ПЕТРО НІЩИНСЬКИЙ

(1832-1896)

Творчість Петра Івановича Ніщинського відома широкому загалу любителів мистецтва насамперед завдяки "Вечорницям", вставній обрядовій дії до найбільш популярного сценічного твору Тараса Шевченка "Назар Стодоля", написаній 1875 року. В період, коли український театр під тиском царської цензури постійно перебував під загрозою, коли рядом царських указів (Емським та Валуєвським) була заборонена видавнича, освітня та мистецька діяльність українською мовою, поява "Вечорниць" стала подією не лише мистецького, але й громадського життя.

Доля Петра Ніщинського склалась досить трагічно, це ще один "загублений талант" в нашій багатовіковій мистецькій спадщині. Він, як і Ведель, Шевченко, Стус, через несприятливі обставини не зміг розкритись у повну міру своїх можливостей.

Він народився 21 вересня 1832 р. у селі Неменці Київської губернії (сьогодні – Вінницька область) у родині убогого паламаря, який незабаром помер (майбутньому композитору було на той час лише сім років, а його братові - п'ять). Тоді мати, щоби вивести хоч якось дітей "в люди", все спродала та й подалась до Києва, влаштувавшись прачкою та прибиральницею. Та синів своїх все ж віддала навчатись у Києво-Софііївське духовне училище. Петро виявився напрочуд обдарованим і вже після перших років отримав таку характеристику учителів: "Поведінки вельми скромної, здібностей відмінних, старанності зразкової, успіхів прегарних". Крім того, наділений прекрасним голосом, він майже одразу став співати в училищному, а потім і у великому семінарському хорі.

На розумного хлопчика з чудовим голосом звернув увагу іеромонах Антонін і взяв собі його за служку. Коли ж у 1850 р. він отримав призначення Синоду настоятелем посольської церкви в Афінах, то взяв з собою і вісімнадцятирічного Петра. Так Ніщинський опинився у Греції, а пізніше, в зв'язку з посольськими обов'язками Антоніна, побував і в Італії. У 1852 Ніщинський вступає на богословський факультет Афінського університету, проте не менше, аніж богослов’ям, захоплюється поезією та музикою, навіть вчиться грати на фортепіано. Завершення навчання відзначилось написанням магістерської праці та незворотнім рішенням: Ніщинський вирішив обрати не духовну, а світську педагогічну кар'єру, незважаючи на умовляння Антоніна, на той час вже архімандрита.

У 1857 р. молодий вчений повертається у Петербург та отримує місце викладача грецької мови у духовній семінарії. Саме тут, як не дивно, зростаєінтерес Ніщинського до української культури; слідкування з відомими українськими суспільними діячами, вченими, загальне захоплення поезією Шевченка не могли не вплинути на його духовне формування. Незабутнє враження справили на нього лекції професора М.Костомарова, першого українського історика. Проте перебування у Петербурзі виявилось надто складним матеріально; на скромну платню учителя Ніщинський незміг утримувати цілу родину (ще перебуваючи в Афінах, він одружився), тож мусив повертатись до Афін. Проте і там йому не вдалось затриматись надовго. У 1860 р. родина опиняється в Одесі.

Одеський десятилітній період виявився і плідним, і водночас неймовірно важким для Ніщинського. З одного боку, він не мав змоги знайти постійної роботи впродовж п'яти років, і перебивався випадковими заробітками, його сім'я жила у постійних злиднях. З другого ж, незважаючи на ці скрутні обставини, він надзвичайно активно працює і як вчений-філолог (за спеціальністю грецька лінгвістика), і як український громадський діяч, і музикант. Особливо важливою у його житті стала зустріч з актором і драматургом М.Кропивницьким, що на початку 70-х рр. XIX сторіччя виступав в Одесі у Народному театрі. Саме для вистави Кропивницького “Невояьник” (інсценізація Шевченкового "Сліпого") написав композитор спочатку свій славнозвісний хор "Закувала та сива зозуля". Таким чином, ці ж роки стали і часом його перших композиторських спроб. Характерно, що розпочинає він свою творчість з обробок народних пісень, особливо тяжіючи до героїчного фольклору. Один з перших і кращих своїх творів - обробку історичної пісні про Байду, Ніщинський присвятив Лисенку, а надалі деякі свої друковані твори підписуватиме псевдонімом "Петро Байда".

Великі надії покладав Ніщинський на переїзд до Києва у якості викладача грецької та латинської мови, тим більше, що такі можливості раз у раз виникали. Проте нехіть і упередженість чиновників до педагогів -українців за походженням, призвела до того, що Ніщинському остаточно відмовляють в отриманні державної праці не лише в Києві, а навіть в Одесі. У відчаї він вимушений покинути Одесу і переїхати в 1875 р. у. маленьке провінційне містечко Ананьєв неподалік від Єлисаветграду (нині - Кіровоград), де йому вдалось отримати місце викладача державної жіночої прогімназії з відносно непоганою платнею. У цій провінції приваблювала його також і перспектива співпраці з акторами театру корифеїв, що розташовувався в Єлисаветграді (адже неподалік знаходився хутір "Надія", де була їх рідна оселя). В Ананьєві були написані кращі твори композитора -солоспіви "Порада", "Нудьга", тут же вперше будуть виставлені "Вечорниці", вставна дія до драми "Назар Стодоля" Т.Шевченка.

В Ананьєві пройшло сім років життя Ніщинського. Вони були надто нелегкими, адже після зловісного Емського указу занепадає українське культурне життя, припиняє існування Єлисаветградський театр, і єдина розрада, яка залишається - творчість та перекладацька діяльність. Ніщинський перший в українській літературі здійснив переклад шедеврів античної літератури - "Іліаду" і "Одісею" Гомера, "Антігону" та "Царя Едіпа" Софокла - українською мовою, а одночасно переклав грецькою "Слово о полку Ігоревім". Це була титанічна праця.

У 1882 р. він знову повертається до Одеси і отримує врешті посаду викладача Другої одеської гімназії. Це повернення співпало з деяким послабленням переслідувань української культури та мови, то ж Ніщинському вдається опублікувати свою "Антігону". Переклад відіграв важливу роль у духовному житті нації, особливо ж захоплено був сприйнятий в Галичині. У 1884 р. Ніщинський короткий час перебував на Західній Україні і був приємно вражений, коли в одній із зустрічей йому подякував за цей знаменитий переклад... молодий селянин. Тут же почув він мелодію народної пісні, котру пізніше записав і зробив обробку: "Панщина".

Талановитий педагог і перекладач, активний громадський діяч, Ніщинський часто ставав "сіллю в оці" недалеким і ворожим до всього українського царським чиновникам - керівникам освіти. Так сталось і в черговий раз: після того, як Ніщинський здійснив переклад усієї “Одісеї” (понад 12 тис. строф!), його рукопис забороняють до друку, а його самого переводять на значно гіршу посаду вчителя давніх мов у недалекий Бердянськ. Травмований морально, та вже хворий, він тяжко переживає це приниження.. Лише через два роки зможе він повернутись назад в Одесу і доживати там свої останні роки. Помер Ніщинський 4 березня 1896 р. у с. Ворошилівка на Поділлі, де він гостював у своєї дочки.

“Вечорниці”, вставна дія до драми Тараса Шевченка "Назар Стодоля";

"Вечорниці" були створені Ніщинським, аматором у композиції, під безпосереднім впливом від спілкування з "театром корифеїв" та відвідування "субот" - художніх вечорів родини Тобілевичів у Єлисаветграді, де завжди звучала музика і українські народні пісні. Практика вченого, людини виняткової ерудиції і багатогранних знань, перекладача з грецької мови, богослова, археолога, журналіста, педагога, письменника, допомогла йому подолати недоліки, притаманні більшості творчих спроб недосвідчених аматорів. Попри відсутність фахової освіти автора, ця музично-театральна композиція перевтілила найбільш характерні риси національного музично-драматичного театру, котрий своїми традиціями сягає до давніх народних обрядових дійств, наприклад, до вертепу, до свят Івана Купала тощо., Поставлена в Єлисаветграді у 1875 р. п'єса "Назар Стодоля" Т.Шевченка з вставною музичною дією Ніщинського і під його диригентською паличкою, мала тріумфальний успіх, тим більше, що в головних ролях блискуче; виступили такі знамениті актори, як Іван Карпенко-Карий (Назар) та Марко Кропивницький (Кичатий). Згодом у своїх мемуарах ще один учасник "театру корифеїв", Панас Саксаганський так згадував про цю хвилюючу подію:

"Петро Іванович (Ніщинський - Л.К.) ставив свої "Вечорниці". Участь брали вчителі духовної та учні ремісничої шкіл. Тут були чудові голоси, як от у Рильського, Беззабави, Левітського. "Вечорниці" йшли під керуванням Петра Івановича".

Ніщинський створив не лише музику, але й поетичний текст "Вечорниць". "Наріжним каменем" драматургії і укладення поетичної та музично-виразової системи твору стала поетика Шевченка, прагнення Ніщинського, замилуваного в геніальній спадщині Кобзаря, знайти найбільш відповідні засоби до внутрішньої музикальності його віршів. Власні тексти Ніщинського в значній мірі створені "за моделлю" віршів Шевченка, а тому часто використовують характерні метафори, епітети, літературні прийоми та смислові звороти його стилю. Варто порівняти деякі поетичні рядки Шевченка і Ніщинського, наприклад, "Думу" з поеми "Невольник" Шевченка і окремі куплети хору "Закувала та сива зозуля":

"У неділю вранці-рано

Синє море грало,

Товариство кошового

На раді прохало:

"Благослови, отамане,

Байдаки спускати,

Та за Тендер погуляти,

Турка пошукати".

Чайки і байдаки спускали,

Гарматами риштовали,

З дніпрового гирла широкого випливали,

Серед ночі темної

На морі синьому"...

(Шевченко)

"По синьому морю байдаки під вітром гуляють, Братів щоб рятувати, запорожці чимдуж поспішають"... (Ніщинський)

В семи номерах-сценах, включених у загальну композицію циклу, використані розмаїті поетичні і фольклорні джерела. Так, перший номер -пісня Хазяйки "Зоря і місяць над долиною" - написаний на вірші Шевченка.

Хор дівчат "Добрий вечір, паніматко" побудований на характерних зворотах українських пісень, котрі часто траплялись також у вертепному дійстві: початковий зворот хору зокрема нагадує старовинну жартівливу пісню "Од Полтави до Хорола". В жартівливих парубочих піснях "Ами коляди не дамо, не дамо" та "На снідання курку" взагалі знаходимо хорову обробку характерних колядкових інтонацій, а в сумовитому елегійному хорі "Віють вітри ще й буйнесенькі" перевтілені звороти пісні ”Тихо, тихо Дунай воду несе”. Та й у драматичній кульмінації - хорі "Закувала та сива зозуля", так само, як і в розгорнутій фінальній сцені ворожіння, композитор настільки близький до джерел фольклору, вводить поширені звороти козацьких, історичних, обрядових пісень, що вони природно сприймаються як народна творчість. Разом з тим "Вечорниці" - це не просто сюїта на теми український народних пісень, а цілісна драматична композиція.

"Вечорниці" написані для мішаного хору, солістів і симфонічного оркестру.

В цій музично-театральній композиції панують два контрастних кола персонажів: одне, "чоловіче", близьке до героїчних пісень часів козаччини, друге, "жіноче", котре випливає з лірично-жартівливих українських народних пісень (згадаймо тут для порівняння музичну характеристику Одарки з опер "Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського).

Хор парубків "Закувала та сива зозуля";

Виняткова популярність цього хору, котрий включався здебільшого у всі концерти української класичної музики, урочисті вечори тощо, зумовлена передусім яскравістю музичного змісту, близькістю до героїчних пісень часів Запорізької Січі.

В хорі п'ять епізодів, котрі разом вибудовуються у своєрідну сюжетну сцену, мінливу за настроями і переживаннями, котрі, проте досконало відповідають духові шевченкової поезії. Перший епізод передає хвацький запал юнаків, готових до боротьби, які пам’ятають про козацьку славу своїх предків (Нотний приклад № 12). Другий - журлива пісня, котра передає тугу козаків у неволі, їх жаль за Батьківщиною, надію на повернення. Бадьорий поступ змінюється тут епічним думним розспівом.

Третій фрагмент спочатку контрастує до обидвох попередніх епізодів: він радісний, близький навіть до жартівливих пісень, з танцювальним немов би "вальсовим" ритмом, проте цей настрій утримується недовго: поступово він набуває гостріших, войовничих і драматичних відтінків. В четвертому епізоді заспівує соліст-тенор. Його виступ контрастує з загальним настроєм його можна сприйняти, як лірично-жартівливу "перерву" поміж важкими думами козаків про долю Вітчизни, тим більше, що поява цього епізоду дещо несподівана, раптова, ніби журливий спів умисне переривається, приховуючи від когось "ззовні" свої страждання.

Фінал хору стрімко злітає до вершини, схвильовано звучать слова-вигуки "Кайдани!", "Султани!", що закликають до тої ж бунтарської непокори що й Шевченків "Заповіт": "Кайдани порвіте".

"Вечорниці" Ніщинського розпочали дуже цікаву, нерозривно пов'язану з прадавніми традиціями українського народу, лінію вітчизняного музичного театру, котра прагне до перевтілення прадавньої фольклорної обрядової символіки на тлі конкретних, іноді казково-фантастичних, іноді історичних, сюжетних подій. Цю лінію пізніше, в 20-х рр. XX сторіччя з успіхом підхопить М.Леонтович у своїй єдиній опері "На русалчин великдень", а відтак, в 70-і роки нашого сторіччя, - Є.Станкович у своїх музично-танцювальних сценах "Купало". "Аматорський" витвір Ніщинського виявив дивовижно глибоке розуміння художньої вдачі українців, їх звичаїв і вірувань, передав їх просто і водночас оригінальне, і саме це забезпечило йому гідне місце в мистецькій спадщині нашого народу.