Гарантії ефективного управління національною безпекою

Для нейтралізації дисбалансу у СЗНБ має бути сформована сиг. тема стримувань і противаг, за допомогою якої можна буде гарантувати забезпечення прав особи і громадянина. Найбільш продуктивним у цьому напрямі вважається створення системи наступних гарантій:

• розроблення на підставі Конституції України, нормативно правових актів, які регулюватимуть компетенцію суб'єктів СЗНБ, передбачивши конкретні сфери дії, права, обов'язки, відповідальність, принципи взаємодії та інші питання, що забезпечуватимуть її ефективне збалансоване функціонування;

• формування недержавної підсистеми забезпечення національної безпеки;

• формування механізму забезпечення національних Інтересів (інтереси особи, нації і держави) на національному, регіональному, міжнародному, глобальному рівнях;

• формування механізму взаємоузгодження інтересів особи, суспільства і держави;

• удосконалення наявних і розбудова нових інститутів безпеки із широким залученням суб'єктів недержавної форми власності;

• розроблення механізму взаємодії та контролю за суб'єктами СЗНБ як з боку спеціально уповноважених органів державної влади, так і за допомогою організації цивільного контролю"

Звичайно, що перелік гарантій можна розширяти, головне ж, на нашу думку, створити надійний механізм функціонування СЗНБ, ефективність якого, насамперед, залежатиме від цілісності даної системи, яку утворюватимуть різні структурні елемента.

Багатовимірність феномену національної безпеки обумовлює багатовекторність дії системи забезпечення національної безпеки. У загальному плані, ураховуючи категорії національних інтересів, пропонується виділяти відповідні три основні напрями дії даної системи: стратегічний, тактичний, оперативний.

Окрім цього, важливим моментом має стати закладання в дану систему наступного керівного принципу: Україна має сформувати таку систему забезпечення національної безпеки, яка дозволить гарантовано забезпечити заподіяння шкоди будь-якій державі або коаліції держав за будь-яких умов, якщо буде існувати реальна загроза або небезпека національній безпеці України.

За аналогією із живими високоієрархічними системами, при аналізові системи національної безпеки слід говорити про необхідність виокремлення тих підсистем і процесів, які спрямовані на підтримання самої системи національної безпеки в стані гомеостазису, тобто стійкому розвитку і збереженню важливих для функціонування параметрів у допустимих межах. Водночас окремо існують підсистеми І процеси, спрямовані на взаємодію із навколишнім середовищем, вони орієнтовані на зовнішні прояви СНБ, її включеність в системи безпеки інших рівнів. Такою системою і виступає система забезпечення національної безпеки, основні компоненти якої ми зараз і проаналізуємо.

Таким чином, ураховуючи викладені вище думки щодо поняття системи забезпечення національної безпеки, основ її формування та функціонування, змісту та призначення, мети, завдань, функцій, принципів побудови та функціонування, сил та засобів, а також гарантій ефективного функціонування даної системи пропонується наступна структура даної системи:

• підсистема державного забезпечення національної безпеки: Президент України; Рада національної безпеки і оборони України; Кабінет Міністрів України; Верховна Рада України; Національний банк України; суди загальної юрисдикції; Конституційний суд України; Прокуратура України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві органи виконавчої влади;

• підсистема недержавного забезпечення національної безпеки: окремі громадяни; органи місцевого самоврядування; органи самоорганізації населення; приватний нотаріат; адвокатура; приватні детективні та охоронні агентства; об'єднання громадян; політичні партії; професійні спілки; релігійні об'єднання, козацтво.

Основним змістом підсистем забезпечення національної безпеки є реалізація сукупності науково-обґрунтованих і апробованих на практиці з урахуванням світового і вітчизняного досвіду заходів, які визначаються напрямом конкретної підсистеми національної безпеки.

Суттєвим є той факт, що забезпечення національної безпеки є обов'язковим для усіх інших державних органів і організацій, яке вони здійснюють у межах своєї компетенції самостійно, а також при зверненні основних суб'єктів ЗНБ.

Систему забезпечення національної безпеки складає певне коло суб'єктів, які діють відповідно до поставлених завдань і, виконуючи конкретні функції, ґрунтуючись при їх здійсненні визначеними принципами, застосовуючи адекватні методи, утворюють один з вагомих елементів загальної системи національної безпеки. Відповідно до мети нашого дослідження розглянемо систему органів державного управління національною безпекою і запропонуємо структуру системи управління системою національної безпеки.

 

 

1.4. Сили та засоби забезпечення національної безпеки України

 

Сили забезпечення національної безпеки утворюються і розвиваються відповідно до рішень Президента України та Кабінету Міністрів України для виконання короткотермінових і довготермінових програм забезпечення національної безпеки. Вони включають в себе: Збройні сили України, Міністерство внутрішніх справ України, Внутрішні війська МВС України, Службу безпеки України, Державну прикордонну службу України, Державну митну службу України, Управління державної охорони України, інші війська, військові формування та відомства, в яких законодавством України передбачена військова служба, а також структурні підрозділи органів виконавчої влади, на які покладені функції по забезпеченню національної безпеки.

 

Повноваження сил забезпечення національної безпеки визначаються відповідними законодавчими актами. Створення сил забезпечення національної безпеки, не передбачених законодавством України заборонено.

 

Національна безпека забезпечуються не лише силами, а й усіма наявними у країни засобами — політичними, економічними, правовими, військовими, організаційними і ресурсними на основі послідовної реалізації політики національної безпеки.

 

Так, на думку ОТ. Данільяна, О.П Дзьобаня, МТ. Ланова визначальне місце серед названих засобів посідають політичні і воєнні. Так, до числа політичних засобів дані дослідники зараховують: 1) відпрацювання міжнародно-правових норм, концепцій і конкретних програм боротьби за мир і роззброєння; 2) укладення угод і договорів; 3) політичні консультації і особисті контакти лідерів; 4) конкретні практичні заходи щодо роззброєння, встановлення контактів і взаємний контроль над ходом процесу роззброєння; 5) народна дипломатія.

 

Одразу ж зазначимо, що в цілому також вважаємо, що на даному етапі історичного розвитку названі, а також інформаційні та економічні засоби, становитимуть першооснову засобів забезпечення національної безпеки. Водночас наголосимо на тій обставиш, що дані засоби є похідними і визначаються загальним напрямом функціонування системи національної безпеки. Якщо казати більш конкретно, то засоби забезпечення національної безпеки мають визначатися Концепцією національної безпеки. Вони є інструментом досягнення окресленої в Концепції національної безпеки мети.

 

Цікавими у даному аспекті є міркування деяких авторів про пріоритетність тих чи інших засобів. Аналізуючи широке розмаїття думок з даного питання можна зробити один висновок: автори здебільшого порушують логіку між власною позицією при аналізові думок дослідників і наступним висуненням конкретних пропозицій. Так, наприклад, ОТ. Данільян. О.П. Дзьобань, М.. Панов у своїй книжці спочатку наводять дані про збільшення кількості людських жертв внаслідок проведення війн з 4,4 млн осіб у XIII столітті до 98,8 у XX, а потім кажуть про необхідність зміщення пріоритетів у забезпеченні національної безпеки з воєнних, силових засобів на ненасильницькі, політичні. У той же час порівняння проводиться із порушеннями правил формальної та діалектичної логіки, оскільки загальна кількість людей, які проживали на планеті у XIII столітті, була на декілька порядків меншою ніж у XX столітті. Це все одно, що порівнювати рівень споживання людиною їжі за часів її дитинства з тим, коли вона буде дорослою.

 

При чому це не єдиний приклад. На мою думку, зрозумілим є той факт, що Концепція національної безпеки, будучи фундаментальним, базовим документом в сфері національної безпеки, має ґрунтуватись на інтегральній концепції, сутність якої полягає утому, щоб реально оцінити сучасний стан національної безпеки і на підставі цього, окреслити реальну, досяжну мету, тобто майбутній стан системи. Водночас ретельний аналіз, який було нами проведено, дає змогу зробити декілька зауважень.

 

По-перше, сучасні процеси глобалізації стають дедалі ширшими і охоплюють не тільки інформаційну сферу через утворення і розповсюдження Інтернету, а й економічну, політичну і соціальні та багато інших сфер. Саме це проникнення стає серйозним випробовуванням для тих держав, в яких не є остаточно сформованою національна ідеологія, не окреслені життєво важливі національні інтереси, неадекватно визначено місце та роль у світовій спільноті. Таким чином процес глобалізації не є тим процесом, який відбувається десь далеко і не стосується України. Навпаки, він усюди, він потрапляє в кожну державу, тому головним завданням зараз вбачається не стільки обговорювати питання щодо можливості чи неможливості впливу глобалізаційних змін на Україну, скільки зосередити увагу на прийнятті цього факту як даності, і відповідно розробляти комплекс заходів щодо максимального коректного входження нашої держави в нове глобалізаційне суспільство.

 

По-друге, хоча й неможливо заперечувати певну позитивну роль глобалізації, все ж таки більшість незаангажованих дослідників роблять висновок про економічну недоцільність для розвинених країн об'єднання. Так, прикладом, перебуваючи на конференції у Німеччині, мені власно вдалося познайомитися із представниками правоохоронних органів, які висунули думку про те, що приєднання до Шенгенської зони, введення єдиної валюти лише погіршило їх загальний рівень життя. Яскравим прикладом негативного ставлення до євро стало голосування, проведене з цього приводу у Швеції у вересні 2003 року, коли більшість громадян цієї країни висловилися проти уведення євро. Таким чином можна зробити наступний висновок: глобалізація не є вигідною для переважної більшості країн, передусім, для відсталих країн, і для тих країн, які мають високий рівень життя. Можна припустити, що глобалізація, за умови катастрофічно швидкого винищення природних ресурсів, є одним із засобів залишення на "олімпі могутності" малої групи супердержав.

 

По-третє, ураховуючи викладене вище, можна припустити, що процеси глобалізації відбуватимуться доти, доки не буде перевищено критичну межу, пройдено точку біфуркації, після якої почнеться зворотна реакція на глобалізацію, що може призвести до конфліктів різного рівня інтенсивності. Таким чином можна узагальнити, що війни і силові методи вирішення питань ще довго залишатимуться основними і пріоритетними в сфері зовнішньої політики держав, у той час як міжнародне право все менше впливатиме на міжнародне життя.

 

Принциповим є той момент, що формування інформаційного суспільства створює непересічні можливості для проведення так званих кібервійн, тобто таких війн, які відбуваються у кіберпросторі. Водночас, зважаючи на той факт, що еволюція розвинених держав відбувається швидше за розвиток нерозвинених, очевидним стає, що інформаційна зброя є недієвою проти таких держав, але вона слугуватиме міцним засобом, що забезпечуватиме ефективне проведення силових акцій.

 

Сказане дає усі підстави не погодитись із думкою ОТ. Данільяна, О.П. Дзьобаня, МТ. Панова, які визначають ідеал через твердження про "недопустимість" і "неможливість" використання воєнної сили. Річ у тім, що дане твердження є результатом застосування методології детермінізму, за якого загрози та небезпеки вважаються тимчасовими, такими, що не притаманні системі національної безпеки. Водночас застосування нами методології синергетики надає можливість зробити інші висновки. І, передусім, це стосується того факту, що мир є не стільки бажаним ідеалом, скільки пере-ламним, перехідним етапом між новими та старими цивілізаціями. Саме тому слід говорити не про "недопустимість", а про мінімізацію застосування даної сили і надання пріоритету несиловим методам.

 

Воднораз в Концепції національної безпеки мають чітко бути визначені положення щодо можливості застосування сили для забезпечення реалізації життєво важливих інтересів. Річ у тім, що не слід пройматися пацифізмом тоді, коли більшість держав, що оточують Україну, у тій чи іншій мірі мають претензії до України. Статус миротворця для України рівнозначний за своїм змістом статусу миротворця одного з боксерів на рингу під час поєдинку. Україна за своєю потенцією є регіональним лідером, отже, декларування неприпустимості застосування сили, неможливості вжиття заходів різного рівня інтенсивності не лише не відповідає національним інтересам України, яка прагне стати регіональним лідером, а й створює пряму загрозу національній безпеці, через те, що в основному документі — КНВ — буде зазначено про неможливість застосування воєнної сили. Отже, за умови наявності реальних і дійсних загроз та небезпек система національної безпеки України буде позбавлена легітимної можливості забезпечення національних інтересів воєнними засобами. 1 це за тих обставин, коли у КНБ Росії та Туреччини, котрі мають ті чи інші претензії до України, прямо зазначено на можливість використання воєнної сили для захисту власних національних інтересів.

 

Як резюме зазначу, що концепція має бути позбавлена демагогії, пацифізму і лірики. КНБ — документ, в якому відображаються реальний та бажаний стан держави та всіх її системостворюючих елементів, а також визначаються основні напрями з досягнення бажаного стану. Моя позиція полягає у тому, що в КНБ має бути чітко зазначено на можливість і здатність України застосувати зброю будь якої інтенсивності до держави, коаліції держав, які реально загрожуватимуть національній безпеці країни.

 

Тільки така позиція надасть можливість системі національної безпеки розвиватись у багатьох векторах, не зациклюючись на захисних заходах. Дані положення також сприятимуть усвідомленню будь-якої держави, яка може потенційно загрожувати національній безпеці України, про недоцільність реалізації даних заіроз, застосування збройної сили, і необхідність пошуку альтернативних (дипломатичних) шляхів розв'язання дискусійних питань. Зазначення у КНБ на можливість застосування сили є не стільки прагненням залякувати когось, скільки бажанням досягти стану стійкого розвитку національних інтересів. Силовий фактор як такий є завжди притаманним тим державам, які претендують на лідерство чи то регіональне, чи то субрегіональне, чи то глобальне. Сила не є ознакою ворожості, сила — це, передусім, безпека. Ідеал за даного випадку має стосуватись не стільки засобів, скільки їх кореляції із можливістю реалізації національних інтересів. Я б виразив би це наступною формулою: національна безпека понад усе, але не будь-якою ціною.

 

Вочевидь вірним є зазначити на таке положення, що пріоритет ненасильницьких засобів передбачає використання воєнної сили. При чому успіх використання даної сили залежить від адекватності обраної стратегії, яка є результатом співвіднесення реального та бажаного стану і обрання шляху по досягненню останнього і застосування системного підходу до вирішення зазначених питань.

 

Засоби забезпечення національної безпеки тісно переплетені із ресурсами. Основні ресурси забезпечення національної безпеки, окрім об'єктивних особливостей геополітичного та геоетратегічного положення України, пов'язані з інтелектуальним багатством, достатньо високим науково-технічним потенціалом, можливостями її природи і надр, а також цілою низкою інших чинників, що робить нашу державу привабливою не тільки для інвестицій, а й для реалізації різних технологій дестабілізації з метою недопущення становлення України в якості регіонального лідера.

 

Семінарське заняття № 3: