Політичний спектр

Для повноти картини треба зробити огляд політичного спектру нашої держави. Його сміливо можна ділити на ідеологічний та неідеологічний виміри. До неідеологічного відноситься весь політичний мейнстрім теперішньої республіки: парламентські партії та партії, що знаходяться на межі проходження до нього. Як було вже не раз сказано вище, всі ці структури не мають жодної ідеологічної основи і йдуть туди не заради відстоювання високих ідеалів. Це просто банальні контори по обслуговуванню інтересів різних олігархічних кланів, причому цього ніхто особливо не приховує. Якщо там і існують якісь гасла чи примітивна демагогія (яку видають за ідеологію), то тільки для того, щоб цю контору в масовій свідомості можна було відрізнити від іншої. Крім цього, між ними немає жодної різниці. Тільки сміх можуть викликати недолугі спроби поділити цю клоаку на „правих” і „лівих”, чи ще якось.

Ідеологічний вимір нашого політичного спектру складають найрізноманітніші політичні маргінали, тобто ті, кому нема місця в сьогоденному політичному мейнстрімі. Тут ми бачимо справжню ідеологічну боротьбу і впертість. Цей, здебільшого вуличний, андеграундний вимір політики захопили праві та ліві радикали, за якими, як правило, не стоїть жодна серйозна матеріальна база. Їх політична діяльність ведеться на голому ентузіазмі, а їх цілі як завжди глобальні.

Можна з впевненістю сказати, що саме в радикальних політичних угрупуваннях сконцентрувалася пасіонарна частина нашого соціуму (пасіонарність може бути як зі знаком плюс, так і навпаки), яку не влаштовує нинішня система і спосіб утворення еліти. Це та частина суспільства, яка готова заради одних лише ідеалістичних переконань покласти своє життя заради певної великої мети. Пасіонарії – це ті, хто виступає передвісниками і першими втілювачами великих суспільних змін, це ті, хто тягнуть інших за собою. До цього виміру політики належать і українські націоналісти. Хоча, далеко не всі, хто називає себе українськими націоналістами, є пасіонаріями. До останніх належать лише ті, хто вже перейшов або поступово переходить на позиції нового українського націоналізму.

На сьогодні маргінальний вимір української політики є дуже вузьким, але він має тенденцію до розширення. В певний момент він витіснить неідеологічний вимір, перетворившись на єдине реальне поле політичної боротьби, а сьогоднішній мейнстрім, остаточно втративши концептуальність, зникне дуже швидко. Тому, зрозуміло, нас більше цікавить те поле, в якому знаходимося ми і яке з часом стане основним. Витрачати час на аналіз мейнстіму немає жодної потреби – немає жодної різниці, який саме з неукраїнських олігархічних кланів матиме контрольний пакет влади. В нашому житті від того нічого суттєво не зміниться.

Отже, хто складає цей самий маргінальний вимір політики? Почнемо з ультра-лівих. Це різного роду анархо-комуністи, екологісти лівацького штибу, антифа та ін. В контексті цієї статті всі вони цікаві для нас в двох аспектах. По-перше, це розрив „нових лівих” із „старими”, тобто „канонічними” комуністами, прогресивними і просто соціалістами. По-друге, це питання „українізації” „нових лівих” і намагання ввести в український політичний дискурс поняття „націонал-антифа”.

З першим питанням все більш-менш зрозуміло. Намагання „нових лівих”, наслідувати західні лівацькі рухи вимагає розірвати не тільки співпрацю, але й навіть асоціації зі „старими лівими”, які не мають ніякого відношення до сучасного лівацтва. В статті „Нотатки про український правий рух” ми намагалися довести, що ПСПУ, яку вважають „ультра-лівою”, по суті є правою партією, яка стоїть на позиціях російського і радянського націоналізму. За великим рахунком, до ПСПУшного ідеологічного букету треба додати лише „самодєржавіє”, адже „православіє” і „народность” там вже давно органічно прижилися. В тому, що „нові ліві” щосили хочуть відмежуватися від радянських консерваторів, немає нічого дивного.

Друге питання і цікавіше, і складніше. Так звана „українізація” молодих лівацьких рухів, насправді, є однією з найсерйозніших загроз правому руху. Те, що праві звузили свій дискурс до декількох питань – мови, історичної справедливості та імперіалізму Росії, дало можливість лівим навіть частково паралізувати і так хворобливий правий рух. Здебільшого через намагання знайти проблемні зони, які дали б можливість показати свою відмінність від „старих лівих”, „нові ліві” залізли в традиційне поле правих. І це викликало в багатьох „національно свідомих” людей когнітивний дисонанс. Молоді ліваки перейшли на українську мову (принаймні, публічно), визнають УПА борцями з тоталітаризмами і критикують всякий імперіалізм, в тому числі й російський. І багато „національно свідомих”, бачачи це, роблять висновок: раз так, то вони нормальні хлопці і нам з ними по дорозі.

Але подібний висновок є вкрай недалекоглядним, оскільки призводять до того, що український правий рух остаточно занепадає, та ще і скочується вліво. Такі висновки логічно витікають із попередніх, коли деякі праві казали: от КПУ – погані, бо вони неукраїнські ліві, а от будуть українські ліві (тобто які розмовляють українською?) і вони будуть хороші. Такі міркування викликають подив своєю поверховістю.

Лівацтво – це завжди деградація та ідеологія унтерменшів і не має жодної різниці, якою мовою розмовляють її адепти. Обкурені паризькі студенти зразка 1968 року, яких копіюють „українські ліві” несли уродство і виродження, знищували останні бастіони здорових ідей в Європі. Саме покоління тих, хто горланив „забороняти заборонено”, остаточно перетворили колись величну Європу на лівацько-ліберальний Євросоюз, цей інструмент знищення корінних народів континенту. І як можна вважати тих, хто захоплюється цими гаслами, хто продовжує знищувати все здорове і величне нашими друзями? Яка різниця, якою мовою вони розмовляють? Вони виступають проти усякого імперіалізму? Тобто вони виступають проти нас – українських імперіалістів і борців за великодержавність. Вони за емансипацію особистості, тотальну свободу та ін. – а ми за дисципліну, ієрархію, порядок, вони за „вільну особистість” (виродженого дегенерата-збоченця), а ми за Людину – носія великих цінностей, людину волі та сили. Вони проти расизму (тобто за знищення Білої раси та перетворення Європи на расовий відстійник), а ми за боротьбу всіх Білих націй за збереження власного життя. „Націонал-антифа” – це спроба перетворити правий рух на деградоване лівацтво з відповідними наслідками.

Ще одні жителі політичного маргінесу – ультраправі гітлерофіли (германофіли). Здебільшого це молодь, яка належить до субкультурних молодіжних середовищ. До їх позитивних сторін варто віднести готовність до прямої дії та певну ідейну спорідненість із Новим Націоналізмом (Соціал-Націоналізмом). До вад відносимо: часто патологічне антипартійництво і анархічність, несприйняття і острах перед будь-якою організованістю та порядком, загалом низький рівень ідеологічної підготовки і політичної грамотності, обмеженість рамками молодіжної субкультури. Цей самий субкультурний характер цього середовища не дає йому розвиватися і ставати реальною силою, вийти на більш високий рівень.

Якщо ж говорити про ідеологію, то тут ми навряд чи можемо говорити про неї як таку. Скоріше мова може йти про фетишизацію зовнішніх атрибутів німецького націонал-соціалізму, приводячи до його сліпої ідеалізації. Причому часто (хоча здебільшого підсвідомо) це перетворюється на інструмент епатажу, захоплення формою, яке майже завжди поєднується зі слабким розумінням змісту і, тим більше, мети своєї діяльності. Є рація в точці зору, яка припускає, що субкультурно-анархічний характер ультраправих молодіжних рухів в повоєнній Європі запрограмований навмисно, аби схильна до правих ідей пасіонарна молодь „випускала пару” в допустимих формах, маргіналізувалася і не могла скласти реальної загрози ліберальному режиму. Тому ультраправих германофілів не можна сприймати як силу, яка зможе самостійно, зсередини організуватися в серйозний рух. Вони мають стати одним з середовищ, які на перших етапах складуть кістяк нового Соціал-Націоналістичного руху, який стихійний запал молоді поставить на міцні організаційні та ідеологічні основи.