Тема 2. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ ІСНУВАННЯ СВІТУ ЯК БУТТЯ
Питання 1. Буття як основоположна (вихідна) філософська категорія. 2. Структура буття і його основні форми. і 3. Сучасні проблеми буття в філософії. Буття — це весь існуючий оточуючий світ, всеохоплююча реальність Всесвіту як Світобудови. Буття є все те, що існує і проявляє себе в існуванні різних реальностей. Поняття Буття первісне протилежне поняттю Хаосу, руйнуючому началу, яке веде до деструкції оточуючої дійсності і неіснування. Буття первісне передбачає реальну і концептуальну єдність світу як Універсуму. Тому поняття буття має для людини універсальний характер як оптимістична констатація наявності максимально широкої і відкритої для людини реальності, в якій вона може реалізувати всі свої можливості і потенціали. Часто запитують: у чому смисл життя? І часто свідомо передбачається негативна відповідь на запитання. По-філософському ж відповісти на нього просто — смисл життя полягає в самому факті існування, у самій можливості реального буття, в якому людина може опредметити свої найсміливіші мрії, здійснити великі цілі і задачі, проявивши свобідну волю. Сенс життя — у користуванні сущим і в реалізації належного. Найбільш нормальне людське почуття — це відчуття радості буття. Звичайно, не завжди категорія буття розумілась таким чином і в різних філософських системах у нього вкладався найрізноманітніший зміст. Але саме філософське розуміння буття сформувалось ще в античній філософії, і воно визначило наступні уявлення про нього. Вперше поняття буття увів давньогрецький філософ Парменід у своїй поемі «Про природу». Буття для нього невідривне від людського мислення. Небуття не існує, тому що воно немислиме. Буття існує, тому що воно тотожне людському мисленню. Буття і мислення — це одне і теж саме і як процес, і як результат, тобто ПАРМЕНІД не відрізняє думку про предмет і предмет думки. Для нього буття — це єдність існування в його ідеальних і матеріальних основах, всезагальне буття, котре не вимагає подальшого розвитку. Тому Парменід і уважає, що по суті все незмінне. Тим Самим він знімає поставлену ним же проблему відношення буття і мислення, проводячи концепцію їх тотожності. Проте подібне рішення приймається лише розумом як «думка смертних» про світ. Ця думка не істинна, і тому уявлення людини про буття є картиною мнимого світу — видимого (буття) і невидимого (небуття). Буття фізичного видимого світу — це не істинне, мниме буття. Ставлячи таким чином питання про істинне буття, Парменід висуває тезу про його прояв через особливе природне начало -ефір. Із ефіру виникає і розвивається весь Всесвіт поза уявленнями людського розуму. Але це, істинне буття (як треба думати за Парменідом, бо цю тезу він не розробляв) недосяжне для людини, об'єктивний світ залишається за межами людського мнимого світу. Для іншого давньогрецького філософа ДЕМОКРІТА буття — це антипод пустоти. Буття і небуття — це два об'єктивно існуючих начала світобудови. Тільки буття є заповненість простору найдрібнішими неподільними частками — атомами, а небуття є пустота, яка не має форми, пустий простір, єдиний у своїй безформності. Головна відзнака буття — у його множинності, що можливе через його якості щільності і формності. Буття утворюється з ущільнень атомів у пустоті — спочатку випадкових ущільнень, потім — за природною закономірністю. Буття буває двох родів: Космічне буття, що вміщує в собі всю безліч світів («Великий Світобуд»), і природне буття, включаючи людську природу («Малий Світобуд»). Буття, за ПЛАТОНОМ, — це буття ідеального світу духовних сутностей — еидосів (ідей, форм, образів), котре протилежне почуттєво-фізичному буттю, яке показав Демокріт. Таке уявлення про буття не збігається із поглядом Парменіда. Для Парменіда небуття не існує, а існуюче буття — ілюзорне. Для Платона небуття існує як світ ейдосів-ідей, як істинне буття духовних сутностей, що являють собою прообрази фізичного буття. Між буттям ідей і речей існує відношення наслідування, причетності і присутності. Фізичне буття виявляється повністю залежним від ідеального буття («небуття», за Парменідом) і без нього не проявляється. Але ця залежність складна і визначається родами буття. Наявними є три головних роди буття: само-буття, рух, спокій. Не кожний рід буття може взаємодіяти з іншим, а тільки через відношення тотожності й «Іншого». Всяке буття є наявним, але не існує в якості іншого для другого. Спокій, будучи буттям, не існує для руху як інше. Тому і небуття причетне буттю як інше, тобто як інобуття, і має самостійне існування. І буття і небуття кожне окремо існують як само-буття. Подібна теза значною мірою була сприйнята учнем Платона — АРІСТОТЕЛЕМ, який визначав суть буття в само-бутті, в його самодостовірносгі. Але зв'язок всього Існуючого встановлюється як відношення протилежності. Протилежне буття не може бути присутнім у земному бутті, бо вони пов'язані відношенням протилежності і тому несполучні. Основний закон буття, за Арістотелем — це не-сумісність існування і неіснування чого б то не було в чому б то не було. Платонівський світ ідей тому для Арістотеля не існує. Відношення тотожності, яке встановлював Платон, можна спостерігати лише в нашому фізичному бутті як тотожність законів мислення і буття, предметів і думки про них (як у Парменіда) — і це істинне самодостовірне буття, (а у Парменіда — мниме), яке не має зв'язку з іншими видами буття (як у Платона). Почуттєво-фізичний світ у Арістотеля цілком реальний, як у Демокріта, і це не «мнимий світ» Парменіда і не «світ еидосів» Платона. Однак у ньому існують надпочуттєві сутності — це надпочуттєвий рівень сутностей явищ і речей самої земної природи. Ця надчуттєва сутність — формаяк суть буття речі, її першосутність. Саме «морфе» проявляє природні речі і робить їх активними, переводячи з розряду можливого буття в категорію дійсного буття, трансформуючи матерію зі стану «дюнаміс» (можливе існування на межі буття-небуття) в стан «енергейя», коли матерія отримує буття в дійсності як сутнісно оформлене існування. У середньовіччя, коли панівне становище займала релігія, категорія буття найчастіше ототожнювалась з богом. Головною базою було:
|
