Необхідність і склад видатків на науку

Останнім часом в Україні нарешті відбулося визнання того факту, який в цивілізованих країнах вже давно не викликає сумнівів: наука є найголовнішим фактором соціально-економічного розвитку суспільства, а витрати на неї визначають темпи такого розвитку.

Зазначимо, що перше десятиріччя соціально-економічних перетворень в Україні пройшло при недооцінці ролі наукового фактору як у виробничо-економічній сфері, так і в більш широкому аспекті - при виборі шляхів і способів розвитку соціально-економічної системи держави. Таке положення було зумовлене не тільки нерозумінням важливості розвитку науки при створенні основ ринкового господарства. Стан науково-технічної сфери України в перше десятиріччя її незалежності частково був слідством процесів і тенденцій, що відбувалися в колишньому СРСР.

Незбалансований розвиток академічної і галузевої науки в колишньому Радянському Союзі продовжувався протягом десятиріч. Пріоритет віддавався напрямам, пов'язаним з військово-промисловим комплексом і традиційними галузевими технологіями за рахунок відставання ряду пріоритетних напрямів природних, соціальних, психологічних наук.

Політичні принципи розміщення наукового потенціалу призвели до того, що безліч регіонів України виявилися без науково-технічного забезпечення. Матеріально-фінансові ресурси спрямовувалися в науку і НДКР за залишковим принципом - після ВПК, виробництва, будівництва. Спеціалізація наукових організацій і монополізація напрямів наукових досліджень в сукупності із замкненістю, закритістю науки від зовнішніх досліджень виключили конкуренцію. Внаслідок цього знизилася мобільність і адаптованість наукового потенціалу, з великими труднощами здійснювалися інноваційні процеси, засновані на високих технологіях.

Таким чином, роль науково-технічної діяльності при планово-централізованій економіці полягала в зміцненні геополітичного, військово-стратегічного положення держави.

Така ситуація в науково-технічній сфері згубно позначилася на діяльності промислових підприємств України. Відсутність стимулів до завоювання конкурентних переваг призвела до зниження технічного та технологічного рівня виробництва, якості продукції, підвищенню його матеріало- та енергоємності.

Крім того, протягом цього часу цих багато дослідно-експериментальних наукових установ перепрофілювалося на випуск прибуткової продукції, оскільки такий шлях виявився єдино можливим в умовах недофінансування з боку держави, низького попиту внаслідок неплатоспроможності потенційних замовників, неможливості оновлення технічної бази для проведення досліджень високого рівня і відсутності матеріальних стимулів для працівників підприємства.

Таким чином, в дев'яностих роках сформувалася тенденція до скорочення науково-технічного і інтелектуального потенціалу держави, підтвердженням чому є наступні дані:

Рисунок 8.2. Динаміка видатків держбюджету на науку, % до ВВП

- за роки реформ в 2 рази скоротилася частка ВВП, яка витрачається на розвиток науки (рис.8.2.);

- починаючи з 1990 року поступово зменшувалася кількість фахівців, які виконували науково-технічні роботи: з 313,1 тис. чоловік до 107,4 у 2002 році. Так, в фундаментальній науці кількість працівників скоротилася майже в 2 рази, в прикладних науково-дослідних, дослідницько-конструкторських установах і вузівській науці - в 4,5 рази;

- кількість упроваджених нових технологічних процесів зменшилась з 7303 одиниць у 1991 р. до 1142 одиниць у 2002 р., з них маловідходних, ресурсозберігаючих – з 1825 до 430 одиниць;

питома вага підприємств, що впроваджували інновації, у загальній кількості промислових підприємств скоротилася з 26% у 1994 р. до 14,6 у 2002 р.

Таким чином, наведені вище статистичні показники підтверджують, що науково-технічна сфера була виведена з числа стратегічних пріоритетів розвитку вітчизняної економіки. Це стало серйозним прорахунком, який привів до катастрофічного відставання технічного і технологічного рівня вітчизняних підприємств від підприємств високорозвинений країн.

К кінцю десятиріччя незалежності України стало зрозумілим, що одним з важелів виведення економіки України на шлях стійкого економічного розвитку може і повинна стати державна політика, спрямована на активізацію наукової-діяльності, оскільки наука та економіка нерозривно пов’язані між собою.

Одним з головних факторів, що визначають її ефективність, є фінансове забезпечення. Реальним підтвердженням факту визнання важливості збільшення видатків на науку є дані Міністерства фінансів України щодо виконання видаткової частини Державного бюджету (табл. 8.4.).

 

Таблиця 8.4 - Виконання видаткової частини Державного бюджету України за 1992 – 2002 рр. щодо фінансування науки

Видатки на науку
(млрд. крб.)	(млрд. грн.)
План	34,5	650,0	7016,6	34720,1	722,4	737,0	541,1	511,2	638,5
Фактично	39,8	510,6	5979,0	23786,2	491,3	582,9	313,7	288,3	703,4
% виконання	115,4	78,6	85,2	68,5	68,0	79,1	58,0	56,4	110,2

Згідно з чинним законодавством України напрямки та обсяги фінансування державних і міждержавних науково-технічних програм науково-технічних програм та досліджень поза їх межами за рахунок централізованих джерел встановлює Верховна Рада, як найвищий орган законодавчої влади.

В свою чергу, державні кошти, затверджені для фінансування основних напрямків наукової діяльності, розподіляє Кабінет Міністрів, як вищий орган виконавчої влади.

Функції подальшого планування, фінансування та координації наукових досліджень покладені на відповідні міністерства та комітети.

В сучасних умовах економічного розвитку отримувачами коштів можуть бути:

1. Науково-дослідні установи, що займаються розробкою теоретичних і прикладних проблем загальнодержавного та галузевого характеру. До них належать:

наукові установи, що знаходяться на бюджетному фінансуванні:

наукові установи, які виконують державні фундаментальні дослідження: Інститут економіки промисловості, Національний інститут економічних програм, Інститут економіки, Інститут економічного прогнозування ті інші заклади, центром яких є Національна Академія наук;

відомчі заклади, що функціонують при Президентові України, Верховній Раді, міністерствах і відомствах та здійснюють наукові дослідження, що відповідають конкретним напрямам діяльності. До них належать: Національний інститут стратегічних досліджень, Академія управління при Президенті України, Українська академія банківської справи при Національному Банку України і т.д.;

госпрозрахункові науково-дослідні установи, які покривають свої витрати переважно за рахунок власних доходів.

2. Заклади, підпорядковані Міністерству освіти і науки, які окрім навчання студентів займаються науковими розробками на замовлення підприємств, організацій, установ або за державним замовленням.

3. Підприємства, організації, установи, що виробляють науково-технічну продукцію або використовують досягнення науково-технічного прогресу.

4. Фізичні особи, які займаються науковою діяльністю.

Для кожної з цих груп існують відповідні напрямки фінансування, визначені законодавством. Взагалі, видатки бюджету на науку можна згрупувати наступним чином:

фінансування державних науково-технiчних програм та наукових частин державних, міжгалузевих та галузевих програм.

Згідно з Законом України “Про Державний бюджет України на 2003 рік” найбільші обсяги фінансування затверджені для програм у сфері розвитку галузей економіки (23,29% від загальної суми видатків), науки і техніки (14,88%), державних цільових програм у сфері промисловості (8,57%), стандартизації, сертифікації і еталонної бази (7,49%). Взагалі, у цьому напрямку спрямовується найбільш значний обсяг видатків на науку. На 2003 рік він запланований у розмірі 60110,2 тис. грн. (табл. 8.5).

 

Таблиця 8.5 - Видатки на фінансування державних науково-технічних програм та наукової частини державних цільових програм

Найменування згiдно з програмною класифiкацiєю видаткiв державного бюджету	Загальна сума видатків	Питома вага в загальній сумі видатків на фінансування програм
Державнi науково-технiчнi програми та науковi частини державних цiльових програм у сферi паливно-енергетичного комплексу	733,00	1,22
Державнi науково-технiчнi програми та науковi частини державних цiльових програм у сферi вугiльної промисловостi	1615,00	2,69
Державнi науково-технiчнi програми та науковi частини державних цiльових програм загальноекономiчного спрямування	1071,40	1,78
Державнi науково-технiчнi програми та науковi частини державних цiльових програм у сферi енергозбереження	3950,00	6,57
Державнi науково-технiчнi програми та науковi частини державних цiльових програм з прiоритетних напрямiв розвитку науки i технiки	8945,60	14,88
Державнi науково-технiчнi програми та науковi частини державних цiльових програм у сферi педагогiки та психологiї	758,70	1,26
Державнi науково-технiчнi програми та науковi частини державних цiльових програм у сферi профiлактичної та клiнiчної медицини	5654,40	9,41
Державнi науково-технiчнi програми та науковi частини державних цiльових програм у сферi профiлактики i лiкування хвороб людини	4063,60	6,76
Державнi науково-технiчнi програми та науковi частини державних цiльових програм у сферi розробки нових видiв медичного обладнання	1600,10	2,66
Державнi науково-технiчнi програми та науковi частини державних цiльових про­грам у сферi природоохоронної дiяльностi	1083,00	1,80
Державнi науково-технiчнi програми та науковi частини державних цiльових прог­рам у сферi технiчного переоснащення системи гiдрометеорологiчних спостере­жень, прогнозування та дослiджень клiмату	678,50	1,13
Державнi науково-технiчнi програми та науковi частини державних цiльових програм у сферi промисловостi	5152,00	8,57
Державнi науково-технiчнi програми та науковi частини державних цiльових програм у сферi сiльського господарства	1703,40	2,83
Державнi науково-технiчнi програми та науковi частини державних цiльових програм у сферi реформування державної статистики	1000,00	1,66
Державнi науково-технiчнi програми та науковi частини державних цiльових програм у сферi розвитку нацiональної транспортної мережi	749,00	1,25
Державнi науково-технiчнi програми та науковi частини державних цiльових програм у сферi технологiї, матерiалiв i устаткування для виробництва бланкiв цiнних паперiв i документiв суворого облiку	1000,00	1,66
Науковi програми у сферi стандартизацiї, сертифiкацiї i еталонної бази	4500,00	7,49
Державнi науково-технiчнi програми та науковi частини державних цiльових програм у сферi космiчної галузi	500,00	0,83
Державнi науково-технiчнi програми та науковi частини державних цiльових програм у сферi розвитку галузей економiки	13999,00	23,29
Інші державнi науково-технiчнi програми та науковi частини державних цiльових програм
Загальна сума видатків на фінансування державних науково-технiчних програм та наукових частин державних цiльових програм	60110,20	100,00

 

Рисунок 8.3. Обсяги фінансування фундаментальних досліджень згідно із Законом України “Про Державний бюджет України на 2003 рiк”

фінансування фундаментальних досліджень, у тому числі в сферi державного управлiння, нацiональної безпеки, мистецтвознавства, педагогiчних наук, екологiчної безпеки в лiсовому господарствi, фундаментальних дослiджень у вищих навчальних закладах, в наукових установах і т.і. Затверджені Верховною Радою на 2003 р. обсяги фінансування фундаментальних досліджень становлять 1,09% від загальної суми видатків на науку.

фінансування прикладних досліджень і розробок, зокрема розробок у сферi розвитку господарського судочинства, засобiв масової iнформацiї, розвитку культури i мистецтва, лiсового господарства, економiки i торгiвлi, профiлактичної та клiнiчної медицини, науково-технiчної дiяльностi вищих навчальних закладiв та ін. Загальний обсяг видатків на їх фінансування дорівнює усієї видаткової частини бюджету.

Рисунок 8.4. Обсяги фінансування прикладних розробок та досліджень згідно із Законом України “Про Державний бюджет України на 2003 рiк”

В Законі України “Про Державний бюджет України на 2003 рiк” окремо визначені обсяги фінансування прикладних розробок, що здійснюються ведучими навчальним закладами, наприклад Нацiональним унiверситетом “Києво-Могилянська Академiя”, Київським нацiональним унiверситетом iменi Тараса Шевченка, Українською академiєю аграрних наук у сферi сiльськогосподарських наук, Нацiональним аграрним унiверситетом у сферi сiльськогосподарських наук, оскільки вони мають дуже значний потенціал в цій області.

фінансування науково-дослідної роботи професорсько-викладацького складу;

фінансування наукових розробок, у тому числі з проблем стандартизації, сертифікації та еталонної бази (за виключенням фундаментальних та прикладних досліджень та розробок);

видатки на державні премії, стипендії та гранти;

фінансування наукової інфраструктури, зокрема вищих навчальних закладів та наукових установ, промисловості і т.і.;

виконання зобов’язань України у сферi мiжнародного науково-технiчного спiвробiтництва;

здійснення заходів, керiвництво та управлiння у сферi iнтелектуальної власностi;

пiдготовка наукових кадрiв за держзамовленням;

наукове забезпечення робiт та iнформацiйнi системи щодо лiквiдацiї наслiдкiв Чорнобильської катастрофи;

інші видатки, серед яких фінансування науково-методичної та консультативної пiдтримки розвитку мiсцевого самоврядування, проведення науково-практичних конференцiй i семiнарiв, наукова i органiзацiйна дiяльнiсть президiй наукових установ, фiнансова пiдтримка науково-освiтянської преси, фінансування виконання зобов’язань Уряду щодо функ­цiонування науково-технологiчного центру, державних наукових бiблiотек, спеціалізована допомога, що надається науково-дослiдними установами і т.п.

У видатковій частині бюджету всі ці види видатків розміщуються згідно з підрозділами бюджетної класифікації та мають свій код програмної та функціональної класифікації.

Крім прямого фінансування усіх вищезазначених напрямків держава використовує також непрямі важелі впливу на розвиток наукової діяльності, створюючи відповідні стимули для використання власних та залучених коштів для інноваційної діяльності суб’єктів господарювання, впровадження науково-технічних розробок у виробничій процес, створює пільгові умови для фінансування науки за рахунок коштів юридичних і фізичних осіб на благодійних або договірних засадах, встановлює механізм пільгового кредитування інноваційної діяльності, використовує інші фінансово-кредитні та податкові важелі з метою створення сприятливих умов для ефективного забезпечення науково-технічної діяльності. Однак досі вплив цих важелів на розвиток науки і науково-технічного прогресу є недостатнім.

 

ТЕМА 9. ВИДАТКИ БЮДЖЕТУ НА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ТА СОЦІАЛЬНУ СФЕРУ

 

9.1. Необхідність та сутність витрат держави на соціальний захист і соціальну сферу

Формування ринкової економіки загострює проблему соціального захисту населення. Викликано це багатьма факторами: економічною нестабільністю, нестабільністю грошово-кредитної системи, зростанням кількості безробітних, падінням реальних доходів населення, майновою диференціацією та іншими факторами. Потреба в державних видатках на соціальні заходи також має тенденцію до зростання. В подібній ситуації виникає питання про межу фінансування соціальних програм, бо частка державних видатків у валовому внутрішньому продукті не може зростати безкінечно. Ця проблема особливо актуальна для України, де можливості виробництва катастрофічно скорочуються.

Більшість розвинутих країн світу визначають себе як держави соціальні, тобто такі, політику яких спрямовано на створення гідних умов життя та вільного розвитку людини.

Держава є соціальною, оскільки складається на базі суспільства (лат. socialis — суспільний), однак, це поняття сформоване саме для того, щоб підкреслити, що держава має розвинену й стабільну економіку, а тому здатна не лише декларувати, а й проводити ефективну соціальну політику. Крім того, необхідною та вирішальною ознакою віднесення держави до категорії соціальної є пріоритет прав людини.

У ринковій соціально-орієнтованій моделі економіки зростає роль соціальної функції держави. Держава несе відповідальність за надання громадянам соціального захисту і забезпечення рівного доступу до задоволення основних потреб. Соціальна функція державних та суспільних інститутів не повинна обмежуватися лише турботами про соціально вразливі верстви населення, а спрямовується на все суспільство та суспільні потреби й вимоги людини. Саме тому, що соціальна політика за сучасних підходів охоплює всі сфери суспільного життя, вона набуває першорядного значення, і економічна та інші галузі діяльності уряду та державних органів мають підпорядковуватися соціальним цілям, а не навпаки.

Соціальною державою можна визначити ту, яка орієнтована на людину, забезпечення її добробуту, безпеки та розвитку.

Головною метою соціальної політики в Україні на сучасному етапі є: призупинення спаду життєвого рівня населення та зменшення тягаря кризи для найменш захищених верств населення, створення умов для зростання реальних доходів, підтримка оптимального рівня зайнятості і використання трудового потенціалу; збільшення тривалості життя; зміцнення здоров'я нації і, таким чином, забезпечення соціальної стабільності в суспільстві.

Розвиток соціального забезпечення, види й форми соціальних гарантій у державі визначаються двома основними факторами – рівнем економічного розвитку та станом розвитку демократичних засад.

Реалізація соціальних гарантій з боку держави повинна здійснюватись за такими напрямками.

Перший полягає в тому, що держава повинна гарантувати кожному громадянинові, який здійснює трудову діяльність, рівень добробуту за допомогою мінімального рівня заробітної плати, її індексації, помірних податків і невтручання у підприємницьку діяльність.

Другий напрямок – це задоволення, так званих, пріоритетних потреб суспільства. До них належать потреби у здобутті загальної освіти, вихованні дітей і підлітків, проведенні культурно-освітньої роботи, підготовці кадрів, організації охорони здоров'я і розвитку фізичної культури членів суспільства.

Третій напрямок має на меті зближення рівнів життя різних груп населення, недостатня забезпеченість яких пов’язана переважно з причинами, що не залежать від їх трудових зусиль. Такими причинами можуть бути: підвищене навантаження утриманців на працездатних, стан здоров'я, вік, втрата роботи, кризові явища в економіці.

Таким чином, гарантії держави полягають в тому, що вона, по-перше, створює умови для самозабезпечення життєво необхідними благами для задоволення власних потреб; по-друге, вилучаючи у громадян частину створеного ними доходу, повертає їм блага й послуги у формі освіти, дошкільного виховання, охорони здоров'я, культурного обслуговування, соціального страхування та забезпечення; по-третє, за рахунок вилучення у деяких громадян частини їхнього доходу надає певну кількість благ і послуг тим громадянам, які за станом фізичного здоров'я неспроможні самі забезпечити себе всім необхідним.

Завдання соціальної політики полягають у створенні умов для реалізації конституційних прав і свобод людини, які забезпечують її існування та розвиток як соціальної істоти. Для України, зокрема, ці права та свободи визначаються у другій групі прав Конституції України. Оскільки всі громадяни проголошуються Конституцією України рівними у своїх правах (ст. 21), зрозуміло, що соціальна політика стосується усіх без винятку членів суспільства.

Отже, об'єктом соціальної політики виступає кожна людина або, іншими словами, все населення країни.

Суб'єктами соціальної політики є — державні та суспільні інституції та людина, оскільки вона також і сама має нести відповідальність за свою долю, долю та добробут своїх близьких. Таким чином, до суб'єктів соціальної політики можна віднести:

державні органи, відомства та установи;

громадські, релігійні, благодійні та інші недержавні об'єднання;

комерційні, фінансові та інші бізнесові структури;

громадян, які беруть участь на професійних і добровільних засадах у здійсненні громадянських та суспільних ініціатив.

Сукупність конституційних природних прав людини, які забезпечують її існування та розвиток як соціальної істоти і визначає простір компетенції соціальної політики.

До них відносяться такі, як:

право на життя;

право на підприємницьку діяльність;

право на працю;

право на відпочинок для тих, хто працює;

право на соціальний захист;

право на житло;

право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї;

право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;

право на безпечне для життя і здоров'я довкілля;

право на освіту та навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови.

(статті 27, 42-53 Конституції України).

Таким чином, соціальна політика — це діяльність державних та громадських інститутів, суспільних груп та окремих осіб (суб'єктів соціальної політики), спрямована на реалізацію природних прав людини, що забезпечують її життєдіяльність та розвиток як соціальної істоти при беззастережному дотриманні її громадянських прав та свобод.

Визначимо сутність і зміст видатків держави на соціальний захист і соціальну сферу.

Соціальний захист - це комплекс законодавчо закріплених соціальних норм, що гарантує дер­жава окремим верствам населення, а також за пев­них економічних умов всім членам суспільства (під час зростання інфляції, спаду виробництва, економічної кризи, безробіття та інше).

Форми і методи соціального захисту населення повинні забезпечити задоволення життєво необ­хідних потреб кожного громадянина на рівні не нижче прожиткового мінімуму.

Прожитковий мінімум визначається як вартісна оцінка мі­німуму життєвих засобів, необхідних для підтрим­ки життєдіяльності та відновлення робочої сили працівника. Прожитковий мінімум є законодавчо визначеним базовим державним соціальним стан­дартом, на основі якого встановлюються соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, соціально-культурного об­слуговування, охорони здоров'я, освіти тощо.

Классифікація соціальних нормативів наведена на рис. 9.1. Державні соціальні стандарти і нормативи фор­муються, встановлюються і затверджуються у по­рядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Соціально-економічні гарантії - це метод за­безпечення з боку держави задоволення різно­манітних потреб громадян на рівні соціально ви­знаних норм та нормативів.

Нормативи споживання — розміри споживан­ня в натуральному виразі продуктів харчування, непродовольчих товарів поточного споживання та деяких послуг за певний проміжок часу (за день, місяць, рік).

Нормативи забезпечення — визначена кіль­кість предметів довгострокового використання, яка є в особистому споживанні населення, а та­кож забезпечення певної території мережею за­кладів освіти, охорони здоров'я, побутового, транспортного обслуговування тощо.

Нормативи доходу — розмір особистого доходу громадян або сім'ї, який гарантує їм задоволення потреб на рівні нормативів споживання і забез­печення.

Нормативи раціонального споживання — рі­вень споживання товарів та послуг поточного та довгострокового користування, що гарантує оп­тимальне задоволення потреб. Прийнятий рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг визначений за нормами соціальних або фізіологіч­них потреб.

Статистичні нормативи — нормативи, що ви­значаються на основі показників фактичного споживання або забезпеченості для всього насе­лення або окремих соціальних груп.

Державні нормативи у сфері житлово-комунального господарства включають:

граничну норму оплати послуг з утримання житла, житлово-комунальних послуг залежно від одержуваного доходу;

показники якості надання комунальних по­слуг.

До державних соціальних нормативів у сфері транспортного обслуговування та зв'язку нале­жать:

норми забезпечення транспортом загального користування;

показники якості транспортного обслугову­вання;

норми забезпеченості населення послугами зв'язку.

 

 

Рисунок 9. 1. Класифікація соціальних нормативів

Державні соціальні нормативи у сфері охорони здоров'я включають:

перелік та обсяг гарантованої медичної до­помоги громадянам;

показники якості надання медичної допомоги;

нормативи пільгового забезпечення окремих категорій населення лікарськими засобами та іншими спеціальними засобами;

нормативи забезпечення харчуванням у дер­жавних і комунальних закладах охорони здоро­в'я тощо.

До державних соціальних нормативів у сфері освіти належать:

перелік та обсяг послуг, що надаються дер­жавними та комунальними закладами дошкіль­ної, загально-середньої, професійно-технічної та вищої освіти;

нормативи граничної наповнюваності класів, груп;

нормативи співвідношення учнів, студентів і педагогічних працівників;

нормативи матеріального забезпечення на­вчальних закладів тощо.

Обсяг і рівень забезпеченості соціально-еко­номічними гарантіями є мірилом цивілізованості країни.

Держава повинна здійснювати соціальні га­рантії у наступних напрямах:

Держава повинна гарантувати кожному зай­нятому у процесі виробництва - нормальний рівень добробуту через міні­мальний рівень заробітної плати та її індек­сацію, помірні податки, невтручання у підприємницьку діяльність;

Держава повинна гарантувати задоволення пріоритетних потреб громадян та суспільства, які вона не може повністю довірити кожному громадянину самостійно - здобуття загальної освіти, виховання дітей і підлітків, підготовка кадрів, організація охорони здоров'я і розвитку фі­зичної культури тощо;

Держава повинна сприяти підвищенню до­ходів окремих верств населення, які не можуть забезпечити життєвий рівень для себе і своєї сім'ї на рівні мінімальних соціальних стандартів незалежно від їх участі в процесі виробництва у таких формах – пенсії, різні види допомоги, стипендії, грошові виплати та їхня індексація, пільги в оподаткуванні.

Джерелами фінансування соціальних гарантій виступають кошти державного та місцевих бюджетів, страхових фондів:

Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

Фонду загальнообов'язкового державного стра­хування на випадок безробіття;

Фонду страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

Фонду медичного страхування (за рахунок страхових внесків підприємств і громадян, а та­кож благодійних внесків громадян і підприємств, кредитів банків та інших джерел, не заборонених законодавством України);

Державного Пенсійного фонду..

Держава законодавчо гарантує задоволення пріоритетних потреб за рахунок бюджету в міні­мально достатніх розмірах у формі безоплатних послуг.

Органи місцевого самоврядування при розроб­ці та реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть передбачати додаткові соціаль­ні гарантії за рахунок місцевих бюджетів.

Індексації грошових доходів населення підлягають такі грошові доходи населення: державні пенсії; різні види соціальної допомоги (сім'ям з дітьми, по безробіттю і т. ін.); стипендії; оплата праці.

Індексація грошових доходів проводиться у ра­зі, коли індекс споживчих цін перевищив зазда­легідь визначену величину, що є межею індекса­ції, яку прийняла Верховна Рада України.

Індексації не підлягають грошові доходи від власності: доходи від цінних паперів (крім державних); доходи від здавання в оренду нерухомого майна; доходи від ведення фермерського та підсоб­ного господарства; доходи від підприємницької діяльності.

Індексації підлягають грошові доходи у розмірі трикратної величини вартості межі малозабезпеченості. Дохід у розмірі величини вартості межі малозабезпеченості індексується повністю.

Якщо дохід перевищує величину вартості ме­жі малозабезпеченості, то його частина у обсязі подвійної її величини індексується у розмірі 80 %. Наступна частина доходу у розмірі потрій­ної величини межі малозабезпеченості індексу­ється у обсязі 70 %.

Частина грошового доходу, що перевищує три­кратну величину межі малозабезпеченості, індек­сації не підлягає.

Для індексації грошових доходів населення використовується індекс, що характеризує під­вищення цін і тарифів на товари та послуги, які входять до складу мінімального споживчого бюд­жету.

Джерела фінансування індексації грошових доходів населення залежать від їх виду. Підприємства, об'єднання і організації, що перебувають на господарському розрахунку, під­вищують розміри оплати праці у зв'язку з індек­сацією за рахунок і в межах госпрозрахункового доходу.

Організації і установи, що фінансуються за рахунок бюджетів різного рівня, підвищують розміри оплати праці за рахунок коштів відповід­них бюджетів.

Громадські об'єднання підвищують розміри оплати праці за рахунок власних коштів.

Пенсії, соціальні допомоги, допомога по безробіттю індексуються за рахунок коштів Пен­сійного фонду, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та Фонду за­гальнообов'язкового державного страхування на випадок безробіття.

Стипендії індексуються за рахунок відповід­них бюджетів.

Законом про індексацію встановлюється, що при рівні інфляції в 6 % перелічені вище доходи мають індексуватися.

У зв'язку із зростанням витрат на виробницт­во окремих товарів та послуг з метою підтриман­ня їх виробництва та споживання на належному рівні держава згідно з політикою цін може здійс­нювати цінове регулювання у формі дотацій, наприклад, за такими напрямками:

дотації на окремі види товарів та послуг, коли собівартість продукції вища за фіксований рівень цін (газ, тверде паливо, медикаменти, бу­дівельні матеріали для індивідуального житлово­го будівництва та молодіжних комплексів);

дотації житлово-комунальному господарству (на воду, паливопостачання тощо);

дотації міському транспорту (метрополітену, автомобільному) та інші.

Розмір дотації розраховується на одиницю продукції, або як різниця між ціною і собівартіс­тю продукції та послуг.

Джерелами фінансування цінових дотацій ви­ступають Державний і місцевий бюджети.

Найважливішою сферою фінансування видатків бюджету є соціальний сектор. Соціальний сектор як збірне поняття включає в себе політику та програми в таких сферах, як зайнятість і безробіття, підтримання достатнього життєвого рівня населення, охорона здоров'я, освіта й навчання. Соціальні видатки посідають чинне місце в структурі видатків держави. Їх слід розглядати як частину економіки, фінансів, як систему орієнтовану на конкретного споживача. На стан соціальної сфери впливають загальна ситуація в країні, рівень податкових надходжень, зміни в доходах населення, зміни в їх структурі й рівні бідності, традиції.

Метою діяльності галузей соціальної сфери є створення духовних цінностей, соціально-куль­турних і побутових послуг. Витрати держави на соціальну сферу є основою діяльності закладів освіти, науки, культури, фізичної культури, охорони здоров'я та інших.

Джерелами фінансування соціальної сфери є: державний бюджет; місцеві бюджети; власні доходи установ і організацій соціаль­ної сфери (самофінансування).

Виділення коштів з бюджету на утримання соціальної сфери здійснюється шляхом кошторис­но-бюджетного фінансування.

На адресу соціальної політики держави висловлюється чимало критичних зауважень, дуже часто вона стає предметом гострих дискусій, у яких беруть участь представники різних політичних партій, профспілок, уряду. Це пов’язано, з одного боку, зі значним падінням рівня реальних доходів десятків мільйонів людей у зв'язку з глибокою і тривалою кризою в економіці, а з іншого боку — з необхідністю внесення істотних змін у соціальну політику держави в зв'язку з трансформацією української економіки.

Деякі економісти вважають, що система соціальної підтримки об'єктивно скорочує обсяг сукупних заощаджень суспільства. Адже, якби не існувало цієї системи, то кожному члену суспільства довелося б самостійно турбуватися про свою старість чи страхуватися на випадок втрати роботи, роблячи відповідні заощадження. Отже, значна частина цих заощаджень змогла б мобілізовуватися фінансово-кредитними інститутами, підприємствами для реалізації інвестиційних програм. У цьому випадку відбувалося би збільшення виробничих можливостей суспільства.

Таким чином, приведені аргументи вказують на те, що програми соціальної підтримки в цілому мають деякий дестимулюючий ефект, вони якоюсь мірою знижують стимули до праці. Однак, це не ставить під сумнів необхідність цих програм. Але, разом з тим, суспільство повинне знати, які витрати воно несе, реалізуючі програми, спрямовані на соціальну підтримку визначених категорій населення, і прагнути до того, щоб вирішувати проблеми соціального забезпечення з найменшим збитком для економічної ефективності. Соціальні програми повинні допомагати людям вирішувати деякі їхні економічні проблеми, але не стимулювати зниження вольових зусиль багатьох людей, спрямовані на самостійне ефективне рішення своїх економічних проблем.

 

9.2. Визначення обсягу видатків держави на соціальну сферу і соціальний захист та їх розмежування між ланками бюджетної системи

Обсяг видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення визначається виходячи з обсягів ресурсів бюджету на цю мету та контингентів одержувачів соціальних послуг.

Наприклад, розрахунок загального обсягу видатків на відшкодування витрат на надання населенню житлових субсидій провадиться окремо по субсидіях на житлово-комунальні послуги, на скраплений газ і на тверде паливо, виходячи із кількості одержувачів та середнього розміру субсидій кожного виду.

При цьому враховується кількість одержувачів та середній розмір субсидій, які подаються областями Мінфіну в розрізі районів та міст обласного значення згідно звіту за попередній рік. Отриманий обсяг коригується на коефіцієнт, який є добутком очікуваних індексів споживчих цін у плановому періоді. Наприклад, у 2002 році цей коефіцієнт складав 1,275, як добуток індексів споживчих цін у 2001-2002 рр.(1.143*1,113). Скоригований обсяг помножується на коефіцієнт бюджетного забезпечення. Наприклад, по проекту на 2002 рік він складав 0,9489.

При розрахунках обсягу видатків на допомогу сім’ям з дітьми враховано, що рівень забезпечення прожиткового мінімуму у 2002 році складав 80 гривень.

Розрахунок контингенту одержувачів допомоги сім’ям з дітьми базувався на звітних даних за 2000 рік про кількість непрацюючих жінок, що отриму