Політика Туреччини на Близькому Сході у 1990-і – 2000-і рр.

В кінці 80-х на початку 90- х років за ініціативи Озала проголошується мета ЗП – регіональне лідерство. У політичних колах з’являються ідеї пантюркізму (до Озала ця ідея була не надто поширеною). Під час інтервенції до Кувейту підтримує США (Туреччина як один з ключових партнерів для США). Але тут Туреччина також просуває власні інтереси і робить певні виключення: її війська не будуть задіяні, право на реалізацію власної політики в курдському питанні (можливість здійснювати на пн. Іраку бойові операції, якщо сам Ірак буде не здатним. У тому числі і проти курдських бойовиків, які перебазовувалась з турецької території до пн. Іраку. Тобто Туреччина заявляє, що вона не є безапеляційним союзником США, а й свою власну специфічну позицію.

Курдське питання. З другої пол. 90- х років розпочинає діяльність на території Пн. Іраку (спецпідрозділи, прикордонні бойові операції), користуючись існуванням безпольотної зони та втратою центральної влади Іраку над пн. Іраком. Створення баз бойовиків РПК на території пн. Іраку. США час від часу висловлює своє незадоволення політикою Туреччини проти іракських курдів, які співпрацюють з США. 96-97 р. – перебування при владі Ербакана (урядову коаліцію очолює вперше ісламістська партія Добробуту) – погіршення відносин з близьким сходом. У цей час з боку арабських держав Лівії, Єгипту лунають звинувачення про курдську політику Туреччини. У цей період відбувається зближення з Ізраїлем (угода про військово-політ. Співробітництво, угода про співпрацю у військовій сфері – турецькі полігони для артилерії, авіації давались у користування Ізраїлю, Ізраїль допомагав у свою чергу у переоблаштуванні систем зв’язку). Ці дії негативно були сприйняті арабськими державами. 2 пол. 90-х низка провалів у ЗП Туреччини, Туреччина відмовляється на певний час від вживання поняття регіонального лідерства). З’являється тенденція до неприпустимості лише прозахідного економічного напрямку ЗП. 1997 – нормалізація з РФ. (погані відносини в першій половині 90-х через експансію Туреччина на пострадянському просторі, негативна позиція Туреччини щодо Чеченської війни, підтримка курдів РФ) нормалізація відносин. Згодом з’являється ідея «блакитного потоку». Туреччина як транспортна держава. З 1997 нормалізація відносин з Іраном. (енергетична співпраця). З 1998 – ОІК. З 2002 року при владі ісламісти (партія).

2003 рік – інтервенція США до Іраку. Туреччина розглядалась США як осн. плацдарм для проведення операції. Туреччина висуває вимоги: відмова у використанні турецької території для здійснення інтервенції. Туреччина вперше відмовляє своєму головному союзнику у наданні допомоги у інтервенції. При цьому Туреччина політично підтримує США. США отримує право використовувати турецькі військові бази лише для транспортних операцій, та рятувальних операцій. Позиція позитивного нейтралітету щодо політики США у Іраку. Разом з цим Туреччина залишає знову за собою право здійснювати військові дії проти курдів на півночі Іраку за необхідності.

З 2007 року поступово Туреччина повертається обличчям до мусульманського світу. Претендує на статус посередника у близькосхідному врегулюванні.. Виступає послідовним захисником палестинців особливо у Секторі Газа. Висуває претензії на статус посередника палестинців і Ізраїлю. У цьому контексті можна згадати про конфлікт з Ізраїлем через захоплення останнім кораблів Туреччини, що прямували з гуманітарною допомогою до Сектору Газа. Наразі Ізраїль приніс Туреччині свої вибачення.

Особливу роль зайняла у Арабській весні: ні з західними державами, ні з арабськими.

Найбільш неоднозначним підтвердженням зацікавлення Туреччини у Близькосхідному регіоні став розвиток відносин з Ізраїлем середини 90-х рр. На той час Туреччина мала проблемні стосунки майже з усіма сусідами – Вірменією, Сирією, Іраном, Іраком, Болгарією та Грецією. З трьома країнами – Сирією, Іраном та Іраком – Ізраїль також знаходився у стані конфронтації. Співпраця двох країн надала Туреччині нових важелів впливу в регіоні та стала аргументом у дипломатичній суперечці з Сирією восени 1998 р. щодо підтримки останньою Робітничої партії Курдистану. Крім цього, Ізраїль набув статусу головного постачальника високотехнологічного озброєння. У той же час зростання напруги у арабо-ізраїльських відносинах надавало партнерству з Ізраїлем специфічного забарвлення у відносинах з арабським світом, і без того непростих.

Після приходу до влади Партії справедливості і розвитку в листопаді 2002 р. регіональна політика зазнала відчутних змін. Вона характеризується неухильним зближенням з арабськими країнами та послабленням ізраїльсько-турецьких стосунків. Нормалізовані стосунки з Сирією та Ліваном, активізовані контакти з Єгиптом.

На протязі значного часу найскладнішими вважалися відносини з найближчим сусідом - Сирією. Однак після приходу до влади сирійського прагматичного президента Башара Асада в червні 2000 р. взаємні стосунки покращились. Візит Б. Асада в Туреччину на початку 2004 р. назвали історичним, бо став першим з часів другої світової війни. Сирія привітала турецьку ініціативу виступити посередником на сирійсько-ізраїльських переговорах.

Стосунки з Іраком визначались двома факторами – економічним та етнополітичним. Приєднання Туреччини до антиіракської коаліції не завадило їй з часом відновити нормальні стосунки з С. Хусейном, виходячи з енергетичних інтересів.

Загрозу Туреччині становить зброя масового знищення, яка розгортається поблизу кордонів країни. Територія Туреччини потрапляє в радіус дії балістичних ракет, розміщених на території Ірану та Сирії. Враховуючи швидке накопичення технологічного потенціалу в регіоні, кількість країн, які володіють балістичними ракетами, може збільшитися у майбутньому, що становитеме неприховану загрозу для Туреччини. Ядерні розробки Ірану можуть похитнути хиткий баланс безпеки в регіоні в цілому та на кордонах Туреччини зокрема. Найактуальнішими питаннями безпеки залишаються арабо-ізраїльська конфронтація, конфлікт у Афганістані та можливість військових дій з Іраком.

89. Політика Туреччини у Кувейтській кризі 1990-91 рр. та у іракській компанії 2003 р.

В кінці 80-х на початку 90- х років за ініціативи Озала проголошується мета ЗП – регіональне лідерство. У політичних колах з’являються ідеї пантюркізму (до Озала ця ідея була не надто поширеною). Під час інтервенції до Кувейту підтримує США (Туреччина як один з ключових партнерів для США). Але тут Туреччина також просуває власні інтереси і робить певні виключення: її війська не будуть задіяні, право на реалізацію власної політики в курдському питанні (можливість здійснювати на пн. Іраку бойові операції, якщо сам Ірак буде не здатним. У тому числі і проти курдських бойовиків, які перебазовувалась з турецької території до пн. Іраку. Тобто Туреччина заявляє, що вона не є безапеляційним союзником США, а й свою власну специфічну позицію.. Для підтримання економічних санкцій, накладених на Ірак, Туреччина закрила нафтопровід Кіркук-Юмурталік.

2003 рік – інтервенція США до Іраку. Туреччина розглядалась США як осн. плацдарм для проведення операції. Туреччина висуває вимоги: відмова у використовуванні турецької території для здійснення інтервенції. Туреччина вперше відмовляє своєму головному союзнику у наданні допомоги у інтервенції. При цьому Туреччина політично підтримує США. США отримує право використовувати турецькі військові бази лише для транспортних операцій, та рятувальних операцій. Позиція позитивного нейтралітету щодо політики США у Іраку. Разом з цим Туреччина залишає знову за собою право здійснювати військові дії проти курдів за необхідності. Важливий висновок: Турция перестала быть послушным проводником воли США и НАТО на Ближнем Востоке, она начала вести иную политику.