До червня 1941 р., нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз, Друга світова війна втягла в свою орбіту 30 країн із населенням

1млрд чоловік. Гітлерівська Німеччина окупувала Австрію, Чехословаччину, Данію, Нідерланди, Норвегію, Бельгію, Люксембург, Югославію, Грецію, Польщу, значну частину Франції, встановивши там так званий «новий порядок».

Після нападу фашистської Німеччини на СРСР уже 12 липня 1941 р. було підписано англо-радянську угоду про спільні дії проти Німеччини. У серпні 1941 р. лідери США та Великобританії підписали Атлантичну хартію, до якої згодом приєднався СРСР. 1 жовтня 1941 р. було підписано тристоронню угоду, за якою США і Великобританія зобов’язувалися надавати СРСР матеріальну допомогу. Так поступово стала формуватись антифашистська, антигітлерівська коаліція, основу якої становило співробітництво трьох великих держав: Радянського Союзу, Великобританії та США. Особливе значення в процесі створення антигітлерівської коаліції мали події 1січня 1942 р. Цього дня у Вашингтоні представ­ники 26 держав, у тому числі США, СРСР, Англії, Китаю, Індії, Австралії, багатьох європейських країн підписали Декларацію Об’єднаних Націй про спільну боротьбу з країнами фашистського блоку. Необхідно підкреслити, що процес створення антигітлерів­ської коаліції був непростим і завершився у травні-липні 1942 року підписанням ряду угод про війну проти країн фашистського блоку та про співробітництво і взаємну допомогу після війни.

2. Нацисти прагнули створити на завойованих територіях «життєвий простір для німецької нації». Місцеве населення мало бути перетворене по суті на рабів, інтелігенція знищувалась. На окуповані території планувалося переселити близько 10 млн німців. Серед місцевого населення передбачалося залишити близько 14 млн осіб, решта підлягала знищенню. Одна з перших колоній німецьких переселенців була створена в районі Вінниці.

Головними засобами, якими фашисти користувалися під час утвердження свого панування, було нацьковування одних націй на інші та фізичне винищення. Такі народи, як цигани та євреї, підлягали повному знищенню. З окупованих територій до Німеччини вивозилося продовольство і сировина, інші матеріальні цінності. Населення окупованих територій спочатку взагалі не отримувало платні за свою працю, згодом влада стала наділяти їх мізерними пайками. У жахливих умовах перебували 5,5 млн радянських військовополонених, 3,5 млн з них загинуло. За період 1941—1944 рр. з ворожого полону втекло 450 тис. радянських солдатів і офіцерів, хоча значна їх частина була схоплена, а ті, кому пощастило втекти, стали до лав руху Опору в різних країнах Європи.

Близько 4,9 млн мешканців окупованих областей СРСР опинилися на чужині в тяжких умовах життя (остарбайтери), з яких 1,4 млн загинуло в неволі. Усього жертвами окупації стали 10 млн осіб (з них ̶ 3 млн 180 тис. осіб в Україні, 1 млн 360 тис. осіб у Білорусії). Економіка окупованих країн стала придатком воєнної машини Німеччини. Важливим елементом у насадженні «нового порядку» були концентраційні табори, до яких відправляли всіх невдоволених і тих, кого нацисти вважали небезпечними для свого режиму. На території Європи налічувалося близько 30 концтаборів. Найбільші з них — Дахау, Бухенвальд, Майданек, Освенцим. Це були справжні фабрики смерті, де загинули мільйони людей.

Окупаційна політика Японії була дещо іншою, але суть залишалася такою. Агресивні устремління прикривалися гаслами «Звільнемо Азію від білих колонізаторів», «Створення процвітаючої Азії». Але перші місяці окупації Азії Японією довели, що лише змінилися колонізатори, бо Японія безсоромно грабувала загарбані території.

Після запровадження «нових» порядків поневолені народи стали на боротьбу проти ворога. Слідом занаступаючою німецькою армією рухалися спеціально створені чотири айнзацгрупи (дві з них, «С» і «D», діяли в Україні), які мали знищувати «ворожі елементи», особливо євреїв. Уже перші місяці війни позначилися масовими знищеннями євреїв у Литві, Білорусії, Україні. Символом цього процесу стала трагедія у Бабиному Яру (29—30 вересня 1941 р.). Але методи масових вбивств, які використовували айнзацгрупи, нацистами були визнані неефективними для «остаточного вирішення єврейського питання». На території СРСР протягом 1941—1942 рр. було ліквідовано майже всі гетто, а їх населення відправлено до таборів смерті або знищено на місці.

Така політика нацистів не могла не викликати опір з боку єврейського населення. Він був як пасивним (духовний опір, утеча тощо), так і збройним. Перше збройне повстання сталося у Вільнюському гетто. Згодом повстання відбулося у гетто Мінська, Каунаса, Тудіно, Мізачіва, Кременця, Луцька, Бродів, Львова тощо. Найбільше повстання відбулося у Варшавському гетто (квітень—червень 1943 р.). Лише через три місяці нерівної боротьби воно було придушене, у результаті чого загинуло і було відправлено до таборів смерті 76 тис. осіб. Близько 25 тис. євреїв брали участь у партизанському русі на території СРСР, 5 тис. — Франції, 3 тис. — Югославії, 2 тис. — Греції та ін.

Окупаційна політика Німеччина призвела до розгортання руху Опору. Він виник на території всіх країн, проте размах його був різний. На чолі руху Опору стали соціалістичні, комуністичні, націоналістичні й радикальні партії.

У результаті перемог на фронтах військ антигітлерівської коаліції значно посилюється рух Опору у європейських країнах. Там створюються партизанські загони, підпільні організації. Рух Опору об’єднував усіх, хто був не байдужий до своєї батьківщини. Проте існували такі, хто йшли на співробітництво з окупантами, ̶ колабораціоністи.

У Франції з фашистською окупацією та урядом маршала Петена боролися партизанські загони й підпільні групи, очолювані соціалістами та комуністами. Створена Ш. де Голем організація «Вільна Франція» в 1942 ̶ 1943 рр. встановила контроль над африканськими колоніями Франції. У травні 1943 р. створена Національна Рада Опору, яка об’єднала всі сили, що боролись з окупантами. У червні 1943 р. утворений Французький комітет національного визволення оголосив себе урядом на чолі з Ш. де Голем.

Значного розмаху набув народно-визвольний рух у Югославії, 1941 р. тут велись активні партизанські дії проти фашистів. Партизанський рух у Югославії був представлений загонами емігрантського уряду — четники (командувач Д. Михайлович) і Народно-визвольною армією Югославії (НВАЮ) під керівництвом комуністів на чолі з Й. Броз Тіто. 1943 р. було створено уряд нової Югославії — Національний комітет визволення Югославії на чолі з Й. Броз Тіто на засіданні Антифашистського віче народного визволення Югославії, який був визнаний країнами-союзниками антигітлерівської коаліції. Партизанські армії формувалися також в Албанії, Греції та Болгарії.

У Польщі емігрантський уряд та його представництво (делегура) керували боротьбою загонів Армії Крайової. Комуністи на противагу їм створили Гвардію Людову.

Посилювалися антифашистські настрої і в Німеччині. Група офіцерів і державних урядовців здійснила спробу державного заколоту з метою знищення фашистського режиму та припинення війн. 20 липня 1944 р. полковник Штауффенберг залишив портфель з бомбою уповільненої дії у приміщенні, де знаходився А. Гітлер, бомба вибухнула, однак фюрер залишився живий. Виступ було жорстоко придушено.

У 1944 р. в ряді європейських країн відбулись антифашистські повстання. Поразкою завершилось повстання, розпочате 1 серпня Армією Крайовою (командуючий генерал Т. Бур-Комаровський). 29 серпня почалось Словацьке національне повстання за участю партизанів та словацької армії. Ціною великих зусиль гітлерівцям вдалося його придушити.

У СРСР боротьба народних месників досягла особливо великого розмаху.Її очолив Центральний штаб партизанського руху. Основною базою партизанів була Білорусія. Тут знаходилися найбільші з'єднання і великі партизанські райони. В Україні антифашистський рух Опору став складовою частиною загальної боротьби з окупантами.

В Україні він був представлений трьома політичними течіями:

- керованим з Москви партизанським і підпільним рухом;

- військовими формуваннями бульбівців, бандерівців і мельниківців, об'єднаними з часом в ОУН-УПА;

- двома польськими арміями: прорадянською Армією Людовою і підпорядкованою лондонському еміграційному уряду Армією Крайовою, що вели боротьбу з гітлерівцями, у тому числі на українських теренах.

У перший рік війни на окупованій території України було залишено 3 500 партизанських загонів і диверсійних груп, а на червень 1942 р. штаб партизанського руху знав про наявність тільки 22 діючих загонів, решта розпалася або загинула. Улітку 1942 р. тільки 30 % партизанських загонів мали зв'язок з «Великою землею».

Пасивність опору окупантам у перші місяці війни пояснюється ще й невдоволенням певної частини населення сталінським режимом, репресіями, голодомором, насильницькою колективізацією. Не дивно, що саме сільські райони, які мали стати центрами партизанського руху, найменш активно підтримували його. Деяка частина селян навіть співробітничала з окупантами. На повну потужність працювали гітлерівська пропаганда і каральна система. Тільки за перший рік війни з червня 1941 р. по липень 1942 р. каральні частини та війська СС за підтримку партизан знищили 90 тисяч мирних жителів України. Гітлерівською окупаційною владою був введений інститут заручників. За інструкцією серед арештованих і засуджених до страти мало бути «процентів 50 євреїв, решта 50 процентів – росіяни, поляки й українці у рівних співвідношеннях». Загалом на боротьбу з рухом Опору Німеччині та її союзникам доводилося відволікати більше ніж 10 % своїх сил.

3. 1943 рік увійшов в історію як рік корінного перелому в ході Великої Вітчизняної і всієї Другої світової війни. Перемога радянських військ на Волзі стала початком цього перелому. Контрнаступ Червоної Армії під Сталінградом розпочався 19 листопада 1942 року. Протягом чотирьох днів було оточено 22 ворожі дивізії, які нараховували 330 тис. солдатів і офіцерів. 2 лютого 1943 р. Червона Армія завершила розгром німецько-фашистського угруповання, захопивши в полон 91 тис. гітлерівців, у тому числі 2500 офіцерів, 24 генерали на чолі з фельдмаршалом Паулюсом. Стратегічна ініціатива була вирвана з рук ворога і перейшла до радянських військ.

Розгром гітлерівців на Курській дузі та Дніпрі 1943 р. завер­шив корінний перелом в ході війни й став початком осіннього наступу Червоної Армії.Перемога радянських військ на Волзі, подальші події, що розгорнулися на радянсько-німецькому фронті, вплинули на весь хід Другої світової війни. 1943 р. корінний перелом відбувся не тільки на фронтах Великої Вітчизняної війни, а й в роботі радянського тилу та розмахом партизанського руху в тилу ворога.

Значення Тегеранської конференції СРСР, США і Англії (28 листопада — 1 грудня 1943 р) полягало в тому, що вперше за час війни була погоджена стратегія трьох великих держав, визначені масштаби та терміни операцій. Рішення конференції зміцнили антигітлерівську коаліцію. Головним досягненням її стала спіль­на домовленість про відкриття західними союзниками другого фронту в Європі в травні 1944 р.

У 1944 р. Радянський Союз вступив у завершальний етап Великої Вітчизняної війни, було повністю вигнано фашистських окупантів з радянської землі і бойові дії були перенесені в інші країни. Були виведені з війни всі союзники Німеччини: Румунія, Болгарія, Фінляндія, Угорщина. Червона Армія почала визволення Польщі, Чехословаччини, Югославії, Норвегії та інших країн.

Кримська (Ялтинська) конференція голів трьох держав антигітлерівської коаліції — Сталіна, Рузвельта і Черчилля, що тривала з 4 до 11 лютого 1945 р., стала не тільки продовженням Тегеранської,а і фактично визначальною для переможного завершення війни та післявоєнного устрою світу.

З 17 липня по 2 серпня 1945 р. зібралася Потстдамська конференція — остання конференція трьох союзних держав у період Другої світової війни. Перемога над фашистською Німеччиною, мілітаристською Японією та їхніми союзниками була досягнута спільними зусиллями держав антигітлерівської коаліції, учасників антифашистського підпілля, руху Опору.

4. Після закінчення ІІ Світової війни був потрібний такий сценарій співробітництва, який би:

а) забезпечував більшу самооплатність економічного відродження Європи;

б) співставлявся із розпочатим наприкінці 40-х рр. черговим відновленням технологічної бази американської економіки;

в) підвищував віддачу від американської допомоги.

Конструктивна реалізація цього сценарію й втілилася в «плані Маршалла». План допомоги Європі розглядався як свого роду переливання крові, яке підтримало б слабкі європейські економіки й дало б їм силу працювати над власним відродженням.

Відповідно до «плану Маршалла» його європейські учасники повинні були:

1) вжити заходів з полегшення обміну товарами, послугами між собою, сприяти внутрішньоєвропейській торгівлі;

2) через міждержавну кооперацію забезпечити активізацію найбільш ефективних виробничих потужностей для досягнення найшвидшого зростання випуску продукції;

3) почати фінансові й інші заходи щодо зміцнення своїх валют, відновлення довіри до них;

4) надати європейській кооперації організаційне забезпечення. Формою такого забезпечення стала Організація європейського економічного співробітництва ОЄЕС, що об'єднала 16 держав.

Свою знамениту промову Маршалл виголосив 5 червня 1947 року, а вже 12 червня у Парижі зібралися представники 16 країн Західної Європи. Вони обговорили розміри конкретної допомоги, необхідної для кожної з них. У відповідь на готовність прийняти її від США був створений Урядовий комітет з вивчення стану економіки країни і її можливостей прийняти таку допомогу. Було визнано необхідним встановити пріоритети й обмеження на кількість експортованих із США дефіцитних ресурсів. Важливим аспектом реалізації «плану Маршалла» стало питання про джерела фінансування окремих елементів програми. Його розв’язання погоджувалося з характером і видом поставок.

Поставки першого виду охоплювали предмети найважливішої життєвої необхідност і — ті, що були потрібні для запобігання голоду. Щовесни виділялися асигнування на продукти харчування, паливо, одяг. Щороку у міру зростання власних ресурсів європейських країн ці асигнування скорочувалися. Оскільки допомога такого роду не самооплачується, а більшість країн Західної Європи була не в змозі оплатити в доларах відповідні поставки, основна частина останніх ішла у вигляді дотацій, а не позик. Місцева валюта, виручена від продажу цих продуктів, мала бути використана урядом європейської країни для зменшення дефіциту державного бюджету, а отже, і темпів інфляції;для нарощування таких дефіцитних ресурсів як сталь, цемент, вугілля, шахтне устаткування, нафтопродукти, енергетичне устаткування, транспортні засоби.

Другий вид поставок — промислове устаткування. Тут у фінансуванні переважали позики Міжнародного банку. Третій вид поставок — сировина, сільськогосподарські машини, промислові товари, запасні частини та ін. Ці поставки фінансувалися під гарантії американського уряду через Експортно-імпортний банк США, що створив для цих цілей спеціальне відділення.

Про зміну ситуації в Західній Європі в ході реалізації «плану Маршалла» свідчить те, що щорічна допомога 4-5 млрд доларів дозволила за три роки збільшити випуск продукції на 20 млрд доларів. Висока результативність цього плану багато в чому пояснюється тим, що він був орієнтований на збільшення постачання західноєвропейського виробництва, на виборчий імпорт сировини й матеріалів.

Заходи щодо перебудови господарських відносин, у тому числі зовнішньоекономічних, з фінансової стабілізації поєдналися із зусиллями із збереження європейського економічного потенціалу, підвищення ефективності його використання. Тільки цей потенціал міг слугувати джерелом самозабезпечення Європи ресурсами для створення альтернативних каналів постачання європейської промисловості сировиною, для розвитку імпортозаміщуючих і експортних виробництв. Тим самим розширилися можливості для імпорту із США вже не стільки сировини, скільки нових технологій. Завдяки плану було досягнуто наступне:

- ВВП у Європі підвищився на 32.8 %, від 119 млр 1947 р. до 159 млрд 1951 р.;

- промислове виробництво зросло на 40 % порівняно з 1939р.;

- обсяг сільськогосподарської продукції — на 11 %.;

- До 1953 року обсяг європейської торгівлі підвищився на 40 %.

План Маршалла досяг своєї мети ̶ підвищив продуктивність, стимулював економічний ріст і сприяв розвитку торгівлі. Він підвищив рівень життя й зміцнив економічні, соціальні й політичні структури країн-учасниць. Він зміцнив політичну стабільність у регіоні й зробив великий внесок в обмеження поширення комунізму.

Допомога за планом Маршалла офіційно припинилася 31 грудня 1951 року. Однак план Маршалла і його принципи самодопомоги заклали основи для продовження допомоги іноземним державам, що є ключовим елементом зовнішньої політики США. План Маршалла створив нову атмосферу співробітництва, взаємодопомоги й підтримки у відносинах між Західною Європою й Сполученими Штатами. Він дозволив створити сильний і міцний союз НАТО. Завдяки цим результатам він уважається найуспішнішою ініціативою зовнішньої політики в історії США.

У результаті перемоги над фашизмом у Другій світовій війні в країнах Східної та Південно-Східної Європи склалася нова політична ситуація. Визволення цих країн супроводжувалось відновленням незалежності або зміною політичного режиму, де вона зберігалась. У всіх визволених країнах утвердилось загальне виборче право і багатопартійність, були проведені аграрні реформи, ліквідовано велике землеволодіння, націоналізована власність колабораціоністів і фашистів. Лад, який утвердився в країнах Східної Європи, отримав назву народної демократії. Народна демократія вважалась перехідним станом суспільства, яке відкидає тоталітаризм і прагне демократичного ідеалу. До влади в цих країнах прийшли антифашистські сили – комуністичні, соціал-демократичні, радикальні партії, у більшості країн об’єднані в народні фронти. Значну роль у народних фронтах відігравали комуністичні партії.

У процес утворення представницької демократії втрутився Радянський Союз. Радянська армія, що знаходилась на території Східної Європи, істотно впливала на політичну ситуацію, забезпечуючи могутню підтримку прокомуністичним силам у цих країнах. Навіть там, де комуністи спочатку не мали переваги в парламенті (Польща, Угорщина), завдяки радянському тиску вони контролювали важливі посади міністрів внутрішніх справ, державної безпеки, збройних сил.

У той час, як комуністи користувались підтримкою СРСР, а праві сили були дискредитовані в роки війни співробітництвом з фашизмом, центристські сили опинились у скрутному становищі. Західні демократії відмовились їх підтримувати і вони були розколоті й підкорені комуністами. Коли почалась "холодна війна", спираючись вже на завойовані позиції та прямий тиск з Москви, комуністи легко і без кровопролиття встановили свою владу протягом 1947-1948 рр.

Прийшовши до влади, компартії приступили до побудови соціалізму. Відбувалась прискорена націоналізація великої та середньої промисловості, здійснювались репресії проти союзників комуністів по Народному фронту. У 1947 р. на нараді комуністичних і робітничих партій радянське керівництво в особі Жданова і Маленкова зажадало від "братніх партій" здійснення повної націоналізації, ліквідації коаліційних урядів, ліберальних і соціал-демократичних партій. Новий орган, утворений на нараді, – Комінформбюро – вимагав визнати радянський зразок побудови соціалізму єдино можливим.

В Угорщині, Румунії, Югославії, Албанії було ліквідовано багатопартійність. У Чехословаччині, НДР, Польщі, Болгарії різні політичні партії стають частинами керованих комуністами коаліцій. Уся повнота влади була сконцентрована в руках виконавчого апарату, який практично злився з апаратом компартійним. З’явились місцеві "Сталіни". Тим самим з демократією було покінчено, хоча при цьому формально зберігались конституція, загальне виборче право, регулярно проводились вибори. В галузі економіки почалось проведення індустріалізації й колективізації. Ринкова економіка була замінена плановою. Відбулась кардинальна зміна соціальної структури суспільства. Зникли клас підприємців і значною мірою самостійність селян. Більша частина працездатного населення була зайнята в державному секторі.

Індустріалізація в цих країнах, як і в СРСР, набрала форми переважного розвитку важкої промисловості. Кошти на неї були отримані виключно завдяки націоналізації. Крім того, особливо на початковій стадії індустріалізації, штучно стримувалось споживання. Так держава отримала можливість акумулювати значні кошти і направляти їх на промислові інвестиції. СРСР взяв на себе постачання обладнання, сировини і енергоресурсів, підготовку спеціалістів. Індустріалізації сприяло аграрне перенаселення, безробіття і можливість використовувати жіночу працю. Прагнення у багатьох соціалістичних країнах створити багатогалузеву важку промисловість перевищувало реальні можливості. Форсування індустріалізації породжувало обмеження споживання і падіння життєвого рівня. Це послужило однією з причин невдоволення і призвело до політичної кризи 60-х років.

1949 р. для ще тіснішого прив’язування східноєвропейських країн до СРСР і прискореного проведення індустріалізації було створено Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). А 1955 р. був оформлений воєнно-політичний союз соціалістичних держав – Організація Варшавського договору (ОВД). Так було завершено формування табору соціалізму. Кардинальні зміни відбулись у зовнішній політиці країн Східної Європи. Із санітарного кордону проти СРСР вони перетворились в його сателітів. Всілякі прояви непокори СРСР викликали жорстоку реакцію. Прикладом цього є конфлікт Тіто–Сталін.

Такі кардинальні зміни означали, що в країнах Східної Європи відбулись революції, які були за своєю суттю соціалістичними, антидемократичними. Позбувшись правого тоталітаризму, країни Східної Європи опинились під контролем лівого тоталітаризму.

5. Розвиток міжнародних відносин після завершення Другої світової війни визначався як власне загостренням системного протистояння, так і протистоянням США і СРСР. Поява в американців атомної бомби надала цьому радикально нових ознак. За умов фактичного поділу Європи та світу на ''сфери впливу'' виникла ідея створення Організації Об'єднаних Націй, однак не на завершальному етапі Другої світової війни.

Створення ООН об'єктивно означало визнання необхідності співпраці між державами протилежних соціально-економічних систем з метою відвернення нової світової війни та забезпечення сприятливих умов для економічного і соціального прогресу всіх народів. Саме це мало вирішальну роль у визначенні змісту тих важливих подій, що постали перед цією всесвітньою організацією та закріплені в її Статуті. Так, у Статуті ООН наголошувалося, що для досягнення зазначених цілей ООН і держави-члени зобов язані діяти відповідно до таких принципів: суверенна рівність держав; сумлінне виконання зобов'язань; вирішення міжнародних конфліктів мирним способом; утримування у міжнародних відносинах від погроз або тиску проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави…

Найгостріша боротьба точилася навколо питання ролі ООН щодо колоніальних народів. Від розв'язання цього питання залежало дуже багато. По-перше, внесення до Статуту ООН принципу незалежності неминуче вплинуло б на національно-визвольний рух і слугувало б закликом до пригнічених народів посилити боротьбу за незалежність. По-друге, внесення (або невнесення) принципу незалежності до статуту ООН визначало на майбутнє роль ООН як дієвої чи пасивної міжнародної організації. СРСР вдалось забезпечити прийняття компромісної формули, яка була внесена до Статуту ООН і наголошувала на необхідності сприяння прогресивному розвитку населення колоніальних територій ''у напрямі до самоуправління або незалежності''.

Таблиця 2- Хто розпочав «холодну війну»?

Західна історіографія	Радянська історіографія
''першим пострілом у холодній війні'' був виступ Наркома ін. справ СРСР, В.Молотова у квітні 1945 р, де він ''звинуватив західні держави в тому, що вони були співучасниками злочинів А.Гітлера'' (Мюнхен 1938). Другим пострілом -виступ Й.Сталіна 09.02.1946, який сприйняли як відмову від співпраці із союзниками антигітлерівської коаліції та вірність ''доктрини світової революції''.	у лютому 1946 р. спеціальний радник ТруменаК. Кліффорднаписав меморандум з попередженням, щоСРСР ''готується до війни з західними державами'', що повторив у промові в Фултоні У.Черчилль у березні 1946 р.. Г.Трумен 1947 р. проголосив доктрину, згідно з якою США могли втручатися у внутрішні справи будь-якої країни під приводом її захисту.

Заклики американських політиків до атомного шантажу СРСР були реальними. Пентагон розробив плани ''Дропшот'' та інші, які передбачали завдати атомних ударів по військових об'єктах і містах Радянського Союзу. Сталінське керівництво мало достатньо підстав не довіряти Заходу. Правлячі кола західних держав, у свою чергу, дуже остерігалися того, що СРСР, спираючись на могутню армію, використає для посилення свого впливу піднесення демократичних рухів у Європі й Азії та розширить плацдарм соціалізму.

З іменем М. Хрущова пов'язаний перший етап відлиги, розрядки у відносинах Схід - Захід, зокрема радянсько-американських. Але з ним пов'язана й одна з найнебезпечніших післявоєнних криз - Карибська (1962), коли світ опинився на межі ядерної війни. З погрозами застосування ядерної зброї і США, і СРСР ще раніше виникали ситуації навколо сірійського конфлікту 1957 p., Лівану і Тайваню 1958 p., Берліна 1961 р. Такими методами досягти оздоровлення міжнародних відносин було неможливо. Це підривало численні миролюбні заяви М.Хрущова з ''високих'' трибун. Саме тому Віллі Шилінг назвав свою книгу ''Хрущовська шарманка. Гра на нервах людства''. Чимало зусиль затратив і сам М.Хрущов, і радянські дипломати, і засоби масової інформації, переконуючи американців і всю світову громадськість, що кинута радянським лідером фраза ''Ми вас закопаємо'' - це лише жарт.

Президент США Ейзенхауер 1956 р. утримався від сприяння повстанню в Угорщині і пояснив: ''... можливо, це і непорядно стосовно угорців, але ми не хочемо третьої світової війни''.

Рік 1960-й увійшов в історію як рік Африки. Незалежність отримали 17 держав цього континенту. Як зазначалося на ювілейній конференції ООН 1982 p., прийняття лише одного рішення про ліквідацію колоніалізму вже виправдовує створення Організації Об'єднаних Націй.

З приходом до влади Л. Брежнєва визначився курс на розрядку. Підписано договори між ФРН, з одного боку, і СРСР, а також НДР, ПНР, ЧССР - з іншого. У вересні 1971 р. СРСР, США, Великобританія і Франція після тривалих переговорів підписали угоду щодо Західноого Берліну. ГА ООН у вересні 1971 р, схвалила радянську пропозицію про скликання всесвітньої конференції із роззброєння. Нарада з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. 33 держав та підписання ''Гельсінського пакту'' стала поштовхом для створення ОБСЄ, хоча СРСР прагнув тоді лише''закріплення післявоєнних реалій'', консервації того, що є, а все інше вважалось культурним і науковим обміном, деідеологізація відносин була на той час другорядною. Хоча 1977 р. з радянської ініціативи ГА ООН прийняла Декларацію про поглиблення, зміцнення розрядки міжнародної напруженості, проте повільний, але незаперечний відступ від неї розпочався. Причому, головні суперечки точились як навколо, так званого, «третього коршика» - гарантій прав людини (ці підписані документи залишались таємницею для радянських громадян), так і продовження протистояння за сфери впливу, нав`язування власної політичної моделі іншим країнам тощо на міжнародній арені