Зовнішньополітичні концепції Індонезії у другій половині 1960-х – 1980-і рр.

З перших років державності в якості основних принципів зовнішньої політики Індонезії декларуються незалежність і активність, а також рівновіддаленість від конфронтаційних блоків. У 1950-ті роки Джакарта була в числі основних ініціаторів створення Руху неприєднання і до теперішнього часу залишається одним з найбільш активних його учасників (у 1991-1995 роках головувала в русі). При цьому, якщо для періоду президентства Сукарно було характерно зближення країни з СРСР та іншими країнами соціалістичного блоку, то після 1965 року є взято курс на щільне політичне і економічне партнерство із Заходом. Характерно, що якщо з СРСР і після 1965 зберігалися повноцінні дипломатичні відносини і здійснювалися систематичні контакти в різних сферах, нехай і на менш інтенсивному рівні, ніж до того, то зв'язки з Китаєм були повністю заморожені: звинувативши КНР в пособництві спробі державного перевороту 30 вересня 1965 року народження, уряд Сухарто розірвало з нею дипломатичні відносини (відновлені в 1990 році) і перервало контакти у політичній, економічній і культурній галузях.

Крім цього, з середини 1960-х років найважливіше місце в шкалі зовнішньополітичних пріоритетів Індонезії займає регіональне співробітництво. У 1967 році при ініціативної ролі Індонезії була створена Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) - з тих пір вона незмінно залишається неформальним лідером цієї організації, виступаючи за активізацію інтеграційних процесів, розвиток нових форм внутріасеанівської співпраці та взаємодії Асоціації з партнерами за межами Південно- Східної Азії - зокрема, в рамках Регіонального форуму АСЕАН (АРФ) і різних діалогових механізмів.

МВ режиму «нового порядку». Провал руху З0 вересня 1965 р. став зручним приводом для антикомуністичної й антипрезидентської кампанії, кінцевою метою якої був державний переворот в Індонезії. Розгромивши протягом двох місяців компартію і масові демократичні організації й позбавивши тим самим президента Сукарно можливості ефективного політичного маневрування, військове керівництво приступило до усунення з політичної арени наближених до президента кіл цивільної демократії й поетапного усунення від влади самого А. Сукарно. З формуванням генералом Сухарто кабінету міністрів відбулася фактична передача військовим виконавчої влади, а в червні—липні 1966р. сесія Тимчасового народного консультативного конгресу (ТНКК) позбавила Сукарно титулу довічного президента. Цим самим було покладено початок легітимації нового політичного режиму, що дістав назву «нового порядку». Весною 1967 р. спеціальна сесія ТНКК призначила генерала Сухарто виконуючим обов'язки президента, а в березні 1968 р. — обрала його новим президентом країни. Внаслідок численних реорганізацій кабінетів і військового керівництва новий політичний режим ставав дедалі авторитарнішим. Це відбивалося у сфері не тільки внутрішньої, а й зовнішньої політики країни, основний зміст якої визначався передусім президентом та його найближчим оточенням.

Улітку 1966 р. на сесії ТНКК було прямо заявлено, що попередня зовнішня політика недостатньо відповідала національним інтересам і цілям індонезійської революції, підкреслено, що прагнення Індонезії виступати в ролі «маяка» для країн Азії й Африки за відсутності політичної, воєнної й економічної стабільності всередині країни викликало лише збільшення злиднів і страждань народу, підірвавши його віру в уряд, а конфронтація з Малайзією і вихід з ООН призвели врешті-решт до міжнародної ізоляції країни. Конгрес закликав повернутися до активного й незалежного зовнішньополітичного курсу, що базується на національних інтересах, які не повинні приноситись у жертву міжнародним. Зазначалося також, Що проголошена після перемоги революції 1945 р. незалежна й активна зовнішня політика має базуватися на принципах мирного співіснування і добросусідства, на принципах Бандунга, на прагненні до регіонального співробітництва. В рішеннях ТНКК указувалося, що Індонезія, відмовляючись від участі у військових блоках і союзах, виступає також за заборону розміщення іноземних військових баз будь-якої країни на території іншої, оскільки наявність останніх веде до посилення міжнародної напруженості. Конгрес звернув особливу увагу на те, що ядерна зброя являє собою загрозу для справи миру в усьому світі й існування людства.

Вже 30 травня в Бангкоці (Таїланд) розпочались індонезійсько-малайзійські переговори, наслідком яких стала лише спільна заява для преси. В ній сторони констатували досягнення згоди відновити дружні відносини й підтримувати прямі контакти. Тоді в справу втрутилися західні країни, які прямо чи опосередковано підтримували Малайзію як антикомуністичний бар'єр на шляху індонезійсько-китайського зближення в період «скерованої демократи». Вони дали зрозуміти індонезійській стороні, що доки не припиниться конфронтація з Малайзією, ні про яку економічну допомогу не може бути й мови. В контексті викладеного слід підкреслити, що ТНКК націлював індонезійський уряд на проведення зовнішньополітичного курсу, який відповідав би передусім економічним інтересам країни. 11 серпня 1966 р. в Джакарту прибула малайзійська делегація на чолі з прем'єр-міністром країни А. Разаком, і в той самий день був опублікований текст угоди про припинення конфронтації. Одночасно з припиненням конфронтації з Малайзією Індонезія здійснила кроки до нормалізації відносин із Сінгапуром, який вона не визнала після його виходу в серпні 1965 р. зі складу Малайзійської Федерації. Дипломатичні відносини з Малайзією і Сінгапуром Індонезія офіційно встановила восени 1967 р. Нормалізація відносин із сусідами відповідала національним інтересам Індонезії, сприяла поліпшенню її економічних зв'язків із традиційними ринками Малайзії й Сінгапуру-Наприкінці вересня 1966 р. Індонезія відновила своє співробітництво з ООН.

Усі ці кроки вивели Індонезію з певної дипломатичної ізоляції на регіональному й міжнародному рівнях. У цей період зовнішня політика країни набирала дедалі виразнішого прозахідного характеру
Зближення з провідними капіталістичними державами, особливо на основі економічного співробітництва, вносило серйозні корективи в індонезійський курс неприєднання, яке Індонезія почала трактувати як відмову від підтримання політики обох протилежних суспільно-політичних таборів.

Викладене певною мірою проливає світло на ставлення лідерів «нового порядку» до міжнародних подій, що відбувалися в південно-східноазіатському регіоні в другій половині 60-х — 70-х роках. Індонезія припинила надавати підтримку боротьбі в'єтнамського народу проти агресії Вашингтона в Індокитаї, заявила, що вона не визнає офіційного статусу за представництвом Національного фронту визволення Південного В'єтнаму, відкритим у Джакарті в попередні роки, а визнання створеного в червні 1969 р. Тимчасового революційного уряду Південного В'єтнаму було відкладено до закінчення переговорів у Парижі. Індонезійські представники в Міжнародній контрольній комісії з В'єтнаму аж до перемоги південно-В’єтнамської революції весною 1975 р. виступали на підтримку сайгонського режиму.

Таким чином, внутрішня політика правлячих кіл Індонезії, які пов'язували надії на економічну й політичну стабілізацію в країні з провідними капіталістичними державами, справляла вплив на зовнішню політику країни, що об'єктивно відбивалося в прозахідній орієнтації при проведенні політики неприєднання.

Сухарто переорієнтував Індонезію на тісну взаємодію з некомуністичними країнами (відносини з Китайською Народною Республікою залишалися «замороженими» аж до 1990), уникаючи офіційного вступу у військово-політичні союзи. Сухарто припинив (11 серпня 1966) конфронтацію з Малайзією, повернув Індонезію в ООН, активно домагався припливу іноземних капіталовкладень. Призначені Сухарто і пройшли підготовку в США індонезійські економісти змогли стабілізувати національну економіку завдяки сприянню Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Світового банку.

Після розпаду португальської колоніальної імперії війська Сухарто в 1975 захопили східну частину о.Тімор, західна половина якого раніше належала Індонезії. Незважаючи на заперечення Португалії і засудження ООН, Східний Тимор був офіційно анексований в 1976. До 1993, незважаючи на голод і значне число жертв серед населення Східного Тимору, індонезійська армія так і не зуміла придушити збройного опору населення острова. Тим часом ООН продовжувала вважати цю територію протекторатом Португалії, а деякі держави Заходу призупинили або скоротили яку надають Індонезії економічну допомогу на знак протесту проти захоплення Східного Тімору.