Альтернативи соціально-економічного та політичного розвитку країн Латинської Америки в 2-й половині ХХ - початку ХХІ століть

Якщо у 80-ті роки в Латинській Америці ще тільки позначився відхід від моделі державного капіталізму і почалося впровадження відкритої економіки, то в 90-ті цей процес прискорився. Процес втягнення латиноамериканського субконтиненту в ринкову економіку був настільки стрімким і всезагальним, що навіть соціалістична Куба після краху комунізму у Східній Європі зазнала його впливу. У 1993 р. уряд Фіделя Кастро дозволив дрібне приватне виробництво, вільне володіння валютою й селянські ринки. Однак досягти серйозних успіхів шляхом поєднання деяких механізмів вільного ринку з недоторканністю комуністичної ідеології не вдалося. Рівень життя населення не підвищився, карткова система залишилася.

Загальний спад економічної активності у світі, викликаний як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками, негативно вплинув на економіку країн Латинської Америки, зорієнтовану на зовнішній ринок. Це проявилося в економічному застої в одних і падінні виробництва в інших країнах, у зростанні заборгованості, яка 2002 р. сягнула 850 млрд дол., у кризі платоспроможності, що загострилася 2002 р. Загалом країни регіону можна згрупувати у чотири категорії:

̶ країни з високими шансами стійкого зростання;

̶ країни, в яких перспективи розвитку в цілому сприятливі, але є серйозні проблеми;

̶ країни, що стикаються з серйозними ризиками;

̶ країни, де в середньотерміновому плані дуже ймовірна політична або економічна криза.

Демократизація економіки кардинально вплинула на політичний розвиток латиноамериканського регіону. У 90-ті роки поглибився перехід від авторитаризму до демократії. Наприкінці 80-х — у 90-х роках набули чинності нові конституції у Бразилії (1988), Колумбії (1991), Парагваї (1992), Перу (1993), Аргентині (1994), Уругваї (1997), Еквадорі (1998), Венесуелі (1999), внесені суттєві поправки до Основних законів Болівії (1994), Нікарагуа (1995, 2000), Бразилії (1997) і Мексики (протягом останнього десятиріччя). Усюди збережено посади президентів, проте їхні повноваження значно урізані. Лише в Перу та Венесуелі конституційні реформи надали президентам фактично необмежену владу. Особлива увага приділена дотриманню прав людини. Нові конституції сприяли розвиткові багатопартійності й політичного плюралізму, дали можливість активніше використовувати елементи прямої демократії — плебісцити і референдуми, право на законодавчу ініціативу. Гілки влади стали більш збалансованими. Проведені реформи скрізь підтвердили або запровадили принцип прямих виборів губернаторів і мерів, забезпечили суттєву децентралізацію місцевих органів влади.

Примітним явищем у політичному житті стала зміна характеру взаємовідносин цивільної влади і армії. Відомо, що аж до початку 90-х років у країнах Центральної Америки цивільні уряди існували лише де-юре, а військові контролювали ситуацію і в будь-який час могли натиснути на гачок. Сьогодні така ситуація зберігається лише в Парагваї. Вагомою групою тиску під час прийняття політичних рішень залишається армія Чилі, збройні сили Колумбії та Перу також відіграють певну роль у політиці. На прийняття політичних рішень впливають військові Бразилії та Аргентини. Цивільному контролю підлягає лише армія Мексики.

Демократизація радянського суспільства та її значення для європейських країн. Демократичні революції 1989 ̶̶ 1990рр. у соціалістичних країнах Східної Європи, їх особливості й результати. Деформація політичної системи СРСР та політичні наслідки для України.

У період перебудови (1985–1991) М. Горбачов не сумнівався, що процес реформування чи трансформації системи відбувається, адже всі необхідні зміни було визначено теоретично, тож практичний курс забезпечений повністю. Проголошені принципи гласності, плюралізму, гуманізму формувалися «на ходу» як виклик часу. Принцип гласності переріс у принцип свободи слова й друку, лібералізація режиму – у демократизацію, «соціалізм із людським обличчям» – у соціал-демократизм, «соціалістичний ринок» ̶ у «ринок управління».

Розпад радянської тоталітарної системи прискорив розпад Радянського Союзу. Перебудова стала міцним стимулом дезінтеграції СРСР, водночас вона була й причиною цього процесу. Зрештою, у тому вигляді, у якому Радянський Союз існував до початку перебудови, він міг продовжувати функціонувати лише в тоталітарному режимі. Ідеолог перебудови О. Яковлєв зазначав: «Демократії в нас поки що немає. Є прагнення чималої частини суспільства … до демократії. Є розуміння того, що без серйозної, глибокої, демократичної перебудови нашого життя ми не виберемося з кризового становища («застою»), у якому зараз перебуваємо»

Специфіка стартових позицій процесу демократизації також пов'язана з тим, що реформи відбувалися за схемою «революції зверху»,коли головним суб'єктом перетворень є державна влада. Демократія ніби подарована владою. А те, що подароване владою вчора, може бути нею ж таки відібране завтра. Без масового долучення громадян країни до процесу демократизації суспільства, його неможливо провести в режимі автоматичного функціонування.

М. Горбачов двічі довів, що не прагне авторитаризму: вперше, коли взяв курс на демократизацію СРСР, удруге – поступившись владою, коли помітив, що суспільство прагне іншого правління, і таке може бути дієвим. У підсумку постала ситуація, як стверджує керівник апарату Президента СРСР В. Болдін, коли «демократію в Радянському Союзі використовували для конфронтації, розколу країни, протидії різних політичних сил і зведення особистих рахунків».

Під натиском гласності ідеологічну основу тоталітарного контролю було зруйновано першою. Слідом за цим відбулися розкол і в партії, і в таборі прихильників перебудови в СРСР, а також розпад самого Союзу.Реформування радянського суспільства мало виключно демократичні тенденції, процес цей привів до виникнення низки незалежних держав. У перебудові було закладено всі ті зміни, що почали відбуватися на території пострадянських республік після 1991 року.

На середину 80-х років соціалізм у Східній Європі себе повністю вичерпав і рано чи пізно був приречений на загибель. Перелом настав 1989 р. Швидкоплинні революційні процеси охопили майже всі соціалістичні країни Східної Європи: НДР (жовтень — листопад), Болгарію і Чехословаччину (листопад), Румунію (грудень). Ще раніше, влітку 1989 p., розпочалася руйнація тоталітарної системи в Польщі, до якого з початку жовтня приєдналася також Угорщина. 1989 р. увійде в історію людства як переломний у відході від більшовицького комуністичного експерименту.

Причини краху крилися в самій системі, в економічному укладі, основаному на екстенсивному розвиткові та підневільній праці. Знищення приватної власності, економічної свободи, вільного підприємництва, тобто ринкової економіки, відмова від природного розвитку виробництва на користь надуманої схеми привели країни Східної Європи до постійного дефіциту найнеобхіднішого і, нарешті, до економічної катастрофи.

У більшості країн ЦПСЄ антитоталітарні демократичні революції відбувалися мирно. Основною причиною такого розвитку подій було те, що тоталітаризм втратив будь-яку підтримку в суспільстві (за винятком, звичайно, номенклатури, хоча й вона, між іншим, неоднозначно сприймала події, її реформаторське крило розуміло необхідність кардинальних перетворень). Робітничий клас, який постійно і повсюдно проголошувався гегемоном соціалістичного будівництва, найсвідомішим класом, котрий безпомилково вказує шлях у "світле майбутнє", став ударною силою антитоталітарних революцій, довівши тим самим, що він не хоче бути камуфляжним прикриттям панування партійно-державної номенклатури. У ході наростання боротьби там швидко появилися численні демократичні організації, які спрямовували суспільний протест у мирне русло. І навпаки, там, де практика демократії була відсутня, а перехід до комунізму стався як перехід від однієї форми тоталітаризму до іншої, боротьба набувала кривавого характеру (Румунія).

Специфічні причини зумовили також моделі антитоталітарної революції. "Оксамитові" революції в Чехословаччині, НДР, Болгарії усунули від керівництва партійно-державну номенклатуру. Інтелігенція, значною мірою дисидентська, що керувалася завданнями зламу тоталітарної системи, здобула всебічну підтримку широкого загалу. В Румунії перемога над тоталітаризмом була здобута в результаті всенародного повстання проти диктатури Чаушеску та його клану. Механізм антитоталітарної революції в Польщі був запущений знизу масовим рухом багатомільйонної "Солідарності". Демократичні революційні перетворення в Угорщині, що поступово визрівали вже в "еру Кадара", розпочалися зверху реформаторським крилом УСРП.

Чинником, що деформував СРСР зсередини й водночас був зовнішнім представницьким атрибутом цієї держави, стала Декларація про державний суверенітет Російської Федерації, ухвалена Першим з'їздом народних депутатів РРФСР («за» проголосували 907 депутатів, «проти» – 13, утрималися – 9). Це означало, що юридично й фактично зі складу СРСР вийшла держава, яка була його опорою, теоретичною та практичною базою розвитку. Виступаючи 19 листопада 1990 року в Києві, Б. Єльцин промовисто проголосив: «Росія не прагне стати центром якоїсь нової імперії… Краще за інших Росія розуміє згубність такої ролі, адже саме вона виконувала цю роль довгий час… Історія навчила нас, що народ, який править іншими, не може бути щасливим. У центрі СРСР (Росії) з'явилися два представницькі органи: паралельно з існуючою почала формуватися інша система управління, очолювана Б. Єльциним. Посилилася критика на адресу президента СРСР М. Горбачова. Усі помилки, що призвели до деформації Радянського Союзу, приписували саме йому. Оскільки М. Горбачов був ініціатором проведення в СРСР перебудови, логічним буде висновок, що саме перебудова спричинила руйнування СРСР.

Під впливом наростаючої кризовості у політичного керівництва СРСР починають з'являтися думки щодо запровадження надзвичайних тимчасових заходів,що на практиці означало відтягування, а за деякими напрямами і згортання реформ. Тобто, «революція згори» дедалі більше виходила з-під опіки центру, поштовхи «знизу» ставали все відчутнішими і нерідко випереджали реакцію «ініціаторів перебудови» на події. Під тиском обставин КПРС та її численний загін КПУ дедалі більше втрачали монолітність. Непослідовне, половинчасте реформування народного господарства, невміння партії вести політичну боротьбу в умовах конкуренції, втрата партійним керівництвом контролю за процесом перебудови зумовлювали, з одного боку, посилення антикомуністичних настроїв у суспільстві, з іншого — появу руйнівних процесів у самій партії.

З часом трансформувалася суть перебудови. Загальні вибори на альтернативній основі; гарантування свободи друку; розвиток багатопартійності; розширення прав трудових колективів; розмежування функцій партійних і державних органів; утвердження в суспільстві політичного плюралізму; законодавче оформлення економічної свободи; розширення прав республік наближали крах тоталітарної системи.

Важливою віхою в суспільному житті став березневий референдум 1991 р. Намагаючись обмежитися косметичними змінами, противники реформ добилися того, щоб на референдум питання про майбутню долю країни було винесене в такому формулюванні: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?» Український парламент вирішив занести до бюлетенів додаткове питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» На перше питання «так» відповіли 70,2 %, на друге — 80,2 % громадян, що взяли участь у референдумі.

Значну загрозу для противників реформ становило призначене на 20 серпня 1991 р. підписання нового Союзного Договору, який передбачав федеративні засади державного устрою. За цих обставин вони вирішили вдатися до політичного реваншу, здійснивши 19—21 серпня 1991 р. державний переворот. Момент був переломним і це чудово розуміли протидіючі сили. Демократичним силам вдалося не тільки встояти, а й за підтримки народних мас перемогти заколотників.

Події серпня 1991 р. зумовили суттєві зміни в державному і суспільному житті країни, надзвичайно посиливши відцентрові тенденції в СРСР. За цих умов прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність було цілком закономірним, а згодом і постанови: про департизацію державних органів, установ та організацій; про власність Компартії України та КПРС на території України; про припинення діяльності КПУ. Ці рішення стали свідченням краху перебудови в СРСР, розвалу Радянського Союзу.