Загальні положення законодавства України про інтелектуальну власність 7 страница

Використання у комерційному найменуванні власного імені фі­зичної особи не визнається неправомірним, якщо до власного імені подається який-небудь відрізняльний елемент, що виключає змішу­вання з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця).

2. Неправомірне використання товару іншого виробника. Неправо­мірним використанням товару іншого виробника є введення в гос­подарський оборот під своїм позначенням товару іншого виробни­ка без дозволу уповноваженої на те особи.

3. Копіювання зовнішнього вигляду виробу. Копіюванням зовніш­нього вигляду виробу є відтворення зовнішнього вигляду виробу ін­шого господарюючого суб'єкта (підприємця) в господарському обігу без однозначної вказівки виробника копії, що може призвести до змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підпри­ємця).

13*4414

4. Порівняльна реклама. Дискредитація господарюючого суб'єкта (підприємця). Купівля -продаж товарів, виконаних робіт, надання послуг із при­мусовим асортиментом. 3. Схилення до бойкоту господарюючого суб'єкта (підприємця). 4. Схилення постачальника до дискримінації покупця (замовника). 5. Схилення господарюючого суб'єкта (підприємця) до розірвання договору з конкурентом. РОЗДІЛ 6

(підприємця) — учасника договору до невиконання або виконання неналежним чином договірних зобов'язань перед цим конкурентом шляхом надання або пропонування господарюючому суб'єкту (під­приємцю) — учаснику договору, безпосередньо або через посеред­ника, компенсації або інших переваг.

6. Підкуп працівника постачальника. Це надання або пропону­вання Йому конкурентом покупця (замовника) безпосередньо або через посередника, матеріальних цінностей, майнових чи немайно-вих благ за неналежне виконання або невиконання працівником службових обов'язків, що випливають з укладеного або пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору поставки то­варів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або могло призвести до отримання конкурентом покупця (замовника) певних переваг перед покупцем (замовником).

7. Підкуп працівника покупця. Ті ж самі дії, що і працівника по­стачальника.

8. Досягнення неправомірних переваг у конкуренції Досягненням неправомірних переваг у конкуренції є отримання таких щодо ін­шого господарюючого суб'єкта (підприємця) шляхом порушення чинного законодавства, що підтверджене рішенням державного ор­гану, наділеного відповідною компетенцією.

Третю групу неправомірних дій, спрямованих на порушення до­бросовісної конкуренції, складають:

/. Неправомірне збирання комерційної таємниці. Неправомірним збиранням комерційної таємниці вважається добування протиправ­ним способом відомостей, шо відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, якщо це завдало або могло за­вдати шкоди господарюючому суб'єкту (підприємцю).

2. Розголошення комерційної таємниці. Розголошенням комерцій­ної таємниці є ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповно­важеної на те, з відомостями, що відповідно до чинного законодав­ства України становлять комерційну таємницю, особою, якій ці ві­домості були довірені в установленому порядку або стали відомими у зв'язку з виконанням службових обов'язків, якщо це завдало або могло завдати шкоди господарюючому суб'єкту (підприємцю).

Об'єкти нетрадиц ійних рішень

1973. Схилення до розголошення комерційної таємниці. 4. Неправомірне використання комерційної таємниці. Питання для контролю

1. 2. 4. Поняття РОЗДІЛ 7

Суб'єкти права інтелектуальної власності

7.1. Загальні положення

У теорії права прийнято вважати суб'єктом права того, хто мо­же мати права; того, хто може бути носієм права. Найбільш загаль­ним визначенням суб'єкта права таке: «Суб'єкт права — це люди­на або організація чи інше соціальне утворення, які законом наділені здатністю мати суб'єктивні права та нести юридичні обов'язки і, отже, бути учасниками правовідносин».

Отже, суб'єктом права може бути будь-яка людина (фізична осо­ба) незалежно від громадянства, постійного місця проживання, ро­ду занять та інших її особистих чинників. Це може бути громадя­нин України, громадянин іншої держави і особа без громадянства. Не має значення і вік фізичної особи — носієм права може бути і щойно народжене немовля, не має значення і психічний стан фізичної особи. Зараз на земній кулі немає людини, яка б не була суб'єктом права. Безправних суб'єктів не буває.

Суб'єктами права можуть бути і юридичні особи, і держава в то­му числі.

Проте нас цікавлять суб'єкти цивільних правовідносин, якими можуть бути ті ж самі особи. Право інтелектуальної власності пщ-галуззю цивільного права, отже, ті ж самі особи можуть бути і суб'єктами права інтелектуальної власності. Останніх прийнято поділяти на дві основні групи. Перша группа — це передусім творці інтелектуальної власності. Творцями можуть бути тільки фізичні особи — люди, творчою працею яких створюється інтелектуальна власність. Другу групу суб'єктів права інтелектуальної власності складають як фізичні, так і юридичні особи, які самі не створюва­ли об'єктів права інтелектуальної власності, але вони стали суб'єк-

198 права власності

тами цього права згідно з законом або договором. Суб'єктом права інтелектуальної власності може бути також і держава в особі її ор­ганів.

Виходячи з чинного законодавства України про інтелектуальну власність, суб'єктами права інтелектуальної власності можуть бути перш за все автори творів у галузі науки, літератури та мистецтва, а також будь-яких науково-технічних досягнень, заявники, робото­давці та правонаступники.

7,2. Автори — творці об'єктів права інтелектуальної власності

Чинне законодавство України про інтелектуальну власність ав­торами визнає лише творців творів у галузі науки, літератури і ми­стецтва, а також творців промислових зразків. У цьому контексті термін «автори» буде вживатися в широкому значенні цього слова, тобто творці будь-яких об'єктів інтелектуальної власності.

Автором може бути лише людина, шо свідомо створює той чи інший об'єкт інтелектуальної власності. Перерахувати авторів у сфері інтелектуальної діяльності просто неможливо, адже кожна людина щось творить. Проте в такому перерахуванні і потреби не­має. Авторська дієздатність не збігається із загальною цивільною правоздатністю. Цивільною дієздатністю визнається здатність фі­зичної особи до вчинення певних юридичних дій. Така здатність у фізичної особи виникає тоді, коли вона здатна правильно розуміти значення своїх дій та може керувати ними. За цивільним законо­давством України така здатність настає з досягненням фізичною особою вісімнадцятирічного віку. Проте слід мати на увазі, що на дієздатність фізичних осіб може впливати наявність душевної хво­роби.

Змістом дієздатності фізичних осіб є їх здатність набувати ци­вільних прав і створювати цивільні обов'язки (правонабувальна діє­здатність); здатність самостійно здійснювати цивільні права та ви­конувати обов'язки (правоздіяснювальна дієздатність або правови-конавча дієздатність); здатність особи своїми діями розпоряджати­ся належними особі правами (праворозпорядча дієздатність); здат­ність нести відповідальність за протиправну поведінку (дел і кто -здатність).

Цей перелік видів дієздатності наведений для того, щоб підкрес­лити невщповідність загальної цивільної дієздатності до здатності людини до творчої діяльності, яку слід називати авторською або творчою дієздатністю. Авторською її можна називати тому, шо це здатність бути автором якогось творіння. Ось саме ця здатність бу­ти автором будь-якого результату інтелектуальної творчої діяльності не залежить від віку і, отже, від чіткого усвідомлення значення своїх творчих дій. Автором, творцем може бути неповнолітня фі­зична особа. Історії розвитку науки, літератури, мистецтва, техніки відомо немало випадків, коли авторами тих чи інших досить сер­йозних результатів інтелектуальної діяльності були і є діти — малолітні за віком.

Малолітні і неповнолітні фізичні особи, які створили об'єкти ін­телектуальної власності, визнаються не тільки авторами своїх тво­рінь, у них виникає і право на ці результати інтелектуальної діяль­ності. Більше того, у таких осіб виникає комплекс авторських або патентних прав на будь-які результати інтелектуальної, творчої діяльності, починаючи від оформлення прав на ці результати. Вони також мають право укладати авторські і ліцензійні договори. Цим особам належить право одержувати належну їм винагороду за вико­ристання своїх творінь і розпоряджатися цією винагородою. Проте слід мати на увазі, що зазначені майнові права виникають лише в осіб віком від 14 до 18 років. Діти віком до 14 років мають лише право авторства. Майновими правами цих осіб розпоряджаються їх законні представники. За ЦК України особи віком від 14 до 18 ро­ків мають право самостійно здійснювати права автора на твори на­уки, літератури та мистецтва, об'єкти промислової власності та інші результати творчої діяльності, що охороняються законом (ст. 31 ЦК України).

Автором будь-якого творіння вважається лише той, хто власною творчою працею створив той чи інший результат інтелектуальної творчості. Саме творчий характер праці творця, що втілився у тво­рі, — це єдиний і універсальний критерій для виникнення права ав­торства на твір.

Той чи інший результат творчої діяльності може бути створений не одним автором, а двома або кількома. Такий вид співучасті у

_ Суб'єкти права інтелектуальної власності

20!

створенні цього результату прийнято називати співавторством. Во­но може мати місце у будь-якому виді творчої діяльності. Цивільно-правова теорія визнає два види співавторства:

1) коли неможливо виділити працю кожного співавтора — не­роздільне співавторство. Воно властиве авторському праву, але зде­більшого властиве науково-технічній творчості;

2) коли складові частки чітко визначені і відомо, хто із співав­торів створив ту чи іншу частину — роздільне співавторство.

Для визнання співавторства і, отже, права авторства за особами, які брали участь у створенні творчого результату, необхідні такі умови:

1. Творчий результат, створений спільною творчою працею співав­торів, має бути єдиним цілим, таким, що не може існувати без складових частин як ціле. Наприклад, якщо з підручника, напи­саного співавторами, вилучити одну або кілька глав, підручник як цілісний твір втрачає своє значення. У балеті, опері, опереті музика поєднується з текстом. Музика без тексту — не опера, та­нець без музики — не балет. Проте можливе й таке поєднання двох форм творчості, коли жодна з них не втрачає свого са­мостійного значення, але в такому разі не буде співавторства.

2. Спільна праця співавторів має бути творчою. Якщо один розпо­відає сюжет, а інший записує — це не співавторство. Тому не визнаються співавторами особи, які надавали автору будь-яку технічну допомогу — креслярі, друкарки, консультанти, особи, які здійснювали необхідні розрахунки, надавали фінансову чи іншу матеріальну допомогу автору тощо.

3. Має бути угода про спільну працю. Ця угода не обов'язково має бути укладена в письмовій формі, вона може бути Й усною.

4. При роздільному співавторстві кожен із співавторів зберігає ав­торське право на свою частину, водночас він є співавтором ре­зультату в цілому.

5. Співавторство має бути добровільним.

6. При нероздільному співавторстві об'єкт спільної праці може ви­користовуватися лише за спільною угодою всіх співавторів. Про­те право опублікування та іншого використання твору, право на

РОЗДІЛ 7

подання заявки на об'єкт промислової власності належить співавторам, якщо інше не передбачено угодою між Склад співавторів у науково-технічній творчості може бути перегляну­тий за спільним клопотанням осіб, зазначених заявці, як співавторів. Таке клопотання можуть порушити й ті співавтори, які хоча й не включені в заявку, але брали участь розробці цьо­го об'єкта.

7. Винагорода за використання об'єкта інтелектуальної власності належить усім співавторам у рівних частках, якщо інше не пе­редбачено угодою між ними.

Від співавторства слід відрізняти співробітництво, за яким кілька авторів беруть участь у створенні колективного результату творчої діяльності за завданням певної організації (замовника). Такий ко­лективний об'єкт належить юридичній особі, за завданням якої він створений.

\ Співавторство — досить складний інститут, що містить чимало дискусійних положень, що в спеціальній літературі викликають різ­ні думки і погляди, адже не завжди така спільна творчість відпові­дає умовам співавторства^

Дія Закону України «Про авторське право і суміжні права» по­ширюється також на авторів, твори яких вперше опубліковані в іншій країні та протягом ЗО днів після цього опубліковані в Україні, незалежно від громадянства і постійного місця проживання. Іно­земні громадяни, твори яких вперше опубліковані, випущені у світ іншим чином або перебувають у будь-якій об'єктивній формі на те­риторії іноземної держави, визнаються авторами з усіма наслідка­ми, що з цього випливають, відповідно до міжнародних договорів або угод, у яких бере участь Україна.

Суб'єктами авторського права можуть бути не лише автори, а й інші особи. Серед них особливе місце посідають так звані «інші особи», яким належить право на будь-який об'єкт інтелектуальної власності за законом. Це за загальним правилом юридичні особи, але не виключено, що ними можуть бути й фізичні особи. Йдеться про роботодавців. Цей термін новий для нашого законодавства за формою, але він не є новим за своєю сутністю, адже йдеться про так звані службові результати творчої діяльності. Роботодавця не

_ Суб'єкти права інт електуальної власності

можна визнавати правонаступником, оскільки право інтелектуаль­ної власності до нього не переходить від автора, а він за певних умов визнається суб'єктом цього права незалежно від волі автора.

За радянським авторським правом право на твір науки, літера­тури і мистецтва, виконаний у порядку виконання службового за­вдання, належало державі в особі тієї юридичної особи, службове завдання якої виконував автор. За винахідницьким правом пере­важна більшість об'єктів промислової власності створювалися в по­рядку виконання службового завдання і також належали державі.

За чинним законодавством України про інтелектуальну влас­ність також переважна більшість творчих результатів створюються в порядку виконання службового завдання. Але в сучасних умовах право на зазначені результати належать не тільки державним ор­ганізаціям, а будь-яким підприємствам, організаціям і установам різних форм власності. Проте правовий режим роботодавців шодо об'єктів інтелектуальної власності різними законами України про інтелектуальну власність визначається по-різному і не досить чітко.

Закон про авторське право проголошує, шо твір належить робо­тодавцю лише за умови, що автор перебуває в трудових відносинах з ним (ст. 16 «Авторське право на службові твори» Закону України «Про авторське право і суміжні права»). Закон України «Про охо­рону прав на винаходи і корисні моделі» більш грунтовно визначає правовий режим роботодавця (ст. 9). Закон визначає умови, за яких за роботодавцем визнається право на службовий винахід чи корис­ну модель. Роботодавцеві належить об'єкт промислової власності лише за умови, що він створений автором, який перебуває в трудо­вих відносинах з ним і з винахідником укладений письмовий до­говір щодо розгляду та умови виплати йому (його правонаступни­ку) відповідної винагороди.

Подібне визначення правового режиму роботодавця є в Законі України «Про охорону прав на сорти рослин». Цей Закон визначає, що право на одержання патенту на сорт має роботодавець за умо­ви, що сорт створено в порядку виконання автором службових обов'язків, конкретного завдання, що належним чином оформлено роботодавцем. При цьому відносини між роботодавцем автором сорту мають бути оформлені спеціальним договором про створен­

РОЗДІЛ 7

ня сорту. Цей договір має передбачати передачу прав на сорт робо­тодавцеві. Якщо ж між автором сорту і роботодавцем такого дого­вору не було укладено в письмовій формі або роботодавець пору­шив суттєві умови цього договору, право на одержання патенту (право на сорт) залишається за автором.

З визначень правового режиму роботодавця випливає одне — об'єкт інтелектуальної творчої діяльності, якщо він створений у по­рядку виконання службових обов'язків, належить роботодавцеві Такий висновок не в інтересах творця. Тому автори вважають, що найбільш вдалим є визначення правового режиму роботодавця, яке містить ЦК України.

Роботодавцеві належить право на одержання патенту на винахід, корисну модель чи промисловий зразок, інший об'єкт промислової власності, якщо винахідник або автор промислового зразка передав йому це право за договором, укладеним між роботодавцем і авто­ром науково-технічного досягнення у письмовій формі. Стороною у цьому Договорі може бути і правонаступник роботодавця. Право на одержання патенту роботодавець має за таких умов. Творець (об'єкта промислової власності) у письмовій формі по­відомляє роботодавця про створений ним винахід, корисну модель чи промисловий" зразок з описанням, що розкриває суть винаходу, корисної моделі чи промислового зразка досить ясно і повно. Як­що роботодавець протягом чотирьох місяців від дати одержання по­відомлення не подасть заявки, то право на одержання патенту пе­реходить до винахідника чи автора промислового зразка.

Якщо об'єкт промислової власності створено у зв'язку з вико­нанням трудового договору, наданням фінансової чи іншої матері­альної допомоги автору на основі знань, досвіду та інформації ро­ботодавця або іншого сприяння створенню винаходу, корисної мо­делі чи промислового зразка, останньому належить право на частку інтелектуальної власності на зазначений об'єкт.

Використання об'єкта промислової власності в такому разі здійс­нюється на умовах угоди, укладеної між роботодавцем і автором.

Відповідно до ст. 429 ЦК України особисті немайнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконан­ням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об'єкт.

_____Суб'єкти права інтелектуальної власності

ЦК України відмовився від терміна «службовий об'єкт права інтелектуальної власності», замінивши його терміном «об'єкт, ство­рений у порядку виконання трудового договору» Така заміні ви­дається доцільною.

Отже, будь-який результат інтелектуальної, творчої діяльності, досягнутий у процесі виконання трудового договору, є тим об'єк­том, шо раніше називався «службовим».

Право інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, належить працівникові, який створив цей об'єкт, та юридичній або фізичній особі, де або в якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором. Особ­ливості здійснення права інтелектуальної власності на зазначений об'єкт можуть бути встановлені договором.

Отже, новий ЦК України зробив крок назустріч визнанню за творцем права інтелектуальної власності в усіх випадках його ство­рення, визнавши за ним спільне право з роботодавцем.

Тобто право інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, належить творцеві і ро­ботодавцю спільно, не означає, що це право належить їм порівну. Очевидно при визначенні часток у спільному праві слід враховува­ти певні чинники — внесок сторін у створення цього об'єкта, обсяг матеріальних витрат роботодавця, творчий внесок творця, передба­чуваний дохід від використання даного об'єкта тошо.

При цьому особисті немайнові права автора будь-якого досяг­нення інтелектуальної діяльності в усіх випадках належать автору, адже вони невідчужувані.

Проте визначення правового режиму роботодавця щодо об'єктів інтелектуальної власності, створених у порядку виконання трудо­вого договору, залишається нечітким. Передусім слід визнати, що цей режим має бути однаковим для всіх роботодавців, для яких створюються об'єкти інтелектуальної власності. У відносинах робо­тодавця і творців різних видів творчої діяльності не повинно бути ніякої різниш. Правила гри мають бути однаковими.

В усіх випадках, на нашу думку, право інтелектуальної власності на результат інтелектуальної діяльності має належати його творцю, а не роботодавцеві. Останньому мало б належати виключне право

РОЗДІЛ 7

на використання зазначеного об'єкта на певний, визначений зако­ном строк. У зв'язку з цим слід висловити одне зауваження до ЦК України. Справа в тому, що ст. 9 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» надає право роботодавцеві прийняти щодо створеного службового винаходу рішення про збе­реження його як конфіденційної інформації протягом чотирьох років. Отже, роботодавець має право протягом зазначеного строку не подавати заявку на цей винахід і не використовувати його про­тягом цього самого строку. Тобто така норма суперечить суспіль­ним інтересам, оскільки вона надає право роботодавцеві протягом чотирьох років тримати цінний винахід «під сукном» замість впро­вадження його у виробництво якнайшвидше.

Виключне право на використання об'єкта інтелектуальної влас­ності охоплює всі майнові права творця цього об'єкта. Майнові права належать роботодавцю за таких умов:

— творець об'єкта інтелектуальної власності перебував у тру­дових відносинах з роботодавцем на підставі договору трудового найму;

— договір найму визначає коло службових обов'язків творця, до числа яких входить обов'язок створювати об'єкти інтелектуальної власності;

— об'єкт інтелектуальної власності створено в порядку виконан­ня трудового договору;

— об'єкт інтелектуальної власності слід визнавати службовим і за умов, що роботодавець надавав творцю фінансову, матеріальну та іншу допомогу або іншим чином істотно сприяв творцеві у про­цесі створення зазначеного об'єкта. Ця допомога має бути такою, без якої об'єкт інтелектуальної власності не міг би бути створений;

— договір має бути укладений лише в письмовій формі;

— у договорі обов'язково має бути визначений розмір винагоро­ди за використання об'єкта інтелектуальної власності, створеного за договором найму, строки і порядок її виплати.

При будь-якому використанні об'єкта інтелектуальної власності, створеного за договором найму, роботодавець має право зазначати своє найменування або вимагати такого зазначення.

_ Суб'єк ти права інтелектуальної масності

Крім договору найму не виключається за чинним законодавст­вом укладення і спеціального договору між роботодавцем і творцем об'єкта інтелектуальної власності, в якому визначаються права й обов'язки сторін. Це досить складні договори, оскільки в нас шс немає належного досвіду їх укладання. У таких договорах важко визначити вартість створеного об'єкта інтелектуальної власності без попереднього його випробовування.

7.3. Заявники

Суб'єктами права інтелектуальної власності безперечно є заяв­ники. У переважній більшості заявники стають суб'єктами права інтелектуальної власності на результат інтелектуальної, творчої діяльності, який ними заявляється як об'єкт інтелектуальної влас­ності. Але вони залишаються суб'єктами правовідносин у сфері ін­телектуальної діяльності і в тих випадках, коли з тих чи інших при­чин суб'єктами права інтелектуальної власності вони не стали.

Суб'єкт права на заявку свого творіння вступає у різні правовід­носини з іншими суб'єктами, у тому числі і в цивільно-правові.

Заявник як суб'єкт творчих відносин також фігура нова у чин­ному законодавстві України про інтелектуальну власність, хоча за­явники як такі існували в усі часи. Проте сучасне законодавство про інтелектуальну власність більш чітко визначило правовий ста­тус заявника, що, безперечно, слід визнати доцільним і справедли­вим.

Заявником може бути фізична і юридична особа. Заявниками за певних умов можуть бути фізичні особи — громадяни України, гро­мадяни зарубіжних країн і особи без громадянства. Але слід мати на увазі, що відповідно до чинного законодавства неповнолітні віком від 14 до 18 років мають право здійснювати свої авторські і патентні права. З наведеного вище випливає, що зазначені особи можуть бути заявниками на будь-який результат інтелектуальної, творчої діяльності. Але варто підкреслити й те, що визнання права на будь-який твір у галузі науки, літератури і мистецтва не потре­бує виконання будь-яких формальних вимог. Право на твір виз­

РОЗДІЛ 7

мається самим фактом його створення і надання йому об'єктивної форми.

Отже, для визнання права на твір науки, літератури і мистецтва не треба подавати будь-якої заявки до будь-якого органу державної влади чи управління. Проте автори» які цього бажають, мають пра­во певним чином зафіксувати свої права на створений ними твір.

Закон України «Про авторське право і суміжні права» у ст. 11 проголошує, що для виникнення і здійснення прав на твір, перед­бачених чинним законодавством, не вимагається виконання будь-яких формальностей. Але особа, яка має авторське право, для спо­віщення про свої права може використовувати знак охорони ав­торського права. Цей знак у вигляді латинської літери С у колі — ©, імені особи, яка має авторське право, і року першої публікації твору, — поміщається на кожному примірнику твору.

Особи, які мають авторське право або яку-небудь виключну пра­вомочність на твір, для засвідчення авторства на оприлюднений чи не оприлюднений твір, факту і дати опублікування твору мають право зареєструвати ці відомості в офіційних державних реєстрах. Можуть бути таким чином зареєстровані авторські договори, що стосуються права автора на твір. Зазначена реєстрація може бути здійснена в будь-який час у межах чинності строку охорони ав­торського права.

Державна реєстрація здійснюється Державним департаментом інтелектуальної власності (Установою) відповідно до встановленого порядку. Установа складає і періодично видає каталоги всіх реєст­рацій. Факт реєстрації посвідчується свідоцтвом. У разі виникнен­ня спору реєстрація визнається судом як юридична презумпція ав­торства, тобто вважається дійсною, якщо в судовому порядку її не буде спростовано.

Ніхто не має права перешкоджати реєстрації твору в офіційних реєстрах.

Порядок державної реєстрації авторського права і договорів, що стосуються права автора на твір, затверджений постановою Кабіне­ту Міністрів України від 27 грудня 2001 р. № 1756.

Державну реєстрацію прав на твори науки, літератури і мис­тецтва мають право здійснювати автори творів незалежно від гро-

Суб'єкти права інтелектуальної власності

мадянства та постійного місця проживання, а також фізичні і юри­дичні особи, які мають авторське право, роботодавець на замовлен­ня і за рахунок якого створено твір, якщо інше не передбачено умо­вами договору між ним і автором, уповноважений представник ав­тора або особа, яка мас авторське право. Право на реєстрацію ма­ють також організації, яким автор доручив управляти своїми май­новими правами.

Для державної реєстрації до Установи заявники зобов'язані пода­ти:

— заявку, складену за встановленою формою;

— один примірник твору в машинописній формі (опубліковано­го чи неопубл і кованого), фонограми та інші документи і матеріали для депонування;

— платіжний документ про сплату реєстраційного збору. Документи і матеріали, що подаються до Установи, оформля­ються способом, придатним для їх репродукування.

І Зазначений порядок досить детально визначає здійснення дер­жавної реєстрації прав на твори науки, літератури і мистецтва.

Право на подання заявки на об'єкт промислової власності також мають право як фізичні, так і юридичні особи. До фізичних осіб За­кон відносить громадян України, громадян іноземних держав та осіб без громадянства. При цьому Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» підкреслює, що іноземні особи та особи без громадянства мають рівні з громадянами України пра­ва, передбачені цим Законом, відповідно до міжнародних договорів України. Чинність зазначених договорів у межах України настає лише зі згоди Верховної Ради України. Іноземні особи та особи без громадянства, які проживають чи мають постійне місцезнаходжен­ня поза межами України, у відносинах з Установою реалізують свої права через представників у справах інтелектуальної власності (па­тентних повірених), зареєстрованих відповідно до чинного законо­давства.

Патентними повіреними, як випливає із п. 2 ст. 5 Закону Ук­раїни «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», є також і

іноземні юридичні особи, якщо їх місцеперебування знаходиться за межами України. Патентні повірені здійснюють свою діяльність на «4*і4 209

РОЗДІЛ 7

підставі Положення про представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених), що затверджене постановою Ка­бінету Міністрів України від 10 серпня 1994 р. зі змінами і допов­неннями від 10 жовтня 1994 р. та від 27 серпня 1997 р.

Це Положення розроблене і'прийняте на основі законів України «Про охорону прав на сорти рослин», «Про охорону прав на вина­ходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки» і «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». Його назва не зовсім відповідає змісту, адже представник у справах інтелектуаль­ної власності і патентний повірений — цс не одна і та сама особа. Тому в дужках після слів «представників у справах інтелектуальної власності» уточнюється — «патентних повірених».

Зазначене Положення визначає досить суворі вимоги до патент­них повірених і жорстко регламентує їх діяльність. Положення від­повідно до законів України у сфері охорони прав на об'єкти інте­лектуальної власності визначає правовий статус патентних повіре­них і регулює відносини, пов'язані з набуттям, реалізацією і при­пиненням права займатися діяльністю патентного повіреного. Ос­новним обов'язком патентного повіреного є надання допомоги і послуг фізичним і юридичним особам, які він представляє, у сфері охорони прав на об'єкти промислової власності, представляє інте­реси зазначених осіб у Державному департаменті інтелектуальної власності й установах, що належать до сфери його управління. Па­тентні повірені виконують представницькі функції також у судових органах, кредитних установах, а також у відносинах з іншими фі­зичними і юридичними особами.