Федеральное агентство по образованию 6 страница

Геополітичне положення України на межі двох великих циві-лізаційних просторів - європейського та євразійського було і є одним із визначальних факторів її історичної та політичної долі. Географічно Україна завжди була і залишається центрально-європейською державою. Історично і політично тривалий період більша частина території України перебувала під впливом євро-азійської соціально-культурної традиції, перебуваючи у складі Російської, потім Радянської імперії. Національна ментальність виявилася розщепленою, відповідно, не було єдиних геополітичних пріоритетів, національних інтересів, єдиної національної стратегії. Все це зумовило невдачу побудови національної держави на початку XX ст., а також сучасні труднощі становлення України як євроазійської держави.

Проте чітке визначення геополітичних пріоритетів, консолідація у масовій свідомості основних національних інтересів є однією з найважливіших передумов стабільного розвитку кожної сучасної держави.

Національні інтереси, як і геополітичні пріоритети, виводяться, безумовно, з основних цінностей суспільства, таких, як "виживання", "свобода", "демократія", "економічний добробут", "розвиток", "соціально-культурні традиції" та орієнтації, інші внутрішні (національна ментальність і домінуюча ідеологія, екологічна система тощо) і зовнішні (міжнародне середовище, зокрема геополітичне, союзи, блоки, історичний досвід і традиції міжнародних відносин тощо) параметри. Формування відносно стабільної, загальноприйнятої, несуперечливої і самоузгодженої системи національних інтересів і геополітичних пріоритетів - визначальне завдання національної еліти в процесі державотворення.

Однією з проблем України в реалізації цього процесу була внутрішня непідготовленість України до незалежності, відсутність єдиної національної ментальності, загальноприйнятих національних цінностей. Перед Україною постали проблеми:

• прискорена побудова національної держави вимагала консолідованої національної ментальності;

• швидка консолідація національної ментальності виявилася дуже важкою (якщо не неможливою) без сильної унітарної держави.

Намагання розв'язати окремі проблеми одночасно виявилися дуже нагальними. Внаслідок тринадцятилітніх пошуків Україна лише зараз підійшла до розуміння цілеспрямованого формування геополітичних пріоритетів, уніфікованої системи національних інтересів і виваженої національної стратегії.

Перші спроби визначити основні для України категорії та поняття були зроблені ще всередині 1991 р. В Україні та на Заході була надрукована серія статей, де визначалися головні національні інтереси та геополітичні пріоритети, втілення в життя і захист яких гарантували б виживання України - незалежної суверенної держави. Були окреслені також і загрози національній безпеці України.

Порівняння цих визначених 1991-1992 pp. національних інтересів і загроз національній безпеці України з реальними досягненнями процесу державотворення дає змогу дійти висновку, що з'явилися нові вагомі загрози. Розглянемо цю зміну, зауважуючи лише зовнішні фактори (див. таблицю).

Україна у своєму державотворенні зробила надзвичайно багато помилок. Коли прийшло усвідомлення, що реальна політична незалежність неможлива без незалежності економічної, змусило правлячу еліту висунути програму економічних реформ як центральну тезу внутрішньої та зовнішньої політики України. Проте, на жаль, послідовності у її втіленні в життя немає.

Стимульовані ззовні міжнаціональні конфлікти та територіальний розкол України Стимульовані ззовні регіональні конфлікти і територіальний розкол України

Економічна блокада і ядерний шантаж Економічний шантаж і цілеспрямовані акції з підриву економіки України та блокування її економічної незалежності

Територіальні претензії та втягування України до міждержавних конфліктів Невизначеність багатьох кордонів й іноземне економічне "проникнення" як форма встановлення політичної залежності

Панслов'янська ідеологія та російське соціально-культурне домінування Панслов'янська ідеологія та російське соціально-культурне й інформаційне домінування

тегічних партнерів", що на практиці дуже часто нагадували без-принциповість. Одночасна орієнтація на полярні центри сили, балансування на суперечностях потенційно небезпечні і завжди були ефективною тимчасовою тактикою, однак поганою стратегією. Крім цього, формування й імплементація ефективної стратегії неможлива без попереднього визначення геополітичних пріоритетів, чіткого усвідомлення національною елітою ролі та місця України в регіональному і глобальному геополітичному просторі. Отже, питання геополітичного вибору України перетворюється із загальнотеоретичної проблеми у визначальний фактор її історичного і політичного майбутнього. Це важливо тому, що стабільність всієї Євроатлантичної системи на сучасному етапі залежить від посткомуністичних країн Балто-Чорноморського поясу ("вісі Європи"). Це країни Балтії, Польща, Україна, Румунія, Угорщина, Чехія, Словаччина. Маючи міцні стратегічні позиції, ці країни визначають і будуть визначати стан і структуру європейської безпеки на десятиліття наперед. Україна посідає ключове місце на Балто-Чорноморській вісі. Це зазначають і представники атлантизму, і прихильники євразійства.

Однак з існуванням незалежної України не можуть погодитися політичні діячі Росії. Вони розглядають незалежну Україну як загрозу своїй національній безпеці. Північний сусід не бачить України поруч як необхідну умову розвитку своїх вигідних стосунків з Європою і Заходом загалом. Російська стратегія передбачає особисте лідерство представляти перед Заходом інтереси "країн колишнього союзу".

Основні напрями стратегії Росії зумовлені її геополітичними амбіціями і намаганнями повернути собі статус наддержави, який вона втратила після розпаду Варшавського договору та СРСР. Особливе місце відводиться інтеграційним процесам у зоні "російського впливу", можливостям і механізму СНД. Головні стратегічні пріоритети політики Росії до СНД завжди визначалися намаганнями використати цю структуру як знаряддя реінтеграції СРСР у тій чи іншій формі, засіб просування і втілення у життя економічних, політичних, військових і територіальних амбіцій Росії далеко за її сучасними межами. Первісно сформований як об'єднання незалежних держав, СНД поступово трансформувався у повністю підконтрольну Москві політико-економічну структуру. Росія не лише хоче були лідером і новим центром СНД, а й відкрито заявляє свої права на повне домінування у цій організації. Вона не має наміру будувати відносини в СНД на основах рівного партнерства і норм міжнародного права, поважати економічний та політичний суверенітет і територіальну цілісність її членів. Це, зрештою, зрозуміли більшість лідерів пострадянських держав, які навіть ігнорують саміти глав держав СНД. Тому обрання Президента України Л. Кучми головою Ради СНД повинно би, за планом Росії, реанімувати СНД. Реальну політику Росії стосовно України й інших держав СНД визначає стратегія відродження нової наддержави на теренах СНД під контролем Росії.

І хоча існують теорії, які передбачають хід подій, що Росія зможе відмовитись від традиційної ролі "старшого брата", "захисника" всього пострадянського простору і почне поводитись як "нормальна" країна до своїх сусідів, проте у багатьох випадках ці теорії можуть розглядатись серйозно лише як класичний приклад спроб видання бажаного за дійсне, оскільки вони повністю ігнорують величезну соціальну інерцію 145-мільйонного народу з 400-літньою історією перманентної експансії і домінування над іншими країнами. Це засвідчують сучасні події. Ментальність такого народу не може бути змінена за десять років. Для цього процесу потрібна зміна поколінь.

Розглянемо коротко проблему: Україна - Захід. Як уже згадувалось, Україна посідає ключове місце на євразійському просторі і фактично контролює основні транспортні коридори між двома цивілізаціями і в широтному, і в меридіанному напрямах. Тим часом політика Заходу до України в перші роки її існування як незалежної держави була не менш суперечливою і непослідовною, ніж політика України до Заходу. В певних аспектах вона залишається такою і на сучасному етапі. Причини цього явища полягали і в повільності формування на Заході нової стратегії до посткомуністичних країн, і в традиційній та дуже шкідливій звичці Заходу дивитися на пострадянський простір "очима Москви". Водночас Росія створювала у світового співтовариства імідж України як "авторитарно-націоналістичного", "безвід повід аль-но-неокомуністичного" режиму.

Політика Заходу до України почала змінюватися лише з початку 1994 p., коли наміри Росії стосовно відродження нової наддержави на геополітичному просторі колишнього СРСР стали цілком очевидними. Сигнали "раннього попередження" провідні аналітики почали робити ще раніше. Так, 8 лютого 1994 р. Україна, позитивно оцінивши ініційовану НАТО Програму "Партнерство заради миру" як важливий елемент загальної структури європейської стабільності та безпеки, першою з країн СНД підписала Рамковий документ ПЗМ, а 25 травня передала керівництву НАТО презентаційний документ з приводу власної участі у програмі ПЗМ. У березні започатковані безпосередні консультації України з НАТО за формулою "16+1".

Політичною подією стало підписання у Мадриді 9 липня 1997 р. Президентом України та лідерами всіх держав - членів Альянсу Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО. Мета - розвиток відносин "особливого і ефективного партнерства", яке "сприятиме стабільності і просуванню спільних демократичних цінностей в Центрально-Східній Європі".

Країни - члени НАТО підтримали гарантії безпеки, що отримала Україна від усіх п'яти ядерних держав - учасниць ДНЯЗ як без'ядерна держава - учасниця цього договору. Сторони визначили форми реалізації співпраці, сфери та механізми проведення консультацій з питань запобігання конфліктам, управління кризами, підтримання миру, врегулювання конфліктів і проведення гуманітарних операцій. У Хартії зазначено: "Україна та НАТО створять кризовий консультативний механізм для проведення спільних консультацій в будь-якому випадку, коли Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці".

У тому ж розділі йдеться про те, що "союзники по НАТО продовжуватимуть підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, демократичний розвиток, економічне процвітання та її статус без'ядерної держави, а також принцип непорушності кордонів, як ключові фактори стабільності та безпеки у Центрально-Східній Європі та на континенті в цілому". Отже, Україна отримала важливу психологічну підтримку найсильнішого оборонного альянсу світу. Хартія має важливе практично-політичне значення. Важливим етапом зближення України і НАТО стала "Державна програма співробітництва України з Організацією північноатлантичного договору (НАТО) на період до 2001 року", затверджена Указом Президента України від 4 листопада 1998 р. У ній наголошено: "Україна розглядає НАТО як найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі і вагому складову системи загальноєвропейської безпеки".

Ці кроки України до НАТО було продовжено рішенням РНБОУ від 23 травня 2002 p., де зазначено, що розпочато процес, кінцевою метою якого є вступ України в НАТО. Це рішення має велике позитивне значення для України. Членство в НАТО надасть Україні такі переваги:

1) об'єднання з Великою Європою, достатні гарантії безпеки, що сприятимуть подальшій демократизації та розвиткові України в колі розвинених європейських держав;

2) втрата статусу буферної держави між Росією і НАТО, гарантії збереження незалежності незалежно від того, як розвиватиметь ся Російська Федерація;

3) гарантії проти територіальних домагань, підтвердження недоторканості кордонів;

4) збільшення інвестиційної привабливості України, кращі перспективи приєднання до ЄС;

5) благотворний демократизуючий вплив на внутрішньо-політичне життя в Україні, зменшення впливу внутрішніх і зовнішніх антидержавних сил на процеси в країні;

6) ближчі та взаємокорисні відносини із західними сусідами,участь у процесах регіональної та континентальної інтеграції;

7) поширення американської "ядерної парасольки" на територію України;

8) відродження оборонної індустрії України, прискорення реформування Збройних Сил;

9) прискорення ринкових реформ;

10) доступ до технологій НАТО.

Геополітичний клімат, що створюється в Центрально-Схі-дній Європі внаслідок розширення НАТО, задовольняє інтереси України як суб'єкта міжнародної політики значно більшою мірою, аніж у випадку моноцентричного домінування Росії. Особливо важливим є введення до НАТО західних сусідів нашої держави. Через кордон у випадку загрози національній безпеці України могла б безпосередньо надходити допомога від Альянсу. Західний кордон держави, який лише з теперішніми членами НАТО Польщею й Угорщиною становить відповідно 542 і 135 км, здатен стримуюче впливати на потенційного агресора чи державу - недоброзичливця України. Безсумнівно, існування кордону з країнами НАТО вже позбавило і ще позбавить Україну чималих загроз, розмір і руйнівний потенціал яких вкрай небезпечний для існування держави. Розширення НАТО на країни-сусіди України має ще й стратегічне значення, особливо завдяки тому, що політика НАТО продовжує ґрунтуватися на стратегії "відкритих джерел". Якщо ж говорити про негативні наслідки розширення НАТО для міжнародного клімату у регіоні Центрально-Схід-ної Європи, то вони пов'язані виключно із реакцією Росії на цей процес. Однак вони тимчасові та незначні порівняно з перевагами, які має розширення НАТО для процесу поширення зони стабільності та безпеки в Європі.

Проблему Україна - НАТО необхідно розглядати і з огляду на воєнну безпеку України. Незаперечним є те, що національна безпека такої держави як Україна може бути забезпечена або за допомогою могутнього (бажано ядерного) потенціалу стримування, або участю у впливових і потужних воєнних блоках чи альянсах. Україна, відмовившись від засобів ядерного стримування та приєднавшись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, практично унеможливила формування самодостатньої системи безпеки України. Отже, для надійного гарантування безпеки України існує єдиний вихід - вдатися до союзницьких відносин із стороною, яка має адекватний загрозам ядерний потенціал. Причому ця сторона має бути демократичною і водночас не мати значних інтересів, антагоністичних українським національним інтересам. Такими сторонами є два представники Заходу - НАТО і США. Становище з гарантуванням зовнішньої безпеки України ускладнюється тим фактом, що її Збройні Сили не здатні повною мірою гарантувати безпеку держави.

Україна не здатна також накопичити достатню кількість мобілізаційних ресурсів. У державі існує морально-духовна криза. Україна хоче володіти значними і якісним з воєнного погляду демографічним потенціалом, значними запасами звичайних озброєнь, матеріальною базою для її виробництва. Вона, на жаль, не використовує такий ресурс. Це відбувається насамперед через недостатній рівень патріотизму і відповідальності керівництва держави.

Відносини України із США у сфері безпеки особливі тим, що мають певну перспективу автономного розвитку як варіанту євроатлантичної інтеграції з меншими залученнями європейських держав. Це можливе завдяки унікальним військово-політичним і технічним можливостям США, їх потенціалу, об'єктивній зацікавленості у процесах, що відбуваються в регіоні Центрально-Східної Європи. Співпраця зі США у сфері безпеки має й перевагу стосовно здатності швидко реалізуватися, на відміну від процесу вступу до НАТО, який може тривати кілька років. Однак поки що політичні умови в Україні (вбивство журналіста Г.Гонгадзе, касетний, "кольчужний" скандали) значно погіршили перспективи співпраці України і США в галузі безпеки.

Керівництво Української держави, незважаючи на заяви про намір здобути членство в НАТО, не використовує повною мірою сприятливість міжнародної ситуації для побудови оборонної системи, яка відповідала б сучасним вимогам. Адже декларації не означають реальних дій, яких не вистачає. Для цього потрібна політична воля, компетентність і відповідальність лідерів держави.

НАТО - відкрита організація демократичних держав, створена для гарантування безпеки своїм членам. Вона довела свою ефективність. Тому для розвитку плідної співпраці з альянсом необхідна чітка політика викорінення антинатовських і антизахід-них штампів у певної частини населення, які використовуються ворогами незалежної України.

Безумовно, що тим імовірнішою може бути допомога Заходу і в сфері безпеки зокрема, чим швидше Україна просуватиметься шляхом внутрішніх політичних і економічних реформ. При їх успішному здійсненні Україні буде легше інтегруватися в європейські структури. Зрештою, співпраця з НАТО покликана зміцнити незалежність України.

Доцільно наголосити на необхідності розробки механізму прискорення процедури вступу України до НАТО. Тому для реалізації співпраці з євроатлантичною спільнотою необхідно:

• у найкоротший термін модернізувати Збройні Сили. Домогтися високого професіоналізму, бойової підготовки і озброєння професійної частини армії, водночас зберігаючи і нарощуючи мобілізаційні можливості, що існують в умовах закріпленого в Конституції України загального військового обов'язку. Для цього необхідно використати досвід військ територіальної оборони Великої Британії, Балтійських країн тощо. Необхідно зробити національну оборону пріоритетним напрямом державної політики:

1) піднести престиж армії і силових структур у суспільстві;

2) провести кадрові зміни та ротації на всіх щаблях силових структур і державного апарату з метою підвищення їх патріотизму і професійного рівня;

3) проводити економічну й енергетичну політику в союзі зі Західними державами, домогтися зростання західних інвестицій і більшої присутності західних компаній на українському ринку;

4) за допомогою інформаційних засобів держави здійснити інтенсивну роз'яснювальну роботу серед населення з метою пропаганди євроатлантичного вибору. Забезпечити доступ в український інформаційний простір європейських та американських ЗМІ, що підтримують європейський вибір України, та добитися витіснення з українського інформаційного простору ЗМІ тих держав, які виступають проти євроатлантичної інтеграції України;

5) налагодити якнайтісніші взаємовигідні відносини в усіх сферах з окремими країнами - членами НАТО (зокрема, із сусідами України);

6) брати участь у максимальній кількості інтеграційних організацій, що існують на Заході;

7) ефективним управлінням держави, зокрема у сфері економіки, та конкретними політичними заходами зменшити вплив і можливість антипатріотичних сил, насамперед сепаратистських;

8) відновити добрі взаємовідносини та провести переговори зі США про можливості укладання військово-політичного союзу з цією країною у випадку загрозливого для України розвитку подій у реґіоні;

9) посилювати військову співпрацю України із США і НАТО;

10) забезпечити виведення з території України частини Чорноморського Флоту РФ, насамперед з території поза межами Севастополя, а згодом - і із Севастополя.

Ці дії повинні бути деталізовані в ході практичного втілення. На сучасному етапі вище українське керівництво виявляє достатнє розуміння важливості співпраці з НАТО для досягнення цілей зовнішньополітичної безпеки України

 

1. Поняття "національних інтересів" і його відмінність від поняття "національна безпека"

 

Поняття "національні інтереси" є ключовим при аналізі системи національної безпеки, а відтак і важливим для наукового аналізу в межах націобезпекознавства. Від їх визначення залежать напрями функціонування СНБ, через що, дане поняття потребує детального розгляду. На цій обставині зосереджують увагу чимало дослідників, зазначаючи, що національні інтереси в методологічному сенсі являють собою першооснову інструментарію і механізму дослідження системи забезпечення національної безпеки як такої, оскільки створення та функціонування останньої зумовлено метою захисту національних інтересів країни.

 

Аналіз геополітичних подій у світі уможливлює дійти висновку про безальтернативну необхідність існування в державі власної системи національної безпеки. Останнім часом геополітика стала втрачати свої позиції, значно поступаючись геоекономіці. Геоекономіка стала визначити геополітику, змінюючи геостратегії тих чи інших держав. Крім того, в умовах формування поліполярного світу відсутність ефективно діючої системи національної безпеки може призвести до втрати незалежності. За даних умов СНБ є суттєвим важелем і гарантом функціонування незалежної держави. Саме та держава, де ефективно діє СНБ, є уособленням інтересів особи і суспільства, саме така держава, забезпечуючи розвиток цих інтересів, сприяє зміцненню власних інститутів, а отже, спрямовує поступ нації до процвітання і прогресивного розвитку.

 

На сучасному етапі розвитку України державна політика національної безпеки має бути орієнтована, насамперед, на підтримку соціально-політичної та інформаційної безпеки суспільства. Лише сформувавши монолітний соціум, об'єднавши його спільною ідеєю побудови незалежної держави, забезпечивши достатній рівень життя населення, можна говорити про національні інтереси та будувати їх ієрархію, від якої залежатимуть напрями функціонування СНБ.

 

Амбівалентність таких категорій як особа, суспільство і держава, які виступають, з одного боку, як суб'єкти НБ, а з іншого, - як об'єкти, звичайно ж визначає і характер діяльності СНБ. Проте, віддаючи належне безпосередній участі конкретних громадян, громадських організацій і підсистеми недержавного забезпечення національної безпеки загалом, зауважимо, що провідну роль має відігравати держава.

 

Тому ефективним механізмом забезпечення цілісності особи, суспільства і держави як єдиного організму є державне управління національною безпекою. Незважаючи на пріоритет та цінність інтересів конкретної особи, будь-яка розвинена країна світу будує власну систему через примат державного управління. Це не означає фактичного виключення конкретних громадян і громадських організацій з процесу забезпечення національної безпеки. Навпаки, забезпечуючи диференціацію, держава створює в межах СНБ велику і вагому підсистему забезпечення - недержавну. Аргументом на користь нашої позиції є теза Ю.Л. Дмітрієва, що існують вагомі підстави ставити проблему виникнення загроз національній безпеці з боку самої держави". Підсистема недержавного забезпечення за даного випадку виступатиме гарантом, механізмом стримування і противаг. Втім функціонування останньої, яка становить собою хоча і суттєвий, але лише компонент, має бути узгодженою з генеральною лінією державної політики національної безпеки. З метою цієї синхронізації і організується система управління національною безпекою, складовими компонентами якої мають бути підсистеми державного і недержавного забезпечення'2.

 

Поняття "національні інтереси", як і "національна безпека", являє собою інтегративне утворення. Від його визначення залежить встановлення співвідношення інтересів особи, суспільства і держави, а в більш абстрактному плані - напрям прямування держави. Визначення національних інтересів має першочергове значення при створенні системи національної безпеки, через те, що саме заради ефективного їх забезпечення по суті і створюється дана система.

 

Одразу ж зупинимось на одному питанні, яке доцільно розглянути зараз: це питання співвідношення таких понять як національна безпека і національні інтереси. Підкреслимо, що національні інтереси є категорією більш широкою, ніж національна безпека. Крім того, національна безпека сама є як національний інтерес, адже забезпечення безпеки особи, суспільства та державне неодмінною умовою виживання країни, без чого стає неможливими досягнення цілей іншого порядку. Отже існує реальна небезпека злиття предметів національних інтересів і власно національної безпеки**'. Це сприяє тому, щодо проблематики національної безпеки відносять будь-які проблеми, тим самим суттєво розмиваючи саму цю проблематику. У даному аспекті, зазначимо, що національна безпека спрямована на створення умов для реалізації національних інтересів, у той час як реалізація останніх формує передумови для досягнення національного ідеалу та мети, а також реалізації національної ідеї.

 

Вперше модель співвідношення національної безпеки й національних інтересів була запропонована американцем У. Лип-пманом, де національна безпека розглядається як частина національних інтересів (американська школа). Серед апологетів даної теорії варто також виділити: Б.Броуді, С.Браун, М.Каплан, Г.Моргентау, М.Гальперін, Г.Кан, Г.Кіссенджер, С.Хоффман, Дж.Шлессінгер, Д.Кауффман та ін. Сама концепція "національних інтересів", на думку провідних теоретиків (Ч.Берд, С.Браун, М.Каплан, Р.Юхансон), властива саме західноєвропейській та американській політичній культурі".

 

Ще однією особливістю американської школи слід назвати розробку двох принципових підходів, один з яких пов'язує національну безпеку з могутністю держави, що створює ресурс захисту безпеки, а інший становить на перше місце міжнародне співробітництво як створення умов забезпечення національної безпеки45.

 

Так. Кормич Б. А. акцентує, що на початку XX ст. міжнародне право вже склалося в чітку систему, яка значною мірою обмежувала дії держав, і. таким чином, було необхідно найти виправдання порушенню цих обмежень. Обґрунтування ж зневаги до норм міжнародного права необхідністю захисту національної безпеки виявилося цілком дієздатним. На жаль, така сама доля спіткала і застосування категорії національної безпеки у внутрішній сфері, яка. знову-таки, почала використовуватися в СІ ПА як привід для обмеження громадянських свобод, прикладом чого став Communist Control Act або Закон про контроль за комуністами 1950 p.. згідно з яким будь-яка організація, яка визнавалася комуністичною, відразу оголошувалася незаконною і втрачала будь-які права.

 

Різноспрямованість як самих потреб нації, так і розмаїття засобів їх задоволення певним чином впливає і на право. У цьому аспекті постає проблема щодо розмежування права, яке забезпечує поступ нації відповідно до загально визнаних людських цінностей, і право, що відбиває егоїстичні інтереси нації, які є понад усе. а отже і методи їх забезпечення розглядаються лише крізь призму їх доцільності і аж ніяк не співвідносяться із загальнолюдськими цінностями та ідеалами. З іншого боку постає коректність такого порівняння: якщо ми вважаємо, що правом є лише те, що відповідає загально визнаним людським цінностям, то що ми тоді розумітимемо під нормативною системою, створеною як інструмент управління системою національної безпеки, який, маючи за мету забезпечення інтересів власної нації, припускається пригнічення інтересів інших націй?

 

Як вірно резюмує Ліпкан ПА., позиція сильної держави, якою, безперечно, буде Україна, не у тому, щоб відповідати світовим стандартам", а у тому, щоб, ураховуючи національні потреби та інтереси, на підставі застосування механізму імплементації бути повноправним членом світового співтовариства, входити до нього, зберігаючи як внутрішню, так і зовнішню самостійність.

 

Дана теоретична проблема має важливе значення при оцінці політичних рішень з погляду їх відповідності національним інтересам, оскільки інтереси безпеки є складовим компонентом національних інтересів, відтак політичні рішення, що приймаються і котрі шкодять інтересам безпеки, шкодять і національним інтересам. Приклад, скорочення Збройних сил України до 2010 року до 100 тис. осіб є прямою загрозою інтересам безпеки України, оскільки її армія перетвориться на "загін швидкого реагування" або "сили спеціальних операцій", котрий буде не здатен забезпечити безпеку держави у війні шостого покоління. У той час, як світові держави зосереджені на формуванні повітряно-космічних сил, сил проти супутникової оборони Україні нав'язують модель Збройних сил у вигляді військ швидкого реагування, оскільки на думку західних "фахівців" і їх глашатаїв в Україні, для України у найближчому майбутньому не існує широкомасштабної загрози. Разом з цим, політично дано рішення є обґрунтованим, оскільки вступ України до євроатлантичних структур передбачає, передусім, відповідність стандартам НАТО. Відтак політична доцільність і інтереси безпеки за даного випадку є протилежними, а отже теоретичне дослідження питання є вкрай важливим, оскільки дає можливість дійти висновку про цілеспрямований розвал українських Збройних сил, перетворення України на державу, здатну захистити себе лише в конфліктах малої інтенсивності, але не здатною здійснити захист у разі ведення проти неї війни шостого покоління, а відтак ефективно відстоювати національні інтереси в сфері міжнародної безпеки.

 

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про основи національної безпеки України", національні інтереси - життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток.