Новий націоналізм

Новий український націоналізм повинен стати принципово новою ідеологічною цілісністю, а саме імперським інтегральним націоналізмом ХХІ століття. Шлях такого перетворення не буде легким, але без його проходження годі говорити про якусь перспективу. Новий український націоналізм стоятиме на наступних засадах:

Авторитаризм – є принципом побудови держави та всіх інших соціальних інституцій. По-перше, він виявляється у створені чіткої ієрархічної системи управління, де керівник несе персональну відповідальність за всі свої рішення. Тобто обсяг влади має дорівнювати обсягу відповідальності за неї. По-друге, авторитаризм передбачає демонтаж збанкрутілої і неефективної системи політичної демократії, яка не зміцнює силу нації, а навпаки, сприяє її всебічній деградації. Задурюючи людям голову ілюзією політичної боротьби, демократія насправді є прикриттям системи, за якої правлячу верству складають пройдисвіти, ублюдки, холуї та дегенерати, фізичні та моральні уроди, які дбають лише про своє особисте збагачення.

Тому, керуючись принципом авторитаризму, ми зможемо змінити нарешті цей ганебний стан, привівши до влади справжню національну еліту – досконалих духовно і фізично найкращих синів і дочок свого народу, єдиний сенс і мета життя яких – беззастережне служіння своїй нації. Тільки така еліта, керуючись принципом авторитаризму, спроможна вивести нас з тотальної кризи. Ніяка демократія, система правління найгірших, ніколи на це не буде здатна. Подальша „боротьба” політичних партій, які насправді є нічим іншим, як конторами по обслуговуванню інтересів олігархів та плацдармом для найбезпринципніших кар’єристів, тільки буде ще більше погіршувати ситуацію, знищуючи наш народ. Політична боротьба в рамках нації є неприпустимою. Принцип політичного представництва через політичні партії має бути замінено принципом професійного представництва всіх суспільнокорисних верств нації. Будь-яке політичне життя поза державою є неможливим. Політичні партії мають бути ліквідовані.

Великодержавність – означає прагнення до побудови не просто заурядної країнки, а могутньої Великої України, центру цілої цивілізації. Причому це не просто забаганка мрійників, а необхідність – якщо Україна не буде великою, її взагалі не буде. Сучасна епоха ставить нас в цілком нові умови. Доба національних держав в традиційному розумінні цього слова остаточно завершується. Наступає епоха цивілізацій – регіональних центрів сили, яких буде небагато, але навколо яких буде концентруватися уся політична та економічна могутність. Ті національні держави, яким масштаб не дозволяє бути самим по собі могутніми центрами впливу, в нових умов багатополярного світу просто не зможуть стати глобальними гравцями і в кращому разі будуть вимушені долучатися до якогось із вже існуючих.

Ці принципово нові умови не можуть не торкнутися і націоналізму, змушуючи його суттєво перебудуватися. Сучасний націоналізм вже не може задовольнитися лише просто аксіоматичною ідеєю нації самою по собі, як, приміром, в часи боротьби за незалежність. Але український націоналізм після здобуття незалежності по суті не реформував своєї донезалежницької програми, так ніби цієї незалежності і не було. В кращому разі, український націоналізм став виступати за розбудову національної держави (або ж „держави на національних засадах”), тобто фактично лише трошки розгорнув стару аксіому. Вся проблема в тому, що в епоху суцільної деградації національних держав намагатися розбудувати національну державу за зразком ХІХ століття є неможливим.

Тому годі сподіватися на успіх, якщо ми будемо стояти на ідеологічних позиціях позаминулого століття і вперто ігнорувати те, що відбувається навколо. Якщо ми націоналісти, то ми не маємо права обмежувати своє мислення рамками національної держави. Ми маємо згадати свої імперські амбіції – ми не „миролюбні гречкосії” і не народ-вічний страждалець (а саме так нас хочуть подати деякі націонал-мазохісти), а могутня войовнича нація-переможець. Тому згадаємо і повернемося до тієї традиції, яка давала нам силу бути Святим Юрієм Переможцем серед народів.

Цю Традицію ми називаємо Києво-Руською. Тільки напуваючись з цього джерела, українська ідея могла наповнюватися реальним змістом і творити дивовижні форми життя. Найбільша імперія Середньовіччя Київська Русь, унікальний феномен українського козацтва, всі більш-менш вдалі культурні форми – все це має безпосереднє відношення до імперської Києво-Руської Традиції. Саме тому Російська імперія настільки вперто намагалася узурпувати право на цю життєдайну криницю, тільки завдяки якій змогла стати власне „російською” і власне „імперією”. В той час, коли Москва щосили експлуатує києво-руський міф, ми чомусь скромно стоїмо в сторонці і сепаруючись від Москви, одночасно сепаруємось і від цього міфу. Така ситуація є наслідком тієї самої „вторинності”, про яку говорилося вище. Ми маємо нарешті подолати залізну детермінованість своїх дій позицією Москви і на повний голос заявити про себе як прямих і єдиних спадкоємців Києво-Руської спадщини – того, що дасть нам можливість стати нацією-цивілізацією, центром всієї Східної Європи.

Геополітичні реалії змушують нас бути імперією. Великий рівнинний простір від Уралу до Карпат і від Чорного до Балтійського моря є тим полем, на якому завжди існує один домінуючий центр, який крім того, є одним з глобальних центрів сили. На різних історичних етапах на цьому Великому просторі були різні імперські центри: Київ, Сарай, Вільно, Варшава, Москва, Петербург. Це були держави різної природи і з різним етносом-домінатором, але їх всіх об’єднує те, що вони всі були центрами наймогутніших держав свого часу і їх могутність не обмежувалася цією великою рівниною. Сама природа Великого простору є такою, що одночасно на ньому не можуть існувати кілька приблизно рівноцінних центрів сили. Завжди буде один імперський центр, питання лише в тому, де він буде знаходитися – в Москві, Варшаві чи Києві.

Ми повинні кінець кінцем відкинути нав’язаний нам комплекс меншовартості і на повний голос заявити про свої імперські амбіції, почавши боротьбу за право бути імперською метрополією. Підняття прапору Києво-Руської Традиції, єдиними синами якої ми є, дасть нам безпрецедентні переваги у міфологічній війні з тією ж Москвою – яка є не більше, ніж нашою знахабнілою болотною колонією. Ми маємо вибити з рух Москви козирну карту лідера слов’янського і православного світу, маємо самі стати творцями нової слов’янської цивілізації – останнього бастіону Європи і всієї Білої раси. Технічно модернізована Київська Русь – ось модель Нової України, наймогутнішої цивілізації Нової Європи. Ми маємо перестати поводити себе як всіма упосліджена національна меншина, заклопотана захистом своїх культурно-лінгвістичних прав, ми маємо стати імперською великодержавною нацією, поклавши свою культуру в основу культури цілої цивілізації. Не національна меншина у „національній” державі, а нація-асимілятор, основа імперії. Асимілюючи близькоспоріднені расові групи, ми перетворимося на центр тяжіння не тільки Східної Європи (яка на сьогодні ще здатна, на відміну від Західної, стати центром Європейського відродження), але і всього континенту, який вже агонізує від втрати власного расового і культурного обличчя. Форма майбутньої Української імперії, звичайно, буде цілком новою. Це буде щось на зразок наддержави – цивілізації, основа могутності якої буде ґрунтуватися на характері інформації, яка нею буде продукуватися.

Расова політика – полягає в двох аспектах. По-перше, це чітке усвідомлення катастрофічного стану Білої раси, проти якої ведеться планомірна війна на знищення. Оскільки українська нація є органічної її частиною, то доля раси є також і її долею. Годі сподіватися, що в разі, коли вся Європа перетвориться на семіто-негроїдо-монголоїдний субстрат, то наша доля може бути іншою. По-друге, оскільки українська нація є нацією асимілятором, то ми маємо чітко визначати, хто може бути асимільованим, а хто ні. Очевидно, що ми маємо асимільовувати лише представників Білої раси.

Поняття держави і нації мають збігатися. В національному організмі не можуть існувати принципово інородні ділянки. Все, що може бути асимільованим – має бути асимільоване. Все інше має бути відторгнуто від держави-нації. Нація – це гомогенна спільнота, яка базується на біологічній основі – расі, та культурних, мовних, ментальних ознаках, які відрізняють її від інших націй тієї ж раси. Відповідно ні про які „національні меншини” в рамках єдиної нації мова не може йти. Якщо ж це інорасовий елемент, то він просто не може існувати на даному життєвому просторі.

Антиолігархізм – це усвідомлення необхідності демонтажу економічної системи олігархічного фінансового капіталізму, яка існує у зв’язці з політичною системою парламентської демократії. Всі ресурси нашої країни знаходяться під контролем купки бариг неукраїнського походження, які, паразитуючи на тілі нашої нації, отримують свої надприбутки. Водночас, для прикриття такого стану справ та замулювання очей нашому народу, вони створили ширму, яка називається демократією. Перетворившись на закриту страту, політична та економічна еліта (яка в абсолютній більшості складається з дегенератів), поділилася на партії, які ніби-то ведуть між собою боротьбу. Насправді ж всі вони – це єдина клоака, яка існує за одні і ті ж гроші і єдина мета життя якої – це отримання ще більшої кількості грошей в свої кишені.

Олігархічна система призводить до ситуації, коли державою, її багатствами і її народом керують антиукраїнські виродки, які розцінюють нас лише як живий матеріал, з якого можна викачувати ресурси. Система паразитизму має бути замінена. Ми повинні створити надпотужну державу, яка буде контролювати більшість великих виробництв і стратегічні галузі господарства. Галузі виробництва будуть об’єднані у виробничі синдикати, де буде знайдено компроміс між приватними роботодавцями, працівниками та державою. Тільки економічнo потужна держава, підтримана своєю нацією, зможе провести масштабну націоналізацію награбованого майна, знищити олігархічну систему та звільнитися від диктату транснаціональних корпорацій. Це єдиний шлях до встановлення справжньої справедливості та порядку.

Арійський суспільний лад. Побудова соціального порядку, який би грунтувався на арійських принципах суспільного устрою, тобто поділу нації не на ворогуючі класи, а на суспільно-корисні верстви: продуцентів духовних цінностей (брахманів), управлінців та військових, державних службовців (кшатріїв) та продуцентів матеріальних цінностей (вайш’їв). Кожна з цих верств (належність до яких залежала б від особистих схильностей людини) виконувала б свою, не менш важливу ніж в інших, функцію. Тільки такий лад гарантує можливість появи гармонійного і справедливого суспільства.

Осягнення сутності національної культури – полягає в тлумаченні національної культури як життєвого простору нації, усвідомлення тисячолітньої тяглості національної культури та її невичерпної сили.

Продовження тяглості традиції інтегрального націоналізму. Істеричне заперечення будь-яких асоціацій з інтегрально-націоналістичними рухами, так притаманне багатьом сучасним “націоналістам”, насправді є не ключем до легітимації націоналізму (а саме так це видається їм), а шляхом до його остаточної деактуаліації та лібералізації. Таким чином українському націоналізму обрубують його ідейне коріння, висмикують його з життєдайного контексту, тільки в рамках якого він може сповна себе проявити.

Намагання штучно представити український націоналізм як замкнене і відрізане від світу явище, яке нібито не мало нічого спільного з іншими подібними рухами в інших країнах – не витримує жодної критики. Без правильного осмислення ідеологічної спадщини 20-30-х рр. ХХ ст. нам не вдасться створити нову, життєдайну ідею націоналізму. При цьому мова йде не лише про український націоналізм (хоча про нього в першу чергу), а й про всі інтегральні рухи тих часів.

Необхідно усвідомити, що перемога націоналістичної революції в одній Україні все одно не дозволить одразу виконати програму максимум. Програма максимум зможе бути виконана тоді, коли Україна стане авангардом Нової Європи, яка постане на руїнах ліберального декадансу. А це можливо тоді, коли націоналістичні революції відбудуться в цілому ряді потужних європейських країн, коли їх сумарна політична та економічна вага не дозволить знищити зародки Нової Європи ззовні.

Але Друга хвиля Консервативної революції не відбудеться, якщо не буде знята анафема з першої хвилі Консервативної революції. Доки не відбудеться кардинальна переоцінка ролі інтегрально-націоналістичних режимів в першій половині ХХ століття, доти уся права Європа буде відрізана від свого коріння і жеврітиме на манівцях ліберального метанаративу.

Ключовий момент цього процесу – це редемонізація націонал-соціалізму. Цей рух, маючи чимало вад і будучи доволі еклектичним, очевидно є наймаштабнішим з усіх інтегральних рухів часів першої хвилі Консервативної революції і саме тому став найпершим об’єктом безпрецедентної історичної фальсифікації з-боку переможців у другій світовій війні, яка, по суті, була війною трьох ідеологій – інтегрального націоналізму, комунізму і лібералізму (варто відзначити, як легко „такі різні” комуністи і ліберали об’єдналися задля боротьби проти націоналізму – це ще одне свідчення того, що комунізм і лібералізм мають одну метафізичну основу і орієнтовані на одні цілі, відрізняючись лише в методах). Без редемонізації націонал-соціалізму (яка має відбуватися в руслі історичного ревізіонізму, який вже став цілісною науковою школою, не дивлячись на шалений тиск з боку ліберальної системи) нема зняття анафеми з Першої хвилі Консервативної революції, а без цього нема Нової Європи і відродження Білої раси. Тобто нема і Великої України.

Ясно, що швидко це не буде зроблено, бо надто серйозно і довго промивалися мізки. Але поступовий крок необхідний. Причому все, що потрібно – істинне висвітлення цих рухів, їх суті, не оминаючи при цьому і їх помилок і прорахунків. Не треба ані надто прикрашати, ані сильно ними захоплюватися. Але потрібно просто і чесно вказати на позитиви, які були в тому ж націонал-соціалізмі, співставити їх з негативами і підвести риску. І крок за кроком поширювати правду, звільняти свідомість від абсурду і брехні. Той, хто називає себе водночас і „націоналістом” і „антифашистом” – грає на руку лібералам і відтягує момент початку Націоналістичної революції. Якщо не стає духу сказати правду, то варто, принаймні, мовчати, а не ганьбити себе вислужуванням перед лібералами.

Новий Націоналізм (або, як називаємо його ми – Соціал-Націоналізм) на місце ретроспективності, вторинності, ліберальності, пасивності, ілюзорності та культурництва ставить авторитаризм, великодержавність, Білу расову політику, антиолігархізм, арійський суспільний лад, осягнення сутності національної культури і традицію інтегрального націоналізму.