Український націоналізм: історія хвороби

Ретроспективність – означає повну зверненість у минуле. Минуле є не просто вектором сучасного українського націоналізму, воно є, за великим рахунком, єдиним полем його реальної зацікавленості. Це виявляється, приміром, у тому, що акції українських націоналістів майже завжди проводяться з приводу історичних дат, а реальна діяльність багатьох націоналістичних організацій часто обмежується історичними дослідженнями. Часто намагання актуалізувати в свідомості ретронаціоналістів проблеми сучасності викликають навіть роздратованість, адже відривають від цікавої справи копирсання в історичному минулому. Не треба плутати це з традиціоналізмом, який є однією з основ правої ідеології. Традиціоналізм передбачає пошанування та тяглість Традиції і творення нових форм життя, які були б продовженням Традиції за своїм духом, а не буквою.

Ретронаціоналізм же абсолютизує букву, в той самий час за жонглюванням цитатами з канонізованих текстів, фетишизацією символіки та поклонінням сакралізованим особам втрачається справжній дух націоналізму, внутрішня суть замінюється абсолютизацією зовнішніх атрибутів. Причому дуже важливо зауважити: майже завжди український націоналізм минулого трактується вкрай тенденційно, деякі сучасні „націоналісти” з усіх сил хочуть, приміром, подати Сціборського чи Донцова ледь не демократами і борцями за „загальнолюдські цінності”.

Мова ні в якому разі не йде про те, що треба відкинути минуле. Навпаки! Згадаймо українських націоналістів 20-50-х рр. ХХ ст., від яких сучасні націоналісти перейняли абсолютно всю формальну оболонку (назви, символіку, пісні та ін.), тільки не ідеологічну суть. Чи відкидали УВО або ОУН історичне минуле? Ні! Але при цьому вони не стали один в один мавпувати своїх попередників, вони змогли на основі історичної традиції витворити щось абсолютно нове. Вони перейняли головне – дух предків і тяглість Традиції, але на основі цього витворили нову ідеологію, методи, організацію та ін. А ми ж все ще живемо на спадщину, залишену нам попередниками з ОУН, не бажаючи творити своє власне багатство, яке ми передаватимемо вже своїм наступникам.

Вторинність – означає несамодостатність, внутрішню залежність і спрямованість на який-небудь зовнішній об’єкт. Тобто, позиція сучасних українських націоналістів дуже часто (якщо не завжди) формувалася не за якоюсь власною внутрішньою логікою, а лише на основі простого антагонізму по відношенню до зовнішнього об’єкту. Якщо Росія проти НАТО – то ми маємо бути обома руками за! Якщо в СРСР була планово-адміністративна економіка, то у нас має бути абсолютно вільний ринок і то якнайскоріше! Справа тут навіть не так у суті самих питань, як у самій їх постановці та способі мислення, який не є самодостатнім і будується за принципом відруховості – аби як, але не так!

Травматичний досвід співжиття з Росією викликав появу комплексу, який знаходить своє вираження саме у такій вторинності дій і бажанні втечі куди завгодно, аби тільки подалі від демонічного архетипу Москви як уособлення „метафізичного зла” – центрального елементу ретронаціоналізму. Така залізна прив’язаність призводить до того, що український націоналізм фактично стає дзеркальним відображення націоналізму російського, з точністю до навпаки копіюючи всі його рухи. Без знищення цієї прив’язки ми приречені вічно танцювати цей божевільний танок і годі навіть мріяти про якусь самодостатність.

Ліберальність – означає зануреність українського правого руху у ліберальний дискурс і цілковиту маргінальність в його рамках. Український ретронаціоналізм виявився неспроможним витворити за роки незалежності свій власний і самодостатній суспільно-політичний дискурс, ставши, за великим рахунком, лібералізмом з сильно вираженими українськими етнокультурними та лінгвістичними акцентами. Ліберальність є чи не найнебезпечнішою хворобою українського націоналізму, що перетворює його на малоцікаву і аморфну „націонал-демократію”, виражену в лібералізованих етнографічних гуртках.

В цьому контексті вкрай важливо зазначити, що саме слово „лібералізм” націоналістами загалом помірковано критикується, але при цьому йому надається неадекватний зміст. Під „ліберальністю” в таких випадках розуміється пасивність, нерішучість, зрадливість, непослідовність, тобто коли націоналістичний публіцист критикує лібералів, то він критикує їх нерішучість у досягненні цілей, але аж ніяк не самі цілі. З цього випливає, що націоналіст і ліберал (з точки зору деяких „націоналістів) мають по суті спільні цілі, тільки націоналіст є більш рішучим і послідовним у їх досягненні. Тобто виходить приблизно так: ліберали обіцяють вступити в НАТО і ЄС, але ніяк не можуть, бо вони нерішучі, прийдуть націоналісти і рішучим чином це зроблять, ліберали хочуть створити абсолютно вільний ринок, але не можуть, прийдуть націоналісти – зроблять, і от тоді буде Українська держава! І цей дегенеративний абсурд є загальним місцем в „націоналістичній” публіцистиці!

Як це не прикро, але самі „націоналісти” позиціонують себе як „рішучих лібералів” і „правильних, послідовних помаранчевих”, тобто критикують помаранчевих не за їх основоположні принципи, а лише за нерішучість у досягненні цілей, „які є для всіх спільними”! Таке „позиціонування”, крім завчасної згоди на маргіналізацію, ще й грає на руку різного роду комуністам і прогресивним соціалістам, які в своїй пропаганді малюють українських націоналістів як найзапекліших борців за вступ до НАТО і „західний спосіб життя”, такий собі „передовий загін лібералізму і американізму в Україні”.

Пасивність – виявляється в усьому, починаючи від ідеологічних установок і закінчуючи конкретними методами боротьби. Дотепи про „революційних продавців книжок” (вигадані і поширювані, до речі, самими українськими націоналістами) вже стали хрестоматійними. Але вся іронія в тому, що в тих книжках якраз пишеться про активні методи боротьби, агресивність і чин заради чину.

Ілюзорність – означає безоглядну та наївну віру в те, що як тільки вдасться донести до „широких зденаціоналізованих мас” якесь майже сакральне знання (яке знову ж таки, майже завжди стосується інтерпретації історичних подій минулого), то це автоматично призведе до їх (мас) прозріння та навернення до українського націоналізму. А ситуація, коли це “сакральне” знання не призводить до очікуваного ефекту, викликає в українського націоналіста болюче нерозуміння і розгубленість.

Культурництво – зведення усього спектру проблем, які потребують вирішення в українському соціумі, до так званих „гуманітарних” питань, і розуміння національної культури як примітивної шароварщини та колхозної творчої самодіяльності.