрачав здатність перебувати на волі.

Тому в'язничні реформатори намагалися уникнути цих негативних наслідків ізоляції.

На початку XIX століття Нью-йоркське тюремне товариство, враховуючи численні недоліки пенсільванської пенітенціарної системи, запропонувало іншу систему. Її було запроваджено в муніципальній в'язниці м. Оберн (Auburn) та названообернською пенітенціарною системою.

Як і у в'язницях пенсільванського типу, вночі ув'язнені перебували в одиночних камерах. Проте вдень вони мали працювати у спільному приміщенні. При цьому будь-які розмови між засудженими суворо каралися. Саме тому цю систему назвали «системою мовчання» (silence system).

Для обернської пенітенціарної системи характерним було й те, що стіни, які відгороджували камери від коридору, було замінено на грати. Тюремна решітка замість стіни та дверей у камері сьогодні є «візитною карткою» всіх американських в'язниць.

Варто також відзначити, що керівництво в'язниць, побудованих за обернською моделлю, швидко побачило вельми важливий момент, а саме можливість отримуватиприбуток з праці ув'язнених.

У середині XIX століття обернська система витіснила у США пенсільванську. В Європі ж обернська система використовувалася протягом певного часу поряд з пенсільванською. У Швейцарії, зокрема, рецидивісти утримувалися за пенсільванською, а всі інші злочинці - за обернською системою.

У Британії перша національна пенітенціарна установа Мілбенк, де була запроваджена пенсільванська модель, створюється лише 1816 року в м. Лондон. У ній утримувалося 860 осіб, які перебували в окремих камерах.

Колонізація Австралії дозволила «випустити пар» та знову відродити транспортацію, яка застосовувалася як вид покарання майже 80 років. Але небажання австралійського уряду приймати злочинців знову, призвело до появи нових в'язниць у самій Англії в 1830-х роках (Пентонвіль, Дартмур, Паркхерст, Брікстон).

Офіційно транспортація з територій, що належали англійській короні, до Австралії тривала з 1788 року та офіційно була заборонена 1850 року і перестала застосовуватися 1868 року, хоч ще декілька років транспортаційна практика ще існувала. За період 1850 - 1868 роки до Австралії було відправлено 9668 злочинців на 43 кораблях. Останній корабель із злочинцями прибув до Австралії 10 січня 1868 року.

У Канаді перша пенітенціарна установа було створена 1835 року в м. Кінгстон відповідно до Закону провінції Верхня Канада «Про пенітенціарій провінції». Сьогодні цей пенітенціарій функціонує як установа максимального рівня безпеки (провінція Онтаріо).

1.2. Становлення пенітенціарної системи в Україні.

В умовах сьогодення термін «пенітенціарна система» позбавлений того змісту, якій вкладався у нього, коли релігійний вплив був основним засобом впливу на особистість ув’язненого. Сучасна пенітенціарна установа розглядається як заклад, який не ставить за мету лише тримати протягом певного часу злочинця в ізоляції, а зорієнтований на розкаяння у скоєному та вирішення його проблем з метою подальшої адаптації у суспільстві.

Що ж стосується Української пенітенціарної системи то суттєвий вплив на її становлення і розвиток суттєво вплинула радянська доба, оскільки УРСР була складовою СРСР і вся її законодавчо-правова база підпорядковувалась і регулювалась нормативно-правовою базою СРСР.

За роки Радянської влади Система місць позбавлення волі і характер їхньої діяльності постійно видозмінювалися.

Першим значним правовим актом, що представляв собою систему норм виправно-трудового права, була Тимчасова Інструкція «Про позбавлення волі, як міри покарання і про порядок його відбування», затверджена постановою Народного Комісаріату Юстиції РРФСР 23 липня 1918 року.

На початку 20-х років минулого століття виправно-трудове законодавство продовжило свій розвиток і були розроблені та прийняті нові важливі нормативно-правові акти виправно-трудової системи СРСР – перші Виправно-трудові кодекси.

Так, перший Виправно-трудовий кодекс Російській РФСР був прийнятий 16 жовтня 1924 року. В Українській РСР перший Виправно-трудовий кодекс був прийнятий через рік – 27 жовтня 1925 року.

Перші виправно-трудові кодекси передбачали такі види місць позбавлення волі:

1. Будинки ув’язнення;

2. Виправно-трудові будинки;

3. Трудові колонії;

4. Ізолятори спеціального призначення;

5. Перехідні виправно-трудові будинки.

У 1944 році у виправно-трудових установах була також створена спеціальна служба по нагляду за поводженням засуджених. Її створення сприяло наведенню правопорядку в установах, зміцненню дисципліни й організованості серед засуджених. Довоєнна структура управління місцями позбавлення волі існувала й у повоєнні роки, аж до 1960 року.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни на Україні виникла необхідність заново будувати і відновлювати систему місць позбавлення волі.

На той період її структура була така:

1. Виправно-трудові колонії для тримання повнолітніх засуджених до позбавлення волі на стислі терміни;

2. Окремі табірні пункти для тримання повнолітніх засуджених до позбавлення волі на термін три роки і більше;

3. Трудові колонії для неповнолітніх засуджених до позбавлення волі;

4. В’язниці для засуджених до тюремного ув’язнення;

5. Транзитно-пересильні пункти.

Були також штрафні підрозділи, замість яких у 1948 році були засновані підрозділи суворого режиму, у яких трималися злісні порушники порядку відбування покарання.

11 липня 1969 року Законом СРСР затверджені Основи виправно-трудового законодавства Ради РСР і союзних республік, що введені в дію з 1 листопада 1969 року.

Основами передбачалися такі виправно-трудові заснування:

- виправно-трудові колонії (загального, посиленого, суворого, особливого режимів і колонії-поселення);

- тюрми (загального і суворого режимів);

- виховно-трудові колонії для неповнолітніх злочинців (загального і посиленого режимів).

23 грудня 1970 року Законом Верховної Ради було затверджено новий Виправно-трудовий кодекс України і з 1 червня 1971 року його було введено у дію. А 23 березня 1977 року Виправно-трудовий кодекс України доповнений новим розділом – Порядок і умови виконання умовного осуду до позбавлення волі й умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці.

Перебудовчі процеси кінця вісімдесятих років дозволили подивитись на багато речей по-новому. У тому числі і на кримінально-виконавчу систему, яка була створена на принципах суворого централізму та адміністративно-командного управління і не могла в повній мірі забезпечити покладені на неї функції. До проголошення незалежності пенітенціарна система України, як і усіх інших республік колишнього СРСР, функціонувала відповідно до законодавчих та нормативних вимог, встановлених Кримінальним кодексом СРСР та його підзаконними актами.

Кризові явища в місцях позбавлення волі, загострення оперативної обстановки, яке супроводжувалось зростанням злочинності, захоплення заручників, груповими непокорами засуджених адміністрації, привели до висновку про те, що в сфері виконання кримінальних покарань необхідні докорінні зміни. Старі, традиційні методи управління місцями позбавлення волі, які базувались на підтриманні жорсткого режиму відбування покарань, все менше сприяли затвердженню законності та правопорядку в установах. Зростання негативних тенденцій в установах виконання покарань мало інше, більш глибоке коріння.

На рубежі 1989-1990 років назріла об’єктивна необхідність перегляду виправно-трудової політики, глибокого аналізу стану справ, визначенню відповідності поставленої мети і задач реальним можливостям и результатам.

У той час у суспільстві набирали силу демократичні процеси, йшло співставлення поглядів у найширшому спектрі політичних і соціальних питань. Всі жили у відчутті великих змін. Звичайно ці настрої та атмосфера повністю передавалися мешканцям місць позбавлення волі.

До того часу ряд працівників кримінально-виконавчої системи мали змогу побувати в службових відрядженнях за кордоном і ознайомитись з організацією виконання покарань в Італії, Німеччині, Болгарії, Англії, Скандинавських країнах. Оцінивши всі ці фактори було зроблено перший крок до гуманізації існуючої каральної політики в Україні.

Міністерством внутрішніх справ за участю вчених і зацікавлених відомств була розроблена і пізніше затверджена постановою уряду № 88 від 11 липня 1991 р. Концепція реформування кримінально-виконавчої системи України. Необхідно відмітити, що концепція передбачала корінні глибокі зміни, розраховані на перспективу і певний період часу.

В її основу були покладені Декларація про державний суверенітет України, прийняті ООН Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими, Загальна Декларація прав людини, Європейські стандарти, інші міжнародні угоди та документи. Реформа, перш за все, направлена на соціальну переорієнтацію виконання кримінальних покарань з урахуванням міжнародного досвіду й актів про права людини, принципів законності, гуманізму, демократизму, справедливості, диференціації та індивідуалізації виховного впливу на засуджених.

Таким чином, з набуттям Україною самостійності було знято суворі таємниці з системи виконання покарань. Зараз її установи відвідують представники будь-якої зареєстрованої громадської організації, колективу чи видавництва. Разом з тим наша динамічна дійсність постійно висуває нові задачі, проблеми, що вимагали оперативних, нестандартних рішень. У 1990-1991 роках був прийнятий цілий ряд нормативних актів, спрямованих на гуманізацію виконання покарання.

Указом Пpезидента Укpаїни вiд 22 квiтня 1998 pоку на базi Головного упpавлiння виконання покаpань Мiнiстеpства внутpiшнiх спpав Укpаїни було утвоpено Деpжавний депаpтамент Укpаїни з питань виконання покаpань, який з 12 беpезня 1999 pоку функцiонує як центpальний оpган виконавчої влади зi спецiальним статусом.

Основним його завданням є pеалiзацiя eдиної деpжавної полiтики у сфеpi виконання кpимiнальних покаpань.

1 вересня 2001 року вступив в дію новий Кримінальний кодекс України, згідно з яким було скасовано смертну кару та розширено кількість покарань, альтернативних позбавленню волі. Введено такі нові види кримінальних покарань як довічне позбавлення волі, громадські роботи, обмеження волі, арешт.

11 липня 2003 року Верховною Радою України прийнято новий Кримінально-виконавчий кодекс України (вступив в законну дію 1 січня 2004), який розроблено з урахуванням міжнародних стандартів поводження з ув’язненими, міжнародних угод про захист прав і свобод людини, практики виконання покарань, результатів наукових досліджень, законодавства і практики інших країн. Прийняття Кодексу стало новим етапом у реформуванні та забезпеченні дотримання прав людини в установах кримінально-виконавчої системи.

23 червня 2005 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», яким визначено правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження.

Але, навіть подолавши такий непростий шлях постійного реформування та змін, пенітенціарна система України продовжує тенденцію удосконалення та гуманізації. І зовсім недавно,

9 грудня 2010 року на підставі Указу Президента Україні В.Ф.Януковича «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» утворено Державну пенітенціарну службу України, реорганізувавши Державний департамент України з питань виконання покарань.

1.3. Основні завдання ДПтС України.

Утворення Державної пенітенціарної служби України є відображенням стратегічного курсу державної політики у напряму соціальної переорієнтації процесу виконання кримінальних покарань з урахуванням міжнародних стандартів, законності, гуманізму, демократизму та справедливості, а також сучасної світової пенітенціарної доктрини.

Стратегічно важливим для становлення вітчизняної пенітенціарної служби було затверджено указом Президента України №394/2011 від 06.04.2011 «Положення про Державну пенітенціарну службу України». Відповідно до якого:

1. Державна пенітенціарна служба України (ДПтС України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якої спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.

2. ДПтС України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами і дорученнями Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства юстиції України, іншими актами законодавства України, дорученнями Міністра юстиції України.

3. Основними завданнями ДПтС України є

1) реалізація державної політики у сфері виконання кримінальних покарань;

2) внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері виконання кримінальних покарань;

3) забезпечення формування системи наглядових, соціальних, виховних та профілактичних заходів, які застосовуються до засуджених та осіб, узятих під варту;

4) контроль за дотриманням прав людини і громадянина, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань, реалізацією законних прав та інтересів засуджених і осіб, узятих під варту.

Відповідно ДПтС Украши має право:

1) залучати до виконання окремих робіт, участі у вивченні окремих питань учених i фахівців, у тому числі на договірній основi, працівників центральних та місцевих органів виконавчої влади, недержавних організацій;

2) одержувати інформацію, документи i матеріали від державних opганів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій ycix форм власності та їxнix посадових ociб;

3) користуватися відповідними інформаційними базами даних державних органів, державними, у тому числі урядовими, системами зв'язку i комунікацій, мережами спеціального зв'язку та іншими технічними засобами;

4) скликати наради, створювати комісії та робочі групи.

Саме в цих правах знаходить своє відображення те, що для виконання багатьох своїх функцій ДПтС України потребує взаємодії з іншими органами. Так, специфіка завдань, покладених на пенітенціарне відомство, обумовлює його особливий статус. Але ця особливість не означає ізольованість від інших державно-владних структур та від суспільства. Саме такий стан речей склався у СРСР, коли виправно-трудова система мала майже таємний характер, коли УВП не мали назв, а лише спеціальний номер.

Незважаючи на те, що у 2003 ропі було прийнято Кримінально-виконавчий кодекс України, в якому закладено якісно нові засади виконання кримінальних покарань, на сьогодні в Україні фактично збережено радянську систему управління виправними закладами з притаманними їй рисами адміністративно-командного управління, що перешкоджає належному виконанню завдань, покладених на Державну кримінально-виконавчу службу України.

Та у демократичній державі управління в'язничною системою повинне бути не адміністративно-командним, а інтегрально-функціональним, що передбачає налагодження механізмів взаємодії між різними відомствами та громадськістю. Окрім ДПтС України, до кола суб'єктів, які повинні взаємодіяти у сфері пенітенціарної діяльності, належать: Мінюст, Мінеко-номіки, Мінфін, облдержадміністрацій, МВС, Мінпромполітики, Мінагрополітики, Мінтранс, Мінпаливенерго, інші органи відповідно до їxньої компетенції.

Не можна забувати, що високі стіни та грати є невід'ємними атрибутами пенітенціарної установи, але ці стіни та грати не є найвищою цінністю i мають розглядатися як щось супутнє процесу ресоалізації засуджених.

 

1. Питання для самоконтролю:

1. Розкрийте особливості інституту ув’язнення у Стародавньому Єгипті.

2. Розкрийте особливості інституту ув’язнення у Стародавній Індії.

3. Розкрийте особливості інституту ув’язнення у Стародавньому Китаї.

4. Розкрийте особливості інституту ув’язнення у Стародавньому Римі.

5. Охарактеризуйте покарання у ранньофеодальному праві країн Західної Європи.

6. Розкрийте особливості ув’язнення в часи Середньовіччя.

7. Охарактеризуйте перші типи пенітенціарної системи.

8. Висвітліть внесок Д.Говарда в становленні пенітенціарної системи.

9. Розкрийте особливості Пенсільванської пенітенціарної системи.

10. Охарактеризуйте Обернську пенітенціарну систему.

11. Висвітліть процес становлення та реформування пенітенціарної системи України.

12. Розкрийте основні завдання ДПтС України.

 

2. Завдання для самостійного опрацювання:

1. Законспектувати основні положення Міжнародних документів, Європейські стандарти стосовно правил поводження та утримання ув’язнених.

2. Опрацювати ст.: 1, 2, 14, 18 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», пункт 4 «Положення про Державну пенітенціарну службу України» та «Европейские тюремные правила», 11 января 2006 г., Ч.-1. пункт 10 (применение…)

3. Теми для рефератів:

1.Особливості покарання у Стародавньому Китаї.

2. Особливості покарання у античниій Греції.

3.Особливості покарання у Стародавньому Єгипті.

4. Особливості покарання у Стародавньому Римі.

 

Лекція 2. Тема: Органи і установи виконання покарань

План