ГАЛИЦЬКА МУЗИЧНА КУЛЬТУРА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОРІЧЧЯ

(Огляд творчості І.Лаврійського, В.Матюка, А.Вахнянина, І.Воробкевича, О.Ннжанківського, Д.Січинського)

Окрім діяльності М.Вербицького друга половина XIX сторіччя в Галичині позначена творчими пошуками багатьох інших талановитих музикантів. Серед них особлива роль належить митцям-священикам І.Лаврівському, О.Нижанківському, Д.Січинсьиому, а також вченому, політику та громадському діячеві А.Вахнянину Кожен з них так чи інакше прилучився до того ж кола проблем національної культури, фольклорного впливу, що і Вербицький, проте зробив це кожен по-своєму.

Іван Лаврівський (1822 - 1873) - безпосередній продовжувач Вербицького у діяльності "перемишльської школи". Вражає збіжність їх біографій: як і Вербицький, він народився у священичій родині у провінції, у Лопінці неподалік Станіславова, вчився спочатку у дяко-учительській школі У Перемишлі, потім у Львівській духовній семінарії, користувався покровительством єпископа І.Снігурського, рано прилучився до захоплення музикою, щоправда вже не під керівництвом А.Нанке (він помер невдовзі після того, як у нього навчався Вербицький), а у його наступника, теж чеха В Серсавія, а також у регента польського кафедрального костелу у Перемишлі ф.Лоренца.

Проте надалі доля його складається дещо інакше.

Лише декілька років він перебував на сільській парохії, пізніше Лаврівському вдається переїхати до Перемишля на посаду префекта (наставника) у духовній семінарії. Це був особливо плідний для його творчості час, оскільки він прилучається до керівництва хором дяко-учительської школи, пише для них свої твори, і навіть заслуговує у місцевій пресі похвали, як "достойний заступник Вербицького".

Відтак декілька років (1854-1861) він перебуває у Кракові як адміністратор греко-католицької парохії, а з 1861 р. - і парохом. У Кракові продовжується досить активна творча діяльність Лаврівського, а окрім того, також і культурно-просвітницька, бо він видає там монографію про краківську парохію, а також готує до друку старовинний, знайдений ним рукопис про історію Руської (тобто, греко-католицької) церкви. У 1863 р. Лаврівський повертається до Львова, проте затримується тут недовго, оскільки відносини з місцевою церковною владою у нього складаються не найкраще. Тому він 1866 р. приймає пропозицію російського уряду зайняти посаду віце-дирекгора духовної греко-католицької семінарії, проводить там останні роки свого життя і помирає у м. Холм (сьогодні - місто у Польщі), приєднаного на той час до Російської імперії.

Його творчість значно менше численна кількісно і більш обмежена у образному плані, аніж творчість Вербицького. Основним жанром, до якого він звертався, була хорова музика, як світська, так і духовна, а в ній втілював він, переважно, образи смутку, задуми, перейняті із старогалицької елегії. Такі образи панують, зокрема, у його церковній творчості, де зустрічаються жалобні псалми, хори "Вічная пам'ять", "Дух святий" тощо, а також у його світських "пейзажних" хорах на вірші М.Устияновича "Осінь", на вірші П.Леонтовича "До соловія", "Думка" (один з цікавіших зразків перевтілення української пісенності, особливо жанру шумки), на слова невідомого автора "Піснь прощальна". Разом з тим суспільне піднесення русинів Галичини після "весни народів" надихнуло його на такі твори, як “Гей, братія, щиро та сміло” (вірші М.Шашкевича), "Козак до Торбана" (сл. І.Гушалевича), де дуже яскраво виділяються звороти коломийки, "Веселися, Галицька Русь" невідомого автора).

Менше пощастило Лаврівському з музикою до театру. Його три співогри не були виставлені на сцені з різних причин, зокрема, щодо однієї з них "Пан Довгоніс", були висунені політичні претензії. Внаслідок того, більшість творів для театру залишилась у рукописах, тому до нас не дійшла.

Спадкоємцем традицій "перемишльської школи" став і Віктор Матюк (1852 - 1912), учень М.Вербицького, який навчався у автора національного гімну в останній рік його життя.

Він походив зі священичої родини, з с. Тудорковичі коло Львова, як ійого попередники, навчався у дяко-учительській школі в Перемишлі, там брав лекції у Лаврівського, згодом продовжив навчання у Львівській духовній семінарії. Його творчий шлях розпочався дуже рано: ще будучи учнем VII класу школи, він написав свою славнозвісну пісню "Веснівка" ("Цвітка дрібная") на вірші М.Шашкевича, що увійшла в "золотий фонд" української вокальної музики.

Після закінчення семінарії Матюк отримав парохію в с. Карові неподалік Сокаля, де прожив майже все своє життя, постійно приїжджаючи до Львова для участі в різних культурно-громадських акціях, для видавництва підручників, статей, своїх творів. Роль Матюка в громадському житті обумовлюється його позицією митця-просвітника. Як священик, він розумів велике значення освіти в житті народу, тож багато уваги приділяє розвитку шкільництва, закладає осередки "Просвіти" по селах.

Серед його теоретичних праць особливе місце посідає "Шкільний співаник", виданий на початку XX сторіччя, що грунтується виключно на українській церковній музиці. Окремої згадки заслуговує його дружба з митрополитом Андреєм Шептицьким, котрий дуже високо цінував суспільні і мистецькі здобутки Матюка.

Як композитор. Матюк найбільше проявив себе в жанрі солоспіву. Оскільки Вербицький і Лаврівський звертались вкрай рідко до сольної пісні, то Матюка сміливо можна вважати першим визначнішим галицьцьким композитором у цій галузі, що створив коло п'ятдесяти сольних пісень. Багато з них навіяні лірикою західноукраїнських поетів XIX сторіччя, зокрема, Володимира Шашкевича, В.Масляка, І.Гушалевича, вперше в країні він підносить у вокальній творчості поезію німецького автора Г.Гайне ("Ой плакав я впросонню", "Ти маєш брилянти і перли"), а також польського романтика А.Міцкевича. В більшості його солоспівів переважає м'який, елегійний настрій, делікатні емоційні барви, часто зустрічаються образи природи, що ніби відгукуються на почуття люпини. Солоспіви Матюка мали великий успіх в найширших колах русинів, виконувались видатними співаками О.Мишугою, М.Менцінським, М.Голинським. Відомо, що славетна співачка Соломія Крушельницька навіть на концерті перед російським царем на закінчення заспівала саме "Веснівку". Інша плідна галузь його творчості - духовні і світські хори. Його повна Літургія, так як і окремі частини бослуження дотепер побутують у практиці церковних хорів. Серед світських хорів заслужену популярність здобули "До руської пісні" та "Крилець, крилець, соколе дай" на слова Б.Кирчіва, "Не згасайте ясні зорі" на слова Б.Мегелі. Незмінний успіх супроводжував і вистави-співогри Матюка. Він написав їх більше як десять, звертаючись, в основному, до актуальних проблем сьогодення - важкого становища рекрутів у цісарській армії ("Капраль Тимкю", "Інвалід"), долі перших емігрантів ("Наші поселенці"), а також до типових в українському театральному репертуарі любовних історій ("Нещасна любов"). Окремі номери з цих вистав - солоспіви і хори часто співались як самостійні твори в концертах і саме таким чином поширювались серед музикальної публіки. Так сталось, зокрема, з хором "Родимий краю", що початкове завершував співогру "Капраль Тимко", проте вже невдовзі після написання співався як самостійний твір усіма професійними та аматорськими колективами Галичини.

Дуже влучно про роль Матюка в галицькій культурі сказав С.Людкевич: "... хоч як високо колись в будучині піднесеться рівень і престиж нашої галицької музики, то в історії її початків, між першими стовпами її підйому - Вербицьким і Лаврівським - мусить знайтись місце для таких "змарнованих талантів" та "тихих працівників", як автор "Крилець", "Веснівки" та "Капраля Тимка" - Віктор Матюк"'.

Анатоль (Наталь) Вахнянин (1841 - 1908), як і більшість галицьких митців, походив з родини священика. Саме середовище духовенства на Західній Україні відігравало роль рушійної культурної сили, тому вже генетичний код "запрограмовував" священицького нащадка на культурно-просвітницьку діяльність. Так сталось і з Вахнянином. Показовим є і той факт, що після початкової школи Вахнянин продовжив навчання у Перемишлі: йому поталанило у спілкуванні із І-Лаврівським, М.Вербицьким, педагогом-чехом В.Серсавієм. Таким чином, юнак перейняв на себе функції продовжувача традицій "перемишльської школи". Подальшу освіту він здобув у Відні, на історико-географічному факультеті університету, але вже як студент проявив себе активним суспільним діячем: увійшов до числа прогресивно настроєних українців, що навчались і працювали у австрійській столиці, і разом з ними заснував українське академічне товариство "Січ" у 1868, яке проіснувало до 1947 р.

Після повернення до Львова у 1868 р. він став одним з найбільш активних суспільних, культурних та наукових діячів Галичини. Незважаючи на скромну посаду вчителя гімназії, він одразу увійшов до провідних кіл української інтелігенції. Головною метою його життя було піднесення культурно-освітнього рівня русинів. Тому він протягом 70-х – 90-х р.р. XIX сторіччя став ініціатором створення товариств "Просвіта", музично-хорового - "Торбан", а на його основі згодом "Боян". Свою мрію про професійну музичну освіту серед русинів він реалізував, ставши засновником і першим директором Вищого музичного інституту ім. Лисенка у Львові. Його діяльність не обмежується дише музичною сферою: він був визначним політиком, послом до Віденського та галицького сейму, членом освітньої комісії, автором підручників для українських шкіл (причому як з географії, так і з музично-теоретичного предмету гармонії).

Попри всі обов'язки у суспільному та політичному житті, Вахнянин став ще й видатним композитором та хоровим диригентом, автором першої західноукраїнської опери "Купало", для котрої сам і написав лібретто. Варто згадати також про інтенсивну журналістську та літературну працю Вахнянина про те, що він відгукувався на будь-яку важливішу подію у культурному та суспільному житті України; про його літературні здібності дуже позитивно відгукувався І.Франко. Немала його заслуга полягала у “наведенні контактів” між діячами Наддніпрянської України і Галичини: наприклад, саме за його ініціативою був запрошений до Львова М.Лисенко, він же організовував шевченківські вечори у Львові та, раніше, у Відні. Отже, за ініціативою Вахнянина суспільно-культурне життя Галичини піднялось на значно вищий щабель, збагатилось новими формами.

Відомо, що над оперою "Купало" Вахнянин працював дуже довго, майже двадцять рогів, з 1872 по 1890 р. У своїх “Споминах з життя” описує історію створення опери:"... Народний театр одушевляв провінцію... Я творив лібрето і мелодії, складав усе в цілість, а він (Іллярій Гунєвіч, польський теоретик, вчитель, друг і порадник композитора – Л.К.) справляв гармонію та показував мені способи інструментування... По 1870 році я... доповняв "Купала", частина по частині довгі літа, бо і часу не було за шкільними заняттями, а вже тоді Гунєвіча не було в живих. Покінчивши цю мою роботу, я переробляв її та доповняв тричі, доки не надав їй теперішній вид.

Як бачимо, робота над оперою вимагала від композитора максимального напруження і зусиль. Історичний сюжет, ймовірно, навіяний розгорнутими патріотичними оперними полотнами композиторів з "Великої України" - перш за все, "Тарасом Бульбою", "Енеїдою", незавершеною "Марусею Богуславкою" Лисенка, "Запорожцем за Дунаєм" Гулака-Артемовського. За життя композитора опера не побачила світла сцени, і була поставлена лише набагато пізніше, спочатку у двадцятих роках у Харківському оперному театрі, а в 1990 р. - був відновлений силами оперної студії Львівської консерваторії в редакції М.Скорика.

Популярністю користувались і деякі його хори, серед них - "Наша жизнь" на слова І.Гушалевича, "Хор норманів" на вірші. М.Устияновича з музики до драми "Ярополк", а також солоспів "Помарніла наша доля" на вірші О.Партицького.

На Буковині найбільш плідно розвивав професійну музичну культуру Сидір (Ісидор) Воробкевич (1836 - 1903). Він народився у Чернівцях, отримав професійну і духовну освіту у австрійській столиці, в 1868 р. закінчив Віденську консерваторію. Після повернення до рідного міста працював в університеті, зокрема від 1875 р. був професором музики Чернівецького університету, а водночас дуже багато уваги приділяв хоровому мистецтву, керував численними аматорськими хорами русинів, що засновувались у центрі Буковини. Великий вплив справило на нього заснування в 1858 р. у Львові театрально-просвітницького товариства "Руська бесіда", у 1869 р. він заснував аналогічне товариство в Чернівцях. При цьому ж товаристві у 1884 р. було засноване зусиллями Воробкевича також і Руське літературно-драматичне товариство. Та на тому Воробкевич не зупинився, і у 1899 р. трансформував його у хорове товариство "Боян", аналогічне до того, яке у Львові у 1892 р. заснував А.Вахнянин.

Сфера діяльності Воробкевича була надзвичайно широкою. Він прославився не лише як композитор, диригент, педагог та теоретик (його "Підручник гармонії" став одним з перших посібників такого типу на Західній Україні), але і як талановитий літератор, що писав свої твори як українською, так і німецькою мовами. Часто поезії та прозові твори Воробкевича з'являлись під псевдонімом Данило Млака.

Як композитор і поет він був напрочуд плодовитим. Особливо захоплювався він музичним театром. Його перу належать аж 26 співоігр на власний текст, серед них найбільш репертуарними були “Бідна Марта” (вільний переспів з німецької), "Гнат Приблуда", де у музиці виразно проступають риси гуцульського фольклору. Життю студентства була присвячена популярна свого часу співогра "Золотий Мопс", що довго утримувалась на сценах львівських театрів.

Найважливіша частина доробку Воробкевича - хори, яких він написав коло 400, з них 250 - на тексти власних поезій. Окрім того, він дуже цікаво перевтілив інтонації поезії Шевченка, дав зразки лірико-драматичних хорів близьких до театральних сцен. Серед них найцікавішим є, безперечно, твір "Огні горять", а також "Ой чого ти почорніло, зеленеє поле" та “Кругмістечка Берестечка”. Пізніше редакції цих творів здійснили С.Людкевич, А.Вахнянин та Д.Січинський.

Лінію композиторів-священиків продовжив Остап Нижанківський (1863 - 1919), відомий у артистичних колах як палкий прихильник стилю М.Лисенка та продовжувач його традицій.

Він народився у родині священика в с. Малі Дідушичі неподалік Львова, закінчив, як це було, переважно, прийнято в його колах, Львівську духовну семінарію, проте любов до музики змусила його шукати інших шляхів здобуття професійної освіти. Він прагнув навчатись у Празькій консерваторії, однак, скрутні життєві обставини не дозволили йому здійснити цю мрію. Все ж таки він здав у Празі іспит на вчителя музики у 1896 р. І хоча завжди ретельно відправляв свої душпастирські обов'язки, водночас дуже активно і плідно займався музично-громадською, просвітницькою діяльністю. Так, розуміючи нестачу друкованих нот з творами вітчизняних митців, він “на свій страх і ризик” заснував у 1885 р. видавництво “Бібліотека музикальна”, що найбільше піклувалось поширенням української професійної творчості, особливу увагу приділяючи виданню творів М.Лисенка, а також представників "перемишльської школи". У 1892 р. о. О. Нижанківський заснував у Бережанах (тепер - районний центр Тернопільської області) філію хорового товариства "Боян" і був його незмінним керівником впродовж декількох років. Згодом керував хорами "Бояна" у Львові (1895 - 96), і, отримавши парохію у селі коло Стрия, взяв на себе керівництво стрийським "Бояном".

Його життя обірвалось трагічно. У 1919 р. під час Першої світової війни був розстріляний у Стрию польським офіцером без всякого звинувачення і підстав. „Нижанківський володів надзвичайно яскравим музичним талантом, жаль, не мав можливості його розвинути як слід. Тому найповніше він зреалізувався у традиційних для галицької музики жанрах - духовних і світських хорах, солоспівах, вокальних ансамблях, обробках народних пісень, не лише українських, а й інших слов'янських народів, які він збирав у окремі “В’язанки”. Чутливо сприймаючи новітні західноєвропейські художні віяння, насамперед романтичні і післяромантичні, Нижанківський пробував звертатись і до такого не вельми поширеного, нового для русинів Галичини інструменту, як фортепіано, написавши для нього декілька мініатюр та більшу фантазію "Вітрогони".

В його вокальній та хоровій творчості переважають сильні драматичні почуття різкі контрасти, інтенсивна гра барв. Тому йому була такою близькою поезія Шевченка, до якої він створив справжні вокальні "перли" - солоспіви "Вітер в гаю нагинає" та, особливо, "Минули літа молодії". Другим поетом, винятково співзвучним внутрішньому світові митця, був Юрій Федькович, "буковинський соловей", що надихнув його на створення хорової сцени "Гуляли", з характерним різким зіставленням картини безтурботного свята та душевного страждання головного героя, а окрім того, ліричного монологу "З окрушків".

Одним з перших він відчув красу символістичної поезії О.Олеся і відгукнувся на неї вокально-інструментальним ансамблем "О, не дивуйсь" для сопрано, скрипки і фортепіано. Солоспів "І молилася я" на вірші О.Кониського Нижанківський присвятив славетній співачці С.Крушельницькій, котра охоче включала цю чудову ліричну сцену, "сповідь нещасної жінки", у свої концертні програми.

Найбільш трагічною постаттю західноукраїнської культури на переломі XIX - XX сторіч став Денис Січинський (1865 -1909), уродженець с. Клювинці на Тернопільщині. Він першим серед русинів Галичини обрав тернистий шлях професійного музики і прагнув заробляти цим фахом собі на хліб. Але доля його склалась винятково драматично, так що про нього можна з повним правом говорити, як про "загублений талант".

Навчався музики Січинський приватно, у відомих вчителів, професорів консерваторії Галицького музичного товариства. Його першим вчителем був польський піаніст М.Вшелячинський, а продовжив навчання він у К.Мікулі, учня Шопена. Проте консерваторію Січинський не закінчив, почались роки мандрівок і блукань по містах і маленьких містечках Галичини, існування на випадкових заробітках. Сам композитор згадував пізніше, що часом влітку доводилось йому ночувати і на лавці у парку, як залишився без роботи і без помешкання. Буремна, романтична натура композитора не могла переносити рутини щоденного обов'язку, тому він ніде і не зміг затриматись на довше, служити сумлінно на якійсь державній посаді. Тож декілька років митець працював керівником хору станіславівського "Бояна", згодом переїхав до Коломиї, на недовгий час затримався у Бережанах. Всюди він отримував непогані посади - вчителя, диригента, приватне викладав музику, активно включався у громадсько-культурне життя, організовував концерти. Завжди у пресі відзначались неабиякі успіхи тих хорів, якими він керував, схвально. відгукувались і про його педагогічні успіхи. Проте композитор швидкознуджувався обмеженістю провінційного життя, потрапляв у депресію – і мандрував далі. Останні роки перебував у маєтку священика Л.Джулинського, а помер у Станіславові 1909 р.

Творчість Січинського нечисленна кількісно - позначились складні життєві обставини, але вона охоплює різноманітні жанри – оперу "Роксоляна", хори, кантати, солоспіви, фортепіанні мініатюри, хоч і не все в його спадщині є рівноцінним в художньому плані, не все вдалось йомудовести до кінця. Його єдина опера "Роксоляна" не була закінчена при житті остаточну редакцію здійснив М.Скорик у 1993 р., після чого вона була поставлена на сцені Львівського оперного театру силами Вищого музичного інституту ім. М.Лисенка. Проте попри цікаві мелодії, драматичні сцени, опера має певні істотні недоліки в оркестровці та побудові.

Найсильніша сторінка мистецької спадщини Січинського – солоспіви, в котрих він виявився справжнім майстром драматичного монологу, створив неповторний індивідуальний почерк, позначений глибоким внутрішнім неспокоєм, експресивністю. Провідні почуття солоспівів композитора - це туга, смуток, відчай, безнадія, їх він передає з особливою переконливістю і глибиною. Найвідомішими зразками його “пісенної поезії” є солоспіви "Пісне моя", "Даремне, пісне" (на сл. І.Франка), “Скільки дум тут переснилось” (сл. Уляни Кравченко), "Із сліз моїх" (сл. Г.Гайне). Рідше зустрічаємо настрої споглядання, мрійливості, спокійної задуми, пов'язаної з досконалістю світу природи, хоча і в цьому колі настроїв виникають дуже цікаві зразки, як, наприклад, один з кращих його творів "Бабине літо" на вірші І.Гавалевича чи "У гаю, гаю" на вірші Т.Шевченка.

Деякими автобіографічними рисами, тими ж, що й солоспіви настроями туги і безнадії, позначені і обидва його масштабніші опуси - хорові кантати, в яких, однак, саме партія соліста займає чи неголовне місце, ніби уособлюючи самого "ліричного героя" - "Дніпро реве" та "Лічу в неволі і дні, і ночі" до поезії Шевченка.

Романтична сторінка творчості "загубленого таланту" Січинського немов би завершує епоху галицьких композиторів-аматорів, священиків, що не отримали ґрунтовної професійної освіти, а здобували її самотужки або в духовних навчальних закладах. На зміну їм прийдуть митці з освітою, отриманою в європейських університетах та консерваторіях, а насамперед – С.Людкевич та В.Барвінський.