Галузі тваринництва

Конярство — галузь тваринництва, що займається розведенням і вико­ристанням коней. Виникло конярство у країнах Європи й Азії в 4-му тисячо­літті до н.е. В Африку коні завезені з Малої Азії в ІІ-му тисячолітті до н.е.; в Америку — в XVI ст. н.е., в Австралію — в XVII ст. Після приручення й одомашнення коні були постійними помічниками людини у виконанні сіль­ськогосподарських і транспортних робіт, відігравали найважливішу роль в армії. У багатьох древніх народів (у скіфів VII-I ст. до н.е., й ін.) Конярство було найважливішою галуззю господарства, що забезпечувало населення м'я­сом, молоком, шкірами й верховими кіньми. Людина з найдавніших часів удосконалювала якості коня, створювала породи, які б найбільшою мірою відповідали її потребам. У процесі розвитку конярства створено три основні типи коней: верхові, запряжені і важковози. У середині типів створено понад 200 порід і породних груп коней (рис. 9. 33, див. ст. 973).

До 30-х р. XX ст. кінське поголів'я безупинно збільшувалося, тому, що роботи в сільському господарстві й на місцевому транспорті виконувалися на конях. В 1930 р. світове кінське поголів'я становило близько 120 млн голів, у т.ч. в СРСР — 32,6 млн. В 30-50-і рр. внаслідок швидкого зростання в біль­шості країн механізації сільського господарства й розвитку автомобільного транспорту кількість коней у світі скоротилася майже вдвічі. Коней майже повсюдно перестали використовувати в армії. Найбільш різке скорочення мінського поголів'я відбулося у високорозвинених країнах. В Афганістані, Мексиці, Бразилії, Ефіопії й ін. поголів'я коней не тільки не скоротилося, але продовжує зростати.

У сучасних умовах у більшості країн робочі коні усе ще є значним енерге­тичним резервом, який використовується у поєднанні з механічною тягловою силою на деяких сільськогосподарських і транспортних роботах. Велика кіль­кість висококласних коней необхідна для розвитку популярного в усьому світі зонного спорту і туризму (рис. 9. 34, див. ст. 974). Все більшого значення на­буває вирощування коней для одержання м'яса й молока, а також для вироб­ництва сироваток і препаратів (СЖК — сироватка жеребних кобил, протигри­позна, протидифтерійна, протиботулістична сироватки, шлунковий сік), вико­ристовуваних у медицині й тваринництві з лікувальною й іншою метою.

У світі у 2007 р. нараховувалося 58,4 млн коней, за 37 років їхню кількість зменшилася на 4,3 %. Найбільший приріст - 38 % кількості коней за цей пов­од відбувся на Американському континенті і становить 34,2 млн гол^ лш 58,6 % до світової чисельності. Країни Африки збільшили кількість коней а 37 років на 5,5 %. Європа поголів'я коней зменшила на 61 %, Азія -16,4%.

Найбільше коней у США (9,5 млн гол.), Китаї (7,2), Бразилії (5,8), Арген­тині (3,7), Монголії (2,1) та Росії (1,3 млн гол).

Світовий імпорт коней у 2006 р. становив 258,4 тис гол. За 36 років імпорт зменшився на 57,3 %. Європа імпортувала 131 тис. гол. коней або 50,7 ° світового його імпорту. Але за 36 років імпорт коней країнами Європи змо» шився на 31,3 %. Значно зріс — у 14,4 раза — імпорт коней країнами Азії, і 3,7 раза — країнами Америки і Африка збільшила імпорт коней у 2,4 раза.

Серед країн найбільше імпортує коней Італія — у 2000 р. вона імпорту­вала 143,7 тис. гол., у 2006 р. — 78,4 тис. коней, Канада імпортувала 28,9 тас коней, США — 25,7, Мексика — 22,9 тис. коней.

У 2006 р. світовий експорт коней становив 264,9 тис. гол. що менше за Зф років на 58,8 %. Країни Азії зменшили експорт коней за цей період на 86,4 V Американський континент збільшив експорт коней за 36 років на 83 %, Аф­рика — майже у 2 рази.

Найбільше експортують коней США — 51,1 тис. гол., Польща 35,1 тис. гол., Канада — 21,9 тис. гол. і Нідерланди — 17,5 тис гол.

Конина — м'ясо коней, яке використовується в їжу. Звичайно споживається м'ясо молодих коней 2-3 річного віку (рис. 9. 35, див. ст. 974). Мясе вариться, як правило, близько двох годин. Кращим вважається м'ясо 9—10 місячного або однорічного стригунця. Конина відрізняється специфічним смаком і є звичайною, але улюбленою стравою у кочівних народів. Конині завжди була важливою частиною (іноді й ключовою) раціону кочових тюрк­ських і монгольських народів Азії (особливо цінуються варені ковбаси, шужук), також як і скисле молоко коней — кумис. Нині конина най­більш широко споживається в Казахстані й Монголії. Основним є пасовище розведення, що вимагає значних угідь. Допускається коротке (максимум 15-30 днів) стійлове утримання при відгодівлі. Триваліший час утримання у не­волі позначається самим негативним чином на смакових якостях м'яса, його консистенції й ніде не практикується. У середовищі осілих землеробських народів уживання конини, як правило, не поширено. Конина використовуєть­ся при виготовленні деяких сортів ковбас (наприклад, сервелату) для доли­вання деякої в'язкості й пружності, а також пікантного присмаку. Сільського­сподарське значення конини дуже залежить від місцевих природно-географічних умов; наприклад, щодо всієї Європи, то розводити коней м'ясо вигідно тільки в Угорщині. В Японії відсутні натуральні пасовища, че­рез що розведення коней є дуже дорогим заняттям, у середні віки на бенкетах у даймі іноді подавали страву з конини, цінність якої полягала в її надзви­чайній дорожнечі. Відомо також, що кінська ковбаса — це делікатес. Міф про мерзенний смак конини, розповсюджений серед європейців, можливо, пов'язаний з тим, що під час відступу з Москви солдати Наполеона їли поле­глих коней, використовуючи замість солі,приправ порох, що викликало чи­сленні харчові отруєння.

Світове виробництво конини у 2007 р. становило 778 тис т; за 37 років виробництво зросло на 47,5 %. Найбільше м'яса конини виробляють країни Азії — 346,3 тис. т, вони збільшили виробництво за цей період у 4,7 раз. Збільшилося виробництво м'яса конини за 37 років у Африці і Америці, а зменшилося на 28 % в країнах Європи.

Найбільше виробляє м'яса конини Китай — 210 тис. т, Мексика — 80, Ка­захстан - 58 тис. т, Росія - 47 тис. т, Монголія - 42 тис. т, Італія — 37 тис. т.

У світі імпортується м'яса конини 159 тис. т, за 36 років імпорт виріс на 28,3 %. Країни Європи імпортують 145,3 тис. т конини, їхня частка до світо­вого імпорту становить 91,4 %. Найбільше імпортує м'яса конини Росія — 35,9 тис. т, Бельгія — 32,6, Франція - 26,8, Італія — 23,9, Нідерланди — 13,8 тис. т.

У світі експорт конини збільшився за 36 років на 20,3 % і становить 160 тис. т. Країни Азії збільшили експорт конини за ці роки на 9179 тонн, Європа — у 3,4 раза. Американський континент зменшив експорт м'яса конини на 22 %.

Серед країн найбільше експортує м'яса конини Аргентина - 35,1 тис. т, Бельгія — 26,7 тис. т, СІНА — 17,3 тис. т, Бразилія — 16,2 тис. т і Канада -11,3 тис. т.

Кролівництво — підсобна галузь тваринництва. Біологічні особливості кроликів — висока плідність і скоростиглість — дозволяють одержувати в короткі строки дешеву хутряну сировину, пух, шкіру й дієтичне м'ясо. Кро­ляче хутро використовують як у натуральному вигляді, так і в імітації* під морського котика, нутрію, видру, білку, соболя, песця й ін. Шкіру викорис­товують для виготовлення замші, виробництва легкого взуття й галантерей­них виробів. Про ефективність кролівництва можна судити по кролефермі у колишньому радгоспі «Калитянський» Київської області, у якому одна самка в рік давала 30-35 кроленят, після відгодівлі яких одержували 70-80 кг м'яса в живій вазі й відповідну кількість шкурок.

Кролівництво - перспективна галузь тваринництва. Для годівлі кролів ви­користовують дешеві й доступні корми: траву, сіно, гілковий корм, небагато зерна, (тоді як у птахівництві лише зерно). На виробництво 1 кг приросту ваги витрачається 3 к.о., це більше, ніж у птахівництві (2 к.о.), але значно менше, ніж у свинарстві (беконне 5-6 к.о., сальне 6-7 к.о). Скуповується корм в 2,3 ра­за краще, ніж для великої рогатої худоби. Серед всіх видів м'яса, кроляче за білковою поживністю, соковитістю, ніжністю, смаком і засвоюваністю займає одне з перших місць, доступаючись тільки індичці. У м'ясі кроликів колагену й еластину менше, ніж у м'ясі інших тварин, і за рахунок цього вищий рівень по­вноцінних білків. Тому кролятина засвоюється організмом людини легше. У кролятині є всі незамінні амінокислоти. М'ясо кроликів біле, тобто містить ма­ло міоглобіну. Білок становить 20-22 % (рис. 9. 36, див. ст. 973^,

При високому вмісті повноцінного білка, м'ясо кроликів у той же час низькокалорійне, що особливо важливо людей старшого віку, також для осіб схильних до повноти. Якщо в 100 грамах кролятини 68, то в яловичині — 274-335, у баранині — 319, а у свинині 389. Міжм'язовий жировий прошарок мають тільки гарно відгодовані тварини. Жир відкладається в черевній порожнині. У порівнянні з м'ясом інших вили тварин у кролятині менше натрію й холестерину. В 100 г є всього 25 мг холістерину (тоді як у курятині - 35 мг, у яловичині 37-48 мг, у свинині ~>4-126 мг), багато лецитину - 700мг. На судинах відкладаються холестерин бляшки, а лецитин перешкоджає їхньому утворенню. Білок кролятини засал­юється на 90 %, а з яловичини на 62 %. М'ясо кроликів містить мало кіста — 15-16 %, велика рогата худоба — 25-30 %.

Жир кроликів порівняно легкоплавкий (температура плавлення 224 25°С), він містить багато ненасичених жирних кислот, що сприяє його легкому засвоюванню організмом людини. І має специфічного запаху й смаку.

Завдяки високій скоростиглості й плідності, від однієї кролиці в рік мож­на одержати 60 — 70 кг м'яса (у живій масі), а на кращих кролико- фермах за кордоном — по 120 — 150 кг. М'ясо кроликів одержують від спеціалізований м'ясних порід: каліфорнійської, новозеландської білої, сріблистої та ін.

У світі у 2007р. вироблялося 1,7 млн тонн кролячого м'яса в забійній ваз_ за 37 років виробництво м'яса кролів зросло у 3,5 раза. Найбільше вироб: ють м'яса кролів країни Азії»*— 772237 тонн, континентальна Америка віп»-бляє 382367 т, Європа - 505910 т; 70 % м'яса кролів виробляють такі країн: Китай, Італія, Франція, Іспанія.

У світі експортується 41505 т м'яса кролів. Європа експортує 2630"^ м'яса кролів, частка Європи до світового експорту м'яса кролів становить 63,2 %. Китай експортує м'яса кролів 10251 т це — майже все експорт м'ясо Азії. Кролівництво Китаю тільки за рахунок експорту продукції лає країні прибутку 2 млрд. доларів у рік, зокрема пуху виробляють 7 тис. тон Експортером також є Угорщина, що від експорту кролятини й пуху щорічя одержує до 50 млн доларів. У Франції щорічно виробляється 256-300 тис. тонн кролятини й 110 млн шкурок.

Світовий імпорт м'яса кролів становить 38587 т. Європа імпортує м'ясі кролів 36345 т. Країнами-імпортерами є Італія, Бельгія, Франція, Англія. Швейцарія. Останнім часом помітно зросла увага до галузі кролівництва Африці й Латинській Америці. Єдина країна, де кролятину не вживають релігійні мотиви — Іран. На першому місці по розвитку кролівництва ї Європі є Італія, на другому — Франція, і на третьому Іспанія. Якщо раніше ї цих країнах були маленькі фермерські господарства, то нині, наприклад, і Іспанії, 55 % великих ферм по 300 гол. основних самок і 45 % по 20.; 2001 р. у Франції діють близько 10 сертифікованих центрів по штучному за­плідненню, які за заявками забезпечують запліднення кролиць безпосередньо в господарствах. Вони відповідають за якість осіменіння й одночасно є виконавцями селекційних програм. Самці є представни­ками певних ліній.

Над проблемами кролівництва працюють в університетах і дослідниць­ких станціях дуже багатьох країн. Роботи присвячено оцінці якості кроляти­ни, штучному заплідненню, виведенню нових ліній м'ясних кроликів, генній інженерії в кролівництві. Європейською програмою передбачено створення банку генетичних ресурсів місцевих порід кроликів.

Щорічно проводяться міжнародні конгреси по кролівництву. Виступи присвячено: вивченню структури генома, молекулярній будові генів, визна­ченню поліморфізму ознак, створенню хромосомних і генетичних карт, оптимізації методів оцінки виробників.

У цей час основною продукцією кролівництва є м'ясо, певне значення в ряді країн має пухове кролівництво. Світове виробництво пуху — 10 тис. т у рік, у тому числі: Китай — 6-7 тис. т; Чилі — 530 т; Аргентина - 400 т; Франція — 200 тонн. Основними споживачами пуху є країни з високим рівнем життя: Японія, США, Німеччина й ін. Шкурки кроликів у країнах західної Європи в основному використовують для виробництва фетру.

Оленярство — галузь тваринництва, яка займається розведенням і вико­ристанням північних оленів.

Північний олень (у Північній Америці — Кариб — єдиний представник роду Північні олені— парнокопитний самець сімейства оленевих (рис. 9.37, див. cm. 975). Живе в північній частині Євразії і Північній Америці. У народів Півночі дикий північний олень нази­вається сокжой.

Достовірно невідомо, де й ким північні олені були вперше одомашнені. Практика розведення північних оленів поширилася близько 1000 років до н. І із Півночі через північну європейську частину Росії до Скандинавії. Нині оленярством займаються багато народів, які населяють Північ, Сибір і Дале­кий Схід Росії, у тому числі ненці, ханти, евенки, еве­ни, чукчі і коряки. У Норвегії, Швеції і Фінляндії оленярством займаються саами.

Північні олені живуть у тундрі, лісотундрі і в смузі хвойної тайги, як на рівнинах, так і в горах. У тайзі північні олені живуть у болотистих місцях, у суворому рідколіссі, біля північного кордону лісу в горах, тобто теж практи­чно в умовах лісотундри. На зиму олені з північної тундри в переважній сво­їй більшості мігрують на південь у лісотундру й тайгу. Багатотисячні череди їх зливаються з невеликих груп і знову розсіюються в місцях зимівель. Вес­няна кочівля менш інтенсивна й протікає повільніше, із зупинками на декіль­ка днів для годівлі. Олені проходять по 200 — 750 км за півтора місяці. Шля­хи міграцій звичайно більш-менш постійні, але багато факторів, навіть на­прямок вітру, можуть їх змінити. У горах олені також перекочовують, але не далі 100—180 км, однак переміщення по вертикалі досягає 1000 м. Як прави­ло, за ними ідуть вовки й інші хижаки, нападаючи на відсталих старих й хвоpиx тварин. Здоровому вовк не страшний до тієї пори, поки на снігу не утвориться наст — тверда кірка. Об неї північні олені часто ріжуть ноги й возія цим користуються, убиваючи кульгавих.

Тундрові олені в умовах цілодобового дня активні увесь час, але відз: пережовують жуйку кілька разів на добу. У горах півдня вдень північні олені тримаються на гольцях у сніжників, де рятуються за гнусу, а під вечір спускаються до лісу годуватися. Безперервне переміщена — єдиний для північних оленів спосіб позбутися надокучливих комах. Хо­дять по тих самих місцях, вибиваючи добре помітні стежки.

У вересні — листопаді у північних оленів наступає пора гонів — у мало сніжних районах раніше, у багатосніжних пізніше. Це явне пристосування ж того, щоб, через 223 - 227 днів, після танення снігу, народжувалися телята. І

Початок гонів знаменується утворенням змішаних черед, іноді з багатьох самців і десятків самок. Самці хропуть і б'ються між собою, але не жорстоко. Як правило, гаремні череди бувають невеликі, 1 сильного бика й іноді 2 — 3 молодих і слабких самців, не беручи до уваги декількох телят, які навіть під час гонів тримаються біля матері.

Отелення у північних оленів наступає в середині травня й закінчується в червні. Новонароджене теля вагою 6,5 кг встає на свої м'які, з подовженою кінцями копитця, в перший же день. На наступну добу копитця твердіють подовження відпадають і теля жваво бігає (рис. 9.38, див. ст. 976).

У віці 1 тижня воно здатне не тільки бігати, але й переплисти широку рі­чку. Після першої ж годівлі, через 5-6 годин, мати добре відрізняє своє дити­нча серед багатьох інших у череді за запахом. Маля ж відрізняє свою матір по голосу.

Ріжки з'являються у віці 2 тижнів, а в 2-місячному віці молодий олень уже змінює плямисте дитяче вбрання (плями, щоправда, бувають не завжди) на до­росле. Теля смокче жирне й густе материнське молоко до пізньої осені. З маті­р'ю воно ходить, ж правило, 2-3 роки. У віці 5 — 6 років олень досягає розк­віту. Самки приносять телят до 15, зрідка до 20 років. Максимальна тривалість життя домашніх північних оленів — 25-28 років, диких, імовірно, менше.

Північний олень — одна з найкрасивіших тварин Півночі. Крім того, йому зобов'язані своїм існуванням практично всі північні народи нашої планети.

Шкіри, м'ясо, жили північного оленя незамінні в господарстві народів Півночі. Для виготовлення європейського одягу звичайно використовується тільки пижик — шкурки оленят. Шкіра з ніг (камус) іде на підбивку мислив­ських лиж. Корінні жителі півночі носять одяг зі шкір дорослих оленів хут­ром усередину. Порожні волоски шкіри поступово обламуються й випада­ють, при цьому всмоктуючи бруд зі шкіри. Олені необхідні і як їздові твари­ни. Саме полювання на північного оленя дозволило первісній людині тисячі років тому заселити лісотундрову й тундрову зону Росії й проникнути через "Беринговий міст" в Америку. Нині народи Півночі перейшли до пасовищно­го оленярства, лише юкагири й нганасани залишаються переважно мислив­цями на дикого оленя.

Північні олені відрізняються від інших своїх побратимів тим, що роги як у самців, так і в самок. У дорослих самців скидання рогів відбувається пі­сля гонів, у молодих, які не беруть участі в гонах, — у середині зими, у яло­вих самок — разом із самцями, у тільних — після отелення. Нові роги в сам­ців формуються до серпня й у середині вересня очищаються від хутра. У са­мок цей процес закінчується лише до початку жовтня.

Роги північного оленя гладкі, ніби поліровані, без бутристості, характер­ної для шляхетного оленя.

Структура рогів індивідуально дуже мінлива. В одних особин перші над­очноямкові відростки й кінці рогів не мають лопатовидних розширень, в ін­ших — лопати розвинені дуже добре. Не в усіх на рогах бувають другі над­очноямкові відростки, різний характер вигину стовбурів і т.п.

Виділяють два типи рогів: лісовий, з коротким стовбуром і більшою кі­лькістю відростків, і тундровий, з довгим стовбуром і добре розвиненою ло-накою; між надочноямковим і кінцевим відростків немає. Панти північного оленя використовуються в медицині.

У цих тварин широкі копита, які дозволяють їм не провалюватися в сніг. Північний олень невеликий, улітку - кавово-бурий або сіро-бурий, взимку досить строкатий — від зовсім світлого на шиї й нижній половині голови до темнобуровато-сірого зверху голови, на спині, ногах і крупі. Довжина тіла [200 — 220 см, висота в холці до 140 см і максимальна вага восени до 220 кг. Звичайно ж північні олені, особливо тундрові, набагато дрібніші й легші. їх­ня вага ледь перевищує центнер. Вовна в нього довга, густа й хвиляста.

Зустрічається північний олень у Гренландії, Скандинавії й, звичайно, у Сибіру.

Кількість північних оленів, як і лосів, піддається коливанням. Особливо ш коливання збільшилися у зв'язку з масовим проникненням людини в Арк­тику й посиленням полювання. Нині у північних оленів період зростання кі­лькості, за останніми оцінками - 600 тисяч голів, але, можливо, північних оленів більше і - до 1 мільйона.

Олені надають перевагу місцевостям, де багато мохів і альпійських трав, які формують їхній раціон. Північні олені можуть діставати корм з-під снігу глибиною до 120 см, але вже при глибині 70 см. втрачають на це занадто бага­то сил і худнуть. У зв'язку із цим тварини воліють шукати малосніжні місця.

Дикий північний олень досить розбірливий у їжі й поїдає в 2 рази менше видів рослин, ніж його домашній побратим. Улітку він їсть багато видів (120 - 130) вищих рослин, узимку — переважно лишайники, особливо ягель. Охоче їдять олені гриби, при нагоді ловлять лемінгів, збирають яйця птахів, п'ють морську воду, водорості — їм не вистачає солей. У північних оленів гарний нюх, пристойний слух, але слабкий зір. У чередах вони керуються по­ведінкою ватажків — самців і самок.

Північний олень завжди залишається диким. Звичайно, у неволі він стає більш ручним, але маленький недогляд хазяїна — і гордий син Півночі знову дичавіє. Навіть для самої звичайної справи — для того, щоб запрягти або подоїти — тварину доводиться довго ловити арканом.

Проте, північні народи цілком залежать від оленів, і, як правило, все життя проходить разом з ними. Люди кочують слідом за оленями по пасови­щах і постійно піклуються про місця, багаті кормом для оленів. На Півночі багатою людиною вважається не той, у кого багато грошей, а той, у кого більше оленів.

Верблюди — рід ссавців підряду мозоленогі. Це тварини, пристосовані для життя в пустелі. Існує два види верблюдів: Двогорбий верблюд— дромадер, рідше — дромедар або Одногорбий верблюд. Обидва види верблюдів були одомашнені понад 5000 років тому. Дек популяції верблюдів збереглися в пустелі Гобі і були відкриті Н.М. Пржг-вальським. Нині розглядається питання про акліматизацію диких двогорба верблюдів у плейстоценовому парку в Якутії.

Домашні верблюди використовуються в першу чергу як в'ючні й запряж­ні тварини (рис. 9.41, диа ст. 977). У деяких посушливих областях Північна Америки й Австралії ці тварини були випущені на волю, де прекрасно при­жилися й розплодилися. Чисельність диких верблюдах в Австралії в 2008 р. перевищила 1,000,000 і росте зі швидкістю 11 % у рік. Це — найбільша у сві­ті популяція диких верблюдів, що складається в основному із дромадері*. Маса дорослого верблюда — 500 - 800 кг, репродуктивний вік починається з 2-3 років. Верблюди можуть жити до 20 - 50 років.

Ці ссавці добре пристосовані до життя в суворій і безводній місцевості. Густе хутро призначене для захисту від денної спеки й нічного холоду, ши­рокі двопалі ступні — для пересування по сипучому піску або дрібному ка­мінні. Верблюди не потіють і втрачають малу кількість рідини з випорож­неннями. У верблюда одна з найефективніших систем по збереженню води % тваринному світі. Верблюд витягає в сорок разів більше води із травного тра­кту, ніж корова, перш ніж це вийде назовні. Нирки верблюда здатні робиш свою роботу, поглинаючи невелику кількість води із крові верблюда. І ко.тг їжі не вистачає, проявляється надзвичайна здатність верблюда перетворюва­ти деякі зі своїх відходів у протеїн. Навіть ніс верблюда має особливу конс­трукцію, щоб згущувати вологу з його подиху й повертати її в тіло. У тіл» верблюда є унікальна здатність фактично змінювати нормальну температуру тіла на дванадцять градусів, діапазон, що міг би вбити людину або іншу бі­льше теплокровну тварину. Верблюд подовгу може обходитися без води, втрачаючи при цьому до 40 % ваги тіла. Коли вони одержують доступ до ве­ди, то споживають такий об'єм, який був використаний їхнім організмом — до 114 літрів. Випити 114 літрів вони можуть за 10 хвилин. Одне зі специфі­чних пристосувань верблюда для життя в пустелі — горби. Це жирові відк­ладення, які в екстремальних випадках можуть служити джерелом води. Верблюди здатні виживати без води до двох тижнів, а без їжі до місяця. Верблю­ди є також гарними плавцями, незважаючи на те, що більшість із них ніколи не бачили жодної водойми.

У світі у 2007 р. нараховувалось 22 млн гол. верблюдів, за 37 років їхня кількість зросла на 46,7 %. 83,2 % світової кількості верблюдів утримується в Африці (18,3 млн гол.), в основному в країнах на південь від пустелі Сахара. У країнах Азії нараховується 3,7 млн гол. верблюдів.

Для жителів пустелі верблюд — не тільки верхова або в'ючна тварина. М'ясо верблюда також використовується у їжу. У світі верблюжого м'яса ви­робляється 312,8 тис. тонн. У Африці його виробляється 212,8 тис. т, або по 22 кг в рік на людину, в країнах Азії — 99,8 тис. тонн.

У світі також надоюється 1,4 млн тонн верблюжого молока, із нього 92,8 % припадає на країни Африки. Африканці мають по 137 л. верблюжого молока на одну людину в рік.

Верблюдиця щодня дає п'ять-шість літрів молока, що разом із сиром, який виготовляється з нього, служить таким же щоденним продуктом харчу­вання, як в інших районах світу майже невідомий тут хліб.

Молочні породи (серед дромадерів, тому що бактріан більше є "робочим" верблюдом) можуть дати в день до 20 літрів молока. Але слід урахувати, що верблюд уперта тварина, що вона може й передумати давати молоко. І щоб верблюд дав хоча б частину свого молока, потрібно, щоб верблюденя було поруч і смоктало молоко спочатку, до доїння. Більша частина молока діста­ється верблюденяті, і тільки решту можна здоїти.

Верблюже молоко має солодкий, типовий смак. В іншому за своїми ко­рисними властивостями воно, скоріше, ближче до молока кози. У верблюжо­му молоці дуже багато вітаміну В, а вітаміну С втричі більше, ніж у молоці корови, або ж, в 1,5 раз більше, ніж у молоці людини. Це пов'язане з тим, що в пустелі не зустрінеш багато дерев із плодами, багатими вітаміном С, а вер­блюденяті все-таки потрібна необхідна кількість поживних речовин. Також у молові верблюда у 10 разів більше заліза, ніж у молоці корови.

Бедуїни завжди дають молоко верблюда хворим, дітям і старим, оскільки зони впевнені, що це молоко не тільки поліпшує здоров'я, але й добре укріплює кістки. Молоко верблюда, якщо зрівняти з молоком людини, набагато ко­рисніше для здоров'я. Молоко верблюда має сильні бактерицидні властивості.

Крім того, верблюд щорічно дає п'ять — десять кілограмів вовни, необ­хідної кожному кочівникові для виготовлення повсті, з якої роблять юрту або замет. З м'якої вовни, що росте на животі верблюда, в'яжуть теплі хустки. Для похідного вогнища, на якому часто готують їжу, використовується верблюжий гній. Зі шкіри роблять ємкості для зберігання молока, а також м'які сандалі.