Основні концептуальні ідеї давньогрецької філософії

Питання

1. Основне світоглядне питання давньогрецької філософії.

2. Зародження класичної давньогрецької філософії. Мілетська

школа, елеати.

3. Діалектичні ідеї в давньогрецькій філософії, матеріалістичні погляди Демокріта. Софісти, кініки, кіренаїки, мегарики.

Головна відмінність давньогрецької філософії від інших її гене­тичних коренів (давньокитайської, давньоіндійської) у тому, що вона вперше в історії людського мислення набуває системності. Вона має не лише яскраво виражений концептуальний, а й системно-раціоналізований характер. Саме це і дозволило набрати філософії цілком певних світоглядних форм, визначити її приналежність до тієї чи іншої філософської школи, напряму, світоглядного типу.

У давньогрецькій філософії не виділялось якесь одне, найваж­ливіше пита'- ня як основне. Більш того, вона поставила велике число найрізноманітніших філософських питань, і в цьому відношенні вона багатозначна, полісеміотична. Водночас «основне світоглядне питан­ ня» давньогрецької філософії цілком чітко визначилось. Це співвідношення людини і світобудови, «ми» (люди) і «воно» (буття). Для більшості давньогрецьких філософів об'єктом, який формує їхній світогляд, одночасно виступав світ в цілому. Звідси одвічний космізм, космоцентризм давньогрецької філософії. Предметомфілософського

світогляду однозначно виступала «людина в цілому» або «світ люди­ни». Тому основне світоглядне питання і вирішувалось як співвідно­шення світу природи і світу людини, природного макрокосму і людсь­кого мікрокосму. І в цьому вирішенні більше був представлений кос­моцентризм, природоцентризм, аніж антропоцентризм. Для давньогрецького філософа природа не антропоморфна і не соціоморфна, хоч у релігійному світогляді якості і форми людини, ієрархія людського суспільства перенесені на Пантеон богів. Одна з головних заслуг давньогрецьких філософів та, що вони змогли сфор­мувати філософський світогляд як такий. Це сталося в декілька етапів:

а) перехід від протофілософського мислення, протофілософії до пер­винної філософи, тобто відхід і відрив від міфології як єдиної основи світорозуміння; б) формування «парафілософії» («біля філософських поглядів»), як передфілософії, а передфілософії — як «первонародженої філософії» з міфології, тобто такої, що вже мала світоглядний ста­тус; в) формування світоглядної філософії як. такої, філософсько-світоглядного мислення.

Високий рівень світоглядної культури давньогрецьких філософів виявився у тому, що їхні філософські погляди та уявлення набувають системно-раціоналізованого характеру. Подібний системно-раціоналізований світогляд ми і знаємо, він і став історичним джере­лом формування світогляду європейських народів. І в такому смислі і значенні для нас давньогрецька філософія є класичною. Її класичність у системному плані визначається її багатющим змістом, енциклопе­дичним розглядом широкого кола філософських питань, здійсненням пошуку субстанції (сутності) світобудови в космічному масштабі, при­чин і механізмів вселенської єдності, її всезагального зв'язку і розвит­ку, цілепокладання. Її класичність у раціоналістичному іілані пред­ставлена високим гносеологічним рівнем, розвиненими пізнавально-розсудковими та інтелектуальними формами, ментальними механізмами дискурсивності і логіки, включаючи діалектичну логіку. В емоційно-почуттєвому плані давньогрецька філософія є античною класикою тому, що вона сформувала високорозвинений художній світогляд. Зразки давньогрецького мистецтва вражають нас і дотепер, багато які з них досі не перевершені, тобто вона була утворена не лише у формі системно-раціоналізованого (умоглядного) світогляду, а й на­туралістично-реалістичного світогляду.

Таким чином є підстави твердити, що давньогрецька філософія заклала основи духовності європейських народів, дала духовно-світоглядні підстави нашого сучасного буття в сучасному світі. З іншого боку, вона дає нам повне відчуття сучасників античного світу.

У давньогрецькій філософії народились різні методології. Класич­ними серед них стали натурфілософський метод пізнання і діалектика

в її стихійно-матеріалістичних і стихійно-ідеалістичних формах. На­турфілософська методологія зараз переживає свого роду друге народ­ження, знаходячи собі все ширще застосування в якості методів твор­чої інтуїції, почуттєвого та інтелектуального споглядання, ейдетико -медитативних методів. Діалектика ж взагалі стала загальновизнаним методом наукового пізнання,

Основи космоцентристської онтології і діалектичної гносеології забезпечили найширші можливості для розвитку філософської думки і філософського світогляду давньогрецького етносу, великою мірою сприяли духовному і соціальному прогресові прилеглих західноєвро­пейських народів. З цих позицій вбачається велика роль філософії для нашого сусг 'льства. «Філософський ренесанс» у нашій вітчизні знач­ною мірою сприяв би скорішому вирішенню найгостріших питань на­шого соціального буття.

Давньогрецька антична класика зароджується в VI ст. до н.е. і філософська думка досягає зрілості і розквіту в IV—III ст. до н.е. В епоху пізнього еллінізму (II—І ст. до н.е.) давньогрецька філософія переживає занепад, хоча вона і була сприйнята Древнім Римом (ла­тинська філософія). Концептуально давньогрецька філософія надзви­чайно багата і перші цікаві філософські знахідки можна віднести до гомерівського часу — початок першого тисячоліття до н.е. Це був історичний час, коли філософський світогляд безпосередньо народжу­вався з міфологічного світогляду.

Для ГОМЕРА найважливішою філософською проблемою є питан­ня про начало світобудови. Він знаходив подібне начало в бозі Океану. Океан є «предок богів» і з нього «все походить». Океан живить підземну річку Стікс. яка забезпечує життя підземного царства. Це царство Аїд, яке має найглибше підземелля — Тартар. Земля — не­рухома кругла площина, небозвід — мідний (або залізний). Простір між землею і небозводом наповнений ефіром, біля землі — повітрям. Сам небозвід підтримується стовпами, які охороняють Атланти. Сонце— бог Геліос, місяць — богиня Селена, її сестра Еос — богиня зорі. Сузір'я час від часу занурюються в Океан, де обмиваються і оновлю­ються.

ГЕСІОД (Беотія поблизу Фів). Первоначалом у Гесіода виступає Хаос. Хаос є зіяння між небом і землею, первинний безформенний стан світу. Він — «хайно», тобто те, що розверзається, розкривається, він— «велика безодня». Гесіод близько підходить до ідеї субстанції і світобудови. Субстанція представлена у вигляді «хасми», що лежить в основі світобудови, в ній залягають всі стихійні начала: земля, вода, а також зіркове небо і страшні та похмурі «кінці і начала», перед «хас-мою» трепещуть навіть боги. Боги ворожі людям. Зевса переслідує страх падіння через те, що його дружина Метіда (мудрість) може на­родити йому сина лотоса. Логос містить якість розумного слова. А з

розумним словом народжується філософія і філософський світогляд, що означає кінець царювання Зевса. Тим більше, що люди скомпро­метували себе перед богами: Прометей (син титана Іапета) викрав во­гонь у Зевса і віддав його людям. Проте і самі люди не заслуговують нічого кращого, бо з покоління в покоління рід людський погіршується: всього було п'ять поколінь — золоті люди, срібні, бронзові, героїчні і залізні. Краще покоління представлено «золотими людьми», а до часу Гесіода настав період «залізних людей». Вони будуть працювати без відпочинку, не знаючи спокою ні вдень, ні вночі від праці, страждаючи від горя і нещастя. Попереду ще гірше — «правду замінить кулак», «де сила, там і буде право», «сором зникне», «від зла рятунку не буде». Кращі часи — «золотий вік» — позаду і більше ніколи не настане. Єдиний вихід — народитися після загибелі «залізного віку», ознаки цьому є — це народження «сивих немовлят». Очевидно, інший вихід, за Гесіодом, це народження Логоса і оволодіння людьми Логосом так, як вони оволоділи прометеївим вогнем.

Антична передфілософія завершується орфічною, до цього буду­чи представленою гомерівською і гесіодською передфілософіями.

 

Орфічна передфілософія. ОРФІКИ — послідовники релігійного вчення, яке заснував бог Орфей — володар муз і мистецтва, музики і віршоскладання. Орфізм як філософія протистояв божественному культу Діоніса, який розтлівав людей, тобто олімпійській релігії. Для Орфіків характерні космотеогоністичні уявлення, які змішували боже­ственне і природне. Первоначала у орфіків: «первоводу», злитість Землі, Неба і Моря, Ніч-Нюкта. Час, вологий ефір, безмежний хаос, туманний ереб (морок), космічне «яйце» (яке народжується із зіяючого хаосу), «сяючий Фанес» — земний золотокрилий, двостате­вий, що самозапліднюється, багатозваний бог (вилупляється з «яйця»). Фанес містить у собі зародки усіх світів, богів, істот і речей.

Антропологія орфіків виходить з того, що людина за своєю при­родою двоїста. У ній два начала: нижче — тілесне і вище — духовне, вище — це титанічне, діонісійське начало. Тіло — гробниця і в'яз­ниця душі, тому життя — це страждання. Мета життя — звільнення від тіла, але це зробити важко, тому що душа приречена на пересе­лення з одного тіла в інше. Тут розвивається концепція метемпсихозу — переселення душ після смерті в інші живі тіла (людей, тварин, ко­мах, рослин) — це людське прокляття безконечного відродження. Щоб звільнитися від нього, треба робити очищувальні обряди, не вживати м'яса вбитих істот. Після звільнення від перероджень благочестива ду­ша досягає «острова блаженних», де живе безтурботно і щасливо, не знаючи душевних мук.

ФЕРЕКІД (острів Сірос біля культового центру Делоса, VII—VI ст. до н.е.). Його світогляд уже майже деміфологізований. Первоначала — земля, вода, повітря, вогонь. Вони розпадаються з природного стану на п'ять надприродних; це надприродні істоти — Океаніди, Офіоніди (темні підземні сили, очолювані змієм Офіонієм), Кроніди (володарі часу), напівбоги-герої, духи-демони. До первоначал світобудови Ферекід відніс вічність.

МІЛЕТСЬКА ШКОЛА. Іонійська школа (західне узбережжя Ма­лої Азії, поліс Мілет). Це перша давньогрецька філософська школа.

ФАЛЕС. Був першим математиком і фізиком в Іонії, передбачив рік повного для Іонії сонячного затемнення, річний рух Сонця навкруг зірок, визначив час сонцестояння і рівнодення; зрозумів, що Місяць світить не своїм (відбитим) світлом, був гарним геометром і астроно­мом, визначив тривалість року в 365 днів і розділив його на 12 трид­цятиденних місяців. Вважався мудрецем.

Первоначало — вода «розумна», яка має душу на зразок магніта, який одушевлсний, тому що притягає металеві речі. Боги — цс реаль­но діючі в світі сили, тому вода «розумна» — це вода божественна. На ні її плавлс Земля. Божество космосу — розум, там нема ніякого Зевса,;ілг є найвищий логос. У Лотоса божественна природа: син Логос, що підкинув батька Зевса, який безпосередньо визначає життя людей.

АНАКСІМАНДР. Начало всього сущого для нього «первоначало» - «архе», субстанція, яка лежить в основі всього сущого і його першооснова. Таким началом, яке лежить в основі, є апейрон: безмежне, безкрайнє, безконечне начало (середнього роду). Він невичерпний, ле­жить в основі взаємоперетворення стихій, є невизначеним, тому що безмежний внутрішньо (а не тільки зовніпросторово); вічний і незни-щуваний, перебуває у вічному русі і стані вічної активності (рух, ак­тивність — атрибути апейрона). Він матеріальний, речовинний, може бути «мігмою» (суміш землі, води, повітря і вогню) або «метаксою» (щось середнє між вогнем і повітрям). Апейрон не стільки суб-станційне, скільки генетичне начало космосу. Він все із себе виробляє сам, тому він космогонічний. У космосі нема ніякої теогонії, в ньому божественні сили відсутні через їх повну непотрібність. Світ існус з внутрішніх причин, репродукуючись через апейрон з одного ма­теріально-речовинного начала. Людський світ почуттів — прояв дійсного світу, і він повинен бути досліджений наукою, а не сприйма­ний споглядальне. Життя зародилося на межі моря і суші під дією космічного вогню. Перші живі істоти жили я морі і деякі з них вийшли на сушу, скинули луску і стали сухопутними істотами. Людина заро­дилась і розвилась до дорослого стану всередині якоїсь величезної ри­би, і з цієї риби народилась уже дорослою і вийшла на сушу.

Світ загине внаслідок порушення міри речей: зруйнування міри і всіх границь приведе речі у стан безмірності і в безмірному (апейроні) вони загинуть. Апейрон поглинає всі речі в кінці світу (есхатологія).

Анаксімандр був ученим-практиком: він збудував найпростіший со­нячний годинник («гномон»), зробив модель небесної сфери — глобус, накреслив географічну карту, дав загальний нарис геометрії.

АНАКСІМЕН. Був учнем Анаксімандра. За лервоначало прий­мав повітря, головна його властивість — безмежність («апейрос»), апейрос є властивість повітря, тобто апейрон із субстанції перетворив­ся на її властивість, виділившись із повітря. Все виникає з повітря шля­хом розрідження-згущення: спочатку стає вогнем, потім — ефіром, згодом — вітром, хмарами, водою, землею, камінням. Близько підійшов до ідеї перетворення кількісних перетворень в якісні. Сонце — це земля, яка розжарилась від швидкого обертання. Земля і світила парять у повітрі (у вакуум-ролі?), при цьому земля непорушна, а світила рухаються повітряними вихорами (за сучасною концепцією — «космічними течіями»). Душа Повітряна і знаходить у повітрі своє на­чало, як і тіло людини. Боги — модифікації матеріальної субстанції і самі складаються з повітря. Як учений-практик пояснив причини ут­ворення граду, снігу, вітру. Стан погоди залежить від активності Со­нця, зірки знаходяться далі Місяця і Сонця.

ГЕРАКЛІТ (поліс Ефес поблизу Мілета). Субстанціонально-ге­нетичне начало всього сущого — вогонь як речовина через його над­звичайну рухомість та мінливість, а також як вогонь космічний. Він не тільки лежить в основі всього, а з нього все і виникає шляхом по­ступових стихійних перетворень: повітря — вода — земля — вогонь («шлях униз»). Існує також і «шлях нагору», саме через нього космос згорає, являючи собою світову пожежу — це є світовий суд, це суд розумний, бо вогонь є і живою і розумною силою. В кінцевому підсумку все перетвориться на вогонь (есхатологія). Міра у світобудові представлена всесвітнім логосом, він є об'єктивним законом світобудови, принципи порядку і міри. Вогонь як логос розумний і бо­жественний («вогнелогос»), Вогнелогос притаманний і людській душі, вона — одна з метаморфоз вогню, поєднує у собі протилежності воло­гого і вогняного. «Волога душа» — погана душа, «суха душа» — най-мудріша і найкраща, у п'яної людини (чи у хворої) особливо волога (погана) душа, логос і є сухий і вогняний компонент душі, тим самим він збігається із психічно-розумним аспектом людини. Душа, злита з логосом, здатна до самозростаючого логоса, тобто до пізнання і са­мопізнання. В цьому розумінні логос не менш безмежний, аніж об'єктивний логос (який панує над космосом).

Подібним поглядам Геракліта первісне властивий стихійний діалектизм. Його логос — це всезагальний закон космосу, а принцип організації Всесвіту — це боротьба протилежностей та їх єдність. У світобудові абсолютно все мінливе: «все тече, все змінюється». Постійність у світі відносна, зміна абсолютна, нічого в світі не повторюється, все минуще і одноразове. Єдність протилежностей для Ге-ракліта виступає тотожністю: у людини добро і зло — тотожні. Але тотожність протилежностей не є їх взаємо погашенням, вони знахо­дяться у взаєминах постійної усобиці, яка є «боротьба-батько» і «бо­ротьба-цар». У боротьбі здобувається справжня гармонія, яка прояв­ляє себе прихованою, неявне, і вона сильніша від явної гармонії; при­хована гармонія і є тотожність.

Через прихованість гармонії світобудови пізнати логос так важко, світ немовби ховається від людини, тому що вона часто буває недо-стойною бути людиною розумною і є «скотиною». Люди «як тварини пересичені», некмітливі, намагаються розум, який прагне пізнавати, замінити формальним багатознанням, а треба прагнути до мудрості. Пізнавання логоса є пізнаванням мудрості, єдності світу — тим са­мим треба прагнути не до спеціального знання, а світооглядної свідомості, ментальної цілісністі. Будучи аристократом за народжен­ням (належав до царсько-жрецького роду), був не прихильником ари­стократії й ідеологічно піднявся вище свого класу. Виступав прихиль­ником писаного права і закликав народ боротися за закон (бо всі людські закони повинні відповідати божественним настановам, на­приклад, вищої справедливості богині Діке). Вірив у посмертне існу­вання душі, але у матеріально-речовому вигляді космічного вогню.

Італійська філософія: Піфагорейський союз, школа елеатів, Емпедокл.

ПІФАГОР (острів Самос біля Іонії). Уважав себе втіленням сина бога Гермеса Ефіальтом і тим гадав себе аристократом і ставив вище всіх людей (існує бог, людина і «подібні до Піфагора»). Був гарним математиком, відкрив явище несумірності, здійснював спроби перетво­рити математику емпіричну на математику теоретичну. В основі кос­мосу лежить число. Саме це словоє впорядкована числом світобудова. Вважається, що П'фагор сконструював і слово «філософ». Через гео­метричні фігури і число він конструював землю і природні стихії. Зем­ля складається з частинок кубічної форми, вогонь — із частинок у формі чотиригранної піраміди (тетраедрів), повітря — з восьмигран­ників (октаедрів), вода — з двадцятигранників (ікосаедрів), ефір — із дванадцятигранників (додекаедрів). Уважається, що в астрономії Піфагор відкрив навскісне положення зодіаку, визначив інтервал між моментами, коли планети займають відносно одна одної однакове по­ложення. Був одним із перших гео центристів.

Неймовірна гіпотеза Піфагора про «гармонію сфер». Кожна пла­нета, рухаючись по ефіру, випускає монотонний звук певної висоти (частоти): Місяць — високий і пронизливий звук, Сатурн — найниж­чий звук. Разом ці звуки утворюють гармонійну мелодію (чути яку міг лише один Піфагор). Тут представлена не лише геніальна здогадка про радіохвилі, а й про хвильову (квантово-хвильову) взаємодію пла­нет і Всесвіту, про єдину хвильову взаємодію сгітобудови як єдину базову фундаментальну взаємодію фізичного світу, яка звучить як «музика сфер», «космічна мелодія» (а сучасними фізиками розроб­ляється як єдина теорія поля).

Піфагор, видимо, був видатним філософом-психологом і психо­терапевтом-практиком. Мав свої погляди на метемпсихоз,переселенню душ, лікував «душі» хворих людей музикою, учив способам за­побігання негативних емоцій (гніву, туги, душевної тривоги, суму), розробляв спеціальні режими дієти і відпочинку, дуже багато зробив для народження медицини як науки з лікувальної магії.

Піфагорейський союз виступив першим систематичним пропа­гандистом філософського знання (і тим відрізнявся від іоністських філософів-одинаків), статут союзу передбачав цілком певний спосіб життя. Він грунтувався на ієрархії життєвих цінностей — на тому, до чого ми приходимо сьогодні. Найвище стоїть прекрасне і благопри­стойне (сюди включається і наука), потім вигідне і корисне, на третьо­му місці — приємне. До союзу приймалися лише люди, які витримали багаторічну перевірку розумових і моральних якостей. В основі етики союзу лежало вчення про «належне»: перемога над пристрастями, культ дружби і товариства, прийоми поліпшення розумових здібно­стей, уміння слухати, спостерігати, розвитку пам'яті. Всі ці ціннісно-етичні норми мають зараз надзвичайно актуальний характер, і в цьому відношенні Піфагор прогнозував їх значення для майбутнього. При­пускається, що багато знань він отримав, коли вчився у індійських мудреців (махатм-надлюдей) під час своєї подорожі на Тібет (за свід­ченням письменника Апулея).