Ісламський фактор в зовнішній політиці Індонезії.

На тлі останніх кількох років, відмічених підвищеною активністю Індонезії на міжнародній арені, велися вельми поширені обговорення щодо обгрунтованості претензій цієї країни на роль глобального гравця в ісламському світі. Зазначена проблематика розглядається як зарубіжними аналітиками, так і їх колегами безпосередньо в країні.

Але ставлячи питання подібним чином, жодною мірою не можна забувати, що Індонезія надто далека у своєму розумінні Ісламу від того як це відбувається або принаймні ще недавно відбувалося в арабських країнах. Іслам в Індонезію прийшов відносно пізно, у ХIII-ХIV ст. Його поширення найбільш активно йшло вздовж торгових шляхів, носило вогнищевий характер, переплітаючись з існуючими до цього індуїзмом, споконвічним анімізмом і стародавніми містичними культами. Результатом з'явилися територіальні відмінності глибини ісламізації і практично повсюдна еклектика конфесійної орієнтації мусульманського населення. Звідси безліч в Індонезії різних об'єднань і партій мусульман, що мають власні програми та власні погляди на тлумачення Ісламу. У своїй переважній більшості вони дуже далекі від побудови теократичної держави і суворого дотримання Корану. Ще недавно здавалося, що подібне мусульманське співтовариство навряд чи може виявитися прикладом для наслідування в країнах справжнього Ісламу, де кожен пункт Корану є життєвим законом. Мала місце вельми поширена точка зору, що Іслам, який сповідують серед арабів і той, якого дотримуються в Індонезії, в значній мірі різні релігії, взаємно неприйнятні один одному.

Тим не менш, в Індонезії роки правління президента Юдойоно демонструють підвищену активність на міжнародній арені, і в першу чергу в ісламському світі. При цьому керівництво країни не покидають надії на підвищення своєї ролі і значимості на цьому терені. Про їх масштаби свідчить вже те, що в місцевій пресі з'являються висловлювання щодо того, що «Республіка Індонезія має хороший шанс стати наступним постійним членом Ради Безпеки ООН» [1]. Немає необхідності стверджувати, що така заява викликає чимало роздумів. Що ж до надій, пов'язаних з положенням в ісламському світі, то президент заявив, що Індонезія може стати авангардом у відновленні слави і величі Ісламу. «Інші мусульманські країни також сподіваються, що наша країна стане лідером відродження ісламської цивілізації в XXI столітті». [2]

На тлі таких заяв нерідко ставилося питання і про те, чи в змозі Індонезія, будучи найбільшою мусульманською країною, політичний устрій якої базується на демократичних принципах, продемонструвати «позитивне» вплив на міжнародну обстановку, і насамперед на ісламський світ. Часом полеміка заходила далі і полягала в наступному - чи може Індонезія, спираючись на власний досвід, продемонструвати всьому світу те, що, кажучи словами президента країни Юдойоно, «Іслам здатний йти рука об руку з демократією» і тим самим стати переконливим прикладом для його проходження з боку інших, більш консервативних мусульманських держав. Одночасно складалося враження, що популяризація успіхів індонезійського мусульманського співтовариства, постійно виходить із вуст президента країни, при всіх їхніх незаперечних досягненнях, швидше за все, мають відгук або навіть розраховані не на фундаменталістські країни Затоки, а на Захід з його прагненням реформувати ісламський світ відповідно до власними інтересами. Резонно було вважати, що в цій взаємної зацікавленості Індонезія очікує від Заходу підтримки своїх претензій на роль глобального гравця між ним та ісламським світом. Така роль безумовно обіцяла б їй певні перспективи у побудові нової системи взаємин із зарубіжними одновірцями. По всій імовірності, це і є основна козирна карта в честолюбних прагненнях індонезійського керівництва. Звідси і реверанси перед Америкою, і певне загравання з Ізраїлем, і багато іншого.

Але така постановка питання при її реалізації таїть у собі чималий потенціал протиріч і конфліктів. Однією зі специфічних рис суспільного життя Індонезії є те, що за наявності близько 90 відсотків мусульман в загальній чисельності населення країни будь-яка політична проблема неминуче зміщується в площину її розгляду на конфесійному рівні. Досить згадати конференцію на о. Балі, присвячену Голокосту. Тоді ця подія викликала в країні неоднозначну реакцію і послужило приводом для сплеску бурхливих емоцій з боку радикально налаштованих мусульман. Саме поняття Голокост в Індонезії мало відомо. Протестуючі швидше виступали проти присутності в країні делегації Ізраїлю. Доречно додати, що рішення про проведення цієї конференції було прийнято керівництвом Індонезії після проведення президентом Ірану Ахмадінежадом також конференції з цього питання. Але іранська конференція ставила своїм завданням довести нереальність Голокосту, представити його мало не історичною вигадкою, спрямованою лише на досягнення Ізраїлем політичних цілей. Тоді це викликало абсолютно виправдану негативну реакцію з боку Ізраїлю та США. Своєю балійської конференцією Індонезія явно підіграла Заходу. Примітно також рішення Індонезії в 2007 р. як непостійного члена Ради Безпеки ООН під тиском американців підтримати санкції щодо Ірану. У результаті скандал в Індонезії і за її межами і звинувачення у зраді інтересів ісламського світу. Керівництву країни довелося проявити чимало зусиль для нормалізації обстановки.

Говорячи про суперечності, присутніх в індонезійському мусульманському співтоваристві, слід згадати події, що розгорнулися в країні наприкінці 2007 р., коли опозиція різко виступила з приводу надмірних зовнішньополітичних амбіцій керівництва країни. Пристрасті розпалилися настільки, що в повітрі без особливого заклику до його реалізації все ж витало слово «імпічмент». До критичної тональності щодо зовнішньополітичного курсу Юдойоно приєдналася центральна преса. Як писала «Джакарта пост», «індонезійська зовнішня політика за останні два роки (малося на увазі період правління Юдойоно. - М.Г.) подібна поведінці підлітка, який дуже хоче спробувати все, не маючи достатніх можливостей і навіть не здатного свої можливості оцінити. Ставши першим в історії країни президентом допомогою прямого голосування і домігшись певної політичної стабільності, Юдойоно оголив важко приховуване бажання поширити свій вплив за межі країни і зайняти рівне місце серед найбільш видатних світових політичних лідерів»[3]. Опоненти президента заявили про те, що для реалізації висунутих ідей Індонезії потрібні більш реальні сили, тобто економічні та військові можливості. Підтвердженням тому послужила ситуація, пов'язана з Іраком. Тоді у прагненні допомогти США вийти з пов'язаного з цією країною конфлікту Юдойоно висунув ідею формування ісламських миротворчих сил, здатних скласти альтернативу військовій присутності країн коаліції під егідою США. Але цей план вимагав того, щоб Індонезія поклала на себе відповідальність за його реалізацію. Індонезія ж заявила, що вона готова відправити війська до Іраку, якщо це буде підкріплено серйозною підтримкою інших мусульманських держав. Але сама вона такими можливостями практично не володіє. Як писала все та ж «Джакарта пост», «створюється враження, що уряд забув прорахувати економічну і політичну вартість входження до Іраку. У країні присутні побоювання, що недостатність можливостей, яка виходить із обмеженості політичних та економічних ресурсів, при надмірній кількості ініціатив робить не настільки переконливим статус Індонезії на міжнародній арені і може призвести до підриву її економічного потенціалу. Висловлювалися думки, що Індонезія може втратити політичну кредитоспроможність, закріпити за собою репутацію країни, здатної не більше ніж на потрясіння повітря своїми ініціативами, і що проблема країни в галузі зовнішньої політики полягає в тому, що вона повинна визначити список пріоритетів, виходячи з наявності ресурсів для їх реалізації.

Представляють інтерес у цьому зв'язку і виступи низки мусульманських об'єднань Індонезії, які закликають до розвитку відносин з Китаєм у його протиборстві з Сполученими Штатами за розширення сфер впливу в Азії. Китай експлуатує ці настрої для того, щоб полегшити собі завдання з негласного витіснення Сполучених Штатів з регіону. Він проявляє підвищену увагу до розуміння ісламського мислення і націлений в перспективі на зміцнення своїх позицій в ісламському світі. При всій своїй очевидною економічної експансії, поза всяким сумнівом, є частиною загальносвітового процесу глобалізації, Китай зумів не ускладнити відносини з ісламським світом. У Південно-Східній Азії він не асоціюється з тими змінами, які в уявленні багатьох мусульман тотожні американізації. Більше того, при виробленні зовнішньополітичного курсу Китай є предметом ісламоцентрістскіх розрахунків окремих мусульманських лідерів. Він розглядається ними як потенційного противника США, здатного послабити їх вплив на світову політику і тиск на ісламський світ. Американцям доводиться враховувати властиві Індонезії націоналістичні та ісламські тенденції, які все більш зближуються. На цьому, як видається, небезуспішно грають китайці.

Опозиціонери звинувачують президента у тому, що він, йдучи в фарватері інтересів США, зраджує забуттю інтереси власного народу. Ці думки, а також неприйняття курсу Юдойоно на подальше зближення з зовнішньополітичним курсом США поділяють не лише радикали, а й адепти помірного Ісламу. До них відносяться два провідних об'єднань мусульман Індонезії «Нахдатул Улама» (НУ) і «Мухаммадія» значною мірою визначають політичні пріоритети індонезійського суспільства і налічують спільно в своїх лавах близько 100 млн. послідовників. Кожне з цих двох об'єднань можна сміливо прирівняти за чисельністю до більш, ніж середньої мусульманській країні. Незважаючи на наявні між ними розбіжності і суперництво, в даному випадку вони виступили з єдиною платформою, що закликає керівництво країни у своїй діяльності віддавати перевагу положенню в країні, а не зовнішньополітичним інтересам [4]. У цьому крім іншого закладено їх негативне ставлення до Сполучених Штатів. НУ вустами свого голови Хасима Музаді у вельми м'якій формі, властивій цієї організації помірних прихильників Ісламу висловило своє ставлення до США. Це проявилося у формі прес-релізу, зробленого Музаді на семінарі у Вашингтоні, присвяченому протистояння індонезійських помірних мусульман ісламському тероризму і екстремізму. Семінар відбувся в серпні 2008 року. Індонезійська релігійний і політичний діяч висловився в тому плані, що Сполучені Штати часто несправедливі у своєму прагненні реалізувати власне розуміння ситуації в різних частинах світу. Будучи в теж час президентом Всесвітньої конференції з проблем релігії та світу, він вказав на те, що «США бувають вельми далекі від того, щоб зрозуміти іншу точку зору». «Я вважаю, що світова спільнота повинна рахуватися з думкою США, але і Америка повинна відповідати тим же», - заявив Хасим Музаді, зазначивши при цьому, що труднощі, пов'язані з вирішенням палестино-ізраїльської проблеми не повинні перешкоджати здійсненню цих принципів. Він також піддав критиці американські підходи до боротьби зі світовим тероризмом [5].

Перші кроки Обами на посту президента вселили в ісламський світ, в тому числі і в мусульман Індонезії, певні надії на зміну зазначеної ситуації. Це тривало не довго. Як заявив керівник «Мухаммад», багато мусульман у всьому світі були натхнені виступом Барака Обами в Каїрі, коли він закликав до нової системи взаємин Заходу і Сходу, заснованої на взаємному розумінні та взаємній повазі. Але, висловив жаль Дін Самсуддін, ці ініціативи не підкріплені діями і на сьогодні зовнішня політика Обами мало чим відрізняється від курсу, який проводив Буш.

Наявність певного зовнішньополітичного альянсу між Індонезією і Америкою очевидно. Це проявилося черговий раз з приходом адміністрації Абама. Свідчать того, зокрема, візит до Індонезії Х. Клінтон в лютому 2009 р. Вибір першого візиту глави американського зовнішньополітичного відомства в мусульманські країни після того як Барак Обама проголосив курс на налагодження відносин з мусульманським світом припав на Індонезію. У Джакарті Х. Клінтон закликала Індонезію до наведення мостів між адміністрацією Обами і ісламським світом, до того, щоб служити свого роду «м'якою силою» у вирішенні глобальних проблем усього мусульманства [6]. Дещо пізніше ці положення під час візиту до Індонезії підтвердив Барак Обама, висловивши впевненість, що в поточному столітті роль Індонезії на міжнародній арені значно зросте.

Слідом за цим відбувається різке підвищення зовнішньополітичної активності з боку Індонезії. Новопризначений міністр закордонних справ Марті Наталегава намагається всіляко підкреслити виняткову роль своєї країни на міжнародній арені. Про це досить красномовно свідчать його заяви про те, що «Індонезія в 2010 р. продовжить виконувати свої зобов'язання з врегулювання світових конфліктів... Індонезія нарощуватиме свою роль у наведенні мостів для усунення розбіжностей у непростій міжнародній обстановці. Наша зовнішня політика, заснована на діалозі і дипломатичних підходах, сприяє тому, що Індонезія постійно знаходить роль посередника на міжнародній арені»[7]. Слід при цьому зазначити, що весь попередній хід розвитку подій і наступні заяви міністра говорять про те, що у викладеному контексті першочергове значення має позиція Індонезії в ісламському світі, де її явно не влаштовує традиційно склалося периферійне положення. Наталегава зокрема зазначив, що Індонезія продовжить всемірну підтримку мирного процесу за створення незалежної Палестинської держави. Міністр також додав, що індонезійська зовнішня політика не має наміру ігнорувати проблеми ісламського світу пов'язані з Афганістаном, Іраком і положенням справ з іранською ядерною програмою [8]. До сказаного, по всій видимості, доречно додати, що відмічені «зобов'язання з врегулювання світових конфліктів» на Індонезію ніхто не покладав, і що теза про те, що «Індонезія постійно знаходить роль посередника на міжнародній арені» потребує певної коригуванні. Міністр також повідомив про намір його країни грати більш активну роль у здійсненні процесу перемир'я в Афганістані. «Індонезія сповнена ідеєю просування миру і процвітання в охоплених чумою війни країнах Південної Азії». «Ми постійно відстежуємо пов'язані з цим проблеми... Спочатку ми хочемо почути, що афганці насправді очікують від нас з тим, щоб діяти відповідно до їх потребами і інтересами», - заявив Наталегава. Він висловився в тому плані, що Індонезія, враховуючи її попередній досвід, могла б сприяти досягненню перемир'я між ворогуючими сторонами і координувати дії інших країн, які висловили бажання докласти свої зусилля в цьому ж напрямку [9].

Новий сплеск політичної активності індонезійського керівництва після чергової перемоги на президентських виборах 2009 р. викликав своєрідну реакцію з боку вищого духовенства. При цьому слід зазначити принципово новий момент. Якщо раніше лідери мусульман Індонезії загалом, не засуджуючи керівництво країни в його прагненні до більш високого становища в табелі про ранги мусульманських держав, лише несхвально ставилися до його надмірного на їх погляд зближенню зі Сполученими Штатами, то тепер становище змінюється. НУ повідомила про те, що в якості найбільшого в світі об'єднання мусульман вона передбачає нову формулу своєї ролі на міжнародній арені. Генеральний секретар НУ Сумант Аль-Кутуба заявив про те, що об'єднання поміркованих мусульман (яким є НУ) мають відігравати активну роль у вирішенні світових конфліктів, особливо щодо мусульманських країн. Як він зазначив, НУ велика і впливова організація та її роль у міжнародних справах необгрунтовано незначна [10]. Подібні висловлювання прозвучали і з боку керівництва «Мухаммад». З урахуванням викладеного раніше заклику до уряду робити акцент на вирішення внутрішніх проблем, а не міжнародних, ця заява виглядає досить симптоматично.

Але цим все не обмежується. Духовенство намагається розширити сферу свого політичного впливу. «Нахдатул Улама» заявила про свій намір відігравати провідну роль у боротьбі з ісламським екстремізмом і тероризмом, що також має безпосередній вихід на міжнародні відносини. Організація ставить своїм завданням формулювання відповідної стратегічної програми на наступні роки. Керівництво НУ відзначає, що, незважаючи на зовнішній спокій, індонезійське мусульманське співтовариство є благодатним грунтом для тероризму. При цьому підкреслюється певна податливість індонезійської натури, її схильність до зовнішніх впливів. «Багато індонезійські мусульмани по поверненню з Близького Сходу стають великими арабами, ніж самі араби, а по поверненню зі Сполучених Штатів великими американцями, ніж американці» [11]. Але стосовно аналізованої темі питання полягає в іншому. Чимале вплив на світовідчуття індонезійських мусульман чинять події, що відбуваються на міжнародній арені і, перш за все, в ісламському світі. Як відомо, в цій країні співвідношення прихильників помірного і радикального Ісламу на користь останнього різко зростає в періоди загострення ситуації в ісламському світі як то гротескні картинки на адресу Пророка, агресія Ізраїлю в Лівані, США в Іраку і пр. Є підстави стверджувати, що проголошений курс ставить своїм завданням направити обгрунтований в таких випадках гнів ревних поборників Ісламу в конструктивне русло, що не компрометує віру екстремістськими проявами. Примітно, що ініціатива НУ практично збіглася в часі з проголошенням многостраничной фетви глобального мусульманського руху з абсолютним засудженням тероризму і, як найбільш жахливого його прояви, терористів-смертників. Про це світ сповістив відомий пакистанський релігійний діяч Мухаммад Таір-алі-Куадрі, засновник широко поширеного вчення на підтримку неполітичного, толерантного Ісламу [12].

Лідер НУ - Музаді також висловив думку, що ісламські радикали застосовують терористичні акти в якості засобів боротьби за глобальну справедливість і тим втягують Індонезію в ідеологічну війну недозволеними засобами. На думку Музаді, зусилля організації та її священнослужителів повинні бути спрямовані на виховання основної маси поборників Ісламу в дусі справжніх мусульман, здатних гідно сприймати ісламські цінності, необхідні для побудови вільного плюралістичного суспільства. У цьому НУ проявляє інтерес до співпраці з другої за кількістю прихильників індонезійської організацією мусульман «Мухаммадія», також готової направити свої зусилля на виховання в мусульман стриманого підходу до релігії і відмови від прагнення до радикалізму з тим, щоб запобігти релігійний екстремізм і тероризм. У цьому плані Музаді надає великого значення організації загальнонаціональної компанії по дерадікалізаціі поглядів і настроїв індонезійських мусульман.

Крім того, Асоціація ісламознавців НУ (IPNU) виступила із засудженням діяльності радикальної студентської організації (Rokhis), що займається на її думку поширенням релігійного радикалізму. IPNU настійно рекомендувала Міністерству освіти Індонезії відмовитися від слідування курсом, що дозволяє присутність Roknis в якості клубу ісламських релігієзнавців у вищих навчальних закладах країни. Одним із спонукальних моментів для подібних дій з'явилися заяви активістів цієї студентської організації, що розглядають плюралізм думок в якості анафеми.

Разом з тим вищим духовенством виявляється тиск на уряд країни і безпосередньо на президента. У січні 2011 р. була організована зустріч духовних лідерів. Дев'ять видатних релігійних діячів п'яти основних конфесій закликали уряд дати пояснення з приводу «принаймні 18 випадків брехні» і припинити їх подальше прояв. До релігійних ієрархів приєдналися популярні активісти від економіки, соціальних проблем та цивільного права. Основні претензії стосувалися свободи віросповідання та єдності нації, боротьби з тероризмом, цивільних прав, продовольчої та енергетичної безпеки, свободи преси, боротьбі з корупцією, транспарентності уряду та інші. Відомий ісламознавство Ахмад Сайяф Мааріф звернув увагу на непослідовність уряду щодо викорінення бідності. У висловлюваннях учасників зустрічі вказувалося на нещирість президента країни в його промовах і обіцянках щодо плюралізму, толерантності та свободи релігії. Видний буддійський чернець Шрі Паннйяваро Махатеро сказав, що більшу небезпеку становить ситуація при якій керівники країни брешуть і не усвідомлюють відповідальності за це. Лідер індонезійських поборників індуїзму Нйоман Удайяна Санггінг висловився в тому плані, що в умовах сформованої системи брехні з боку уряду дійсність не відповідає очікуванням людей. На зустрічі були присутні лідери НУ і «Мухаммад». Дін Самсуддін засудив уряд за те, що воно «не тільки бреше, але й не виконує своїх обіцянок» [13]. Він не забарився скористатися поточною ситуацією для виведення очолюваного ним об'єднання мусульман країни на нові горизонти. На проведеному в березні 2011 р. і організованим спільно Індонезією та Іраном міжнародному діалозі, присвяченому розвитку взаєморозуміння між мусульманськими країнами і Заходом, партнером уряду Ірану з організації заходу постало не уряд Індонезії, а «Мухаммадія».

Разом з тим, необхідно відзначити, що весь розклад політичних сил і протистояння їхніх інтересів перебуває під впливом серйозних змін, що відбуваються у всесвітній уммі. Говорячи про принципово нові моменти в цій сфері не можна не приділити увагу відзначається рядом дослідників Ісламу думку про те, що відбувається «згасання політичного Ісламу», що в першу чергу відноситься до його радикального оформлення у вигляді екстремізму і тероризму. Відбуваються періодично сплески терористичної діяльності ісламістів розцінюються ними як агонізірующій відхід з політичної арени, як марне бажання гучно заявити про себе всупереч поточної ситуації. І дійсно, світова спільнота, а разом з ним і ісламський світ втомилися від постійної загрози, перебування в стані підлозі війни підлозі світу, шукають вихід із трагічної ситуації. Та й самі терористи за роки своїх кривавих діянь не здобули особливих політичних дивідендів. Голодні і знедолені маси, інтереси яких вони не більше ніж декларували у своїй бузувірській діяльності, віддали перевагу інший шлях з реалізації своїх інтересів. Про це наочно свідчать події, що відбуваються в Північній Африці. Масові виступи в Тунісі та Єгипті, що призвели до повалення одіозних фігур, що стоять при владі в цих державах, мотивовані не релігійним фанатизмом, за що довгі роки повсюдно ратував міжнародний тероризм, а вимогами соціальної справедливості та громадянських свобод.

Події, що відбуваються в цих країна, ставлять чимало питань про їх витоках та перспективи. Виникають питання і про подальший розвиток ситуації в арабському світі. Безумовно, в першу чергу це відноситься до Тунісу та Єгипту з їх часом досить драматичним розвитком подій. Вельми цікаво цьому плані те, що спостерігачі безпосередньо належать територіально і генетично до арабського світу з його часто консервативним підходом до питань побудови суспільства, розглядають ситуацію з принципово нових позицій. В якості можливих варіантів подальшого розвитку подій вони звертаються наприклад Індонезії.

До недавнього часу таке навряд чи б вважалося можливим. Тепер же преса Близького Сходу заявляє про те, що «індонезійська революція надихнула арабський світ», приміряючи при цьому етапи відповідних індонезійських подій на дійсність арабських країн. Що стосується Індонезії, то маються на увазі події 13-ти річної давності - падіння деспотичного правління режиму Сухарто, який перебуває при владі понад 30 років. Говориться про те, що цей приклад Індонезії став початковою ланкою в «реакції доміно» прокотилася по півночі Африки і можливо ще не закінчила свій рух. Як зазначається в пресі, сьогодні Індонезія поряд з Туреччиною демонструють світовій спільноті успішний приклад побудови демократії в країні з переважно мусульманським населенням. Очевидно, враховуючи специфіку арабського світу, автори статті звертають увагу на те, перехід Індонезії до демократичних принципів не було простим і легким, маючи на увазі під цим між общинні чвари, сплески виступів представників радикального Ісламу, що намагаються нав'язати теократичний режим, спроби військових повернутися в влади та інші. Як незавершеність демократичної побудови суспільства розглядається наявність корупції та некомпетентність ряду державних органів. В якості досягнення індонезійського суспільства наводиться факт того, що після повалення в 1998 р. військової диктатури в країні вже три рази проводилися прямі вільні вибори, а також вдосконалення інституту парламентаризму. Вказується на те, що індонезійські громадяни тепер можуть обговорювати і критикувати керівництво країни без побоювання арешту або ж зникнення. Підкреслюється особлива і важлива роль у створенні і функціонуванні вільної преси, об'єктивне висвітлення виборів, діяльності різних політичних партій і викриття корупціонерів. Особливо звертається увага на певну схожість історичного розвитку Тунісу та Індонезії, вказуючи на те, що обидві держави були поліцейськими протягом 30 років. Відзначається, що індонезійська демократія ще далека від досконалості. Проте, на думку авторів, розвиток країни йде в правильному напрямку і може служити прикладом для розвитку політичної системи Тунісу і Єгипту [14].

У теж час в Індонезії лунають голоси на підтримку антиурядових виступів в Єгипті (де режиму Мубарака також було більше 30 років). Як заявив член парламенту Сідарто Данусуброто: «Індонезія - третя в світі найбільша демократія. Я сподіваюся, що уряд (Індонезіі. - М.Г.) критично розгляне ситуацію в Єгипті і підтримає вимогу єгипетського народу здійснити політичні реформи»[15].

Сказане вище відображає принципово нові моменти, що відбуваються в суспільно-політичному житті ісламського світу. Як видається, вони безпосередньо пов'язані з пошуками виходу з того глухого кута, в який всесвітню умму завів консервативний Іслам і як його продовження Іслам радикальний. Той факт, що знаходиться на краю периферії цього світу Індонезія розглядається в якості варіанту прикладу для проходження йому говорить багато про що. Це свідчить про початок процесу зміни пріоритетів у тлумаченні віри, відходу від його консервативних форм у бік плюралізму.

Разом з тим, є підстави вважати, що відбуваються в Північній Африці і на Близькому Сході події можуть істотно відбитися на стані справ в Індонезії. Певною мірою їх можна розглядати як демонстрування країною з переважаючим ісламським населенням революційного прикладу переходу від тоталітарного режиму до принципів демократії. І цей приклад береться на озброєння. Тим самим відбувається підвищення її ролі в ісламському світі. Цілком можливо, що така ситуація може загострити протистояння між світською та духовною владою. Роль помірного Ісламу набуває в світі та країні новий зміст. Президент і його оточення можливо спробують представити подію як власне досягнення. Але справжніми носіями помірного Ісламу і його ідеології в країні є не вони, а передусім «Нахдатул Улама» і «Мухаммадія». Вони навряд чи погодяться віддавати пріоритети президенту. Тим більше що на їхньому боці потужна ідеологічна опора в особі Ісламу в його ліберальному тлумаченні. В даний час в світі немає іншої релігії або ж ідеології настільки ж привабливою для стражденних і знедолених, та й інших верств суспільства, окрім як Іслам. Іслам, судячи з усього, поза конкуренцією. Конкуренція всередині його. Цілком можливо, вона йде на спад, оскільки радикальний Іслам себе вичерпує. Перед двома найбільшими об'єднаннями мусульман Індонезії відкривається широке поле діяльності. Наявність єдиної мети або ж спільного супротивника об'єднує. Їх взаємна діяльність цілком імовірна до досягнення певних спільних висот, після чого співпраця неминуче переростає в суперництво.