Економіка виробництва тонізуючих культур

З усіх тонізуючих культур у світі найпоширенішими є чотири основні види: кавове дерево, дерево какао, чайний кущ і дерево кола. Маючи сприят­ливі ґрунтово-кліматичні умови, країни, що розвиваються є головними виро­бниками й експортерами більшої частини світового врожаю цих культур. Так, у Республіці Кот-д'Івуар до початку 80-х років кава й какао становили 76 % вартості обсягу сільськогосподарського експорту й 47 % загального ек­спорту, у Колумбії - відповідно 73 і 58, у Того - 89 і 50, у Камеруні - 83 І ¡£7, у Шрі-Ланці (чай і кава) - 67 і 64, у Гані (тільки какао) - 99 і 70 %.

Зацікавленість молодих держав, що звільнилися, у зростанні валютних надходжень обумовлює високі темпи виробництва цих культур, стримувані в окремі періоди лише рівнем попиту на світовому ринку або несприятливими погодними умовами. У структурі посівних площ країн, що розвиваються, пи­тома вага тонізуючих культур збільшується. За останнє десятиліття в країнах

Близького й Середнього Сходу він виріс у два рази, хоча серед інших експор­тно-сировинних культур регіону частка тонізуючих культур відносно неве­лика (близько 5 %). Найбільшу питому вагу вони займають у посівних пло­щах країн, що розвиваються, Африки й Латинської Америки: відповідно, майже половина й третина загальної площі експортно-сировинних культур (без урахування площ під олійною й кокосовою пальмою).

Щодо обсягів виробництва, то роль країн, що розвиваються, далеко не завжди пропорційна їхній питомій вазі у світовій площі під цими культура­ми. Це пояснюється, головним чином, істотними розходженнями в рівнях урожайності внаслідок специфіки природних умов, особливостей сортів, які вирощуються, використовуваної агротехніки, організації виробництва й ряду інших технологічних і соціально-економічних факторів.

а) Кава

Кава є однією з найцінніших культур сільського господарства тропічного поясу. Метою обробітку плантацій кавових дерев є одержання насіння (зе­рен), яке використовується, головним чином, для приготування тонізуючого напою, виготовлення з них лікарського препарату — кофеїну і їхнього вико­ристання в якості ароматичної добавки в кондитерських виробах. М'якоть, що залишається після зерен плодів кавового дерева, використовується як до­бриво, корм худобі або для одержання ефірних олій (рис. 6.20, див. ст 508).

Дерево кави - тропічна культура яка має висотні кордони для арабського дерева кави - до 2000 м над рівнем моря, для інших - до 600 м; оптимальна річна температура відповідно 18 - 22?С і 20 - 25?С сума опадів для нього мі­німальна 200 мм, оптимальна - 1400 мм, максимальна - 4000 мм; у районах з великим сухим періодом необхідним є штучне зрошування, до земельних угідь дерево кави менш вимогливе, бажано достатньо глибокі рихлі землі.

Батьківщиною дерева кави вважають Ефіопію. Початок його культиву­вання покладено арабами у XIV - XV ст., у Бразилії з'явилось тільки у XVIII ст.

Понад 20 млн чоловік працюють на кавових плантаціях майже в 70 краї­нах, що розвиваються. Збирання врожаю проводиться вручну і розтягується на 4 - 8 місяців, особливо при вирощуванні різних сортів, що дуже полегшує його організацію.

У країнах, що розвиваються, збирається 99,5 % світового врожаю кави. Динаміка виробництва кави по регіонах світу за останні 37 років характери­зується відносно стабільним приростом його обсягів.

У світі вироблено 7,7 млн т зеленої кави (2007 р.) це у 2 рази більше ніж у 1970 році, в основному, за рахунок підвищення урожайності на 74 %. Сві­тові площі кавових плантацій - 10,2 млн га.

Країни Азії зібрали урожай кави зеленої у 2007 р. 2,2 млн т, їхня частка до світового виробництва становить 28,6 %.

Країни Південної Америки за 37 років (1970 - 2007 pp.) збільшили виро­бництво кави зеленої у 2,3 рази і досягай виробництва у 2007 р. 3,2 млн т, їх­ня частка до світового виробництва - 42 %.

На Африканському континенті у 2007 році зібрали менший урожай кави зеленої ніж у 2000 р. на 19 %, в основному, за рахунок зменшення кавовисівних плантацій на 23,1 %.

Зниження обсягів виробництва в окремі роки на континентах мало місце oôç через несприятливі погодці умови й стихійні лиха, а також внаслідок особли­вості кавового дерева давати найвищу продуктивність приблизно один раз на три роки. Найбільшим світовим виробником кави залишається Бразилія - Vfemer 2,2 млн т, друге місце посідає В'єтнам - 1,1 млн т, Колумбія виробляє ка­ви зеленої 710 тис. т. шт.. дог

Кава вирощується в різних за розміром господарствах, але основна маса продукції знімається із середніх (70-75 га} і великих (150-155 га) плантацій.

У більшості країн у виробництві кави домінуючу роль зберігає селянське – ст. господарство. В Індонезії, наприклад, 90 % урожаю одержують зі приватних плантаціях і лише 10 % - у великих державних господарствах.

Особливістю кави сорту «Копі Лувак», яка вирощується на індонезійському острові Суматра і 250 грамів якої коштують 75 доларів, є те, що кавові зерна спочатку перетравлюються в шлунку маленького місцевого звірка, а потім їх дістають з його екскрементів і обробляють.

На Африканському континенті найбільшим виробником кави є Ефіопія.

У структурі виробничих витрат при обробці кави основне місце належить витратам на оплату праці. Так, наприклад, у Колумбії їхня питома вага коливається від половини до однієї третини загальної суми прямих витрат, %: проти 42 машини й устаткування - 17,8; світо робоча сила - 33,0; Колівартість насіння - 11,0; виправці добрива-21,4; чувати і інсектициди, фунгіциди й гербіциди - 3,9; останні інші-12,9. плануєте

Характерні значні коливання у витратах праці по країнах континентів.

Так, при однаковій урожайності 1000 кг, у розрахунку на 1 га плантації.300 люд.-днів, що обумовлено, насамперед, розходженнями природних умов створена

і використовуваної агротехніки. В тому числі, за видами витрати, в республіці на Мадагаскарі, відповідно, людино - днів: 150 га пл косовиця бур'янів - 50;прополка - 48 і 40; обрізка - 12 і 10; мульчування - 24 і 16; добриво - 3 і 4; фіто санітарна обробка - 7 і 6; збір урожаю - 175 і 130; обробка врожаю - 44; разом - 269 і 300.

Для кави характерна рівномірна, протягом року, потреба в робочій силі для догляду за плантацією, що коливається від 4 до 12 люд.-дн/га.

Розвиток виробництва кави визначається внутрішніми й зовнішні­ми умовами. Найважливіші з них наступні:

- створення нових плантацій або відновлення старих насаджень кави ви­магає значних капітальних витрат із тривалим строком їхньої окупності, що обумовлює необхідність державного кредиту;

- прогрес у галузі залежить від впровадження нових стійких до хвороб і високоврожайних сортів, поширення відповідних агротехнічних знань і засо­бів;

- уже на початку 60-х років добрива постійно застосовувались на поло­вині кавових плантацій.

У цей час рівень інтенсивності й структура виробничих витрат на дріб­них і великих плантаціях у країнах майже не відрізняється, хоча не однакова по районах. Важлива роль в інтенсифікації виробництва кави в Коста-Ріці поряд з державною допомогою, належить кооперативам, на частку яких при­хопиться 60-70 % усього виробництва кави в країні.

Аналогічні результати могли б бути досягнуті в Колумбії, де плантації з но-зими сортами становлять біля третини загальної площі, але дають понад 50 % національного врожаю, оскільки на них одержують по 1300-1700 кг/га кави проти 430-570 кг/га на плантаціях традиційних сортів. Однак рівень попиту й цін світового ринку на каву змушує уряд вживати стримуючих заходів.

Коли співвідношення виробничих витрат і закупівельних цін на каву не зиправдовує витрат на інтенсифікацію виробництва, рекомендується скоро­чувати врожай, в основному, агротехнічними методами. Так, у Мексиці в останні роки не створювались нові плантації й скорочення загального збору планується досягти зменшенням застосування добрив і інсектицидів.

Великі резерви збільшення виробництва кави є на Африканському кон­тиненті. У Республіці Кот-д'Івуар, наприклад, впровадження нових сортів дає можливість підвищити врожайність із 300 кг/га до 700 кг/га. У країні була створена мережа центрів по поширенню до 30 млн саджанців на рік і органі­зоване навчання селян по догляду за ними (з розрахунку: один інструктор на і50 га плантацій протягом перших трьох років).

Розвиток виробництва кави й характер економічної політики уряду тат нього у країнах-виробниках безпосередньо пов'язані з рівнем цін і співвідношенням попиту та пропозиції на цей продукт на світовому ринку.

В 2005 р. було експортовано 3»4 млн. т сирої кави на суму близько 9.4 млрд. дол. США, приріс експорту за 35 років становив 68,8 %. Країни південної Америки у 2005 р. експортували 2,1 млн т кави зеленої, їхня части до світового експорту становить 38,8 %. Країни Південно-Східної Азії експортували кави зеленої у 2005 р. 1,3 млн т - це більше у 8,8 разів ніж у 1970 ро­ці. Країни Африки зменшили експорт кави зеленої порівняно з 1970 року на 50 %.

На зелену каву припадає майже 95 % світового експорту цього продукту. Єдиний великий експортер обробленої кави - Бразилія. В останні роки розширюється експорт обробленої кави з Індії, Еквадору й Колумбії.

Найбільшими експортерами кави на світовому ринку є Бразилія (1,3 млн т і Колумбія (616,3 тис. т). Індонезія експортувала кави зеленої у 2005 р. 4433 тис. т, Німеччина - 264,1 тис. т кави зеленої та 121,2 тис. т смаженої. Експорт кави з Німеччини формується із імпортованої сировини, оскільки Німеччині займає друге світове місце за імпортом сирої кави - 900,8 тис. т. США займає перше місце з імпорту зеленої кави, щорічно імпортуючи у межах 1,2 мтн т (рис. 6.23, див. cm 509).

У світі за 35 років (1970-2005 pp.) імпорт кави зеленої збільшився зі 68,7 % і у 2005 р. становив 5,4 млн т. Країни Європи імпортують кави зеленої 2,8 млн т (53,7 % до світового). Американський континент імпортував зеленої у 2005 р. 1,4 млн т. Африка за останні 15 років збільшила імпорт зеленої на 72 %, надолужуючи цим її не до виробництво.

 

3.3Технічні культури Туреччини

 

Під технічними культурами зайнято менше 12 % посівних площ. Серед цукристих вирощують цукровий буряк та цукрову тростину.

З волокнистих культур першість належить бавовнику, який культивують у приморських районах. Коноплю використовують у текстильній (виробництво канатів, мотузок, мішковини) та олійно-жировій промисловості. Льон, головним чином як олійна культура, культивується в західній частині Чорноморського узбережжя.

В олійно-жировій промисловості, крім насіння волокнистих культур, використовуються маслини, кунжут, земляний горіх (арахіс), соя та віднедавна соняшник. За виробництвом оливкової олії Туреччина входить до першої п’ятірки країн-виробників світу.

За вирощуванням відносно нової для Туреччини культури – чаю країна займає п’яте місце в світі.

Експортно орієнтованою галуззю є вирощування тютюну. Основними районами його вирощування є Егейський, Чорноморський, Мармурово­морський та Південно-Східний.

Значного розвитку завдяки сприятливим агрокліматичним умовам набуло плодівництво – важлива експортна галузь країни. У цьому відношенні найбільше значення мають виноград, інжир, маслини, цитрусові та фундук (перше місце в світі). Найбільшого розвитку плодівництво набуло в приморських та приміських районах країни.

 

 

IV.Загальна характеристикаТуреччини.

Туреччина розташована на східній півкулі, між 25о 40/ і 44о 48/ в.д. 35о 51/ і 42о 06/ с.ш. Її площа (включаючи внутрішні водойми) 779452 кв.км. Основна частина території Туреччини - 97 % - розташована в Азії і тільки 3 % - у Європі. Географічна особливість Туреччини - розташування на перехресті важливих шляхів, зі стародавності з'єднуючих Європу з Азією, чорноморські країни і народи зі середземноморскими. Нині через територію Туреччини пролягають шосейні і залізничні магістралі, що зв'язують Європу з багатьма країнами Азії. Максимальна довжина турецької території з заходу на схід 1600 км, з півночі на південь 600 км. Туреччина з трьох сторін, омивається морями: на півночі-Чорним морем, на заході - Егейським, на півдні Середземним. Європейська й азіатська частини Туреччини відділені одна від одної водяною системою, що утворить морський прохід з Чорного моря в Егейське і включаючи Мармурове море, протоки Босфор і Дарданелли. У Південній частині Босфору і Золотого Рогу Мармурового моря, розташований одне з найкрасивіших міст світу і найбільше місто Туреччини – Стамбул.Туреччина - гірська країна. Середня висота її території над рівнем моря складає 1132 м. Майже вся територія Азіатської Туреччини зайнята Малоазіатським нагір'ям, до складу якого входять високі, розчленовані питомими й увінчані могутніми вершинами гірські хребти, обширні сухі нагір'я і плоскогір'я. Низинних рівнин у країні мало, вони розташовані на окремих ділянках морських узбереж, як правило, в устях рік.

На території Туреччини нараховується більш 100 видів корисних копалин. Країна має у своєму розпорядженні численні види рудної, гірничо-хімічної, паливно-енергетичної сировини. У першу чергу варто назвати - хромові, вольфрамові, мідні руди, борати, мармур, вугілля й ін. На долю Туреччини припадає 25 % загальносвітового запасу ртуті. Туреччина має величезні паливно-енергетичні ресурси - нафта, уран, буре вугілля, кам'яне вугілля. На території Туреччини залягають такі породи як: азбест, мармур, борати, сірка.

КЛІМАТ

Територія Туреччини знаходиться в межах середземноморського субтропічного кліматичного пояса. Однак гірський, сильно розчленований рельєф, дуже важкі умови циркуляції повітря, наявність кліматичної поясності - усе це визначило велику розмаїтість кліматичних районів. На внутрішніх нагір'ях клімат континентальний. Опади переважають у степу до 500 мм у рік.

РІЧКОВА СИСТЕМА Й ОЗЕРА

Територія Туреччини, за винятком Канійскої рівнини, покрита густою річковою мережею. Але всі ріки мають гірський характер, буяють водоспадами, порогами і тому несудохідні. Велика швидкість плину робить їхній майже незамерзаючими, навіть у високогірних районах. Основні ріки: Єфрат (2800 км), Тигр (1900 км), Кизил-Ірмак (1355 км), Сакарья (824 км).

Близько 9,2 тис. кв. км. Площі Туреччини займають озера: кратерні, карстові, лагунові, тектонічні, ставково-вулканічні. Самі великі Ван (3713 км кв.) - солоне, беззтічне, Туз (1500 кв.км.) - солоне.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ УСТРІЙ

В адміністративно-територіальному відношенні поділяється на 67 илов. Столиця-Анкара. Голова держави-президент. Вищий законодавчий орган - Великі національні збори (сенат і національні палати). Грошова одиниця - турецька ліра.

НАСЕЛЕННЯ.У момент утворення Турецької республіки чисельність її населення була визначена в 12532 тис. чол. Усього в країні проведено 12 переписів. З 1927 р. населення Туреччини зросло в 4,4 рази, причому тільки з 1950 по 1985 - у 2,5 рази. Різко зросла і щільність населення: з 1,8 до 7,7 чоловік на 1 кв. км. Швидкий ріст населення залишається важливою проблемою країни. Розподіл жителів по території Туреччини відбувається вкрай нерівномірно. Найбільше густо заселені узбережжя Мармурового і Чорного морів, потім- райони, що прилягають до Егейського моря. Саме густонаселене місто - Стамбул і самий малонаселений - Ханяри.Основне населення країни - турки (біля 90 %)Турками вважаються всі "хто зв'язаний узами громадянства з турецькою державою". Діти, що народилися від чи турка матері-туркені, рахуються турками. У країні ще проживають понад 25 національні меншості: курди, араби, греки, черкеси, вірмени, євреї, грузини, лази і т.д.

По віросповіданню турки-мусульмани суннитского напрямку. Державна мова - турецька.

ЕКОНОМІКА

Туреччина - аграрно-промислова країна. Значна залежність від іноземних монополій.

Туреччина надає великого значення економічним і політичним відносинам з мусульманськими країнами і міжнародними ісламськими організаціями.

Географія господарства. У сучасному світовому господарстві Туреччина за багатьма ознаками належить до групи країн, що розвиваються. За класифікацією світового банку вона відноситься до підгрупи країн з середньонизькими доходами. Це індустріально-аграрна країна, яка входить до числа перших 25 країн світу за виробництвом ВВП (у 2004 р. – 302,8 млрд. дол.). ВВП на душу населення складає 4221 дол., а за паритетом купівельної спроможності – 7753 дол. Реальне зростання ВНП перевищує 6 %. Рівень інфляції знизився до 11,3 %. Прямі іноземні інвестиції в Туреччину незначні – менше 1 млрд. дол. щороку. У галузевій структурі виробництва ВВП лідирувала сфера послуг – 58,5 % та промисловість – 29,8 %; частка сільського господарства складає 11,7 %.

В основі державної економічної політики лежить контроль базових галузей господарства з великими капіталовкладеннями. Держава контролює весь залізничний транспорт та засоби зв’язку, 50 % морського транспорту, 75 % видобувної та понад 30 % обробної промисловості (переважно підприємства паливно-енергетичного та металургійного комплексів), 75 % кредитно-банківської системи. Разом з цим Туреччина має сильний і швидко зростаючий приватний сектор. Його позиції особливо значні в найбільшому індустріальному секторі економіки – легкій промисловості (особливо у текстильній та швейній галузях), продукція якої користується постійним попитом на міжнародному ринку. Також у структурі експорту Туреччини значною є роль харчової промисловості та сільського господарства; зростає частка галузей машино­будування, зокрема автомобілебудування та електротехнічної промисловості.

У Туреччині розвивається текстильна промисловість, харчосмакова, металургійна, хімічна промисловість, а також видобувна, нафтопереробна і машинобудівна промисловості.

Видобувна промисловість забезпечує 7,2 % вартості промислової продукції і будівництва. У галузі близько 72 % виробництва забезпечується державними підприємствами (без обліку нафтових).

Кам'яне вугілля; магніт і нафта - іде на внутрішні нестатки. Видобуток кам'яного вугілля ведеться на Чорноморському узбережжі. Буре вугілля добувається в шахтах в Афишине - Эльбистане, у Сейтомире, Тунчбилеке. На 80 % видобуток здійснюють державні підприємства.

Видобуток нафти в порівнянні з розмірами її внутрішнього споживання недостатній. Державні підприємства в сполученні з іноземним капіталом здійснюють розшукові роботи, а також іноземні компанії, приватні і змішані компанії. Найбільш важливий район знаходиться в Єго-Східній Анатолії. Поклади знаходяться у віддалених районах, тому витрати на видобуток і транспорт зростають.

Залізна руда добувається в селі Сивас і Малатья. Туреччина займає видне місце по видобутку і запасам хромової руди (йде на експорт).

На території також знаходяться поклади і добувається мідна руда, марганцева руда, ртуть, сірка, вольфрамова руда, уранова руда, борити, фосфорити, золото і срібло (невелика кількість).

Нафтопереробна і хімічна промисловість. Переробку нафти здійснюють державні заводи в Батме, Измит, Алиага в Мерсине.

Видобуток природного газу в країні почався в 90-і роки. Потреби в газі також задовольняються за рахунок продукції газових заводів в Анкарі, Стамбулі, Ізмаїлі і зниження побіжних газів на переробних заводах.

Виробництво мінеральних добрив, в основному фосфатних і азотних знаходяться в районі Изміра і Стамбула.

Гумова промисловість представлена чотирма сучасними заводами з виробництва автомобільних шин. На приватних підприємствах роблять покришки і камери мотоциклів і велосипедів. Інша галузь - це гумове взуття, а також гумовотехнічні вироби.

Чорна і кольорова металургія. Виробництво чорних металів зосереджено в трьох великих державних підприємствах чорної металургії - Карабюкском, Єрегийском і Іскендерунском комбінатах. На останньому ж відбувається і виплавка стали. Має місце виплавка міді. Існують підприємства алюмінієвої промисловості.

У цілому виробництво кольорових металів не задовольняє зростаючий попит.

Машинобудівна й електротехнічна промисловість одержала розвиток насамперед за рахунок створення складальних підприємств. У цій галузі особливо активно представлена участь приватного капіталу. Галузі машинобудування: зборка і виробництво транспортних засобів, будівництво залізних транспортних засобів, залізниці, вагони, холодильники, дизель-мотори. Маються ремонтні заводи суднобудування розвите в Стамбулі і Ізмірі. На верфях будуються судна для міських і непротяжних каботажних ліній, автомобільні пороми. Значна частина устаткування і запчастин імпортується. Середньо - і крупно монтажні суду Туреччина закуповує за кордоном.

Верстатобудування як галузь обробної промисловості зовсім недавно створена в країні. Зборка деяких моделей токарних, фрезерних, свердлильних верстатів здійснюється по ліцензіях західних фірм. Казанові і холодильні установки, промислові газові печі виготовляються на невеликих добре обладнаних підприємствах приватних фірм. Приватний сектор у співробітництві з іноземним капіталом роблять побутову техніку - газові печі, плити, швейні машини, велосипеди, калорифери.

Розвивається електротехнічна промисловість. Промислове виробництво электроізометрів, побутових електроприладів відбувається по ліцензіях західних фірм.

Помітними темпами розвивається радіо і електронна промисловість - виробництво телефонної, радіо - і телетехніки, електронної апаратури, зборка ЕОМ.

Будівництво, експлуатація енергетичних об'єктів і розподіл електроенергії в Туреччині фактично зосереджено в руках держави. Якщо в 60-70- р. р. основним розвитком електроенергетики була теплова енергетика на базі рідкого палива (нафта), а тепер покладений принцип переважної орієнтації на власне джерело енергії: лігніт, гідроресурси, природний газ, геотермальна сонячна енергія й енергія вітру.

Діє Комісія з атомній енергії для проведення досліджень в області використання атомної енергії. Розробляються проекти по будівництву АЕС.

У країні діють 50 ГЕС і 30 ТЕС. Виробництво електроенергії в 90-х роках склало 54,3 млрд. кВ г. Споживання ж на душу населення 926 кВт г. Існує дефіцит електроенергії.

Туреччина є експортером продукції сільського господарства і видобувної промисловості.

Зовнішні партнери: ФРН, США, Великобританія, Франція.

У цілому Туреччина - це розвивається країна.

ТРАНСПОРТ І ЗВ'ЯЗОК

Туреччина має досить розвиту транспортну систему. У цій галузі зайнято 3% населення країни.

Домінуюче положення в системі перевезень займає автомобільний транспорт. У 1993 р. на його частку приходилося 93,2 % внутрішніх перевезень і 70,7 % внутрішнього вантажообігу. Число автотранспортних засобів швидко росту. Довжина шосейних і групових доріг державного і районного значення склала 109,4 тис. км (державні значення 58,7 тис. км).

Велике значення для розвитку автомобільного транспорту Туреччини має введення в експлуатацію іншого підвісного моста через Босфор. Він дозволивши збільшити потік транзитних вантажів через Туреччину, що є джерелом надходження валюти

Залізничний транспорт

Загальна довжина залізниць 10 390 км. Через пережитий у 80-х р.р. кризи залізниця одержує повільний розвиток.

Повітряний транспорт

До 1987 р. у Туреччині існувала одна авіакомпанія - державна, котра здійснювала перевезення пасажирів, як на внутрішніх, так і на закордонних авіалініях. (Тюрк Хава йоллари - ТХЙ). Пізніше з'явилося кілька приватних авіаліній, що здійснювала перевезення авіапасажирів на місцевих лініях на невелике відстані літаками малої авіації.

Усе більше значення набуває трубопровідний транспорт. Нафтопровід (Туреччина - Іран) Газопровід (Туреччина - Росія) 9,5 % усього вантажообігу.

Зв'язок

У Туреччині внутрішній і міжнародний поштовий зв'язок перебуває у віданні Експлуатаційної Генеральної дирекції, що є державною економічною організацією. У 1993 р. вона мало 41,7 тис. відділень по всій країні.

У 80- роках проводилася широка програма модернізації поштових і телеграфних служб, оснащення їхнім сучасним устаткуванням, що дозволяє механізувати й автоматизувати багато поштових операцій.

Швидко розвивається телефонний зв'язок. Нараховується 11,9 млн. абонентів.

Успішно в Туреччині розвивається телексний зв'язок і комп'ютерна комунікація і їхні потреби цілком задовільняють.

Також на території Туреччини розвинутий морський і небагато річковий транспорт. Основні морські порти: Стамбул, Ізмір, Зонгулдак.

Вцілому економіка Туреччини досить динамічна. Головною політичною та економічною проблемою для держави протягом наступного десятиліття є членство в ЄС.

Промисловість. Основою турецької промисловості є обробна промисловість з питомою вагою понад 80 %. Частка видобувної промисловості складає біля 5 %, решта припадає на енергетику, газо- та водопостачання.

Електроенергетика. Основними джерелами електроенергії Туреччини є лігніт, кам’яне вугілля, газ, гідроресурси, енергія сонця та вітру.

Виробництво електроенергії становить 116,6 млрд. кВт/год. Його забезпечують близько 30 ТЕС та 50 ГЕС. Ще 457 млн. кВт/год. імпортується. Разом з цим 433 млн. кВт/год. електроенергії країна експортує в Болгарію, Румунію, Албанію та Грузію. Найбільші ТЕС – Амбарли (біля Стамбула) та в Хамітабаді потужністю біля 600 мВт кожна. Серед гідравлічних електростанцій найпотужнішою є найбільша на Близькому Сході Кебанська ГЕС на р. Євфрат, але гідроенергетичний потенціал в Туреччині використовується лише на 11 %. В країні завершено електрифікацію сіл.

Мінеральні ресурси країни різноманітні, але незначні. Гірничо­видобувна промисловість на 75 % знаходиться під контролем держави.

Структура паливних ресурсів представлена в основному кам’яним і бурим вугіллям, видобуток, яких ведеться на Чорноморському узбережжі та нафти (7 % від споживання) у Південно-Східній Анатолії (трикутник Гарзан–Гермік–Роман). Розпочався видобуток природного газу, який забезпечує поки що лише 2 % потреб країни. Нещодавно виявлені поклади уранової руди, але їх розробка ще не налагоджена.

Серед рудних ресурсів відзначимо наявність усіх руд чорних металів. Залізна руда видобувається переважно в ілах Сівас та Малатья. Хромова руда, головним чином, йде на експорт, тому обсяги її видобутку визначаються кон’юнктурою світового ринку. На Чорноморському узбережжі, в ілах Анкара та Денізлі є поклади марганцевої руди.

Серед руд кольорових металів наявні мідні руди в ілах Елязиг і Артвін, боксити в Міласі. Цинковий та свинцевий концентрати видобувають в ілах Баликесір, Кайсері, Кютахбя та Малатья. Вольфрамову руду видобувають в ілі Бурса. У незначній кількості ведеться видобуток ртутних і сурм’яних руд, золота та срібла.

Нерудні ресурси представлені кам’яною сіллю, сіркою, баритами, фосфоритами, магнезитом, азбестом, флюоритом, та мармуром.

Обробна промисловість у Туреччині розвинена значно краще, ніж у багатьох інших країнах Південно-Західної Азії. Вона забезпечує близько 70% вартості промислової продукції. Її розвиток стримує вузький внутрішній ринок. У цьому відношенні відкриття у 90-х роках ринків країн СНД (включаючи й Україну) для низькоякісних споживчих товарів Туреччини мало для неї неабияке значення.

Головну роль в обробній промисловості, як і раніше, відіграють легка (текстильна) і харчова промисловість (44 %). Продукція текстильної промисло­вості, як правило високої якості, у великих обсягах експортується в Європу, США та інші країни. Туреччина задовольняє третину потреб європей­ського співтовариства в текстилі та одязі. У загальному обсязі експорту країни текстиль та одяг складають майже третину. Найбільш комбінати розміщені в Адані, Стамбулі, Ізмірі, Бурсі, Кайсері, Ереглі, Денізлі, Малатьї та інших містах. Спеціальною ознакою турецької економіки є широкий розвиток національних ремесел. Передусім це стосується килимар­ства. Невеликі фабрики і майстерні виготовляють високоякісні килими, головним чином ручної роботи.

Значного розвитку отримала промисловість будівельних матеріалів (15% продукції обробної промисловості), яка включає цементні, скляні, цегельні та черепичні заводи.

Металургійна і металообробна промисловість. За останні два десятки років Туреччина скористалася тенденцією до згортання екологічно небезпеч­ної чорної металургії в розвинених країнах, щоб активно розвивати цю галузь у себе і проникнути на ринок Європи та сусідніх країн. Нині виробляється понад 18 млн.т сталі. Половина цієї кількості виробляється на трьох великих державних підприємствах – Карабюкському, Ереглійському та Іскендерун­ському комбінатах повного циклу. Друга половина на приватних міні-заводах з дуговими печами, які виникли останнім часом у районі Ізміру. Сталь і прокат стали другим продуктом турецького експорту після текстилю.

Алюмінієвий завод працює в Сейдішехірі. Мідь виробляють у Стамбулі, Мургуле та Ергані.

Туреччина експортує віконне і пляшкове скло, скляний кухонний і столовий посуд, кришталь.

У країні працює декілька тисяч невеликих підприємств лісо- та деревообробної промисловості, які виробляють фанеру, меблі, папір та картон.

Хімічна та нафтохімічна промисловість представлена головним чином нафтопереробними заводами в містах Батман, Кирикале, Ізмір, Аліага, Мерсін.

У 80-х роках в країні почався видобуток газу. Потреби в газі задовольняються, також, за рахунок продукції газових заводів в Анкарі, Стамбулі, Ізмірі та інших містах та скраплення попутних газів на Ізмірському та Аліагському нафтопереробних заводах. До 2012 року діє договір про поставки газу з Росії.

Хімічна промисловість Туреччини виробляє борну та сірчану кислоту (Бандерме), мінеральні добрива, засоби захисту рослин та стимулювання їх росту, продукцію побутової хімії, автомобільні шини, вибухові речовини тощо.

Машинобудівні підприємства в основному зорієнтовані на монтаж імпортованих деталей, вузлів і агрегатів. Провідне місце в машинобудуванні займає виробництво і складання транспортних засобів. В авто- та трактороскладальній промисловості Туреччини активно діють ТНК („Форд”, „Фіат”, „Рено”, „Даймлер Бенц”, „Брітіш мотор”, „Крайслер” та ін.), які тісно співпрацюють з місцевим приватним капіталом. Виробляється біля 300 тис. легкових та 100 тис. вантажних автомобілів і тягачів, понад 20 тис. тракторів. Працює близько 20 основних підприємств завершальної зборки (Стамбул, Бурса, Адапазари, Ізмір, Ізміт, Мерсін) та 1000 суміжних виробництв. Виробництво залізничних транспортних засобів представлене заводами з виробництва пасажирських вагонів в Адані, товарних вагонів та дизельних двигунів в Сівасі, а також локомотивобудівним заводом в Ескішехірі.

Розширюються потужності та модернізується суднобудування. Воно нараховує більше 10 підприємств державного та приватного секторів, які розташовані, головним чином, в Стамбулі та Ізмірі.

Протягом останніх десятиріч Туреччина створила власне авіабудування (Єскішехір, Кайсері). В Мюртеді (біля Анкари) збираються військові літаки „F-16”. Є завод зі зборки вертольотів.

Налагоджено складання і виробництво верстатів, різноманітної побутової техніки, велосипедів. Належного розвитку набула електротехнічна промисловість. Внутрішній ринок повністю задовольняється власними акумуляторами, електрошнурами, електромоторами, трансформаторами, зварювальними апаратами тощо. Значними темпами розвивається радіо- і електронна промисловість.

Підприємства військово-промислового комплексу зосереджені переваж­но в околицях Анкари. Тут виробляються вибухівки, зброя, ракетні установки, кулі тощо. Складне озброєння надходить з військово-промисло­вих комплексів держав Заходу – членів НАТО: бойові кораблі, літаки, танки, ракетні установки.

Сільське господарство. Тут створюється до 20 % ВНП Туреччини. Туреччина практично повністю забезпечує себе продовольством, а частка сільгосппродукції в експорті країни складає 20-25 %. Біля 90 % оброблюваних земель знадиться в приватній власності.

Структура сільського господарства Туреччини характеризується переважанням рослинництва (майже 2/3 доходу галузі) над тваринництвом (1/3 доходу), причому їх розвиток відбувався дещо відособлено і вони ніколи не представляли тісно пов’язаних частин єдиного господарського організму. Частка лісового господарства та рибальства незначна. Провідну роль відіграють зернові культури, які займають біля 80 % посівних площ країни. У структурі зернових переважають озима пшениця та ячмінь. Менше значення мають кукурудза, жито, овес, просо та рис. Основним районом вирощування пшениці є Внутрішня Анатолія. При урожайності 18-19 ц/га щороку збирається біля 20 млн.т пшениці і за цим показником Туреччина входить до першої десятки країн її виробників.

Міжнародні зв'язки

Туреччина є потужним субрегіональним лідером із власною системою інтересів. За умов останніх структурних змін у посткомуністич ному світі Туреччина у своїй зовнішній політиці опрацьовує новий геополітичний ракурс. Анкара не є вже повернутою обличчям до комуністичної загрози з Півночі та з Балкан, а у зв'язку із арабо-ізраїльським мирним процесом вона виступає як регіональний гравець і шукає впливову політику на більш віддаленій периферії. Після Другої світової війни зовнішньополітичний курс Туреччини був зорієнтований подвійно: політика розвитку індустрії та приєднання до ЄС, а з другого боку - у зв'язку зі східною та ісламською орієнтацією Туреччина шукає свою ідентифікацію з Середнім Сходом та Центральною Азією. За часів "холодної війни" радянська домінація в Центральній Азії та на Кавказі заважала турецьким зусиллям у цьому напрямку, тоді як турецька асоціація з Ізраїлем та альянс із Вашингтоном затьмарювали прямі відносини із Середнім Сходом. Туреччина виконувала функцію південного флангу НАТО і слугувала опорою безпеки США. Наслідок - політична ізоляція від Середнього Сходу, протистояння з Північчю..Особливе положення Туреччини стосовно Європи, з одного боку, стосовно ісламського Півдня - з другого, створює особливу геополітичну конфігурацію її національних інтересів. Європі важко сприйняти Туреччину як її невід'ємну частину, вона сприймається як щось чужорідне. Участь Туреччини в Північно-Атлантичному Альянсі є скоріше наслідком "холодної війни" та геостратегічних уподобань США, ніж усвідомлення спільних європейських інтересів. Тривалий конфлікт з більш "європейською" Грецією, Кіпрська проблема, особлива позиція в Боснійській кризі, у ставленні до курдів - все це не сприяє скорішому включенню Туреччини в інші європейські структури.

Турецькі амбіції в Балканському регіоні грунтуються на переконанні, що розпад СРСР і СФРЮ дав Туреччині унікальний шанс повернути в нових формах свій політичний, економічний, культурний і воєнний вплив у межах колишньої Османської імперії. Саме мусульманське населення повинно стати одним з основних інструментів цього впливу.

Особливу сміливість Туреччині надає могутня підтримка з боку Сполучених Штатів. Для турецьких аналітиків характерним є уявлення, що всі так звані кола євразійської безпеки, які включають в себе ЦЄ, Балкани, регіон Чорного моря, Кавказ, Східне Середземномор'я, Близький Схід і Центральну Азію, накладаються і перетинаються саме в тому місці, де розташована Туреччина, що з урахуванням нових умов значно підвищує її значення як члена НАТО й імовірність переростан ня її в регіонального лідера. При цьому явне прагнення до панування в регіоні прикривається гуманітарною риторикою: Туреччина нібито надає допомогу "новим країнам" у пошуку ними "справжньої ідентичності, вільної від зовнішніх чинників і тиску".

Нині Туреччина збільшує флот і, зокрема, пояснюється це серйозними проблемами в Середземному (Кіпр) і Егейському морях. Пріоритети політики Туреччини зрозумілі: збереження стійкої і значної переваги, в тому числі й воєнно-морської, над основним супротивником - Грецією. Зумовлюється це необхідністю захисту своїх інтересів в Егейському морі, де греки, всупереч міжнародним домовленостям, проводять ремілітаризацію прилеглих до турецького узбережжя островів, а також недопущення силової ревізії кіпрських реалій, що склалися після окупації турецькими військами північної частини острова.

Туреччина з метою захисту своїх інтересів планує в наступному столітті стати країною, що володіє авіаносцями. Державна міць, географія й