Міжнародні механізми розв’язання «ядерної проблеми» на Корейському півострові.

Прихід до влади в СРСР Михайла Горбачова призвів до того, що колишній міцний союзник північних корейців вже не так беззастережно підтримував офіційний Пхеньян у його ядерних стремліннях. Так, обіцяючи сприяння в будівництві АЕС, Радянський Союз поставив умову: Північна Корея повинна приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що й трапилося 1985 року [4]. Ще більшого удару по ядерній програмі КНДР наніс розпад СРСР, і, як наслідок, припинення належного фінансування багатьох ключових проектів.

Кінець 80 – х – початок 90 – х років характеризувався активним діалогом (як позитивним, так і негативним) між КНДР з одного боку, та США, ООН і МАГАТЕ – з іншого, що, однак, не є предметом нашого аналізу. Можна лише сказати, що суть цього діалогу зводилася до того, що міжнародна спільнота намагалася змушувати Північну Корею виконувати умови ДНЯЗ, тоді як остання робила спроби протидіяти цьому та проводити самостійну ядерну політику. Однак складне економічне становище та смерть Кім Ір Сена в 1994 році змусили Північну Корею зробити певні поступки. Тому в цьому контексті для нас важливою є Рамкова угода між США та КНДР від 21 жовтня 1994 року, згідно з якою КНДР зобов’язувалась вивести з ладу дослідницький реактор потужністю 5 МВт, а також припинити будівництво двох газографітних реакторів, замінивши їх на легководні реактори з Південної Кореї [5]. Також створювався спеціальний орган – КЕДО (Міжнародний консорціум з розвитку енергетики на Корейському півострові), котрий мав відігравати ключову роль у виконанні положень угоди.

До початку 2000 – х років мав місце період, коли ядерна програма Північної Кореї була призупинена, натомість відбувався в цілому плідний діалог з міжнародною спільнотою. Прихід до влади в США адміністрації Джорджа Буша – молодшого докорінно змінила ситуацію. Між США та КНДР почалися тертя у зв’язку з несумісністю підходів до виконання тих чи інших положень Рамкової угоди. До честі КНДР слід сказати, що саме позиція Вашингтону була деструктивною в плані співпраці між обома державами. Так, 30 січня 2002 року американський президент «включив» Північну Корею до «осі зла», що, хоча прямо не стосувалося раніше досягнутих угод, серйозно погіршило відносини між США та КНДР.

Відповідь Пхеньяна була хоч і не блискавичною, проте досить категоричною. 12 грудня 2002 року КНДР заявляє про відновлення ядерної програми, 22 грудня відбувається реконсервація реактора в Нйонбені, а 31 грудня інспекторам МАГАТЕ наказано покинути країну. В січні 2003 року КНДР виходить з ДНЯЗ, мотивуючи цей крок необхідністю захисту національних інтересів в умовах «все більш ворожої політики і тиску» з боку США.

З 2003 року можна відраховувати новий етап ядерної програми КНДР. Характерною рисою цього періоду є започаткування механізму шестисторонніх переговорів за участі КНДР, Південної Кореї, КНР, США, Росії та Японії. З одного боку, ці переговори свідчать про готовність Північної Кореї вести діалог та йти на певні поступки, проте з іншого – і як показує практика – Пхеньян використовує шестисторонні перемовини в якості своєрідної ширми, за якою прихована активна діяльність з набуття ядерної зброї. За цей період відбувалося чимало подій, пов’язаних з відтягуванням переговорів з боку КНДР та його кроками в ядерних розробках. Для зручності дослідження вкажемо на найбільш значущі події, що стосуються ядерної програми КНДР, включно з трьома ядерними випробуваннями.

Так, 10 лютого 2005 року, вже після кількох невдалих раундів шестисторонніх зустрічей, МЗС Північної Кореї поширює заяву створення в країні ядерних озброєнь, котрі носять цілком «оборонний характер» і залишатимуться «силою ядерного стримування» [4]. 9 жовтня 2006 року КНДР проводить перше підземне ядерне випробування, потужність якого становила від 5 до 15 кілотонн.

2007 – 2008 роки можна назвати періодом позитивних зрушень, коли КНДР знову пішла на поступки іншим учасникам шестисторонніх переговорів. Пхеньян навіть виконав на дві третини план з денуклеаризації півострова, що був узгоджений в лютому 2007 року і полягав у так званих «11 кроках» щодо припинення роботи устаткувань Центру ядерних досліджень в Нйонбені [1]. Крім того, восени 2008 року Північна Корея перестала розглядатися з боку Сполучених Штатів як країна – спонсор тероризму, внаслідок чого інспектори МАГАТЕ були допущені на територію КНДР [4]. Проте вже в 2009 році ця позитивна динаміка була порушена. В квітні КНДР здійснює запуск балістичної ракети, що було негативно сприйнято міжнародною спільнотою [4]. А 25 травня 2009 року було здійснене друге ядерне випробування потужністю від 10 до 20 кілотонн [1]. ООН різко засудила ці дії, закликавши Північну Корею відмовитися від ядерної зброї та ядерних програм, а також повернутися до ДНЯЗ [3]. В 2010 році стало також відомо про завод зі збагачення урану в тому ж таки Нйонбені, що згодом було офіційно підтверджено урядом КНДР [4;5]. До 2012 року знову спостерігається зближення Північної Кореї з учасниками шестисторонніх перемовин, зокрема щодо питань призупинення ядерних програм в обмін на допомогу продовольством.

Події початку 2013 року знову продемонстрували, що КНДР продовжує активно втілювати в життя свою ядерну програму. Мова йде, передусім, про третє ядерне випробування, яке Північна Корея здійснила 12 лютого [2]. Знову ж таки, офіційна позиція Пхеньяну полягає в «захисті національної безпеки проти ворожості США».