Історія суїциду.

Про існування суїциду відомо з давніх-давен. Ймовірніше у первісному суспільстві самогубство носило ритуальних характер. У ряді племен самогубство мало значне поширення і вважалося як дозволений і прийнятний стереотип, у інших табувалося і суворо каралося, але все рівно було присутнім у культурі. Ескімоси на старості років добровільно йшли в снігову тундру де і замерзали. У Стародавній Європі (у данців, готів) ритуал самогубства існував аж до приходу християнства. У період розвитку рабовласницьких держав Єгипту, Стародавньої Греції, Стародавнього Риму суїцид розглядався як соціальне явище, яке має право на існування у суспільстві, сформувалося і ставлення до нього. У цей час з’являється своєрідна суїцидальна етика – регламентаційні норми, які визначають не тільки можливість, а за певних обставин і доцільність самогубства. В Афінах та ряді інших грецьких міст існував особливий запас отрути для тих, хто добровільно хотів піти з життя. Для цього ареопаг після наради давав на це спеціальний дозвіл. За часів іспанських кельтів на острові Кеос старі люди прикрашали голови вінками і влаштовували веселе свято в кінці якого пили цикуту. Але згодом у античних державах суїцид став забороненим. Самогубство вело за собою акції залякування. Якщо римський воїн хотів позбавити себе життя, то мірою покарання була його показова страта [8, с. 24].

У подальшому з формуванням і розвитком класів і держави суспільство стало суворо дивитися на самогубство. З появою і поширенням християнської релігії почало формуватися позитивне ставлення до людини, як істоти божого творіння, і самогубство розцінювалося як антибожественне діяння. Церква проголосила тезу за якою «безсмертна душа належить Всевишньому і лише Він може нею розпоряджатися» [8, с. 26]. На Арльському соборі у 452 році суїцид вперше був оголошений злочином. За християнськими канонами, починаючи з 533 року, людину, яка полишила себе життя, хоронили за межами кладовища, а з 563 року не відспівували у церкві [8, с. 27]. У Британії за часів короля Едуарда (ХІ ст.) самогубців прирівнювали до злочинців. До 1823 року у цій країні існував закон згідно якого тих, хто скоїв суїцид, ховали на перехресті доріг, перед цим протикали йому серце осиновим кілком проволочивши по всім вулицям міста. За законами Людовіка Святого (ХІІІ ст.) самовбивця підлягав посмертному осуду, а його майно переходило у власність барона [8, с. 28]. У Індії широко практикувалося самоспалення вдів на могилі чоловіка і цей варварський звичай наскільки увійшов у практику, що проти нього виявилися марними всі зусилля англійських колоніальних властей [2, с. 257].

З російської історії відомі випадки масового самознищення старообрядців, яке за два століття лишило життя десятки тисяч людей. Очікуючи кінця світу віруючі лягали в труну і чекали апокаліпсу. Мало також місце масове самоспалення релігійних фанатиків. Так, у 1672 році у Нижньому Новгороді у колективній «гарі» заживо себе спалили дві тисячі віруючих. У 1679 році піп Дометіан заживо спалив 1 700 жителів сибірського міста Тобольська. За період з 1870 до 1887 року в Росії покінчили життя самогубством 36 тис. чол. У перше двадцятиліття розколу Російської православної церкви самоспалення скоїли не менше 20 000 тис. людей [8, с. 251, 252, 253]. Навіть перепис населення у 1896-1897 роках призвів до спалаху суїциду серед розкольників, які вважали перепис «відчуженням від християнської віри» [8, с. 258]. Такі випадки, наприклад, мали значне поширення серед жителів Тираспольського повіту Херсонської губернії.

Г. Чхартішвіллі відмічає, що у пресі другої половини ХІХ ст. можна було зустріти таку інформацію, яка публікувалася щоденно: «Останнім часом газети повідомляли майже щодня про різні випадки самогубства. Якась пані кинулася недавно у воду з Єлагинської «стрілки» в той час, коли чоловік її пішов до екіпажа за цукерками; в Ізмайлівському полку застрелився молодий офіцер; застрелився ще якийсь хлопчик, років 16-ти або 17-ти; на Мітрофан’ївському кладовищі знайдений, з порізаним горлом, кронштадтський міщанин, що зарізався від любові; у Москві дівчина, спокушена якимсь паном, втопилася від того, що інший пан назвав її «утриманкою». (Цитата, приведена вище, відноситься до 1871 року). У 1881 році німецький письменник Генріх фон Клейст закоханий до безтями у свою дружину спочатку прострелив з пістолета їй серце, потім застрелився сам. У Японії закохані Арісіма Такео і Хатано Акіо збігаючи життєвих проблем повісилися в гірській хатинці. Англійський письменник, людина похилого віку і смертельно хворий на лейкемію Артур Кестлер і його молода, повна сил і здоров’я дружина Сінтія, отруїлися [8, с. 253, 254]. У 1993 році члени релігійних сект «Гілка Давидова» та у 1997 році «Небесна брама» шокували світову спільноту масовим самогубством. Відомі випадки самогубства через нещасне кохання, невиліковні хвороби тощо. І таких прикладів можна навести безліч.

У Радянському Союзі статистичні відомості про кількість самогубств були закритою темою. Лише у середині 80-х років минулого століття неповна інформація про суїцидальні вчинки почала з’являтися у спеціальних виданнях. «До початку перебудови СРСР був суїцидальною наддержавою, – відмічає Л.М. Юр’єва, – досягнувши в 1984 році показника 30 завершених самогубств на 100 тис. населення, поступившись лише Угорщині, де у той час було зареєстровано 44 самогубства на 100 тис. населення. Ці цифри значно перевищували середньоєвропейський і світовий рівень. За даними ВООЗ, рівень самогубств більше ніж 20,0 на 100 тис. населення є критичним» [9, с. 183]. До кінця 1980-х років завдячуючи демократичним змінам суїцидальність, як негативне соціальне явище, дещо скоротилося і дорівнювало 19 на 100 тис. населення.

Але розвал Радянського Союзу, економічна та політична нестабільність, тощо призвели до зростання кількості суїцидних вчинків у країнах колишнього СРСР. За період з 1988 до 1993 рр. вони значно підвищилися (на 100 тис. населення) у:

- Казахстані з 17,0 до 23,5;

- Білорусі з 23,7 до 28,0;

- Латвії з 23,1 до 42, 3;

- Литві з 26,6 до 42,1;

- Естонії з 24,3 до 38,1; [9, с. 183].

У США ця цифра після 1950 року складає 10-13 випадків самогубств на 100 тис. населення, у Росії – 37,8. У Канаді щорічно зводять рахунки з життям біля 3 800 чол. До країн з найнижчим показником суїцидів відносять Гватемалу (0,5), Філіппіни (0,5), Албанію (1,4), Домініканську республіку (2,1), Вірменію (2,3) [10].

У 1993 році за кількістю самогубств Україна та інші країни СНД вийшли на лідируючі позиції у світовому рейтингу. Наша країна відноситься до країн з високим рівнем суїцидентності. Середній вік самовбивць становить 48,3 роки. Почастішали випадки самогубства серед дітей віком від 5 до 9 років. Самогубства займають третє місце після серцево-судинних захворювань. В Україні чоловіки добровільно йдуть з життя у 3 рази частіше ніж у Західній Європі та 1,8 рази ніж у центральній та Східній Європі.

Отже, з самовбивством людство знайоме з давніх часів, воно мало місце у різних народів і по-різному оцінювалося. Релігійний фанатизм, гострі життєві проблеми, невиліковні хвороби, тощо штовхали людей до самознищення. Але з часом полишення себе життя окремими людьми стало засуджуватися церквою, суспільством. Кризові явища, як правило, загострювали соціальні процеси, що у значній мірі призводило до зростання кількості суїцидів.