Характеристика виробничих фондів світового сільського господарства

Обов'язковою умовою процесу сільськогосподарського виробництва є за­соби виробництва, які складаються із знарядь праці й предметів праці. Знаряд­дя і предмети праці, виражені у вартісній формі, разом з грошовими ресурса­ми, що обслуговують процес виробництва - це виробничі фонди, їх товароо­біг відбувається як рух вартості, результатом якого є виробництво матеріаль­них благ, що втілюють у собі вартість спожитих засобів виробництва.

Залежно від характеру обороту, а також від функціональної ролі і зна­чення в процесі створення нових спожитих вартостей засоби виробництва поділяють на основні й оборотні фонди (основний та оборотний капітал).

Основні виробничі фонди (основний капітал) — це грошовий вираз зна­рядь праці. Вони беруть участь у процесі виробництва тривалий час, збері­гаючи при цьому натурально-речову форму.

Споживна вартість знарядь праці закріплюється на тривалий час у сфері виробництва, а вартість перебуває в постійному русі, причому частина її пере­носиться на заново створений продукт, а інша частина, постійно зменшую­чись, фіксується у засобах виробництва до завершення строку їх використання.

Специфічною особливістю сільського господарства є те, що окремі види засобів виробництва можуть докорінно (під дією людського фактора) зміню­вати свою функціональну роль у процесі виробництва. Тому в одному випад­ку їх розглядають як основні фонди, а в іншому — як оборотні Наприклад, основне стадо корів, основні свиноматки — це елемент основних виробничих засобів, оскільки їх функціональна роль полягає у відтворенні поголів'я і ви­робництві предметів праці (молоко). Проте при вибраковці корів та свинома­ток і ставленні їх на відгодівлю відбувається зміна функціональної ролі цих основних засобів у процесі виробництва і їх уже розглядають як оборотні фонди, яким притаманний зовсім інший характер обороту.

Оборотні фонди представлені предметами праці. Вони беруть участь у процесі виробництва протягом лише одного виробничого циклу, втрачають при цьому натурально-речову форму і повністю передають свою вартість на заново створений продукт. Як бачимо, характер їх обороту докорінно відріз­няється від характеру обороту основних фондів, що безпосередньо познача­ється на формуванні витрат, які включаються в собівартість продукції.

У процесі кругообігу виробничі фонди послідовно переходять зі стадії виробничих запасів у стадію виробництва, а з неї — в стадію готового про­дукту. Такий рух виробничих фондів відбувається як рух вартості, зумовлю­ючи необхідність їх розмежування на застосовувані і спожиті.

Застосовувані основні фонди представлені первісною вартістю знарядь праці, а виробничі спожиті — лише частиною її у формі річної суми аморти­зації на реновацію. Застосовувані основні фонди завжди є більшими від ви­робничих спожитих протягом року на строк їх експлуатації. Для оборотних фондів, як правило, характерне зворотне співвідношення. Застосовувані обо­ротні фонди вимірюються вартістю їх середньомісячного залишку, виробничі спожиті — матеріальними витратами. Враховуючи характер обороту предме­тів праці, стає очевидним, що виробничо спожиті оборотні фонди будуть у стільки разів перевищувати застосовувані, скільки оборотів зроблять оборот­ні фонди протягом року.

Поділ виробничих фондів на застосовувані і виробничо спожиті має гли­бокий економічний зміст, оскільки дає змогу правильно визначити роль зна­рядь і предметів праці у формуванні собівартості продукції. Стає очевидним, що основна частка витрат формується за рахунок не основних, а саме оборот­них фондів, хоч первісна вартість перших значно перевищує вартість останніх.

Рівень забезпеченості господарств основними виробничими фондами ви­значається такими показниками, як фондооснащеність, фондоозброєність праці, рівень забезпеченості основними фондами.

Фондооснащеність — визначається як відношення середньорічної бала­нсової вартості основних виробничих фондів сільськогосподарського приз­начення до площі сільськогосподарських угідь, а фондоозброєність — до середньорічної кількості працівників, зайнятих у сільськогосподарському ви­робництві.

Економічна ефективність використання основних виробничих фондів ви­значається шляхом зіставлення результатів виробництва з їхньою вартістю. При цьому використовується система показників, основними з яких є фондо­віддача й фондомісткість.

Фондовіддача — це відношення вартості валової продукції сільського господарства до первісної середньорічної вартості основних виробничих фо­ндів сільськогосподарського призначення.

На показник фондовіддачі впливають два фактори: зміна обсягу валової продукції й середньорічна вартість основних виробничих фондів.

Фондомісткість — середньорічна вартість виробничих основних фондів на одиницю обсягу виробництва валової продукції.

Поряд із загальними показниками забезпеченості сільськогосподарських підприємств основними засобами, існують доповнюючі визначення, які хара­ктеризують оснащення господарств певними видами фондів.

Енергозабезпеченість визначається як відношення потужності енергети­чних ресурсів до площі ріллі або посівів.

Енергоозброєність - це розмір енергетичних потужностей із розрахунку на одного середньорічного працівника.

Енергетичні ресурси господарства характеризуються потужністю механі­чних й електричних двигунів, електроустановок, поголів'ям робочої худоби. Загальна потужність всіх енергетичних ресурсів вимірюється в механічних кінських силах. При цьому потужність електродвигунів й електроустановок переводиться в кінські сили за співвідношенням 1 квт =1,36 к.с. Для переве­дення робочої худоби в ці одиниці користуються такими коефіцієнтами: робо­чих коней - 0,75 к.с, робочих волів - 0,50 к.с, робочих буйволів - 0,60 к.с.

Для економічного відшкодування фізичного й морального зношування основних засобів їхня вартість у вигляді амортизаційних відрахувань вклю­чається в затрати на виробництво продукції.

Амортизація — це процес поступового перенесення вартості основних фондів у міру їхнього зношування на вироблену продукцію й нагромадження грошових коштів для відтворення використаних фондів. Після реалізації продукції частина виручки, що відповідає нарахованій амортизації, може ви­користовуватися для придбання нових основних засобів замість зношених.

Амортизаційні відрахування проводяться щомісяця, виходячи з установ­лених норм й балансової вартості основних засобів.

Відтворення основних фондів може здійснюватися за рахунок власних, позичкових І залучених коштів та цільових надходжень і благодійних внес­ків. До власних джерел належить прибуток від основної операційної та іншої операційної діяльності; від фінансово-інвестиційної діяльності та від позаре­алізаційних операцій; амортизаційні відрахування; надходження від реаліза­ції вибулих основних засобів. Специфічним джерелом фінансування відтво­рення основних засобів, що не вимагає вкладень, є їх індексація. До позичко­вих коштів належать кредити банків та інших фінансово-кредитних установ, а до залучених — випущені підприємством акції й облігації. Головним дже­релом відтворення основних засобів є амортизаційні відрахування і прибу­ток. Саме завдяки їм підприємство може здійснювати не лише просте, а й ро­зширене відтворення цього ресурсу. Прийнято вважати, що амортизаційні відрахування є джерелом здійснення простого відтворення основних засобів.

Проте вони нерідко можуть стати і джерелом розширеного відтворення у ви­падках, коли підприємству ще немає потреби замінювати працюючі основні засоби, а отримані суми амортизаційних відрахувань завдяки введенню прис­кореної амортизації є досить значними і можуть бути використані для прид­бання додаткової кількості основних засобів.

Відтворення основних фондів може здійснюватись за рахунок оренди та лізингу.

Оренда — це тимчасова передача власником майна (орендодавцем) права на використання його основних засобів іншому суб'єкту — орендареві. Від­носини сторін по об'єкту угоди визначаються у договорі оренди. У ньому вказують форму й величину орендної плати, строки й умови її внесення. Найчастіше установлюється тверда сума платежу, нарахована виходячи з ва­ртості основних фондів, які орендуються. При відсутності коштів в орендаря платежі можуть вноситися шляхом передачі частини продукції орендодавцеві або за допомогою надання певних послуг.

В умовах договору оренди можна передбачити передачу орендарю юри­дичних прав на орендовану власність, тобто можливість викупу основних за­собів. Такий викуп, по суті, спродажем на виплату.

Однією з модифікацій орендних відносин й ефективним методом фінан­сування інвестиційної діяльності є лізинг.

Лізинг — це вид оренди, якому властиві елементи позичкових операцій, що надає йому подібність із кредитом. На відміну від інших видів оренди, у користування здаються не основні засоби, які перебували в експлуатації в орендодавця, а нові спеціально закуплені лізинговою компанією з метою їх передачі в користування лізингоотримувачу.

Головна відмінність лізингу від інших видів оренди полягає в тому, що в ньому беруть безпосередню участь три сторони: лізингодавець (орендода­вець) - організація, яка закупляє основні засоби у власність й передає їх у тимчасове користування за орендну ішату};2гізингоотримувач (орендар) - під­приємство або підприємець, які зацікавленні у використанні й придбанні ос­новних засобів; продавець, яким, як правило, виступає підприємство-виготовлювач цього майна (тракторів, сільськогосподарських машин, облад­нання, транспортних засобів й т.д.).

Крім лізингу, для якого характерний строк оренди від 5 до 20 років, зу­стрічається також середньострокова оренда від 1 до 5 років й рейтинг — короткострокова оренда строком до 1 року. При короткостроко­вій оренді можливість викупу орендованої техніки не передбачається.

Завдяки лізингу підприємства одержують можливість швидко й з мініма­льними інвестиційними ризиками здійснити заміну фізично й морально за­старілих основних фондів.

Як засвідчують історичні матеріали, перші орендні (лізингові) угоди на землеробські знаряддя і худобу укладалися ще у давньому Шумері приблиз­но 4 тис. років тому. Близько 700 років тому в Англії _(Уельсі) був виданий закон, що регулюють відносини, подібні до лізингових. Наприкінці XVIII ст. англійський підприємець Роберт Ране відкрив фабрику з виробництва сільсь­когосподарських машин, які реалізувалися через довгострокову оренду. Осо­бливо великого розмаху набуло лізингове кредитування у Великобританії в першій половині XX ст. Цьому сприяла пільгова політика оподаткування по­дібних операцій. Орендодавець отримував право на податкову знижку за ін­вестиціями в розмірі 10 % вартості устаткування. Для лізингоотримувачів він був також вигідний, оскільки лізингові платежі діючим законодавством ви­значені як поточні витрати, а їх сума віднімалася від загального доходу кори­стувача, що обкладався податком. І незважаючи на те, що з 80-х років XX ст. у Великобританії були відмінені пільги лізинго-давачам, він залиша­ється привабливим і для великих, і для малих фірм.

З другої половини XX ст. лізинг сільськогосподарської техніки набуває поширення у США. Лізинговою схемою, яка найбільш часто використову­ється, є схема виробник-дилер-фермер.

За кількістю лізингових компаній перше місце у Європі посідає Франція. Державна підтримка у цій країні лізингу сільськогосподарських машин і устаткування спрямована на посилення конкурентоздатності фермерів.

У Німеччині в лізинг зазвичай береться потужна дорога техніка. Широ­кого розповсюдження набувають товариства зі спільного використання тех­ніки.

Величини лізингових платежів у західноєвропейських країнах різні. В Іта­лії лізингові компанії отримують від лізингоотримувачів від 7 до 17 % річних від вартості машин. У Голландії найбільша лізингова компанія "Лахе Ланден" бере від лізингоотримувачів 4,5 % річних за довгостроковий кредит. У Німеч­чині за лізингові операції втримується до 10 % річного, а також 3—4 % опла­чується дилерам.

Дослідження лізингового бізнесу в розвинутих європейських країнах і пострадянських республіках дає змогу дійти висновку: якщо на Заході вико­ристання лізингу було зумовлене високими темпами економічного зростання і потребою в інвестиціях, то в країнах колишнього СРСР основною причи­ною стали фінансові обмеження потенційних споживачів.