МИКОЛА ЛЕОНТОВИЧ

(1877-1921)

Серед трагічних талантів України, життя яких обірвалось передчасно і болісно, згадується і ім'я Миколи Дмитровича Леонтовича. Його творчість зосереджена навколо, здавалось би, другорядного жанру - обробок народних пісень - засвідчує як невичерпність самого пісенного джерела, так і блискучий талант автора. Його "простенькі" обробки "регіональних", тобто поширених у певних областях, пісень здобули славу в усьому світі, і навіть у чужих країнах іноді залишаються побутувати майже як народні Він прославив і підніс до рівня найвищого професійного мистецтва і обрядову пісню “Щедрик”, і сумовиту за характером, історичну - "Козака несуть", і побутову, про тяжку жіночу долю - "Пряля" та десятки і сотні інших.

Він народився 1 грудня 1877р. в с. Монастирьок на Поділлі в родині священика. З дитинства його оточення було напрочуд музикальним. Добре грав на скрипці, віолончелі і гітарі батько, чудово співала мати, брат і сестри також мали гарні голоси, тож з них ще малим хлопцем Микола зібрав хор і диригував ним. Як і більшість хлопців із священицьких родин, Леонтовича віддали вчитись спочатку до повітового училища в Шаргороді, а потім, до духовної семінарії губернському місті Поділля - Кам'янець-Подільському. Тут він розпочинає свої перші композиторські спроби, звертаючись одразу до обробок народної пісні. Хтозна, чи то туга за рідним домом навіяла йому бажання звернутись до співаних з братами та сестрами пісень, чи відчував бажання перекласти улюблені мелодії для хору, прикрасити та збагатити їх, тим більше, що і в семінарії диригував хором та розучував з ним церковну музику, а поруч з тим і народні пісні? Однак саме фольклор став "альфою і омегою" творчості композитора. За зразок для себе Леонтович обирає Лисенкові в'язанки-"десятки" народних пісень, де мелодії збирались за жанрами - веснянки, дитячі, колядки тощо. Сам він навіть не наважується на початках називати свої скромні спроби обробками, чи самостійними композиціями, а дає назву "розкладки", тобто розподіл мелодії і супроводу поміж хоровими голосами. Але вже навіть ці перші твори охоче співались товаришами композитора і мали успіх серед семінаристів.

У 22 роки Леонтович завершує навчання в семінарії і йде працювати сільським вчителем у село Чуків, неподалік від рідного дому. Викладати йому доводилось не лише музику і співи, до чого щиро лежала його душа, але й арифметику, географію, російську та українську мову. Його ентузіазм до музики проявився вповні і тут: молодий вчитель організував в селі не лише, а навіть і оркестр (нечувана для того часу сміливість!), знайшовши декількох скрипалів-самоуків серед своїх учнів, і докупивши до нього за власні мізерні кошти необхідні інструменти. Музичний гурток розучував, поміж іншими, і твори свого керівника. Іноді Леонтович писав їх, бо мусів враховувати скромні можливості своїх оркестрантів, а переробки "чужої" музики видавались надто складними. Таким чином виникли справжні шедеври, серед них - "Дударик", "Мала мати одну дочку", "Ой, вийду я на вулицю", "Ой розвився'' та інші. Виступи самодіяльного оркестру часто "приурочувались до літературно-музичних вечірок, які стали для місцевих селян справжньою подією. Поступово у автора збиралась така значна кількість обробок народних пісень, що композитор об'єднує їх у “Першу збірку пісень з Поділля”, а невдовзі розпочинає і другу.

Пробувши три роки в селі, Леонтович у 1902 р. переїжджає до Вінниці і там стає викладачем церковно-учительської школи. Музика і надалі посідає головне місце в його житті, так само як і в Чукові, він організовує в школі хор та оркестр. Однак, прагнення до самовдосконалення змушує його шукати шляхів до серйознішої професійної освіти: в час канікул 1903 та 1904 рр. він виїжджає до Петербурга, щоби вдосконалюватись у найсерйознішому духовно-мистецькому осередку - Придворній півчій капелі, котра мала вікові традиції музично-хорової освіти.

Після закінчення курсу у навчальних класах капели він отримав право бути регентом церковних хорів, проте не зрадив своєму головному учительському покликанню. Не затримавшись надовго і у Вінниці, вже 1904 р. Леонтович переїжджає в далекий Донбас, на станцію Гришино, де знову ж викладає в школі співи. Організований ним тут хор став одним з перших провідників українського музичного мистецтва краю - в репертуарі, окрім обробок народних пісень самого диригента, найважливіше місце посідали твори Лисенка, проте співались і пісні інших народів: російські, польські, німецькі, єврейські, грузинські. 1908 р. застає його у невеличкому місті на рідному Поділлі, у Тульчині. Леонтович отримує посаду у єпархіальному жіночому училищі, де здобували освіту доньки священиків. Окрім традиційного вже хору, він ставить з дівчатами навіть оперу, підібравши для початку "Козу-дерезу" Лисенка, та озвучуючи "живі картини" (популярні в кінці минулого - на початку нашого сторіччя театральні сценки, в яких засобами символічних образів показувались якісь події).

Незважаючи на всезростаючу популярність у аматорських, а навіть в професійних мистецьких колах (обробки Леонтовича дедалі частіше виконують хорові колективи, вони друкуються у різноманітних збірках, зокрема Стеценко вміщує у одній зі своїх збірок декілька його “розкладок”), Леонтович не полишає думки про те, щоби займатись систематичною освітою. На цей раз він звертається до відомого професора-теоретика Болеслава Яворського, знаного зі своїх розвідок в галузі теоретичних основ сучасної музики. В процесі занять з Яворським композитор створює ряд найцікавіших своїх хорів, серед них славнозвісного "Щедрика", а також "Козака несуть", "Пряля", "За городом качки пливуть" та інші.

Тяжкі революційні роки змушують Леонтовича покинули провінційний Тульчин та перебратись до столиці. Там він зустрічається з давніми друзями - Стеценком, Яворським, показує їм нові обробки. Вони врешті отримують справжнє визнання та включаються до програми професійних хорових капел. Окрилений успіхом, Леонтович пробує свої сили в оригінальній творчості. Написані протягом останніх років життя хори "Легенда", "Льодолом", "Літні тони", "Моя пісня" стали своєрідним підсумком його багаторічної праці над своєю композиторською технікою. В цей же час митець розпочинає роботу над оперою “На русалчин Великдень” за казкою Бориса Грінченка. Захоплює композитора і активна виконавська діяльність - він викладає на курсах дошкільного виховання, читає лекції робітникам, виступає з концертами хорів. Наступ білогвардійських військ генерала Денікіна знов змушує Леонтовича шукати притулку в Тульчині. Весь час він віддає роботі над своєю оперою, снує нові творчі плани.

Життя його обірвалось раптово і трагічно. В 1921 р., в січні він гостював у батька-священика в селі. Марківка. Ввечорі в хату зайшов незнайомий і попросив переночувати його. А вночі підступно застрілив композитора і утік. Довгі роки невідомо було, хто зважився на такий підлий вчинок і чому. Аж у1995..р. в державних архівах були знайдені секретні документи, які засвідчували, що цю акцію було попередньо ретельно сплановано в ЧК і здійснено її агентом згідно з планом. Незакінчена опера "На русалчин Великдень" довгі десятиліття лежала в архівах, аж поки в 70-х рр. її не завершив відомий композитор М.Скорик; вона була поставлена силами оперної студії при Київській консерваторії.

"Щедрик";

Щедрівки належать до зимового циклу календарних.обрядів. В щедрівках, що співались від Василя (14 січня) до Водохрещі, бажали щастя, здоров'я і всіляких гараздів (звідси й сама назва, що походить від слова "щедрий"). Та мелодія, котру вибрав Леонтович, належить до найстаріших, її корені сягають сивої давнини, можливо й дохристиянських часів. Власне сам мотив дуже простий, навіть архаїчний, проте його розвиток, багатоголосий виклад, геніально знайдений композитором для давньої обрядової пісні, наче зсередини висвітлює красу простенької мелодії. Сама побудова - багаторазове повторення одного основного мотиву - зберігається автором так, як в народній пісні, проте він в кожному куплеті додає якусь нову барву, цікавий акцент, що дозволяє сприймати хор як своєрідну розгорнуту сцену. Спочатку заспівує один голос - сопрано, немов би щедрувальники лише підійшли до хати і викликають господарів; потім поступово їх коло розширюється, до гурту підходять все нові і нові співаки. Нарешті пісня виконується в повному соковитому звучанні всіх голосів, впевнено і радісно, немовби заповнюючи собою все довкола. Та ось щедрувальники закінчили свою пісню і потроху віддаляються від хати, а їх голоси поступово стихають вдалині.

Молодший сучасник Леонтовича, композитор П.Козицький так образно написав про "Щедрика": "Щедрик" - то не розкладка пісні, то самоцінний музичний твір, який осяяний променем генія і який вартий зайняти і займе не останнє місце в світовій музичній літературі"².

Цей хор справді здобув небувалу популярність не лише у країнах Європи, а, особливо у США та Канаді. У США вона отримала не лише вокальні чи оркестрові обробки в класичній манері, а навіть була перероблена в джазовому характері і дотепер постійно виконується у дні різдвяних свят у церквах.

"Дударик";

Цей шедевр хорової музики виник на основі простенької жалісливої весільної пісні про діда, що помер та залишив сиротою свою незмінну подругу - дуду. Так само, як і "Щедрик", вона ґрунтується на однотактовому мотиві, побудованому трьох сусідніх звуках і розміреному одноманітному ритмові. Але з цього найпростішого мотиву композитор створює розгорнуту хорову поему, де відображений і смуток за веселим дідом-дудариком, чия дуда більше не звеселить серця своїми піснями (низькі чоловічі голоси тут «гудуть», зображаючи звучання дуди - старовинного духового інструмента зі специфічним, ледь скрипучим і різким тембром), і спогади онука, який радів з дідових пісень, та згадує його з любов'ю і вдячністю. Його почуття ще не можуть бути позначені глибоким трагізмом, притаманним горю дорослої людини, вони надто виразно забарвлені радісними спогадами. Ось тому тут смутні і задумливі куплети природно чергуються з веселій жвавішими. "Перекидаючи" головний мотив у різні голоси, композитор досягає дуже виразного картинного, а іноді навіть театрального ефекту, немов би обмінюються спогадами різні люди.

Хорова творчість Леонтовича розкрила вже в нашому сторіччі перед цілим світом невичерпну скарбницю народної пісні. Дуже влучно про нього його друг К.Стеценко: "Він справді велика одиниця серед музичних кіл, з великими здібностями й талантом; він - ніби різьбяр у музиці, що Творить музичні вартості, неначе "кружева" із шовку"'.

ЯКІВ СТЕПОВИЙ (ЯКИМЕНКО)

(1883-1921)

Серед духовних спадкоємців Лисенка помітне місце належить Якову Степовому. Він був різнобічно обдарованою людиною – здібним піаністом, публіцистом, чиї статті на сторінках харківської і київської преси викликали жвавий відгук в широких колах читачів, активним музично-громадським діячем, що спричинився до появи багатьох цікавих мистецьких колективів у перші важкі пореволюційні роки, а насамперед, талановитим композитором, що за свій короткий вік встиг написати не так вже й мало….

Яків Степанович Якименко народився 20 жовтня 1883 року в місті Піски біля Харкова, в сім'ї відставного офіцера, що пізніше співав у церковному хорі. Любов до музики, до народної пісні була природною для всієї родини Якименків, і тому рішення старшого брата Федора, стати професійним музикою не викликало опору старших. Він виїжджає на навчання до Петербурга і вступає до Придворної півчої капели, в якій виступали численні знамениті українські митці - від Березовського до Гулака-Артемовського включно. Пізніше Федір Якименко стане викладачем Петербурзької консерваторії, відомим композитором.

Музичне обдарування молодшого брата. Якова теж виявилось досить рано, тому з 12 років по слідах брата він теж починає співати у Придворній півчій капелі. Сім років провів він у капелі, і тут його рішення стати професійним музикантом лише утвердилось. Адже протягом цих років він не лише співав у хорі, але й наполегливо вивчав теорію, оволодівав грою на музичних інструментах – фортепіано і кларнет. Директором капели був тоді відомий композитор О.Аренський, який вів оркестровий клас. Він підтримав талановитого юнака у його намірах стати композитором. Після закінчення навчання у капелі в 1902 р. Степовий опиняється у скрутній ситуації: для навчання в консерваторії бракувало коштів. Допомога несподівано надійшла від професорів консерваторії, відомих композиторів М.Римського-Корсакова і О.Глазунова, що, прослухавши молодого митця, допомогли йому вступити в консерваторію на безплатне навчання.

У 1902 р. він розпочинає навчання у Петербурзькій консерваторії в класі М.Римського-Корсакова, видатного російського композитора і теоретика. У нього навчалось багато представників різних національних шкіл - з Грузії, Вірменії, Латвії, Литви, Польщі. Ще Лисенко на початку 70-х рр. XIX ст. брав консультації у зовсім молодого тоді Римського-Корсакова. Крім того, його вчителем з інших теоретичних предметів став А.Лядов, учень Римського-Корсакова. Роки навчання позначені бурхливою творчою і культурно-громадською діяльністю Степового. Він не лише намагається "вбирати" найрозмаїтіші художні враження, котрі можна було отримати в столиці, але й сам не залишається осторонь від концертного життя. Ще в час навчання в консерваторії він інтенсивно творчо працює, особливо вабить його пісня та фортепіанна музика.

У 1905-1906 рр. він створює перший свій значніший опус - вокальний цикл "Барвінки" на слова Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки та М.Чернявського, сповнений не лише глибокою ліричністю і задушевністю, але й драматичними, а часом трагічними настроями. Ця палітра образів та переживань залишиться провідною у творчості митця протягом всього його шляху. Один з солоспівів цього циклу - "Степ" до вірша М.Чернявського – став настільки популярним, що й спричинив появу творчого псевдоніму композитора "Степовий".

Роки навчання стали вельми плідними для Степового, тоді був створений значний і розмаїтий доробок, в якому вирізняються: вокальний цикл “Пісні настрою” на вірші О.Олеся, Три романси на вірші М.Рильського, "Анданте кантабіле" для віолончелі з фортепіано, фортепіанні Соната, Файт мініатюри. Це дало змогу Степовому провести авторські концерти столичних містах: 1911 р- в Москві, в 1912 р. - в Петербурзі, де виступив знані виконавці. Столична преса дуже схвально відгукнулась про доробок молодого музиканта, відзначивши і добру професійну майстерність неповторність його національного обличчя.

Особливу роль у його творчій біографії відіграв літературно-музичний вечір пам'яті Тараса Шевченка 1912 р. у Москві, де він вперше виконав свій фортепіанний "Прелюд пам'яті Шевченка". Це був один з перших інструментальних творів в українській музиці, пов'язаний з образом великого Кобзаря.

У 1909 р Степовий практично завершує навчання в консерваторії, але випускні іспити складає значно пізніше - аж у 1914 р. Отримавши диплдом "вільного художника", він мріє працювати в Києві, на Батьківщині, але бурхливі події - початок Першої світової війни, змінив всі його плани. Степового забирають до царської армії, він опиняється в санітарному по і служить там писарем. Аж навесні 1917р. вдається йому звільнитись у за і переїхати до Києва.

Останні декілька років, проведені на Україні, - найбільш плідні у громадській діяльності композитора. Він, здається, прагне встигнути неймовірно багато, наче передчуваючи свій близький кінець. З 1917 р. розпочинає викладацьку роботу в Київській консерваторії, з 1919 р. стає завідуючим музичною секцією Всеукраїнського музичного комітету відділу мистецтв при Наркомосі України, з того ж року керує театром "Музична драма" і Державним вокальним ансамблем, бере участь у створенні симфонічного оркестру ім. Лисенка, засновує струнний квартет при народній, консерваторії. Його творчі плани не менш розмаїті і насичені: Степовий задумує написати оперу "Невольник" за Шевченком; відчуваючи брак нової музичної літератури для дітей, пише збірки пісень "Малим дітям" та "Проліски", гармонізує 50 народних дитячих пісень для хору; не покидає він і інструментального жанру, створюючи фортепіанні мініатюри.

Проте багатьом планам митця так і не судилось здійснитись: 4 листопада 1921 р. він раптово помер від черевного тифу в Києві.